Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №916/5335/25 — Південно-західний апеляційний господарський суд

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

_____________________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/5335/25

Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Ярош А.І.,

суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.

секретар судового засідання: Кияшко Р.О.

за участю представників учасників справи:

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради: Сметянюк І.М.,

від Громадської організації “Центр всебічного, фізичного та психологічного розвитку інвалідів та дітей-інвалідів “А-Б-В-Г-ДЕЙКА”: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі

апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 року, суддя в І інстанції Волков Р. В., повний текст якого складено 04.03.2026, в м. Одесі

у справі: №916/5335/25

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до відповідача: Громадської організації “Центр всебічного, фізичного та психологічного розвитку інвалідів та дітей-інвалідів “А-Б-В-Г-ДЕЙКА”

про стягнення 1 048 137,66 грн

ВСТАНОВИВ

Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про стягнення з Громадської організації “Центр всебічного, фізичного та психологічного розвитку інвалідів та дітей-інвалідів “А-Б-В-Г-ДЕЙКА” неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 1 048 137,66 грн, яку нараховано за період з 01.12.2024 по 26.11.2025.

В обґрунтування позову посилається на порушення відповідачем зобов`язання щодо своєчасного повернення об`єкта нерухомого майна комунальної власності, який перебував у користуванні відповідача на підставі договору оренди від 11.02.2019.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 у справі №916/5335/25 позов задоволено частково; стягнуто з Громадської організації “Центр всебічного, фізичного та психологічного розвитку інвалідів та дітей-інвалідів “А-Б-В-Г-ДЕЙКА” на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 522 548,87 грн неустойки та 12 541,17 грн витрат зі сплати судового збору; в решті позову відмовлено.

Суд установив, що обставини щодо припинення договору оренди, обов`язку відповідача повернути об`єкт оренди та наявності підстав для стягнення неустойки вже були встановлені рішенням у справі №916/5698/24, яке набрало законної сили та має преюдиційне значення. У межах тієї справи відповідача було виселено з орендованого майна, а також стягнуто неустойку за період з 12.01.2022 по 30.11.2024.

Оскільки матеріали справи не містять доказів повернення об`єкта оренди раніше 26.11.2025, коли виселення було фактично здійснено у виконавчому провадженні, суд дійшов висновку про правомірність нарахування неустойки за період з 01.12.2024 по 25.11.2025. Нарахування неустойки до 26.11.2025 включно суд вважає помилковим, оскільки у цей день зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди вважається виконаним.

Водночас, керуючись статтями 551 ЦК України, принципами справедливості, добросовісності та розумності, враховуючи соціальний характер діяльності відповідача, відсутність доказів заподіяння позивачу збитків та необхідність забезпечення балансу інтересів сторін, суд зменшив розмір неустойки на 50 % та стягнув 522 548,87 грн.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, в якій скаржник просить скасувати рішення скасувати в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення неустойки в сумі 522 548,87 грн; ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про стягнення неустойки за прострочення об`єкта оренди у повному обсязі.

Департамент не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині зменшення на 50% суми заявленої неустойки, вважаючи його ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, оскільки враховуючи припинення між сторонами договірних орендних відносин 11.01.2022, звертаємо увагу суду, що відповідачем своєчасно не повернуто позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, при цьому у матеріалах справи відсутні та відповідачем до суду першої інстанції не подано жодного доказу на підтвердження відсутності його вини в несвоєчасному поверненні орендодавцю спірного нерухомого майна комунальної форми власності, що, з огляду на встановлену законом презумпцію вини порушника зобов`язання, свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов`язку зі сплати неустойки. З огляду на викладене та враховуючи сталу практику Верховного Суду (зокрема, постанови від 07.04.2020 у справі № 924/599/19 та від 23.10.2024 у справі № 916/3409/22), висновки суду про наявність підстав для зменшення розміру подвійної плати за час прострочення є передчасними, а рішення суду в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.05.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою; розгляд справи призначено до розгляду на 16.06.2026 об 11:00.

В судовому засіданні 16.06.2026 брав участь представник позивача. Інші учасники в судове засідання не з`явилися, про дату ,час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача, за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом, у провадженні Господарського суду Одеської області перебувала справа № 916/5698/24 за позовом Департаменту до Громадської організації про стягнення 2989741,76 грн неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, нарахованої за період з 12.01.2022 по 30.11.2024, і виселення відповідача з нежитлової будівлі та споруди загальною площею 773,6 кв.м, розташованої за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, буд. 4.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.05.2025, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.11.2025, позов задоволено частково, виселено відповідача з нежитлових будівель та споруд загальною площею 773,6 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, 4, стягнуто з відповідача на користь позивача 1 241 203, 89 грн неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди, в решті позову відмовлено.

