Рішення від 22 червня 2026 р. у справі №464/5576/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23.06.2026 Справа №464/5576/25 Провадження №2/607/341/2026

м. Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого судді Вийванка О. М.

за участю секретаря с/з Дудченко Ю. Р.

учасників справи:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя,

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_3 звернувся в суд із позовом до відповідача ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.

Обґрунтовуючи змінені позовні вимоги позивач зазначив, що 15.07.2023 між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений шлюб. У вказаному шлюбі народився син - ОСОБА_6 . Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.12.2025 розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Відповідно до відповіді АТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_4 неодноразово відкривала депозитні рахунки: 14.06.2024 на ім`я ОСОБА_4 було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_1 (картка НОМЕР_2 ) на первинну суму вкладу 100 000, 00 грн.

В подальшому вказаний депозит був неодноразово поповнений. Станом на 15.12.2024 сума депозиту складала 320 485,24 (з нарахованими відсотками та неодноразовими поповненням депозиту). 15.12.2024 кошти з врахування утримання податку були зняті ОСОБА_4

16.12.2024 використовуючи кошти зняті з попереднього депозитного рахунку відповідачем було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_3 ( карка 263006400975903173) на первинну суму 318 000, 00. В подальшому вказаний депозит неодноразово був поповнений. Станом на 20.08.2025 розмір коштів на вказаному рахунку становив 392 977,13 грн. (з нарахованими відсотками та неодноразовими поповненням депозиту). 20.08.2025 кошти з врахуванням утриманням податку були зняті.

20.08.2025 використовуючи кошти зняті з попереднього депозитного рахунку відповідачем було відкрито депозитний рахунок НОМЕР_4 ( картка НОМЕР_5 ) на суму 378 000, 00 грн.

Позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя, оскільки вказаний депозит був відкритий ще під час перебування шлюбу, кошти, які були зараховані на вказаний депозит були неодноразово зняті з інших вищевказаних депозитів та стали основою для зарахування на вищевказаний депозит та безпосередньо мали статус спільного майна подружжя.

Із врахування того, що строк дії депозиту завершився, вважаємо, що з відповідача підлягає стягнення у розмірі 190 483,21 грн. ( 380 966,42/2= 190 483,21).

Також відповідач у період шлюбу 13.12.2023 відкрила депозитний рахунок НОМЕР_6 ( картка НОМЕР_7 ) на первинну суму 30 000, 00 гривень. Вказаний депозитний рахунок був неодноразово поповнений на різні суми. Однак 12.09.2025 відповідачка зняла кошти у розмірі 248 520, 00 грн. Вказані кошти були витрачені нею на власні потреби. Сторони станом на вересень 2025 року вже не проживали однією сім`єю, справа про розірвання шлюбу вже перебувала у судовому провадженні, тому узгодження позиції, що вказані кошти були витрачені в інтересах сім`ї не відповідає дійсності.

З огляду на вказані обставини, із врахування того, що банківські депозити були укладені відповідачем під час шлюбу, відповідач зняла кошти з банківських депозитів, відсотки вказаних коштів не віддала позивачу, з врахуванням того, що кошти банківського вкладу є спільною сумісною власністю подружжя і підлягають розподілу між ними в рівних частках.

У зв`язку із недосягненням згоди щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові, позивач просить позов задовольнити та визнати грошові кошти на банківському депозитному рахунку НОМЕР_4 у АТ КБ «Приватбанк» відкритого на ОСОБА_4 у розмірі 380 966,42 грн спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1/2 частину розміру грошових коштів на депозитному рахунку НОМЕР_4 у АТ КБ «Приватбанк» у сумі 190 483,21 грн; визнати грошові кошти на банківському депозитному рахунку НОМЕР_6 у АТ КБ «Приватбанк» відкритого на ОСОБА_4 у розмірі 248 520,00 грн. спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1/2 частину розміру грошових коштів на депозитному рахунку НОМЕР_6 у АТ КБ «Приватбанк» у сумі 124 260, 00 грн та судові витрати.

