Постанова від 07 червня 2026 р. у справі №910/10049/24 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" червня 2026 р. Справа№ 910/10049/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Корсака В.А.

суддів: Євсікова О.О.

Буравльова С.І.

за участю секретаря судового засідання: Жукової К.Д.,

за участю представників учасників справи:

від позивача: Норець В.М.

від відповідача-1: Харченко К.І.

від відповідача-2: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС

на рішення Господарського суду міста Києва від 14.10.2025, повний текст якого складено та підписано 05.11.2025

у справі №910/10049/24 (суддя Ващенко Т.М.)

за позовом Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння"

2. Фермерського господарства "Агрофірма "Базис"

про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

14.08.2024 Центральне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" та Фермерського господарства "Агрофірма "Базис" про визнання недійсним договору СП1-2022 про надання послуг від 15.05.2022.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір про надання послуг з вирощування сільськогосподарських культур є удаваним і нереальним, оскільки замовник послуг не має статусу сільськогосподарського товаровиробника та не володіє земельними ділянками для використання цих послуг у власній господарській діяльності. На переконання позивача, відсутність економічної доцільності свідчить про те, що правочин був укладений з порушенням публічного порядку та мав на меті виключно ухилення від оподаткування і незаконне заволодіння майном держави через безпідставне формування податкового кредиту.

У своєму позові позивач посилається на підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, що наділяє його правом звертатися до суду, та на статтю 228 ЦК України для обґрунтування недійсності договору через порушення публічного порядку.

Доводи та заперечення відповідачів

У своїх відзивах на позов відповідачі повністю заперечили заявлені вимоги, наголосивши на відсутності у податкового органу порушеного цивільного права чи охоронюваного інтересу для оспорення правочину в межах господарського судочинства. Вони обґрунтували реальність, правомірність та економічну доцільність спірного договору тим, що він був укладений для здійснення дослідницької і селекційної діяльності, а також зазначили, що питання дотримання податкового законодавства є предметом публічно-правового контролю і має вирішуватися виключно за правилами адміністративного судочинства, а не через визнання цивільного договору недійсним.

У своїх відзивах відповідачі обґрунтовують свою правову позицію, посилаючись на статтю 131-1 Конституції України щодо виключного права прокуратури на представництво інтересів держави в суді, а також на статтю 13 ЦК України та статтю 43 ГПК України для підтвердження факту зловживання податковим органом правом на звернення до суду.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.10.2025 у справі №910/10049/24 у позові суд відмовив повністю.

Рішення мотивоване тим, що оспорюваний правочин є змішаним договором, укладеним із дотриманням принципу свободи договору, а позивач не надав належних та допустимих доказів того, що цей договір суперечить інтересам держави і суспільства, порушує публічний порядок або укладений з метою ухилення від оподаткування. Суд вказав, що акт податкової перевірки є лише носієм доказової інформації, а не достатнім доказом недійсності правочину, і він не може встановлювати обов`язкових правил для сторін договору. Додатково суд наголосив на неефективності обраного податківцями способу захисту, адже визнання недійсним уже фактично виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків його недійсності (стягнення коштів) не здатне призвести до реального захисту та відновлення прав держави.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд посилається на статті 3, 11, 15, 16, 202, 203, 204, 215, 216, 228, 387, 626, 627, 628, 638, 837, 839, 901, 903, 1212 Цивільного кодексу України, статті 19, 20, 179, 180, 181 Господарського кодексу України, статті 14, 20, 187, 191, 198, 200, 201 Податкового кодексу України, статті 73, 74, 76-80, 86, 91, 129, 165, 219, 226, 232, 233, 236-238, 240, 241, 253, 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України, а також статті 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись з цим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та постановити нове рішення, яким позовну заяву Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків до Товариства з обмеженою відповідальністю «Монсанто Насіння», Фермерського господарства «Агрофірма «Базис» про визнання договору недійсним задовольнити.