Вказане рішення у справі № 916/5698/24 набрало законної сили 18.11.2025.

У справі № 916/5698/24 судами було встановлено, що територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належать нежитлові будівлі та споруди, розташовані за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, 4, які складаються з будівлі та споруд літ. "А" загальною площею 773,6 кв.м, основною площею 453,3 кв.м, літ. "Б", "В", що вбачається із копії свідоцтва про право власності від 21.09.2011 серії САЕ № 537616.

11.02.2019 між Департаментом (орендодавець) і Громадською організацією (орендар) було укладено договір № 16/19 оренди нежитлового приміщення, за умовами якого орендодавець передає, а орендар - приймає у строкове платне користування нежитлову будівлю та споруду загальною площею 773,6 кв.м, які розташовані за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, 4.

У п. 1.3 цього договору сторони досягли згоди щодо строку його дії - з 11.02.2019 до 11.01.2022.

За п. 4.7 договору після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання, орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі їх в оренду, та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

11.02.2019 сторони підписали акт приймання-передачі до договору оренди № 16/19 від 11.02.2019 про передачу орендареві нежитлової будівлі та споруди загальною площею 773,6 кв.м, які розташовані за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, 4.

13.12.2019 між сторонами було укладено договір оренди № 16/19, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дишлевою Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 695, строк дії якого встановлено на 49 років, тобто до 13.12.2068.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.11.2023 у справі № 916/360/22, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 10.07.2024 та постановою Верховного Суду від 26.11.2024, нотаріально посвідчений договір оренди нежилого приміщення від 13.12.2019 № 16/19 визнано недійсним.

Вирішуючи спір у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили з такого: з огляду на закінчення 11.01.2022 строку дії договору, відповідач повинен був звільнити об`єкт оренди та повернути його позивачу за актом у належному стані; водночас матеріали справи не містять доказів повернення об`єкта оренди Департаменту, а тому наявні обстави для виселення відповідача з відповідного приміщення, а також наявні обставини для стягнення з відповідача на користь позивача неустойки згідно з ч. 2 ст. 785 ЦК України. Водночас за встановлених обставин, керуючись ст. 551 ЦК України, принципами справедливості, добросовісності, розумності, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, зменшили заявлену суму неустойки до 50% (1 241 203,89 грн).

26.11.2025 складено акт державного виконавця про виселення Відповідача з приміщення.

У зв`язку з цим Департамент просить стягнути неустойку у розмірі 1 048 137,66 грн за період з 01.12.2024 по 26.11.2025 за прострочення повернення об`єкта оренди.

Отже, предметом позову у даній справі є позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради неустойки за прострочення повернення об`єкта оренди у розмірі 1 048 137,66 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із встановлених обставин несвоєчасного повернення відповідачем орендованого майна після закінчення строку дії укладеного між сторонами договору оренди, а відтак, із доведеності позивачем свого права на стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної плати за користування майном, при цьому суд першої інстанції, перевіривши здійснений позивачем розрахунок розміру неустойки, який підлягає стягненню з відповідача, не погодився із визначеним позивачем періодом нарахування неустойки, а також врахував наявність підстав для зменшення заявленої до стягнення суми неустойки.

Скаржник, звертаючись із апеляційною скаргою, не погоджується з рішенням суду в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення неустойки у зв`язку зі зменшенням її розміру.

Зважаючи на зміст апеляційної скарги, Південно-західний апеляційний господарський суд здійснює перегляд оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів вбачає, що за своєю юридичною природою договір є договором найму (оренди) комунального майна.

Отже, договір став підставою виникнення у сторін за цим договором зобов`язання відповідно до статей 11, 202, 509 Цивільного кодексу України.

Статтею 526 Цивільного кодексу України унормовано, що зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

Частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Аналогічні положення містив Закон України “Про оренду державного та комунального майна” в редакції Закону України від 10.04.1992 №2269-XII до втрати ним чинності з 01.02.2020 (у зв`язку з введенням в дію з 01.02.2020 Закону України від 03.10.2019 №157-IX “Про оренду державного та комунального майна”), який діяв на час укладення договору оренди №ТГО-293/13 від 18.07.2013.

Так, згідно із частиною другою статті 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 №2269-XII (до втрати ним чинності з 01.02.2020) у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, а за змістом статті 27 вказаного Закону у разі закінчення строку договору оренди та відмови від його продовження орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві об`єкт оренди на умовах, визначених у договорі оренди.

