Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №910/12044/25 — Північний апеляційний господарський суд

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" червня 2026 р. Справа № 910/12044/25

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Горбасенка П.В.

суддів: Сковородіної О.М.

Колесника Р.М.

за участю секретаря судового засідання Байдрелової М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 (повний текст складено та підписано 24.03.2026) у справі № 910/12044/25 (суддя Мудрий С.М.)

за позовом першого заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області в інтересах держави в особі:

1. Державної екологічної інспекції у Вінницькій області

2. Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області

до 1. Вінницької обласної ради

2. Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства

3. Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»

4. Приватного підприємства «Туристичне мисливсько-рибальське господарство «Вінницьке»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів - Вінницької обласної військової адміністрації

про визнання незаконним рішення, визнання недійсними договорів та зобов`язання звільнити мисливські угіддя

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.06.2026

УСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області (далі - прокурор / прокуратура) в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Вінницькій області (далі - позивач 1) та Стрижавської селищної ради Вінницького району Вінницької області (далі - позивач 2 / Стрижавська селищна рада) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Вінницької обласної ради (далі - відповідач 1 / Вінницька облрада), Центрально-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства (далі - відповідач 2), Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (далі - відповідач 3 / ДП «Ліси України») та Приватного підприємства «Туристичне мисливсько-рибальське господарство «Вінницьке» (далі - відповідач 4 / ПП «ТМРГ «Вінницьке»), в якій просив суд:

1) визнати незаконним рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га;

2) визнати недійсним договір про умови ведення мисливського господарства, укладений 21.01.2011 між Вінницьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства (правонаступником якого є Центрально-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства) та ПП «ТМРГ «Вінницьке», в частині мисливських угідь площею 1073 га, які знаходяться в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького лісництва філії «Центральний лісовий офіс» ДП «Ліси України»;

3) визнати недійсним договір № 2 від 01.01.2015 про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, укладений між Державним підприємством «Вінницьке лісове господарство» та ПП «ТМРГ «Вінницьке», у частині мисливських угідь площею 1073 га, які знаходяться в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького надлісництва філії «Центральний лісовий офіс» ДП «Ліси України»;

4) зобов`язати ПП «ТМРГ «Вінницьке» звільнити мисливські угіддя площею 1073 га, які знаходяться в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького надлісництва філії «Центральний лісовий офіс» ДП «Ліси України».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що до складу мисливських угідь, переданих у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке», увійшла територія 15-34 кварталів в межах Вінницького району Михайлівського лісництва, кв. 15-34 Вінницького ДЛМГ загальною площею 1073 га, яка одночасно є об`єктом природо-заповідного фонду - загальнозоологічним заказником загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га, об`єктом природно-заповідного фонду України та екологічною мережею України.

В розрізі наведеного прокуратура зауважила, що:

- надавши в користування мисливські угіддя відповідачу 4, Вінницька облрада, Центрально-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства, ДП «Ліси України» та безпосередньо ПП «ТМРГ «Вінницьке» порушили режим використання вказаної території природно-заповідного фонду, встановлений Законом України «Про природно-заповідний фонд України»;

- ця територія з урахуванням ст. 3, 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», ст. 3, 5 Закону України «Про екологічну мережу України» є територією та об`єктом природно-заповідного фонду України та належить до екологічної мережі України, відтак на цій території заборонено ведення мисливського господарства;

- оскільки договір про умови ведення мисливського господарства від 21.01.2011 та договір про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства № 2 від 01.01.2015 були укладені на підставі незаконних зазначених вище рішень Вінницької облради, - останні підлягають визнанню недійсними на підставі ст. 203, 215 Цивільного кодексу України;

- у зв`язку з незаконністю рішень органу місцевого самоврядування та недійсністю вказаних вище договорів ПП «ТМРГ «Вінницьке» також зобов`язане звільнити відповідні мисливські угіддя площею 1073 га.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 01.10.2025 прийняв позовну заяву прокурора до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/12044/25, постановив справу розглядати за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання, залучив Вінницьку обласну військову адміністрацію до участі в справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивачів та встановив строки для вчинення учасниками справи процесуальних дій.

Господарський суд міста Києва рішенням від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25 відмовив у задоволенні позову прокурора повністю.

Суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що зі змісту договору про умови ведення мисливського господарства від 21.01.2011 (далі - договір від 21.01.2011) та договору про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства № 2 від 01.01.2015 (далі - договір від 01.01.2015) випливає, що вони буди укладені на підставі, зокрема, рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь», тоді як таке рішення у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га, було виконано через укладення зазначених раніше договорів, відтак визнання недійсним означеного рішення органу місцевого самоврядування є неефективним способом захисту.

З огляду наведеного місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що вимога першого заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області про визнання незаконним рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» задоволенню не підлягає.

Поряд з тим Господарський суд міста Києва зауважив про необґрунтованість також вимог прокуратури про визнання недійсними договорів.

Так, суд першої інстанції наголосив, що:

- умови договору від 21.01.2011 не суперечать ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та п. 13 Положення про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський»;

- попри невідповідність пп. 2.2, 2.7 договору від 01.01.2015 приписам ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та п. 13 Положення про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», недійсність вказаних частин правочину не має наслідком недійсності правочину в цілому, позаяк договір від 01.01.2015 був би вчинений і без включення до нього недійсних частин, зокрема: про право користувача розпоряджатися мисливськими тваринами, добутими, або набутими в інший спосіб у законному порядку, і доходами від їх реалізації; організовувати полювання для мисливців, і ці частини не є істотними умовами для даного виду договорів.

