Вирок від 22 червня 2026 р. у справі №148/2502/24 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 148/2502/24

Провадження №11-кп/801/659/2026

Категорія: 227

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач: ОСОБА_2

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2026 року м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі

головуючого судді - ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за участю секретаря судового засідання – ОСОБА_5 ,

прокурора – ОСОБА_6 ,

обвинуваченої – ОСОБА_7 ,

захисника – ОСОБА_8 ,

потерпілої – ОСОБА_9 ,

представника потерпілої – ОСОБА_10 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_11 , потерпілої ОСОБА_9 на вирок Тульчинського районного суду Вінницької області від 04 травня 2026 року у кримінальному провадженні № 12024020180000327, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань 12 вересня 2024 року, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , українки, громадянки України, уродженки с. Зарічне Тульчинського району Вінницької області, з вищою освітою, працюючої на посаді лікаря-акушера- гінеколога КНП «Тульчинська ЦРЛ» Тульчинської міської ради, має на утриманні малолітню дитину з інвалідністю, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України,

у с т а н о в и в :

Зміст оскарженого судового рішення та встановлені судом обставини

Вироком Тульчинського районного суду Вінницької області від 04 травня 2026 року ОСОБА_7 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України та призначено їй покарання у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців без позбавлення права керування транспортними засобами.

Ухвалено запобіжний захід щодо ОСОБА_7 до вступу вироку в законну силу не обирати.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та процесуальних витрат.

Відмовлено у задоволенні цивільного позову ОСОБА_9 до ОСОБА_7 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку суду, ОСОБА_7 визнано винуватою у тому, що вона 12 вересня 2024 року о 18:00 год, керуючи технічно-справним автомобілем марки «OPEL INSIGNIA», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по другорядній дорозі та виїжджаючи на нерегульоване перехрестя нерівнозначних доріг в напрямку до автошляху Т0222 сполученням Торків - Тульчин - Бершадь, а саме відрізок дороги між населеними пунктами с. Копіївка Тульчинського району Вінницької області та м. Тульчин не надала переваги у русі автомобілю марки «TOYOTA CAMRY», державний номерний знак НОМЕР_2 , що наближався до зазначеного перехрещення проїзних частин по головній дорозі, тим самим допустила зіткнення з указаним автомобілем, хоча мала технічну можливість його попередити.

Унаслідок указаної дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля марки «TOYOTA CAMRY», державний номерний знак НОМЕР_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , отримала тілесні ушкодження у вигляді: набряку м`яких тканин фаланг лівої верхньої кінцівки, синців в ділянці лівого стегна, лівого колінного суглобу з переходом на гомілку, забою правого плечового суглоба, які відповідно до висновку судово - медичної експертизи по ступеню тяжкості відносяться до легких тілесних ушкоджень та перелому променя в типовому місці та шиловидного виростка ліктьової кістки, які відповідно до висновку судово - медичної експертизи по ступеню тяжкості відносяться тілесних ушкоджень середньої тяжкості, які виникли внаслідок дії тупого (-их) твердого (-их) предмета (-ів) або співудару об нього (-их), можливо 12 вересня 2024 року при ДТП.

Водій ОСОБА_7 порушила вимоги дорожнього знака 2.1 «Дати дорогу» та п. п. 16.3, 16.11 Правил дорожнього руху України, що знаходяться в прямому причинному зв`язку з виникненням дорожньо-транспортної пригоди.

Дії обвинуваченої ОСОБА_7 суд кваліфікував за ч. 1 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження.

Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

В апеляційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні – прокурора Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_11 , не оспорюючи встановлені фактичні обставини, кваліфікацію дій обвинуваченої та доведеність її винуватості, просить вирок суду скасувати в частині призначеного покарання через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої внаслідок м`якості.

Просить ухвалити у цій частині новий вирок, яким визнати винуватою ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України та призначити їй покарання у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців за місцем роботи з відрахуванням 10 відсотків із суми її заробітку в дохід держави з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 (один) рік.