А саме апелянт посилається на те, що:

- оспорюваний правочин за своєю правовою природою є змішаним договором, оскільки він містить елементи договорів контрактації сільськогосподарської продукції, купівлі-продажу та спільної діяльності;

- згідно з нормами податкового та земельного законодавства, статус сільськогосподарського товаровиробника у цих правовідносинах має виключно ФГ «Агрофірма «Базис»;

- ТОВ «Монсанто Насіння» не є сільгоспвиробником та не володіє на праві власності чи оренди земельними ділянками, де вирощувалася продукція, тому воно об`єктивно не могло використовувати надані послуги (обробіток ґрунту, внесення добрив, посівні роботи тощо) у власній господарській діяльності;

- надані фермерським господарством послуги фактично були спрямовані на обробку та поліпшення його ж власних (орендованих) земельних ділянок, а отже, результати цих послуг не можуть бути використані ТОВ «Монсанто Насіння»;

- описані дії сторін свідчать про порушення норм статей 187, 198, 200, 201 Податкового кодексу України, що було правомірно та обґрунтовано зафіксовано в акті податкової перевірки, який є належним носієм доказової інформації у справі.

Доводи та заперечення відповідачів

У своєму відзиві на апеляційну скаргу відповідач-1 з апеляційною скаргою не погодився, просить залишити оскаржене рішення без змін посилаючись на те, що:

- зміст скарги податкового органу зводиться лише до незгоди з рішенням суду першої інстанції та дублювання аргументів позовної заяви. Позивач не навів конкретних обґрунтувань щодо того, які саме докази суд оцінив неправильно чи які норми права застосував помилково;

- позивач не є стороною оспорюваного договору про надання послуг. Відповідно до судової практики, для визнання правочину недійсним позивач має довести, що договір порушував його права або законні інтереси саме на момент його укладення, чого податковий орган не зробив;

- для визнання договору недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228 ЦК України), необхідно довести наявність умислу хоча б в однієї зі сторін на досягнення протиправних наслідків. Позивач не надав жодних належних та допустимих доказів такого умислу;

- позивач обґрунтовував свої вимоги виключно актом перевірки. Проте акт є лише носієм доказової інформації і сам по собі не може підтверджувати порушення законодавства під час укладення договору чи мету ухилення від оподаткування. Крім того, висновки цього акта були оскаржені відповідачем, через що призначено додаткову перевірку;

- з посиланням на практику Верховного Суду, викладеного у постанові від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, відповідач наголошує, що обов`язок податкового органу відшкодувати податок на додану вартість не свідчить про наявність порушеного майнового права держави чи інтересу, які б давали підстави визнавати господарський договір недійсним.

Відповідач-2 не скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, передбаченим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.11.2025 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Корсак В.А., судді: Буравльов С.І., Євсіков О.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.12.2025 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/10049/24. Відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги до надходження матеріалів справи з господарського суду першої інстанції.

Після надходження матеріалів справи, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС на рішення Господарського суду міста Києва від 14.10.2025 у справі №910/10049/24. Закінчено проведення підготовчих дій. Повідомлено учасників справи про призначення апеляційної скарги до розгляду на 16.02.2026. Роз`яснено учасникам справи право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі до 09.02.2026 (включно). Встановлено учасникам справи строк для подачі всіх заяв та клопотань в письмовій формі до 09.02.2026 (включно). Участь у судовому засіданні для учасників справи не визнано обов`язковою.

Розгляд справи відкладався, зокрема до 01.06.2026.

У судовому засіданні 01.06.2026, після судових дебатів, колегія оголосила про перехід до стадії ухвалення судового рішення у справі №910/10049/24, яка відбудеться 08.06.2026.

Явка представників учасників справи

У судовому засіданні 08.06.2026 проголошено короткий текст постанови за участі представника позивача та представника відповідача-1.

На стадії судових дебатів, у судовому засіданні 01.06.2026 представник позивача підтримав вимоги своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити. Представники відповідачів заперечили проти доводів апелянта з підстав, викладених у відзиві та просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

В судове засідання 08.06.2026 представник відповідача-2 не з`явився, про час та місце судового розгляду повідомлений належним чином в судовому засіданні 01.06.2026.

За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції з метою дотримання прав сторін на судовий розгляд справи упродовж розумного строку, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи те, що явка представників учасників справи обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача-2, який належним чином повідомлений про судовий розгляд справи в апеляційному порядку.