Стосовно ж позовної вимоги про зобов`язання ПП «ТМРГ «Вінницьке» звільнити мисливські угіддя місцевий господарський суд зазначив, що у зв`язку з відмовою у задоволенні вимог про визнання незаконним рішення Вінницької облради та визнання недійсними договорів від 21.01.2011 і від 01.01.2015, - відповідна вимога також не підлягає задоволенню.

Не погодившись із зазначеним вище рішенням суду, Київська міська прокуратура (далі - скаржник) звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги першого заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області повністю.

В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги скаржник посилається на те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки статусу загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», який є об`єктом природно-заповідного фонду України та екологічною мережею України, що унеможливлює його надання для ведення мисливства / мисливського господарства, адже здійснення мисливського господарства у будь-якій її формі несумісне з цілями та завданнями створення заказника, метою якого є збереження у природному стані лісових, степових, болотних та інших відокремлених цілісних ландшафтів.

За доводами Київської міської прокуратури, навіть за відсутності фактичного полювання, сам факт ведення мисливського господарства передбачає здійснення комплексу заходів (біотехнічних, організаційних, інфраструктурних), які змінюють природний стан території, впливають на популяції тварин, їх поведінку та середовище існування, що суперечить меті створення заказника як об`єкта природно-заповідного фонду.

Таким чином, посилаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 20.05.2020 у справі № 820/5402/16, скаржник наголошує, що з огляду на системний аналіз законів України «Про природно-заповідний фонд України», «Про мисливське господарство та полювання» здійснення мисливського господарства та розташування мисливських угідь в межах території заказника є неможливим, що, зі свого боку, є підставою для визнання рішення незаконним, а відповідних договорів - недійсними.

Додатково Київська міська прокуратура звернула увагу на обставини розташування об`єкта природно-заповідного фонду - загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га в межах територій Смарагдової мережі, в підтвердження чого приклала до матеріалів апеляційної скарги скриншоти з геопорталу «Ліси України» (https://forestry.org.ua), Національної кадастрової системи, порталу Європейського агентства з охорони навколишнього природного середовища (https://emerald.eea.europa.eu/), а також просила такі докази долучити до матеріалів справи.

В контексті зазначеного скаржник стверджує, що Смарагдова мережа являє собою систему територій особливого природоохоронного значення, які визначаються державами-учасницями Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (далі - Бернська конвенція) з метою охорони рідкісних і зникаючих видів флори і фауни, а також типів природних оселищ, що підлягають охороні на європейському рівні, тоді як Україна є стороною Бернської конвенції, а отже, взяла на себе зобов`язання формувати та забезпечувати належний режим охорони таких територій.

Враховуючи наведене, Київська міська прокуратура вважає, що здійснення діяльності, яка негативно впливає на території Смарагдової мережі, слід розцінювати як порушення зобов`язань за Бернською конвенцією, зокрема в частині забезпечення ефективної охорони середовищ існування та недопущення їх погіршення, та свідчить про безумовну необхідність звільнити об`єкт природно-заповідного фонду - загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га від відповідного мисливського господарства.

В розрізі ж висновків суду першої інстанції про неефективність обраного прокурором способу захисту у спірних правовідносинах, беручи до уваги закріплені в постановах від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, від 19.03.2019 у справі № 906/920/16, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 та від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 висновки Великої Палати Верховного Суду, скаржник зауважив, що в означеному випадку рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 є підставою виникнення та існування триваючих правовідносин, а саме умов ведення мисливського господарства та користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, які продовжують породжувати правові наслідки протягом усього строку дії відповідних договорів, отже, правові наслідки спірного рішення не обмежилися його одноразовим виконанням, а мають тривалий, безперервний характер.

Відтак, за твердженнями Київської міської прокуратури, оскарження рішення уповноваженого органу про передачу земельних ділянок є ефективним способом захисту порушеного права та інтересів держави, оскільки усуває стан юридичної невизначеності щодо цільового призначення ділянки та цілей її використання.

Поряд з тим скаржник наголошує, що висновок Господарського суду міста Києва про можливість збереження дійсності договору за умови виключення окремих його положень є необґрунтованим, оскільки:

- спірний договір у цілому суперечить вимогам природоохоронного законодавства;

- недійсні умови є істотними та визначальними для цього виду договору;

- виключення таких умов призводить до втрати правової природи правочину.

З огляду зазначеного Київська міська прокуратура вважає, що наявні правові підстави для визнання недійсним договору від 01.01.2015 у цілому, а висновки суду першої інстанції в цій частині підлягають скасуванню.

Зважаючи на те, що рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» в частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду - загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га не відповідає вимогам законодавства, а укладені на його підставі договори про умови ведення мисливського господарства, про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства в частині підлягають визнанню судом недійсним, на думку скаржника, земельна ділянка відповідного об`єкта природно-заповідного фонду підлягає звільненню ПП «ТМРГ «Вінницьке» у зв`язку із відсутністю належних підстав для користування такою юридичною особою мисливськими угіддями, тобто відповідними ділянками суші та водного простору.