В решті вирок залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

призначаючи ОСОБА_7 покарання у виді виправних робіт, суд першої інстанції не визначив розмір відрахування у відсотках від заробітку, що є обов`язковим елементом такого виду покарання;

санкція ч. 1 ст. 286 КК України передбачає основне покарання у виді штрафу в розмірі від трьох до п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що виключає можливість застосування положень ч. 2 ст. 69 КК України під час вирішення питання про призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.

В апеляційній скарзі потерпіла ОСОБА_9 , не оспорюючи кваліфікацію дій обвинуваченої та доведеність її винуватості, просить вирок суду першої інстанції скасувати в частині призначеного покарання та цивільного позову через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої внаслідок м`якості.

Просить ухвалити у цій частині новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 покарання у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців з відрахуванням 20 відсотків із суми її заробітку в дохід держави.

Задовольнити цивільний позов та стягнути з ОСОБА_7 на її користь матеріальну шкоду у розмірі 1 342,22 грн, моральну шкоду у розмірі 200 000 грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 50 000 грн.

В решті вирок залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

місцевий суд безпідставно визнав обставинами, що пом`якшують покарання обвинуваченої, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, оскільки остання вину повністю не визнала, намагалась перекласти відповідальність на водія автомобіля марки «TOYOTA CAMRY», державний номерний знак НОМЕР_2 , та не відшкодувала завдану шкоду;

вирішуючи питання щодо призначення додаткового покарання, суд безпідставно застосував ч. 2 ст. 69 КК України;

вирок в частині вирішення цивільного позову є необґрунтованим, оскільки прийнятий без належної оцінки доказів;

місцевий суд установив факт вчинення кримінального правопорушення, вину обвинуваченої, наявність причинно-наслідкового зв`язку між її діями та наслідками у виді настання тілесних ушкоджень середньої тяжкості у потерпілої, водночас безпідставно відмовив у відшкодуванні шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою;

відмовляючи у задоволенні цивільного позову, суд першої інстанції не поставив на обговорення питання щодо залучення до участі у справі у якості співвідповідача страховика та дійшов передчасного висновку про те, що обвинувачена не повинна нести цивільної відповідальності за вчинене нею кримінальне правопорушення;

суд першої інстанції не вирішив вимогу потерпілої сторони про стягнення з обвинуваченої витрат, понесених за надання правничої допомоги.

У запереченнях на апеляційні скарги захисник ОСОБА_8 указує на їх безпідставність та просить залишити їх без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення просив її задовольнити. Також просив визначити початок строку відбування основного та додаткового покарання. Не заперечив проти задоволення апеляційної скарги потерпілої.

Потерпіла ОСОБА_9 та її представник ОСОБА_10 підтримали доводи апеляційної скарги потерпілої та просили її задовольнити. Не заперечили проти задоволення апеляційної скарги прокурора.

Обвинувачена ОСОБА_7 та захисник ОСОБА_8 заперечили проти задоволення апеляційних скарг.

Мотиви суду

Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційних скарг, апеляційний суд дійшов таких висновків.

Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

З оскаржуваного вироку слідує, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та обґрунтовано визнав ОСОБА_7 винуватою у вчиненні інкримінованого правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України.

Такий висновок ґрунтується на зібраних у встановленому законом порядку та належним чином перевірених судом доказах, які в апеляційних скаргах не заперечуються та перевірці в апеляційній інстанції не підлягають.

Доводи апеляційних скарг сторони обвинувачення та потерпілої щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості (є явно несправедливим) суд вважає обґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Покарання – це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Особа зобов`язана перетерпіти ті позбавлення й обмеження, які пов`язані з застосуванням до неї покарання. При цьому, держава має забезпечити належний захист законних прав та свобод особи, їх обмеження повинно бути належним чином обґрунтовано.

Згідно з ч. 2 ст. 52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 роз`яснено, що, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують та обтяжують покарання.

У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між законними альтернативами та діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК) визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, ураховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі 756/4830/17-к зроблено висновок, що:

«термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання».