Межі перегляду справи судом апеляційної інстанції

Згідно зі ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Статтею 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Суд першої інстанції, на підставі сукупності належних та допустимих доказів встановив такі обставини правовідносин сторін.

15.05.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" (Замовник, відповідач-1) та Фермерським господарством "Агрофірма "Базис" (Виконавець, відповідач-2) укладено договір СП 1-2022 про надання послуг (далі - Договір), за умовами п. 1.1. якого Виконавець за плату зобов`язався надати за завданням Замовника послуги з вирощування кукурудзи для наукового використання, а Замовник - сплатити Виконавцеві винагороду за надання таких послуг.

Пунктами 1.2. - 1.5. Договору передбачено, що:

- Виконавець вирощує Кукурудзу на земельній ділянці площею 12 га, яку ній використовує па підставі договору оренди;

- Виконавець виконує з використанням власних засобів всі операції, необхідні для вирощування Кукурудзи, за винятком посіву насіння та збирання врожаю Кукурудзи, а саме: підготовку земельної ділянки для посіву насіння, внесення добрив, за погреби проведення багаторазової культивації, захист посівів від шкідників, хвороб та бур`янів, обробку зазначених Виконавцем ділянок регуляторами росту та/або іншими вказаними препаратами, підтримання міжярусних та міждослідних доріжок у чистоті. Посів та збирання Кукурудзи виконується Замовником з використанням власних технічних засобів. Однак, у випадку потреби Замовник може залучати Виконавця до виконання цих операцій на підставі додаткових угод до цього Договору;

- при вирощуванні Кукурудзи за цим Договором Виконавець дотримується технологічних карт та наукових рекомендацій, які наведено у Додатку № 1 до цього Договору;

- при посіві Кукурудзи Замовник використовує власне насіння. Для уникнення непорозумінь Сторони визнають, що зібраний урожай Кукурудзи є власністю Виконавця.

Згідно з п. 2.7. Договору при посіві та збиранні Кукурудзи Замовник використовує власні технічні засоби. При цьому, за потребою, на період посіву або збирання врожаю Виконавець забезпечує Замовника надійним місцем для зберігання технічних засобів за адресою, зазначеною в п. 2.1. цього Договору.

Пунктами 3.5. - 3.5.4. Договору передбачено, що Замовник має право:

- вимагати від Виконавця виконання прийнятих на себе зобов`язань за цим Договором;

- здійснювати контроль за виконанням Виконавцем умов цього Договору. Зокрема, але не обмежуючись, інспектувати земельні ділянки, на яких вирощується Кукурудзи за цим Договором, проводити будь-які дослідні роботи, вимірювання, підрахунки та відбір зразків з зазначених ділянок для визначення якісних та кількісних показників, контролювати дотримання Виконавцем технологічних карт та наукових рекомендацій, наведених у Додатку № 1 до цього Договору;

- проводити відбір зразків з ділянок для визначення якісних показників зерна кукурудзи. Передача зразків насіння кукурудзи здійснюється шляхом підписання Акту приймання - передачі насіння згідно Додатку 3;

- у разі недотримання Виконавцем умов цього Договору відмовитися від послуг Виконавця та виконати необхідні дії самостійно або доручити виконання цих дій іншій особі. У такому випадку Виконавець зобов`язується надавати Замовнику або такій іншій особі доступ до посівів Кукурудзи для надання послуг з вирощування Кукурудзи та таких, що зазначені вище у цьому Договорі. Сторони цим визнають, що у випадку дострокового припинення цього Договору його умови в цій частині не втрачають сили.

Вартість послуг, що надаються за цим Договором, складається з фіксованої частини, яка складає 20 000 грн (сімнадцять тисяч гривень), за 1 (один) гектар у рік в т.ч. 20% ІІДВ. Загальна вартість Договору складає 240 000 грн (двісті сорок тисяч гривень), в т.ч. 20% ПДВ. Фіксована частина вартості послуг сплачується Замовником на користь Виконавця 2-ма частинами: перша, в розмірі 50% від вартості послуг, після отримання сходів, але не пізніше 31 липня, друга - в розмірі 50% від вартості послуг, після закінчення збирання врожаю Замовником (п. п. 4.1. - 4.3. Договору).