Все зазначене вище, за доводами Київської міської прокуратури, свідчить про наявність ґрунтовних підстав для задоволення її апеляційної скарги та, відповідно, скасування рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.04.2026 апеляційну скаргу Київської міської прокуратури передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Горбасенка П.В., суддів Сковородіної О.М., Колесника Р.М.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 14.04.2026 відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25, призначив апеляційну скаргу до розгляду на 20.05.2026, витребував з Господарського суду міста Києва матеріали цієї справи та встановив учасникам апеляційного провадження строк для подання до суду у письмовій формі, зокрема, відзивів на апеляційну скаргу.

28.04.2026, в межах встановленого Північним апеляційним господарським судом строку, від Вінницької облради надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому остання просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги Київської міської прокуратури, а рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25 залишити без змін.

Так, мотивуючи свою позицію, відповідач 1 наголошує на тому, що:

- фундаментальною юридичною помилкою правової позиції скаржника є пряме ігнорування конституційного принципу незворотності дії закону в часі, закріпленого у ст. 58 Конституції України, оскільки оскаржуване рішення Вінницької облради № 440 було ухвалене 25.10.2007 і його правомірність повинна оцінюватися виключно за законодавством, чинним на момент виникнення спірних правовідносин, тоді як прокурор штучно обґрунтовує свої доводи нормою ст. 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» в редакції Закону України № 1826-VI від 21.01.2010 «Про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», яка набрала чинності значно пізніше (16.02.2010) і вперше запровадила імперативну заборону полювання в заказниках;

- в 2007 році ст. 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» не містила абсолютної заборони на ведення діяльності, а відсилала до індивідуального положення про конкретний об`єкт природно-заповідного фонду, вказуючи, що діяльність обмежується або забороняється відповідно до такого положення; цей підхід знайшов своє підтвердження в релевантній постанові Верховного Суду від 27.01.2026 в справі № 910/1364/23, де касаційна інстанція, розглядаючи правомірність цих же рішень Вінницької облради щодо іншого заказника, чітко констатувала необхідність застосування Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та Закону України «Про мисливське господарство та полювання» саме в редакціях, чинних станом на момент їх прийняття у 2007 та 2008 роках;

- прокурором ототожнено кардинально різні правові категорії «мисливства» та «мисливського господарства», позаяк у Положенні про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», затвердженому 03.04.1998, міститься заборона саме на мисливство (за винятком регулювання чисельності), натаскування мисливських собак, знаходження на території з усіма видами вогнепальної зброї та руйнування місць проживання тварин, тоді як вказане положення не містить жодної імперативної заборони на ведення мисливського господарства як комплексної діяльності з охорони та відтворення тваринного світу;

- прокурор, в порушення вимог ст. 13, 74 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку доказування, не надав суду жодного належного, допустимого та вірогідного доказу завдання будь-якої фактичної шкоди екосистемі заказника або факту здійснення на його території полювання за всі 18 років чинності оскаржуваного рішення, у зв`язку з чим апеляційна скарга ґрунтується не на доказах, а виключно на суб`єктивних міркуваннях та помилковій гіпотезі про те, що факт перебування території заказника в складі мисливських угідь автоматично є порушенням;

- прокуратура в суді першої інстанції обґрунтовувала свій позов виключно нормами Закону України «Про природно-заповідний фонд України» і жодного посилання на Бернську конвенцію чи статус Смарагдової мережі не заявляла, що свідчить про намагання останньої змінити підстави позову, що, враховуючи означену стадію провадження, є зловживанням процесуальними правами;

- правова позиція прокуратури ґрунтується на вибірковому цитуванні нерелевантної судової практики.

Окремо, в розрізі обраного прокурором способу захисту, Вінницька облрада звернула увагу суду на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 27.01.2026 в справі № 910/1364/23, згідно якого, посилаючись на сталу практику Великої Палати, Верховний Суд вказав, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке було давно виконано через укладення відповідного договору, є завідомо неефективним способом захисту порушеного права, оскільки таке рішення вичерпало свою дію фактом виконання.

Отже, враховуючи наведене вище, відповідач 1 зауважує про наявність підстав для залишення апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25 без задоволення.

Водночас ПП «ТМРГ «Вінницьке» також скористалося своїм правом згідно з ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та подало 29.04.2026, у встановлений Північним апеляційним господарським судом строк, через підсистему «Електронний суд» відзив на апеляційну скаргу, в обґрунтування якого зазначило, зокрема, про обставини невстановлення з часу закріплення мисливських угідь за відповідачем 4 по теперішній час фактів нанесення шкоди охоронюваному природному комплексу заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», що, на думку відповідача 4, свідчить про недоведення прокуратурою таких обставин, а отже, відповідні її доводи є лише припущенням.

Крім того зі змісту означеного відзиву на апеляційну скаргу випливає, що ПП «ТМРГ «Вінницьке» вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо того, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших частин правочину і правочину в цілому, у зв`язку з чим, за доводами відповідача 4, викладені в апеляційній скарзі вимоги щодо визнання незаконним рішення № 440, визнання недійсними договорів від 21.01.2011 та від 01.01.2015 є необґрунтованими і надмірними, адже вони стосуються не суто території заказника «Буго-Деснянський», а всієї території, на якій здійснює діяльність ПП «ТМРГ «Вінницьке» і розірвання цих договорів призведе до повного припинення діяльності такого господарства.

Також 29.04.2026 до Північного апеляційного господарського суду, через підсистему «Електронний суд», надійшли додаткові пояснення Вінницької обласної військової адміністрації (далі - третя особа), в обґрунтування яких третя особа зауважила, зокрема, про те, що законодавством передбачено, що в складі мисливських угідь у спеціалізованих мисливських господарствах можуть перебувати об`єкти природно-заповідного фонду.