Згідно з ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Призначаючи покарання обвинуваченій ОСОБА_7 , суд першої інстанції, на виконання приписів указаних норм кримінального закону та положень судової практики, урахував:

характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного обвинуваченою кримінального правопорушень, яке відповідно до ст. 12 є нетяжким злочином;

характеристику особи обвинуваченої, яка раніше не судима, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, працює лікарем акушер-гінекологом поліклінічного відділення КНП «Тульчинська ЦРЛ» Тульчинської міської ради, позитивно характеризується за місцем роботи та проживання, має на утриманні малолітню дитину з інвалідністю;

обставини, що пом`якшують покарання обвинуваченої: щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення;

відсутність обставин, що обтяжують покарання;

висновок досудової доповіді, згідно з яким орган пробації вважає, що виправлення ОСОБА_7 без позбавлення або обмеження волі на певний строк можливе та не становить високої небезпеки для суспільства.

На підставі указаних даних суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 286 КК України у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців без позбавлення права керування транспортними засобами.

Колегія суддів з таким висновком місцевого суду не погоджується з огляду на таке.

Так, санкція ч. 1 ст. 286 КК передбачає покарання у виді штрафу від трьох тисяч до п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

Згідно з ч. 1 ст. 57 КК України покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадяться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Визначення відсотку відрахування із суми заробітку засудженого в силу вимог ч. 1 ст. 57 КК України, є одним з обов`язкових елементів для призначення такого виду покарання.

Ураховуючи те, що покарання у виді виправних робіт відбувається за місцем роботи засудженого, суд першої інстанції про це у вироку не зазначив та призначивши ОСОБА_7 покарання у виді виправних робіт строком на 6 місяців, не визначив розміру відрахувань із суми її заробітку.

Отже, призначаючи ОСОБА_7 покарання, суд першої інстанції належним чином не урахував вимоги ч. 1 ст. 57 КК України.

Крім того, ч. 1 ст. 69 КК України встановлено, що за наявності кількох обставин, які пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 69 КК України, на підставах, передбачених у ч. 1 цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов`язкове, за винятком випадків призначення покарання за вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

З указаного слідує, що ч. 1 ст. 69 КК України може бути застосована лише при призначенні особі основного виду покарання, а ч. 2 надає суду можливість не призначати особі додаткове покарання, яке є обов`язковим, проте за винятком указаного вище випадку.

У цьому кримінальному провадженні ОСОБА_7 визнано винуватою та засуджено за ч. 1 ст. 286 КК України, санкція якої передбачає одне з основних покарань у виді штрафу у розмірі від трьох до п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що виключає можливість застосування ч. 2 ст. 69 КК України при вирішенні питання щодо призначення засудженому додаткового покарання, яке є обов`язковим.

Ураховуючи викладене, висновок місцевого суду про можливість не призначення ОСОБА_7 додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на підставі ст. 69 КК України є помилковим.

Доводи апеляційної скарги потерпілої ОСОБА_9 щодо безпідставного визнання судом першої інстанції обставиною, яка відповідно до ст. 66 КК України пом`якшує покарання – щирого каяття, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2022 року у справі № 161/4501/19 зроблено висновок, що:

«виходячи із системного тлумачення законодавства і судової практики, щире каяття означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, бажає виправити ситуацію, що склалася, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання.

Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Про щирість каяття особи свідчить і поведінка засудженого після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає у розшуку майна здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває завдану шкоду, такі дії об`єктивно підтверджують щире каяття особи».

У постанові Верховного Суді від 20 квітня 2021 року у справі № 457/529/20 зроблено висновок, що:

«щире каяття – це обставина, яка відображає психічний стан особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, і передбачає глибокі внутрішні переживання особою того, що сталося, моральне засудження своєї кримінально караної поведінки, почуття сорому, докорів сумління і готовність нести кримінальну відповідальність. Щире каяття проявляється у самозасудженні особою вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків, прагненні усунути нанесену шкоду та рішенні не вчиняти більше кримінальних правопорушень.