Представник відповідача подав відзив на позов, в якому зазначив, що 30.08.2025 під час особистої зустрічі сторін між ними було досягнуто домовленості, що кошти з одного депозиту будуть зняті і використані в інтересах родини. Станом на зараз сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Пріоритетними інтересами родини сторони визнали необхідність облаштування нормальних умов проживання для родини, у якої проживає сумісна малолітня дитина ІНФОРМАЦІЯ_1 . Кошти з одного депозиту мали бути витрачені на оренду житла для родини, створення в житлі нормальних умов для проживання малолітньої дитини, проведення ремонту в житлі. Відповідно цей депозит не може бути розподілений, так як за загальною презумпцією кошти витрачені під час перебування у шлюбі вважаються такими, що були витрачені за спільною згодою і в інтересах родини.

Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що переважно суди підтримують позицію, що кошти, які перебували у спільній сумісній власності подружжя (або вже колишнього подружжя) і були витрачені під час перебування у шлюбі вважаються такими, що були витрачені за спільною згодою і в інтересах сім`ї. При цьому, саме на позивача, що просить здійснити поділ таких коштів, покладається тягар доказування того, що ці кошти було витрачено одним з подружжя на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби. Водночас, заявляючи вимогу про поділ грошових коштів банківського депозиту та стягнення грошових коштів, важливо пам`ятати про презумпції спільності майна подружжя. Це означає, що саме на позивача, що просить здійснити поділ таких коштів, покладається тягар доказування того, що ці кошти було витрачено одним з подружжя на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби. Зокрема, позивачу необхідно надати належні і беззаперечні доказі використання відповідачем коштів, які знаходилися на депозитному рахунку в своїх особистих цілях або не в інтересах сім`ї. Тому підстави для задоволення позову відсутні.

Позивач не подав відповідь на відзив.

Представник позивача у судовому засіданні позов підтримав та просить його задовольнити з підстав та обґрунтувань, викладених у ньому.

Представник відповідача у судовому засіданні просить відмовити у задоволенні позову з підстав та обґрунтувань, викладених у відзиві на позов.

При розгляді справи судом, учасниками справи подано заяви та клопотання та судом було вчинено інші процесуальні дії, зокрема.

Ухвалою суду відкрито провадження у справі.

Ухвалою суду витребувано докази.

Ухвалою суду закрито провадження у справі.

Заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши та оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.

Судом встановлено, що з 15.07.2023 сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.12.2025, справа №464/5106/2025.

У вказаному шлюбі народився син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що свідчить свідоцтво про народження, серія НОМЕР_8 від 09.11.2023.

Відповідно до відповіді АТ КБ « Приватбанк» від 22.01.2026 ОСОБА_4 були відкриті депозитні рахунки: НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ) дата відкриття 20.08.2025, дата закриття 21.01.2026, залишок після закриття становить 380 966,42 грн; НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ) дата відкриття 13.12.2023, дата закриття 13.12.2025, залишок після закриття становить 248 520,00 грн.

Судом з`ясовано, що грошові кошти в розмірі 380 966,42 грн, які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ) дата відкриття 20.08.2025, дата закриття 21.01.2026, є у власності відповідача, а кошти в розмірі 248 520,00 грн., які розміщенні на рахунку НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ) дата відкриття 13.12.2023, дата закриття 13.12.2025, були зняті відповідачем під час перебування в шлюбі.

Суд частково погоджується з аргументами позивача, виходячи з наступних норм права, які підлягають застосуванню та мотиви їх застосування.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (див.: постанову Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі N 127/23627/20 (провадження N 61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі N 233/4580/20 (провадження N 61-12524сво21)).

Такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності і т. д.) (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі N 567/3/22 (провадження N 61-5252сво23)).

Відповідно до статті 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Такі ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Отже, відповідно до положень статті 61 СК України грошові суми (вклади), внесені у банківські (фінансові) установи за договорами банківського вкладу (депозиту) за рахунок заробітної плати, пенсії, стипендії, інших доходів подружжя, незалежно від їх виду та від того, на чиє ім`я з подружжя вони внесені є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

За положеннями частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України).