За твердженнями Вінницької обласної військової адміністрації, в матеріалах означеної справи міститься копія карти-схеми поділу території на відтворювальні ділянки з Проекту організації та розвитку мисливського господарства, на якій відображено поділ територій на відтворювальні ділянки, де зазначено, що територія Михайлівського лісництва урочище «Буго-Деснянська дача» (яка є об`єктом природно-заповідного фонду) квартал 15-34 площею 1 053 га, землекористувачем якої є ДП «Вінницький лісгосп», відводиться під відтворювальну ділянку, на якій заборонено мисливство та полювання.

Таким чином третя особа наголошує, що користувач угідь забезпечив на цій території спеціальний охоронний статус, що за своїм режимом повністю відповідає заповідному статусу об`єкта природно-заповідного фонду.

05.05.2026 до Північного апеляційного господарського суду, через підсистему «Електронний суд», від заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області надійшли заперечення проти відзивів на апеляційну скаргу та додаткових пояснень, у яких останній виклав аналогічні змісту апеляційної скарги твердження.

11.05.2026 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи № 910/12044/25.

Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 20.05.2026 у справі № 910/12044/25 відмовив у задоволенні клопотання прокуратури про долучення доказів та оголосив у судовому засіданні перерву до 10.06.2026.

У судове засідання 10.06.2026 з`явився представник прокуратури, який наполягав на задоволенні апеляційної скарги та, відповідно, скасуванні рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25.

Також у судовому засіданні 10.06.2026 брали участь представники відповідачів та третьої особи, які підтримали доводи, викладені у відзивах на апеляційну скаргу і додаткових поясненнях, просили суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а відповідне рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Водночас представники позивачів у таке судове засідання не з`явилися, тоді як про день, час та місце судового розгляду останні були повідомлені належним чином, про що свідчать наявні в матеріалах означеної справи довідки про доставку електронного документа до електронних кабінетів Державної екологічної інспекції у Вінницькій області та Стрижавської селищної ради.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

За змістом ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції, з метою дотримання прав сторін на судовий розгляд справи упродовж розумного строку, гарантованих п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховуючи те, що явка представників учасників справи обов`язковою не визнавалась, а участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком учасника справи, зважаючи на відсутність обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи, дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представників позивачів, які, зі свого боку, належним чином повідомлені про судовий розгляд справи в апеляційному порядку.

Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзивів на апеляційну скаргу, додаткових пояснень, заслухавши усні пояснення представників прокуратури, відповідачів, третьої особи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, оцінивши висновки місцевого господарського суду на відповідність дійсним обставинам справи, судова колегія вважає за доцільне зазначити таке.

Як установлено місцевим господарським судом та підтверджується матеріалами цієї справи, відповідно до Положення про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», затвердженого 08.04.1998 заступником Міністра охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки Мовчаном Я.І.:

- загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» створений у відповідності з постановою Ради Міністрів УРСР від 28.10.1974 № 500 (пункт 1);

- загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га розташований на території Вінницької області Вінницького району в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького держлісгоспу (пункт 2);

- загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» входить до складу природно-заповідного фонду України (пункт 3).

20.12.2004 Вінницьке державне лісопромислове господарство дало зобов`язання щодо забезпечення режиму охорони та збереження загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», оголошеного у відповідності до постанови Ради Міністрів УРСР від 28.10.1974 № 500, в межах Вінницького району, Михайлівського лісництва кв. 15-34 Вінницького ДЛМГ загальною площею 1073 га (далі - охоронне зобов`язання).

23.12.2004 вказане охоронне зобов`язання зареєстроване в Державному управлінні екології та природних ресурсів у Вінницькій області за № 74/555 333.

Рішенням Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» вирішено:

- провести перерозподіл мисливських угідь, наданих у користування рішеннями 22 сесії Вінницької облради 4 скликання від 21.07.2005 № 901 «Про надання у користування мисливських угідь» та 23 сесії Вінницької облради 4 скликання від 12.10.2005 № 954 «Про зміни та доповнення до рішення 22 сесії Вінницької облради 4 скликання від 21.07.2005 «Про надання у користування мисливських угідь»;

- надати їх у користування згідно з додатками 1-10 визначеним у додатках підприємствам, організаціям та господарствам, зокрема ПП «ТМРГ «Вінницьке».

Відповідно до п. 1 додатку № 7 до рішення 13 сесії Вінницької облради 5 скликання від 25.10.2007 № 440 (Перелік земель лісового фонду, сільськогосподарського призначення, водного фонду, які є мисливськими угіддями і надаються у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке») ур. «Буго-Деснянська дача» площею 1888,0 га надано в користування відповідачу 4.

Рішенням 20 сесії 5 скликання Вінницької облради від 15.10.2008 № 670 «Про внесення змін та доповнень до рішення 13 сесії облради 4 скликання від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» надано ПП «ТМРГ «Вінницьке» строком на 30 років у користування мисливські угіддя для ведення мисливського господарства загальною площею 7409,0 га, зокрема, ур. «Буго-Деснянська дача» площею 1888,0 га.