Указана форма посткримінальної поведінки особи свідчить про те, що в особи відбулися суттєві позитивні зміни соціальних орієнтацій, які знижують ступінь її соціальної небезпечності».

У цьому кримінальному провадженні установлено дійсне щире каяття обвинуваченої ОСОБА_7 , про що беззаперечно свідчать її показання надані в суді першої інстанції, відповідно до яких вона не лише повідомила про всі обставини вчиненого кримінального правопорушення, а й висловила щирий жаль щодо його вчинення.

З огляду на послідовну поведінку обвинуваченої, її відношення до вчиненого злочину, підстав стверджувати про відсутність обставини, яка пом`якшує покарання, а саме щирого каяття немає.

Ураховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, обставини його вчинення, дані щодо особи обвинуваченої ОСОБА_7 , наявність обставин, що пом`якшують покарання, та відсутність обставин, що обтяжують покарання обвинуваченої, думки потерпілої, колегія суддів погоджується з доводами прокурора щодо необхідності призначення обвинуваченій покарання в межах санкції статті у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців за місцем роботи з відрахуванням 10 відсотків із суми її заробітку в дохід держави з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 (один) рік.

На думку апеляційного суду, саме таке основне та додаткове покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним для досягнення його мети, тобто, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченої та запобігання вчиненню нових злочинів як нею, так і іншими особами, відповідає принципу індивідуалізації покарання та є справедливим.

Отже, допущене місцевим судом неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407, п. 4 ч. 1 ст. 409, п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 413 та п. 2 ч.1 ст. 420 КПК України є підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання з ухваленням нового вироку у цій частині судом апеляційної інстанції.

Щодо цивільного позову

Відповідно до ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Згідно з ч. ч. 1, 2, 5 ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження пред`явити цивільний позов до обвинуваченого. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Установлено, що внаслідок вчинення обвинуваченою ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, потерпіла ОСОБА_9 понесла витрати на лікування.

З метою відшкодування заподіяної їй матеріальної та моральної шкоди потерпіла, в межах цього кримінального провадження, звернулась до обвинуваченої ОСОБА_7 з цивільним позовом, в якому просила стягнути на її користь майнову шкоду, завдану злочином у сумі 1 342,22 грн та моральну шкоду у сумі 200 000 грн.

Судом першої інстанції установлено, що на момент дорожньо-транспортної пригоди цивільно-правова відповідальність ОСОБА_7 була застрахована у ПрАТ «УСК «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» згідно полісу обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № 221934433.

Відповідно до ст. 22 Закону України № 1961-IV «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Приписами ст. 1194 Цивільного кодексу України установлено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або згаданим вище Законом у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених ст. 37) чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 зроблено висновок, що:

«внаслідок заподіяння під час ДТП шкоди виникають цивільні права й обов`язки, пов`язані з її відшкодуванням. Зокрема, потерпілий набуває право отримати відшкодування шкоди, а обов`язок виплатити відповідне відшкодування за Законом № 1961-IV виникає у страховика особи, яка застрахувала цивільну відповідальність (у визначених Законом № 1961-IV випадках - МТСБУ) та в особи, яка застрахувала цивільну відповідальність, якщо розмір завданої нею шкоди перевищує розмір страхового відшкодування, зокрема на суму франшизи, чи якщо страховик (МТСБУ) за Законом № 1961-IV не має обов`язку здійснити страхове відшкодування (регламентну виплату).

Тобто унаслідок заподіяння під час дорожньо-транспортної пригоди шкоди (настання страхового випадку) винуватець дорожньо-транспортної пригоди не звільняється від обов`язку відшкодувати завдану шкоду, але цей обов`язок розподіляється між ним і страховиком (МТСБУ).

Ураховуючи розподіл у деліктному зобов`язанні між винуватцем дорожньо-транспортної пригоди (страхувальником) і страховиком (МТСБУ) обов`язку з відшкодування шкоди, завданої під час експлуатації наземних транспортних засобів, а також те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем має визначені законом межі та порядок реалізації, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України про те, що право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним, і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована (п. п. 149, 150).