За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а припинення договору є підставою виникнення обов`язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України. Натомість із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

Судом апеляційної інстанції враховується, що положення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 Цивільного кодексу України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 Цивільного кодексу України).

Саме такі правові висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладено в постанові від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.

В силу частини другої статті 785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Отже, неустойка, право на стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення. Вказана неустойка не може бути ототожнена з неустойкою (штрафом, пенею), передбаченою пунктом 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки, на відміну від приписів статті 549 Цивільного кодексу України, її обчислення не здійснюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконання зобов`язання (штраф), а також у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (пеня).

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов`язує припинення обов`язків орендаря з фактом поверненням об`єкту договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов`язку, передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України, закон визначає можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди.

Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, пов`язується з простроченням орендарем виконання зобов`язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.

Саме така стала правова позиція суду касаційної інстанції викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 07.04.2020 у справі №924/599/19, від 31.10.2019 у справі №905/2018/18, від 30.10.2019 у справі №924/80/19 тощо.

Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України).

Як встановлено судом, нежитлові будівлі та споруди за адресою: м. Одеса, пров. Каркашадзе, 4, загальною площею 773,6 кв. м, перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, управління якими здійснює Департамент комунальної власності Одеської міської ради.

11.02.2019 між Департаментом та Громадською організацією «Центр всебічного, фізичного та психологічного розвитку інвалідів та дітей-інвалідів «А-Б-В-Г-Дейка» укладено договір оренди №16/19 строком до 11.01.2022. Надалі, 13.12.2019, сторони уклали інший, нотаріально посвідчений договір оренди №16/19 строком дії до 13.12.2068.

У зв`язку з порушенням орендарем умов договору, зокрема наявністю заборгованості з орендної плати та загрозою погіршення стану об`єкта, Департамент звернувся до суду з позовом у справі №916/1256/21 про розірвання договору, виселення та стягнення заборгованості.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 22.07.2021 позов задоволено частково лише в частині стягнення, а в решті вимог відмовлено; зазначене рішення залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій. Судами було встановлено, що розірвання договору від 11.02.2019 не забезпечить ефективного захисту прав позивача, оскільки чинним залишався нотаріально посвідчений договір від 13.12.2019, вимог щодо якого заявлено не було.

У зв`язку з цим Департамент звернувся до суду з окремим позовом про визнання недійсним договору оренди від 13.12.2019.

Після нового розгляду справи №916/360/22 рішенням Господарського суду Одеської області від 16.11.2023, залишеним без змін постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій, нотаріально посвідчений договір оренди від 13.12.2019 визнано недійсним.

Договір оренди від 11.02.2019 припинив свою дію 11.01.2022.

Надалі рішенням Господарського суду Одеської області від 19.05.2025 у справі №916/5698/24, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції від 18.11.2025, частково задоволено позов Департаменту, стягнуто 1 241 203,89 грн неустойки за період з 12.01.2022 по 30.11.2024 та виселено відповідача.

З огляду на припинення договірних відносин, у орендаря відповідно до ч. 1 ст. 785 ЦК України та умов договору виник обов`язок негайно повернути майно за актом приймання-передачі.

26.11.2025 державним виконавцем складено акт про виселення відповідача.

Отже, фактичне повернення об`єкта оренди відбулося лише 26.11.2025, що підтверджується відповідним актом.

За таких обставин, з огляду на припинення між сторонами договірних орендних відносин, апеляційний господарський суд зауважує, що відповідач своєчасно не повернув позивачеві орендоване майно за відсутності будь-яких правових підстав для продовження володіння та користуванням вказаним майном, що свідчить про можливість застосування до орендаря наслідків, передбачених положеннями частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, а саме: покладення на нього обов`язку зі сплати неустойки.

Доказів виконання обов`язку з повернення об`єкта оренди раніше, ніж 26.11.2025, відповідач суду не надав, як і не надав доказів вчинення орендодавцем (Департаментом) дій, спрямованих на ухилення від прийняття об`єкта оренди від орендаря після припинення договору, або ухилення орендодавця від підписання акта приймання-передачі майна

Неустойка за попередній період (з 12.01.2022 по 30.11.2024) була предметом судового розгляду у справі № 916/5698/24.

Тому неустойку позивач нарахував за період з 01.12.2024 по 26.11.2025.

Розрахунок заявленої до стягнення неустойки проведений позивачем з урахуванням дня, в який відбулося повернення орендованого майна, що суперечить нормам чинного законодавства, адже, з огляду на правову природу такої неустойки, остання може бути нарахована лише за кожний повний день прострочення виконання орендарем свого обов`язку з повернення об`єкта оренди, а день фактичного повернення відповідного майна не включається до періоду часу, за який може здійснюватися стягнення неустойки.