21.01.2011 між Вінницьким обласним управлінням лісового та мисливського господарства та ПП «ТМРГ «Вінницьке» на підставі рішення Вінницької облради 13 сесії 5 скликання від 25.10.2007 № 440 «Про перерозподіл мисливських угідь» та рішення Вінницької облради 20 сесії 5 скликання від 15.10.2008 № 670 «Про внесення змін та доповнень до рішень 13 сесії облради 5 скликання від 25.10.2007 № 440 «Про перерозподіл мисливських угідь» укладено договір про умови ведення мисливського господарства, відповідно до якого надано відповідачу 4 терміном на 30 років мисливські угіддя для ведення мисливського господарства загальною площею 10,3 тис. га, у тому числі: лісові угіддя - 10322 га.

Згідно карти-схеми, яка є додатком до договору від 21.01.2011, ПП «ТМРГ «Вінницьке», серед інших, надано у користування 1053 га мисливських угідь ДП «Вінницький лісгосп» Михайлівського лісництва ур. «Буго-Деснянська дача», які знаходяться в кварталах 15-34.

01.01.2015 між ДП «Вінницьке лісове господарство» (за текстом договору - підприємство) та ПП «ТМРГ «Вінницьке» (за текстом договору - користувач) було укладено договір № 2 про умови користування земельними ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства, відповідно до якого відповідачу 4 (користувачеві) надано в користування мисливські угіддя для ведення мисливського господарства, які знаходяться на території державного лісового фонду підприємства, терміном до 15.10.2038 загальною площею 7731 га.

Суд першої інстанції встановив, що у межах Вінницького району Вінницької області на території Стрижавської селищної територіальної громади розташований об`єкт природно-заповідного фонду - загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», створений постановою Ради міністрів УРСР від 28.10.1974, загальною площею 1073 га; знаходиться у межах Вінницького надлісництва, квартали 15-34 Михайлівського лісництва.

Разом із мисливськими угіддями, які передано у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке», також було передано об`єкт природно-заповідного фонду - загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га.

Надалі на підставі наказу Державного агентства лісових ресурсів України № 866 від 28.10.2022 ДП «Вінницьке лісове господарство» (ідентифікаційний код 33315831) було припинено шляхом реорганізації, а саме приєднання до ДП «Ліси України» (ідентифікаційний код 44768034).

У зв`язку з реорганізацією ДП «Вінницьке лісове господарство», на підставі рішення 43 сесії 8 скликання Вінницької облради від 25.08.2023 № 622 «Про внесення змін та доповнень до рішення Вінницької облради щодо надання мисливських угідь у користування» вирішено внести зміни в додаток 1 до рішення 13 сесії Вінницької облради від 25.10.2007 № 440 «Про перерозподіл мисливських угідь» та укладено додаткову угоду № 1 до договору від 01.01.2015.

Вказаною додатковою угодою замінено сторону договору ДП «Вінницьке лісове господарство» на ДП «Ліси України».

Колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини виникли у зв`язку з прийняттям Вінницькою облрадою 25.10.2007 рішення № 440 «Про перерозподіл мисливських угідь» із змінами та доповненнями, внесеними рішенням від 15.10.2008 № 670 «Про внесення змін та доповнень до рішень 13 сесії облради 5 скликання» від 25.10.2007 № 440 «Про перерозподіл мисливських угідь», рішенням 43 сесії 8 скликання Вінницької облради від 25.08.2023 № 622 «Про внесення змін та доповнень до рішення Вінницької облради щодо надання мисливських угідь у користування», у частині надання в користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» мисливських угідь, до складу яких входить об`єкт природно-заповідного фонду - загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га. Зазначене рішення Вінницької облради щодо надання в користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» стало підставою для укладення оспорюваних прокурором правочинів.

За змістом ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Крім того за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями ст. 16 ЦК України.

Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Приписами ч. 1 ст. 21 ЦК України унормовано, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (ч. 1 ст. 155 Земельного кодексу України).

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем, і позов повинен бути спрямований на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18 зроблено висновок про стадійність захисту права, зокрема вказано на те, що під час вирішення господарського спору суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорення відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Отже, відсутність порушеного права у позивача зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Поряд з тим Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам.

Близькі за змістом правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.

Також Велика Палата Верховного Суду в постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17, від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 01.02.2020 у справі № 922/614/19, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 сформулювала висновки про те, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване. Вимога ж про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою.

Зі змісту договору від 21.01.2011 та договору від 01.01.2015 випливає, що вони були укладені на підставі, зокрема, рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь».

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га було виконано через укладення зазначених вище договорів, у зв`язку з чим визнання недійсним такого рішення органу місцевого самоврядування є неефективним способом захисту.

Таким чином апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду міста Києва про те, що вимога першого заступника керівника Вінницької окружної прокуратури Вінницької області про визнання незаконним рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» задоволенню не підлягає.

Водночас в контексті викладеного судова колегія вважає за необхідне зауважити, що зазначена скаржником судова практика (висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постановах від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 19.06.2018 у справі № 916/1979/13, від 19.03.2019 у справі № 906/920/16, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 та від 20.06.2023 у справі № 633/408/18) не є релевантною до правовідносин цієї справи з огляду на істотні відмінності в фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин, їх неоднакове правове регулювання і виключає застосування вказаних правових позицій під час розгляду означеної справи.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючи ознаки позову) є предмет і підстава.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Зі свого боку, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зокрема щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Отже, суд не повинен виходити за межі сформульованих і заявлених позивачем вимог та фактичних підстав позову, оскільки це суперечитиме принципам диспозитивності та змагальності судочинства у приватноправових відносинах.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Крім того недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Згідно з приписами ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Звертаючись до суду з позовними вимогами про визнання недійсними договорів (предмет позову), прокурор, як на підставу їх недійсності (фактична підстава позову), вказує, що здійснення мисливського господарства у будь-якій її формі несумісне з цілями та завданнями створення заказника, відтак спірні договори не відповідають приписам ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та п. 13 Положення про загальнозологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський».