У то й же час потерпіла особа в разі настання страхового випадку набуває право на відшкодування моральної шкоди. Страхове відшкодування такої шкоди охоплює лише шкоду потерпілій фізичній особі, заподіяну у зв`язку з її каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. У таких випадках розмір моральної шкоди, яку відшкодовує страховик винної особи, передбачений статтею 26-1 та пунктом 27.3 статті 27 Закону № 1961-IV (п. 172).

Страхувальник, який спричинив настання страхового випадку, відшкодовує моральну шкоду заподіяну у зв`язку з каліцтвом або смертю потерпілого лише у разі, якщо її розмір перевищує ліміт відповідальності страховика, та у випадку, якщо потерпіла особа просить відшкодувати моральну шкоду з інших підстав, ніж передбачені статтею 23 Закону № 1961-IV (п. 173)».

Указане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 21 січня 2026 року у справі № 345/6210/24 (провадження № 51-3364 км 25).

Установивши, що на момент вчинення кримінального правопорушення цивільно-правова відповідальність володільця транспортного засобу була застрахована в ПрАТ «УСК «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», однак позивач не пред`явив вимоги до страховика про стягнення шкоди в межах страхової суми, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду від 15 травня 2023 року у справі № 352/371/21 (провадження № 61-8494св22) зроблено висновок, що:

«лише за наявності належного складу відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги вирішені бути не можуть».

За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд не вбачає підстав для скасування чи зміни вироку суду в частині вирішення цивільного позову про стягнення майнової та моральної шкоди, а також задоволення апеляційної скарги потерпілої у цій частині.

Щодо стягнення витрат на професійну правову допомогу.

Вирішуючи питання щодо процесуальних витрат, суд має чітко дотримуватись вимог глави 8 КПК України, яка регламентує поняття процесуальних витрат у кримінальному процесі, їх види та порядок відшкодування.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 118 КПК України до процесуальних витрат належать витрати на правову допомогу.

Згідно з ч. 2 ст. 120 КПК України витрати, пов`язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.

Частиною першою статті 124 КПК України встановлено, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності в обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом для компенсації шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

У постанові Великої Палата Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 зроблено висновок, що:

«питання про розподіл процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, підлягає вирішенню у будь-якому судовому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, а кримінальний процесуальний закон не обмежує можливість їх стягнення виключно обвинувальним вироком».

Установлено, що в межах цього кримінального провадження потерпіла ОСОБА_9 , звернулася з вимогою про стягнення витрат на правничу допомогу.

Водночас суд першої інстанції на указане увагу не звернув та не вирішив цю вимогу.

Згідно зі ст. 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

У п. 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зроблено висновок, що:

«при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін».

У постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року у справі № 753/10228/20 зроблено висновок, що:

«вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, суд має враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг і виконаних робіт; ціну позову та/або значення справи для сторони.

Обов`язковим переліком документів, які підтверджують витрати на професійну правову допомогу, незалежно від юрисдикції спору є: договір про надання правової допомоги; розрахунок наданих послуг з їх детальним описом; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з позначкою банку або інший банківський документ, касові чеки тощо).

КПК не встановлює чіткого переліку доказів, які необхідно надати суду на підтвердження понесених витрат на професійну правову допомогу, однак зобов`язує надати докази на підтвердження розміру процесуальних витрат, у тому числі на правову допомогу, що входить до предмета доказування в кримінальному провадженні.

Залишення судом без розгляду вимоги представника потерпілого про стягнення витрат на правову допомогу, понесених за час судового провадження, не є істотним порушенням вимог КПК, оскільки не впливає на вирішення питання щодо кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості, призначення покарання та не може бути єдиною підставою для скасування чи зміни ухвалених судових рішень.