Подібний сталий висновок щодо безпідставності включення дня виконання боржником свого обов`язку до періоду нарахування кредитором суми майнової відповідальності відображений у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 10.07.2018 у справі №927/1091/17, від 08.05.2019 у справі №910/9078/18, від 20.08.2024 у справі №910/1925/23 тощо.

За таких обставин, у зв`язку з ненаданням відповідачем доказів щодо виконання рішення суду у справі №916/5698/24 в частині виселення відповідача із орендованого за приміщення раніше, ніж 26.11.2025, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що Департамент цілком правомірно визначив період нарахування неустойки - з 01.12.2024 по день виселення відповідача за результатами проведення виконавчих дій, а нарахування неустойки до 26.11.2025 включно є помилковим, оскільки у цей день зобов`язання щодо повернення об`єкта оренди вважається виконаним.

Розмір неустойки за вказаний період становить 1 045 097,74 грн.

Щодо зменшення розміру неустойки, судова колегія зазначає таке.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для її зменшення на 50%, тобто до 522 548,87 грн, з чим і погоджується судова колегія.

Відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України передбачено право наймодавця вимагати від наймача, у разі невиконання ним обов`язку щодо повернення речі, сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі.

Ураховуючи положення чинного законодавства, можна дійти висновку, що санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, є неустойкою відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 549 ЦК України в сукупності з частиною 2 статті 551 цього Кодексу (штрафною санкцією відповідно до визначення, наведеного у частині 1 статті 230 ГК України у сукупності з частиною 4 статті 231 цього Кодексу).

Таким чином, санкція, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, є різновидом неустойки (штрафної санкції), яка є законною неустойкою і застосовується у разі, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі. Отже, така неустойка, передбачена частиною 2 статті 785 ЦК України, може бути зменшена судом за правилами частини 3 статті 551 цього Кодексу.

Схожі за змістом висновки викладено в постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19 та від 16.08.2024 у справі № 910/14706/22, постанові Верховного Суду від 13.05.2025 у справі № 922/3639/24.

Згідно з частиною 3 статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Статтею 233 ГК України (чинною на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

У пунктах 8.20- 8.25, 8.32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 сформульовано такі висновки щодо застосування положень статті 3, 551 ЦК України:

“ 8.20. Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

8.21. Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

8.22. Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

8.23. З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

8.24. Наприклад, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549- 552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

8.25. Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

8.32. Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань”.

При цьому слід звернути увагу, що законодавець надає суду право зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника від її сплати. Поряд з цим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов`язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.

Так, судова практика щодо застосування вказаних норм ГК України та ЦК України наразі є усталеною і відповідно до неї при визначенні розміру неустойки судам належить керуватися наступними загальними підходами (правилами):

- обидва кодекси містять норми, які дають право суду зменшити розмір обрахованих за договором штрафних санкцій, але ГК України вказує на неспівмірність розміру штрафних санкцій з розміром збитків кредитора як на обов`язкову умову, за наявності якої таке зменшення є можливим, тоді як ЦК України виходить з того, що підставою зменшення можуть бути й інші обставини, які мають істотне значення;

- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;

- довести наявність обставин, які можуть бути підставою для відповідного зменшення, має заінтересована особа, яка заявила пов`язане з цим клопотання;

- неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора;

- господарський суд повинен надати оцінку як поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і запереченням інших учасників щодо такого зменшення;

- закон не визначає ані максимального розміру, на який суди можуть зменшити нараховані відповідно до договору штрафні санкції, ані будь-який алгоритм такого зменшення;

- чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, а тому таке питання вирішується господарським судом згідно статті 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

- підприємництво за своєю суттю є ризикованою діяльністю, в Україні діє принцип свободи договору та заборони суперечливої поведінки, сторони добровільно уклали договір і визначили штрафні санкції, тому суд має зменшувати розмір таких санкцій саме у виключних випадках з урахуванням всіх обставин справи.

Тобто при вирішенні питання про зменшення розміру штрафних санкцій судам належить брати до уваги як обставини, прямо визначені у статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України, так і інші обставини, на які посилаються сторони і які мають бути доведені ними.

При цьому, суд не зобов`язаний встановлювати всі можливі обставини, які можуть вплинути на зменшення штрафних санкцій; це не входить в предмет доказування у справах про стягнення неустойки. Відповідно до принципу змагальності суд оцінює лише надані сторонами докази і наведені ними аргументи. Суд повинен належним чином мотивувати своє рішення про зменшення неустойки, із зазначенням того, які обставини ним враховані, якими доказами вони підтверджені, які аргументи сторін враховано, а які відхилено (статті 86, 236 - 238 ГПК України).