З урахуванням положень ст. 58 Конституції України судова колегія зазначає, що під час розгляду справи має застосовуватися той нормативно-правовий акт, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин. За встановленими у цій справі обставинами, спірні договори були укладені на підставі рішень Вінницької облради від 25.10.2007 № 440 та від 15.10.2008 № 670.

Отже, на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям рішень Вінницької облради від 25.10.2007 № 440 та від 15.10.2008 № 670 поширюється дія Закону України «Про мисливське господарство та полювання» та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» в редакціях, чинних станом на момент прийняття цих рішень. Рішення Вінницької облради від 25.10.2007 № 440 та від 15.10.2008 № 670, які зумовили виникнення спірних правовідносин, слід оцінювати з урахуванням законодавства, чинного на момент прийняття зазначених рішень.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27.01.2026 у справі № 910/1364/23.

Процедура передачі мисливських угідь для ведення мисливського господарства у користування визначалася положеннями Земельного кодексу України, Закону України «Про мисливське господарство та полювання», Законом України «Про природно-заповідний фонд України» у редакціях, що діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно із ст. 9 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, Київської та Севастопольських міських рад у галузі мисливського господарства належить, зокрема, вирішення в установленому порядку питань надання в користування мисливських угідь.

Отже, до повноважень Вінницької облради належить вирішення в установленому порядку питань щодо надання в користування мисливських угідь.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» з метою раціонального використання мисливських тварин, охорони диких тварин, а також середовища їх перебування забороняється полювання в заборонених для цього місцях, зокрема на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду, де це заборонено відповідно до положень про них; на відтворювальних ділянках.

Колегія суддів зазначає, що об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 08.11.2019 у справі № 910/21762/17 виснувала, що діяльність із ведення мисливського господарства в межах території мисливського угіддя, яким є ділянка суші або водного простору, здійснюється з фактичним використанням земельної ділянки, в межах якої знаходиться мисливське угіддя, тому регулювання таких правовідносин здійснюється з урахуванням положень Земельного кодексу України.

Приписами ст. 43 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і надалі у редакції, чинній на момент прийняття рішення про надання мисливських угідь у користування) унормовано, що землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Згідно із ч. 2 ст. 45 ЗК України порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об`єктів визначаються Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (тут і надалі у редакції, чинній на момент прийняття рішення про надання мисливських угідь у користування).

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об`єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

У зв`язку із цим законодавством України природно-заповідний фонд охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Україна розглядає цей фонд як складову частину світової системи природних територій та об`єктів, що перебувають під особливою охороною.

За змістом ч. 1-3 ст. 3 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» до природно-заповідного фонду України належать, зокрема, заказники. Заказники залежно від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об`єктів, що оголошуються заказниками чи пам`ятками природи, мети і необхідного режиму охорони заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карстово-спелеологічні.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об`єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об`єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення.

На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.

На використання земельної ділянки або її частини в межах природно-заповідного фонду може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором. Обмеження (обтяження) підлягає державній реєстрації і діє протягом строку, встановленого законом або договором.

За змістом положень ст. 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Встановлені ч. 1 цієї статті основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об`єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів.

Згідно із ст. 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» на території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.

Отже, з урахуванням необхідності забезпечення особливого режиму охорони на територіях та об`єктах природно-заповідного фонду обмежується або забороняється діяльність, яка суперечить цільовому призначенню цих територій та об`єктів, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об`єктів, суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про об`єкти природно-заповідного фонду.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 27.1.2026 у справі № 910/1364/23.

Посилання Київської міської прокуратури на правові висновки, викладені Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 20.05.2020 у справі № 820/5402/16, судова колегія вважає безпідставними у зв`язку з їх нерелевантністю до спірних правовідносин, позаяк об`єктом спірного правовідношення виступав національний природний парк, статус і завдання якого врегульовано ст. 20 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», тоді як у цій справі об`єктом спірного правовідношення виступає заказник, статус і завдання якого врегульовано ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Як було раніше зазначено колегією суддів, 08.04.1998 заступником Міністра охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки Мовчаном Я.І. затверджене Положення про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» (далі - Положення).

Відповідно до п. 2 Положення загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га розташований на території Вінницької області Вінницького району в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького держлісгоспу.

У п. 13 розд. ІІ Положення визначені види діяльності, які забороняються на території оголошеною загальнозоологічним заказником загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», зокрема, мисливство, за виключенням регулювання чисельності окремих видів тварин, як таких, що загрожують існуванню видів, що охороняються; - натаскування мисливських собак та перебування їх на території заказника; - знаходження на території заказника з усіма видами вогнепальної зброї та знаряддям для ловлі тварин, недозволеними до використання знаряддями ловів риби та інших об`єктів водного промислу; - турбування, відлов або знищення всіх видів тварин, руйнування їх гнізд, нір, бобрових хаток, загат.