Інформація, яка міститься в акті приймання правової (правничої) допомоги, зокрема перелік наданих послуг та фіксований розмір гонорару, не може вважатися тим розрахунком (детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу щодо кожного з видів робіт, необхідних для надання правничої допомоги), подання якого є необхідною умовою для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Неподання стороною, на користь якої ухвалено судове рішення, розрахунку (детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат часу щодо кожного з виду робіт, необхідних для надання правничої допомоги) позбавляє іншу сторону можливості спростовувати ймовірну неспівмірність витрат на професійну правничу допомогу».

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.

Верховний Суд неодноразово указував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15).

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20 травня 2019 у справі №916/2102/17, від 25 червня 2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 липня 2019 року у справі №911/739/15 та від 1 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).

На підтвердження заявлених витрат на професійну правничу допомогу потерпілою ОСОБА_9 подано до суду першої інстанції:

ордер серії АВ № 1178342 від 20 січня 2025 року, виданий адвокатом ОСОБА_10 , на надання правничої допомоги ОСОБА_9 (т. 1 а. с. 65);

договір про надання правничої (правової) допомоги від 02 грудня 2024 року укладений між ОСОБА_9 та адвокатом ОСОБА_10 , розділом 3 якого встановлено, що клієнт сплачує адвокату за надання правової допомоги гонорар у фіксованій сумі у розмірі 50 000 грн (т. 1 а. с. 66-68);

квитанцію № 3.1.5418570324.1 від 02 грудня 2024 року, згідно якої ОСОБА_9 оплатила надані послуги адвоката (т. 1 а. с. 69).

Колегія суддів звертає увагу на те, що потерпіла та її представник не надали детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та розрахунку вартості правових послуг, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правової допомоги у цьому кримінальному провадженні, з урахуванням критеріїв дійсних адвокатських витрат, їх необхідності та розумності.

Відсутність детального опису робіт (послуг), виконаних (наданих) адвокатом, зокрема з зазначенням витраченого часу на відповідні види робіт, ставить під сумнів, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору та кількості витраченого адвокатом часу.

У постанові Верховного Суду від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 зроблено висновок, що:

«відсутність розрахунку витрат на правничу допомогу є підставою для відмови у відшкодуванні витрат на професійну правничу допомогу. Заявник має право на компенсацію витрат на професійну правничу допомогу, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними, неминучими, а їх розмір обґрунтованим».

Відтак апеляційний суд дійшов висновку про те, що в матеріалах справи відсутнє належне документальне підтвердження витрат щодо надання правової допомоги потерпілій, що у свою чергу є підставою для відмови у задоволенні вимоги про стягнення з обвинуваченої витрат на правничу допомогу у зв`язку з недоведеністю їх наявності.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 02 червня 2022 року у справі № 380/3142/20.

Отже, вимога потерпілої ОСОБА_12 щодо стягнення з обвинуваченої ОСОБА_7 витрат на правничу допомогу задоволенню не підлягає.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_11 слід задовольнити, апеляційну скаргу потерпілої – задовольнити частково, а оскаржуваний вирок місцевого суду – скасувати в частині призначення покарання з ухваленням у цій частині нового вироку.

Керуючись ст. 404, 405, 407, 409, 413, 419 КПК України, суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні – прокурора Тульчинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_11 задовольнити.

Апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_9 задовольнити частково.

Вирок Тульчинського районного суду Вінницької області від 04 травня 2026 року у кримінальному провадженні № 12024020180000327, внесеному в Єдиний реєстр досудових розслідувань 12 вересня 2024 року, за обвинуваченням ОСОБА_7 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченої внаслідок м`якості.

Ухвалити у цій частині новий вирок.

Визнати винуватою ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України та призначити їй покарання у виді виправних робіт строком на 6 (шість) місяців за місцем роботи з відрахуванням 10 відсотків із суми її заробітку в дохід держави з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 (один) рік.

Початок строку покарання у виді виправних робіт ОСОБА_7 рахувати з дня, з якого фактично розпочато відрахування із заробітку.

Початок строку відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами рахувати з дня набрання вироком законної сили.

У задоволенні вимоги потерпілої ОСОБА_9 про стягнення з обвинуваченої ОСОБА_7 витрат на правничу допомогу відмовити.

В решті вирок залишити без змін.

Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4