Так, стаття 86 ГПК України передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина п`ята статті 236 ГПК України).

Таким чином, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

Беручи до уваги предмет спору у даній справі, правовідносини, що склались між сторонами, а також з урахуванням загальних засад цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності, розумності, з метою забезпечення балансу інтересів сторін та за відсутності доказів понесення позивачем збитків у виниклих правовідносинах, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що заявлена до стягнення неустойка у розмірі подвійної плати за час прострочення виконання зобов`язання з повернення орендованого майна, яка була розрахована судом, підлягає зменшенню на 50%.

Стягнення неустойки у розмірі 522 548,87 грн в даному випадку є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем свого обов`язку з повернення орендованого майна, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.

У даному випадку судова колегія вважає, що висновок суду першої інстанції в частині зменшення неустойки на 50% не може трактуватись як спосіб ухилення відповідача від відповідальності за невиконання умов Договору оренди в частині несвоєчасного повернення об`єкту оренди, оскільки, з останнього стягується неустойка саме за ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, яка передбачає подвійну плату за користування річчю за час прострочення її повернення. При цьому, подвійна плата нараховується, виходячи з розміру базової орендної ставки, що розрахована із застосуванням щомісячного коригування її розміру на щомісячний індекс інфляції. Тобто, будь-яких збитків у позивача апріорі не виникло.

Отже, доказів, що свідчили б про погіршення фінансового стану, ускладнення в господарській діяльності чи завдання позивачу збитків в результаті дій відповідача, матеріали справи не містять.

Щодо ж доводів скаржника про те, що суд зменшуючи неустойку не зазначив, в чому цей випадок є винятковим, колегія суддів зазначає, що розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90 %, 70 % чи 50 % тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частин першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції не може взяти до уваги посилання позивача в апеляційній скарзі на неправильне застосування судом першої інстанцій норми, закріпленої у статті 233 Господарського кодексу України, оскільки суд з`ясував обставини, передбачені зазначеною нормою, з урахуванням наявних у справі доказів.

За таких обставин, враховуючи, що головною метою неустойки є стимулювання боржника до належного виконання зобов`язання і не лише майновий стан боржника може бути підставою для зменшення штрафних санкцій, беручи до уваги ступінь виконання відповідачем своїх зобов`язань (зокрема, добровільне виконання відповідачем обов`язку з повернення орендованого майна та продовження сплати ним орендних платежів за користування майном навіть після спливу строку дії договору) та відсутність жодного доказу на підтвердження погіршення фінансового стану позивача, виникнення ускладнень у здійсненні ним господарської діяльності чи завдання останньому збитків в результаті прострочення відповідача, колегія суддів вважає, що застосування штрафних санкцій не повинно лягати непомірним тягарем для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора, а відтак, суд першої інстанції, користуючись правом, наданим положеннями чинного законодавства, дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для зменшення належної до сплати суми неустойки до 522 548,87 грн, що є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов`язань, проявом балансу між інтересами кредитора і боржника, узгоджується з нормами закону, які регулюють можливість такого зменшення, та є засобом недопущення використання неустойки ані як інструменту позивача для отримання безпідставних доходів, ані як способу відповідача уникнути відповідальності.

Стягнення з відповідача частини заявленої суми неустойки компенсує негативні наслідки, пов`язані з простроченням останнім виконання прийнятих на себе зобов`язань, а також відповідає принципу пропорційності, у той час як стягнення з відповідача штрафних санкцій у повному обсязі в умовах воєнного стану, на переконання колегії суддів, було б неспівмірним з негативними наслідками від порушення відповідачем відповідного зобов`язання.

З огляду на фактичні обставини справи, виходячи із загальних засад цивільного законодавства, а саме, справедливості, добросовісності, розумності, апеляційна колегія вважає, що господарський суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для зменшення розміру неустойки, заявленого до стягнення, а тому висновок місцевого господарського суду про часткове задоволення позову відповідає принципам справедливого судового розгляду у контексті частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного у справі судового рішення, оскільки їм вже було надано належну оцінку судом першої інстанції, вони не спростовують зроблених судом висновків про наявність підстав для часткового стягнення з відповідача суми пені.

Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 у справі №916/5335/25.

За таких обставин, апеляційна скарга на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 у справі №916/5335/25 задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 у справі №916/5335/25 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 04.03.2026 у справі №916/5335/25 - залишити без змін.

Постанова в порядку статті 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її ухвалення. Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 22.06.2026.

Головуючий суддя А.І. Ярош

судді Г.І. Діброва

Н.М. Принцевська