Позивач зазначив, що 18.07.2024 Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків було складено Акт №1866/Ж5/31-00-04-02-01-26/39178762 про результати документальної позапланової перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" з питання законності декларування заявленого до відшкодування з бюджету податку на додану вартість та від`ємного значення податку на додану вартість, яке становить більше 100 тис. грн по декларації з податку на додану вартість за квітень 2024 року з урахуванням періодів декларування від`ємного значення та поданих уточнюючих розрахунків.

Під час вказаної перевірки в якості первинних документів були надані, зокрема, Договір та Акт прийому-передачі послуг від 01.11.2022 №РО 4514028979 за Договором, згідно з яким вартість послуг Виконавця склала 120 000 грн з ПДВ, одиниця виміру - послуга, кількість - 0,5.

При цьому за даними єдиного реєстру нерухомого майна у ФГ "Агрофірма "Базис" земельний банк складається з 1 261 ділянки, площа яких становить 3 644,24 га. При цьому відповідач-2 є орендарем 137 земельних ділянок, правокористувачем 1 124 ділянок.

Відповідно до підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ІІК України сільськогосподарський товаровиробник - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.

Таким чином сільськогосподарським товаровиробником у розумінні ПК України виступає саме ФГ "Агрофірма "Базис".

Позивач стверджував, що ТОВ "Монсанто насіння" не придбає у ФГ "Агрофірма "Базис" вирощену продукцію, а отримує її як результат діяльності за Договором, тобто в розумінні цивільного, земельного та податкового законодавства, ТОВ "Монсанто насіння" не може використовувати надані ФГ "Агрофірма "Базис" послуги у власній господарській діяльності, визначенні Додатком 1 до Договору, а саме лущення стерні після збирання попередника, навантаження мінеральних добрив, транспортування мінеральних добрив та завантаження культиватора, культивація та одночасне внесення мінеральних добрив, боронування, навантаження мінеральних добрив, транспортування мінеральних добрив та завантаження розкидача, внесення мінеральних добрив, передпосівний обробіток ґрунту, транспортування води до поля, внесення ґрунтового гербіциду, транспортування води та мікродобрив до поля, внесення суміші гербіциду та мікродобрив, транспортування води до поля, внесення інсектициду, так, як не є сільськогосподарським товаровиробником та не має у власності, оренді (суборенді) іншому праві користування земельні ділянки визначені умовами зазначеного договору.

Надані ФГ "Агрофірма "Базис" послуги, що були направлені на обробку, поліпшення, внесення добрив, пестицидів, тощо для та на земельних ділянках, що належать на праві власності, оренди (суборенди) саме ФГ "Агрофірма "Базис", не можуть бути використані ТОВ "Монсанто Насіння" у власній господарській діяльності.

Таким чином, проведеною перевіркою встановлено, що надані ФГ "Агрофірма "Базис" по укладеному договору вирощування та виробництва насіння для дослідів на власних, орендованих (суборендованих) земельних ділянках послуги по обробці, поліпшенню, внесенню добрив, гербіцидів, тощо, не може бути використано ТОВ "Монсанто Насіння" у власній господарській діяльності, чим порушено пункт 187.1. етапі 187, пункт 198.5 статті 198, пункти 200.1 та 200.4 статті 200, пункти 201.1, 201.7, та 201.10 статті 201 ПК України.

Відповідно до пункту191.1 статті 191 Податкового кодексу України контролюючі органи виконують такі функції: здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків; звертаються до суду у випадках, передбачених законодавством.

Пунктом 20.1 статті 20 Податкового кодексу України передбачено, що контролюючому органу, серед іншого, надається право: для здійснення функцій, визначених законом, проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків; у разі виявлення порушення вимог податкового чи іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, надсилати платникам податків письмові запити щодо надання засвідчених належним чином копій документів; визначати у порядку, встановленому цим Кодексом, суми податкових та грошових зобов`язань платників податків; застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Таким чином, враховуючи положення чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позивач, на виконання покладених на контролюючий орган повноважень, задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування, наділений повноваженнями на звернення до суду з позовами про визнання правочинів недійсними.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначив, що укладений між відповідачами Договір порушує публічний порядок та суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки він укладений з метою ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди (відшкодування з бюджету сум податку на додану вартість, заниження податкового зобов`язання та завищення податкового кредиту), у зв`язку з чим позивач просить суд визнати недійсним Договір на підставі ст. ст. 203, 215, 228 ЦК України.