Приписами ст. 1, 12 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» (тут і надалі у редакції, чинній на момент ухвалення оспорюваного рішення Вінницької облради від 25.10.2007 № 440) визначено:

- мисливські угіддя - це ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства;

- користувачами мисливських угідь є спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь;

- мисливство - вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь;

- мисливське господарство як галузь - сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є охорона, використання та відтворення мисливських тварин, надання послуг мисливцям щодо здійснення полювання, розвиток мисливського спорту і мисливського собаківництва;

- полювання - дії людини, спрямовані на вистежування, переслідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мисливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах.

До полювання прирівнюється:

- перебування осіб у межах мисливських угідь, у тому числі на польових і лісових дорогах (крім доріг загального користування), з будь-якою стрілецькою зброєю або з капканами та іншими знаряддями добування звірів і птахів, або з собаками мисливських порід чи ловчими звірами і птахами, або з продукцією полювання;

- перебування осіб на дорогах загального користування з продукцією полювання або з будь-якою зібраною розчохленою стрілецькою зброєю.

Згідно із абз. 1-3 ст. 21 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» ведення мисливського господарства здійснюється користувачами мисливських угідь. Не допускається користування мисливськими тваринами та ведення мисливського господарства без оформлення відповідних документів у встановленому цим Законом порядку. Умови ведення мисливського господарства визначаються у договорі, який укладається між місцевими органами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання і користувачами мисливських угідь.

З огляду на вказане судова колегія зазначає, що мисливство / полювання співвідноситься з мисливським господарством як співвідносяться процес та інфраструктура. Мисливство та полювання здійснюються в межах мисливського господарства. Полювання, на відміну від мисливства, завжди передбачає добування (відстріл, відлов). У межах мисливського господарства не завжди здійснюється полювання, така діяльність може бути заборонена.

Отже, Положенням про загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» дозволяється лише мисливство з метою регулювання чисельності окремих видів тварин, як таких, що загрожують існуванню видів, що охороняються.

За приписами ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається його змістом, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, тобто дослідити відповідні умови договору з зазначенням своїх висновків за результатами такої оцінки у прийнятому судовому рішенні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2023 у справі № 914/4127/21.

Положеннями договору від 21.01.2011 передбачено:

- п. 2.1: ПП «ТМРГ «Вінницьке» має право у встановленому порядку, за згодою власників або користувачів земельних ділянок, зводити в мисливських угіддях необхідні будівлі і біотехнічні споруди, вирощувати кормові культури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші заходи, пов`язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству і інтересам власників або користувачів земельних ділянок;

- п. 2.2: ПП «ТМРГ «Вінницьке» зобов`язується:

а) використовувати мисливські угіддя відповідно до умов їх надання користування та за призначенням;

б) вести мисливське господарство в наданих у користування мисливських угіддях з дотриманням вимог Законів України «Про тваринний світ», «Про мисливське господарство та полювання» та Положення про мисливське господарство та порядок здійснення полювання, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 № 780, інших нормативно-правових актів у використання тваринного світу, ведення мисливського господарства;

в) усі заходи проводити відповідно проекту організації і розвитку мисливського господарства ПП «ТМРГ «Вінницьке» інв. № у-293, Ірпінь, 2009;

г) раціонально використовувати державний мисливський фонд, не допускати погіршення екологічного стану середовища перебування мисливських тварин внаслідок власної діяльності;

д) проводити первинний облік чисельності і використання мисливських тварин, вивчати їх стан та характеристики угідь, де перебувають установленому порядку подавати цю інформацію органам, що здійснюють державний, облік мисливських тварин та облік їх використання;

е) забезпечувати проведення комплексних заходів, спрямованих на охорону і відтворення мисливських тварин, збереження і поліпшення середовища їх перебування, щорічно вкладати кошти на дані цілі з розрахунку на 1 тис. га лісових угідь не менше 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

є) здійснювати охорону державного мисливського фонду, сформувати єгерську службу з розрахунку не менше одного єгеря на 5 тис. га лісових мисливських угідь, в термін до 01.02.2011 згідно з штатним розписом, який додається користувачем;

ж) дотримуватись режиму охорони видів тварин, занесених до Червоної книги України і до переліку видів тварин, які підлягають особливій охороні в межах наданих в користування мисливських угіддях;

з) негайно інформувати природоохоронні органи, мисливського та лісового господарства, ветеринарної медицини, санітарно-епідеміологічної служби про виявлення захворювань тварин, погіршення стану середовища їх перебування, виникнення загрози знищення та випадки загибелі тварин, здійснювати комплексні заходи щодо профілактики і боротьби із захворюваннями;

и) самостійно припиняти використання мисливських тварин у разі погіршення їх стану та умов існування, зниження відтворюючої здатності та чисельності, виникнення загрози їх знищення, негайно вживати заходів щодо усунення негативних факторів впливу на тварин і середовище їх перебування;

і) виконувати інші обов`язки щодо охорони і використання об`єктів тваринного світу та користування мисливськими угіддями відповідно до чинного законодавства.

Проаналізувавши вказані положення спірного правочину, апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду міста Києва про те, що умови договору від 21.01.2011 не суперечать ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та п. 13 Положення про загальнозологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський», у зв`язку з чим вимога про визнання недійсним договору від 21.01.2011 є необґрунтованою.

Поряд з тим колегія суддів вважає за доцільне проаналізувати також положення договору від 01.01.2015.