У пунктах 22-24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

За нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя.

Тобто сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.

Право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним з них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Вирішуючи питання в частині належності майна до спільної сумісної власності суд вважає, що грошові кошти в розмірі 380 966,42 грн, які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ) дата відкриття 20.08.2025, дата закриття 21.01.2026, та грошові кошти в розмірі 248 520,00 грн., які розміщенні на рахунку НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ) дата відкриття 13.12.2023, дата закриття 13.12.2025, є спільною сумісною власністю подружжя.

Судом встановлено, що грошові кошти в розмірі 380 966,42 грн, які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ) дата відкриття 20.08.2025, дата закриття 21.01.2026, є у власності відповідача після розірвання шлюбу, що не заперечується відповідачем.

Однак, грошові кошти в розмірі 248 520,00 грн., які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ) дата відкриття 13.12.2023, дата закриття 13.12.2025, були зняті відповідачем 12.09.2025, тобто під час перебування в шлюбі, який розірвано 18.12.2025, та витрачені в інтересах сім`ї.

Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до статті 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуючи, що усі дії щодо зняття коштів з депозитного рахунку НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ), були здійснені під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі і позивач не довів належними та допустимими доказами, що зняті відповідачем грошові кошти під час перебування у шлюбі, були використані відповідачем не в інтересах сім`ї та в супереч згоди позивача, а тому суд дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення грошових коштів, розміщених на належному ОСОБА_4 депозитномурахунку НОМЕР_6 (картка НОМЕР_7 ), у зв`язку з їх недоведеністю.

Дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, враховуючи вимоги статей 60-63 СК України, суд дійшов висновку, що грошові кошти в розмірі 380 966,42 грн, які розміщенні на рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ) дата відкриття 20.08.2025, дата закриття 21.01.2026, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому, суд вважає, що слід у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 частину грошових коштів, які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ), у АТ КБ «Приватбанк» в розмірі 190 483,21 грн.

Щодо інших доводів позивача та відповідачів у справі, викладених в обґрунтування власних правових позицій по наявному спору, то суд не вбачає підстав для надання таким оцінки у межах розглядуваного спору, оскільки вищенаведені аргументи суду у даному рішенні, на думку суду, є самостійною та достатньою підставою для висновку про який дійшов суд.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд звертає увагу на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає.

Згідно ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до позовних вимог, ціна позову у даній справі становила 314 743,21 грн.

Позовні вимоги задоволено частково на загальну суму 190 483,21 грн, в іншій частині відмовлено. Отже, розмір задоволених позовних вимог у пропорційному відношенні становить 60,52 % (190 483,21 * 100/314 743,21).

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 3147,43 грн.

Отже, підлягає розподілу судові витрати в сумі 3147,43 грн, які слід розподілити пропорційно розміру задоволених позовних вимог, зокрема 3147,43 *60,52 /100 = 1904,82 грн.

За таких обставин, суд вважає, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача 1904,82 грн сплаченого судового збору.

На підставі наведеного, керуючись статями 2, 4, 5, 10 - 13, 76-82, 89, 141, 258-268, 273, 352-355 ЦПК України, суд, –

У Х В А Л И В :

Задовольнити частково позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.

У порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 частину грошових коштів, які розміщенні на належному ОСОБА_4 депозитному рахунку НОМЕР_4 (картка НОМЕР_5 ), у АТ КБ «Приватбанк» в розмірі 190 483,21 грн (сто дев`яносто тисяч чотириста вісімдесят три гривні 21 копійка).

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 1 904,82 грн (одна тисяча дев`ятсот чотири гривні 82 копійки).

Відмовити у задоволенні інших позовних вимог.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного рішення суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_9 , місце проживання АДРЕСА_1 ;

відповідач ОСОБА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_10 , місце проживання АДРЕСА_2 .

Повний текст рішення суду складено та підписано 23 червня 2026 року.

Головуючий суддя О. М. Вийванко