Відповідачі проти задоволення позову повністю заперечили та зазначили про безпідставність і необґрунтованість пред`явлених позивачем вимог.

Джерела права, з яких виходить апеляційний суд при ухваленні судового рішення

За результатами перевірки правильності застосування норм матеріального та процесуального права у цій справі встановлено, що суд першої інстанції обґрунтовано послався на відповідні норми.

Частинами 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Підставою недійсності правочину, за ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочину.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

За приписами частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Крім того, положеннями ч. 1, 2 ст. 837 Цивільного кодексу України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Підрядник зобов`язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 839 Цивільного кодексу України).

Правова позиція апеляційного суду

Позивач стверджує, що він діє на підставі підпункту 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI, який наділяє контролюючі органи правом звертатися до суду із позовами про визнання оспорюваних правочинів недійсними. Водночас Відповідач-1 зазначає, що вказана норма суперечить статті 131-1 Конституції України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР, згідно з якою представництво інтересів держави в суді здійснює виключно прокуратура.

Колегія суддів зазначає, що право на звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним належить стороні правочину або іншій заінтересованій особі, права чи охоронювані законом інтереси якої порушено таким правочином згідно статей 15, 16, частини третьої статті 215 ЦК України.

Наявність у податкового органу закріпленого у Податковому кодексі України права на пред`явлення позову не звільняє його від обов`язку довести наявність матеріально-правового інтересу та факту порушення оспорюваним договором інтересів держави саме у сфері цивільних або господарських правовідносин.

Як вірно зазначає Відповідач-1, посилаючись на усталену практику Верховного Суду (зокрема, постанови від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18 та від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20), особа, яка звертається з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів саме на момент вчинення правочину.

Інтерес держави у сфері оподаткування полягає у повному та своєчасному надходженні податків до бюджету. Цей інтерес захищається нормами публічного (податкового) права шляхом проведення перевірок та прийняття податкових повідомлень-рішень. Визнання недійсним господарського договору не є належним способом захисту публічно-правового інтересу у сфері адміністрування податків. Відтак, суд погоджується з доводами Відповідачів про те, що Позивач не довів, яким чином укладення спірного договору безпосередньо порушило його цивільні права або інтереси.

Щодо правової природи спірного договору, презумпції правомірності правочину та економічної доцільності господарських операцій аргументи Позивача зводяться до того, що Відповідач-1 не має статусу сільськогосподарського товаровиробника, оскільки не володіє та не орендує земельні ділянки, а отже, не міг замовляти послуги з вирощування кукурудзи та використовувати їх у власній господарській діяльності.

Суд апеляційної інстанції відхиляє вказані доводи з огляду на закріплений у статті 627 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 № 435-IV принцип свободи договору. Чинне цивільне та господарське законодавство України не містить імперативних заборон щодо замовлення послуг з вирощування сільськогосподарських культур особою, яка не є власником або орендарем земельної ділянки.

З матеріалів справи та пояснень Відповідача-1 встановлено реальну мету та економічну доцільність спірного правочину. Договір укладено в рамках дослідницької та селекційної діяльності Відповідача-1, зокрема:

- відповідач-1 використовує піддослідне насіння (гібриди F1), яке надає відповідачу-2 для висіву;

- відповідач-1 здійснює збір даних за допомогою спеціальних датчиків для визначення найкращих гібридів для подальшої державної реєстрації;

- відповідач-2 набуває право власності на зібраний урожай кукурудзи (гібриди F2), який не становить комерційної цінності для відповідача-1 як насіннєвий матеріал (використовується як фураж або знищується);

- оренда земельних ділянок безпосередньо відповідачем-1 є економічно недоцільною, оскільки земля потрібна лише на 6-7 місяців, а організація зрошення та сівозміни потребує залучення ресурсів фермерських господарств.