Так, означеним договором передбачено:

- п. 2.7: ПП «ТМРГ «Вінницьке» має право: - розпоряджатися мисливськими тваринами, добутими, або набутими в інший спосіб у законному порядку, і доходами від їх реалізації; - організовувати полювання для мисливців;

- п. 2.2: ПП «ТМРГ «Вінницьке» зобов`язується, зокрема: - додержуватися встановлених правил, норм, лімітів і строків добування мисливських тварин; - виконувати біотехнічні заходи, виділяти земельні ділянки для охорони і відтворення мисливських тварин не менше 20 відсотків площі угідь, на яких полювання забороняється, визначати пропускну спроможність мисливських угідь; - обладнати згідно з ветеринарно-санітарними вимогами майданчики для оброблення відстріляної на полювання дичини та забезпечити проведення і представниками органів державної ветеринарної медицини ветеринарно-санітарної експертизи дичини, призначеної для використання на харчові цілі.

На переконання судової колегії, вказані умови договору від 01.01.2015 не відповідають вимогам ст. 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та п. 13 Положення про загальнозологічний заказник загальнодержавного значення «Буго-Деснянський».

Водночас ст. 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Приписи ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.

Подібна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20.

У застосуванні наведених положень статей ЦК України слід враховувати, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16.

За ч. 1-3 ст. 180 Господарського кодексу України (далі - ГК України) (у редакції, яка була чинною на момент укладення договору) зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Зі змісту позовної заяви випливає, що прокурор просить суд визнати недійсним договір про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства № 2 від 01.01.2015 в цілому (повністю), а не конкретну його частину (умову, пункт).

Проте, як обґрунтовано вказав місцевий господарський суд, оскільки договір від 01.01.2015 був би вчинений і без включення до нього недійсних частин, зокрема: про право користувача розпоряджатися мисливськими тваринами, добутими, або набутими в інший спосіб у законному порядку, і доходами від їх реалізації; організовувати полювання для мисливців, і ці частини не є істотними умовами для цього виду договорів, - недійсність вказаних частин правочину не має наслідком недійсності останнього в цілому.

Таким чином з огляду на принципи змагальності та диспозитивності, закріплені у ст. 13, 14 та ч. 2 ст. 237 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду міста Києва про необґрунтованість позовної вимоги прокуратури про визнання недійсним в цілому договору про користування ділянками лісового фонду для ведення мисливського господарства № 2 від 01.01.2015.

Внаслідок відмови у визнанні незаконним рішення Вінницької облради № 440 від 25.10.2007 «Про перерозподіл мисливських угідь» у частині надання у користування ПП «ТМРГ «Вінницьке» у складі мисливських угідь об`єкта природно-заповідного фонду загальнозоологічного заказника загальнодержавного значення «Буго-Деснянський» площею 1073 га, а також у визнанні недійсними договорів від 21.01.2011 та від 01.01.2015, - не підлягає задоволенню й похідна позовна вимога прокуратури про зобов`язання звільнити мисливські угіддя площею 1073 га, які знаходяться в кварталах 15-34 Михайлівського лісництва Вінницького надлісництва філії «Центральний лісовий офіс» ДП «Ліси України», що спростовує твердження скаржника про протилежне.

Відтак, беручи до уваги все зазначене вище, колегія суддів зазначає, що викладені у апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками місцевого господарського суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що не є самостійною підставою для скасування судового рішення в розумінні ст. 277 ГПК України.

Отже, доводи апеляційної скарги не підтвердилися.

Приписами ч. 4 ст. 11 ГПК України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України»).

При оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федорченко та Лозенко проти України»).

Під час ухвалення цієї постанови судом апеляційної інстанції були надані вичерпні відповіді на доводи скаржника, з посиланням на норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо інших аргументів учасників справи колегія суддів зазначає, що останні були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк вони висновків суду не спростовують та, з урахуванням всіх обставин цієї справи, встановлених судом, не впливають на правильність висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції повно встановив суттєві для справи обставини, дослідив та правильно оцінив надані сторонами докази, правильно кваліфікував спірні правовідносини та правильно застосував до них належні норми матеріального і процесуального права, а тому рішення Господарського суду міста Києва законне та обґрунтоване, отже, підстави для його скасування відсутні.

Згідно із ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Положеннями ст. 275 ГПК України передбачено право суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За приписами ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

В розрізі наведених норм судова колегія зазначає, що Київською міською прокуратурою не доведено, а апеляційним судом не встановлено підстав для скасування рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, відтак оскаржуване рішення належить залишити без змін.

Оскільки цією постановою суд апеляційної інстанції не змінює рішення та не ухвалює нового, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється, а витрати, пов`язані з розглядом апеляційної скарги, згідно із загальними правилами ст. 129 ГПК України, покладаються судом на скаржника.

Керуючись ст. 129, 236, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1. Апеляційну скаргу Київської міської прокуратури залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.03.2026 у справі № 910/12044/25 залишити без змін.

3. Покласти витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги на скаржника.

4. Повернути матеріали справи до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.

У зв`язку із перебуванням судді Колесника Р.М. у відпустці з 15.06.2026 по 19.06.2026 та головуючого судді Горбасенка П.В. у відпустці з 16.06.2026 по 19.06.2026, повний текст постанови складено та підписано 22.06.2026.

Головуючий суддя П.В. Горбасенко

Судді О.М. Сковородіна

Р.М. Колесник