Суд зазначає, що податкова кваліфікація статусу особи (наявність чи відсутність статусу «сільськогосподарського товаровиробника» у розумінні підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) не може обмежувати цивільну правоздатність юридичної особи на укладення договорів про надання послуг. Відповідач-1 правомірно залучив Відповідача-2 як підрядника, що відповідає видам його економічної діяльності (КВЕД 01.11, 01.63, 01.64, 46.21) та підтверджується наявністю у Відповідача-1 власного насіннєвого заводу.

Таким чином, Позивачем не спростовано презумпцію правомірності правочину згідно статті 204 ЦК України, а доводи про відсутність господарської мети є хибними.

Позивач стверджує, що договір спрямований на незаконне заволодіння майном держави через безпідставне формування податкового кредиту та ухилення від оподаткування, а тому є недійсним (нікчемним) на підставі статті 228 ЦК України.

Цей довід апеляційний суд визнає необґрунтованим, адже наслідки у вигляді визнання правочину недійсним (або нікчемним) за статтею 228 ЦК України настають виключно у разі, якщо правочин безпосередньо спрямований на порушення конституційних прав і свобод, знищення майна або незаконне заволодіння ним.

Порушення податкового законодавства (неправильне визначення бази оподаткування, неправомірне формування податкового кредиту з ПДВ тощо) є податковим правопорушенням, за яке передбачена фінансова відповідальність згідно з Податковим кодексом України. Акт податкової перевірки № 1866/Ж5/31-00-04-02-01-26/39178762 від 18.07.2024, на який посилається Позивач, є лише носієм доказової інформації про виявлені податковим органом порушення вимог податкового законодавства. Як слушно вказують Відповідачі, висновки акта перевірки наразі оскаржуються, а щодо Відповідача-1 призначено позапланову перевірку.

Наявність або відсутність факту порушення податкового законодавства має доводитися податковим органом у порядку адміністративного судочинства під час оскарження відповідних податкових повідомлень-рішень. Використання механізму господарського судочинства для доведення факту податкового правопорушення шляхом визнання цивільно-правового договору недійсним є зловживанням правом на звернення до суду (стаття 13 ЦК України, стаття 43 ГПК України).

Відтак, Відповідач-2 обґрунтовано вказує на те, що Позивач не довів, яким чином обставини ймовірного ухилення від сплати податків пов`язані з недійсністю самого цивільного правочину. Сама по собі незгода податкового органу з порядком відображення господарської операції у податковому обліку не робить господарський договір недійсним.

Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що спірний договір СП 1-2022 від 15.05.2022 року був укладений з дотриманням вимог цивільного та господарського законодавства, що діяло на момент його вчинення. Укладення договору відповідало волі сторін, мало реальну ділову мету, пов`язану з веденням статутної господарської діяльності Відповідача-1 (селекція та дослідження), та призвело до реального настання обумовлених ним правових наслідків.

Позивач, звертаючись із позовом у межах господарського судочинства, невиправдано замістив інструментарій публічно-правового (податкового) контролю механізмами цивільно-правового захисту, не маючи при цьому порушеного суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом матеріального інтересу, який міг би бути відновлений шляхом визнання спірного договору недійсним. Усі доводи Позивача, які ґрунтуються на акті податкової перевірки та приписах податкового законодавства, підлягають оцінці виключно у межах вирішення податкового спору за правилами адміністративного судочинства.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Нормою ст. 276 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду справи колегія суддів встановила, що оскаржене рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог чинного законодавства, при повному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, підстави для його зміни чи скасування в розумінні приписів статті 277 ГПК України відсутні. Натомість викладені в апеляційні скарзі доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції, а тому в її задоволенні слід відмовити.

Судові витрати

Згідно вимог статті 129 ГПК України, у зв`язку із відмовою у задоволенні апеляційної скарги судові витрати покладаються на апелянта.

Керуючись Главою 1 Розділу IV Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 14.10.2025 у справі №910/10049/24 залишити без змін.

Матеріали справи повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 287-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано, - 23.06.2026.

Головуючий суддя В.А. Корсак

Судді О.О. Євсіков

С.І. Буравльов