Окрема думка від 22 червня 2026 р. у справі №990/42/26 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

23 червня 2026 року

м. Київ

суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Желтобрюх І.Л., Блажівської Н.Є.,

щодо рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 червня 2026 року у справі № 990/42/26

І. Коротко про обставини справи та мотиви рішення Суду

1.1 ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції з позовною заявою до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП, відповідач), у якій просив визнати протиправним та нечинними абзац другий та третій Регламенту Вищої ради правосуддя»:

«У розподілі висновку та розгляді скарги не беруть участі члени Ради, які входили до Дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення.

Членами Ради, які входили до Дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення, є члени Ради, які ухвалили оскаржуване рішення.», які затвердженні рішенням Вищої ради правосуддя № 1162/0/15-25 від 29 травня 2025 року «Про затвердження змін до Регламенту Вищої ради правосуддя».

1.2 Рішенням Верховного Суду від 04 червня 2026 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та нечинним абзац третій пункту 14.5 Регламенту Вищої ради правосуддя, а саме: «Членами Ради, які входили до Дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення, є члени Ради, які ухвалили оскаржуване рішення», затверджений рішенням Вищої ради правосуддя № 1162/0/15-25 від 29 травня 2025 року «Про затвердження змін до Регламенту Вищої ради правосуддя». У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.

1.3 Частково задовольняючи позов, колегія суддів у рішенні від 04 червня 2026 року зазначила, що оскаржувана норма Регламенту розширює обмеження (абзац третій пункту 14.5), встановлені Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі -Закон № 1798-VІІІ), тобто виходить за межі регулювання процедурних питань здійснення ВРП своїх повноважень, не відповідає Закону, який мають вищу юридичну силу, зокрема частині восьмій статті 51 Закону № 1798-VIII, що є підставою для визнання зазначеного рішення ВРП в оскаржуваній частині протиправним і нечинним.

Натомість щодо позовних вимог про визнання протиправним та нечинним абзацу другого пункту 14.5 Регламенту ВРП, Суд виказав, що положення частини восьмої статті 51 Закону Закон № 1798-VІІІ та оскаржуване положення Регламенту регулюють одне й те саме питання - визначення кола членів ВРП, які не беруть участі у розгляді скарги на рішення Дисциплінарної палати. Оспорюване положення Регламенту не змінює установленого Законом критерію відводу таких осіб, а конкретизує порядок його застосування щодо складу Дисциплінарної палати, яка ухвалила оскаржуване рішення, з огляду на що позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

1.4 Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та нечинним абзацу 2 пункту 14.5 Регламенту ВРП колегія суддів виходила з такого.

По перше - абзац другий пункту 14.5 Регламенту не впливає на коло осіб, визначених частиною восьмою статті 51 Закону № 1798-VІІІ, оскільки зазначене положення Регламенту не змінює встановленого Законом критерію відводу членів ВРП, а лише конкретизує його застосування щодо складу Дисциплінарної палати, яка ухвалила оскаржуване рішення, Регламент передбачає, що такі члени Ради не беруть участі не лише у розгляді скарги, а й у розподілі висновку.

По друге - розподіл висновку має виключно технічний, організаційний характер та не є стадією вирішення скарги по суті. Установлення Регламентом обмежень щодо участі відповідних членів Ради у процедурі розподілу висновку не звужує прав учасників провадження та не змінює законодавчого регулювання розгляду скарги.

ІІ. Коротко про підстави незгоди

Поділяючи висновки колег у частині задоволених вимог, не погоджуємося з рішенням у частині відмови у задоволенні позову та заявляємо окрему думку в порядку, передбаченому частиною третьою статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

2.1 Вважаємо, що рішення по справі в частині, щодо якої ми висловлюємо незгоду, порушує фундаментальні принципи права (верховенство права, законність, юридична визначеність).

2.2 Колегія суддів дісталася заключного висновку про наявність правових підстав до часткової відмови у задоволенні позову на підставі суперечливих тверджень, які подекуди не мають достатнього правового і фактичного підґрунтя.

2.3 Правові підстави і висновки суду, що слугували підставами в частині задоволення позову, є рівнозастосовними і до решти позовних вимог, чого, на жаль, не було враховано судом.

ІІІ. Резюме правової позиції

3.1 Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, - гарантує стаття 1 Конституції.

Положеннями статі 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, за приписами статті 9 Основного закону, є частиною національного законодавства України.

Наведені положення Конституції закладають підвалини основного - ієрархічного - принципу побудови системи права в Україні, що достатньою мірою розвинений на рівні наукової доктрини та детально відтворений на законодавчому рівні: як у спеціальному законі, що визначає правила дії нормативно-правових актів, порядок усунення прогалин, подолання колізій та здійснення контролю за реалізацією нормативно-правових актів, - Законі України від 24 серпня 2023 року № 3354-IX «Про правотворчу діяльність» (далі - Закон № 3354-IX), так і у процесуальному законодавстві, що регламентує порядок здійснення судочинства, а саме, - у статті 7 КАС України.

Положеннями статті 19 Закону № 3354-IX визначено, що юридична сила - це властивість нормативно-правових актів та встановлених ними норм права, що є основою для визначення співвідношення їх взаємної ієрархічної підпорядкованості у системі нормативно-правових актів, зумовленого сукупністю ознак, що випливають із:

1) засад конституційного ладу в Україні;

2) компетенції та територіальної юрисдикції суб`єкта правотворчої діяльності, визначених Конституцією України та (або) законом;

3) інших особливостей, визначених Конституцією України та (або) законом.

З урахуванням вимог частини першої цієї статті в Україні встановлюється така ієрархія нормативно-правових актів:

1) Конституція України в системі нормативно-правових актів України має найвищу юридичну силу і є обов`язковою до виконання на території України;

2) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, укладаються відповідно до Конституції України та мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 3-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України;

3) закони приймаються на основі Конституції України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, зазначені у пунктах 4-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України;

7) нормативно-правові акти інших державних органів приймаються на основі та на виконання Конституції України та (або) законів, чинних міжнародних договорів України, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, мають на території України вищу юридичну силу, ніж нормативно-правові акти, передбачені пунктами 8-13 цієї частини, і є обов`язковими до виконання на території України.

Підзаконний нормативно-правовий акт, за визначенням статті 17 цього ж закону - це акт, прийнятий (виданий) суб`єктом правотворчої діяльності на основі та на виконання Конституції України, законів, чинних міжнародних договорів України та спрямований на їх реалізацію. Підзаконні нормативно-правові акти мають відповідати Конституції України, законам, чинним міжнародним договорам України, підзаконним нормативно-правовим актам вищої юридичної сили та узгоджуватися між собою.

Отже, принцип ієрархічної субординації нормативних актів прямо зобов`язує оцінювати усі нормативні акти через вертикаль їх юридичної сили, що прямо закріплено спеціальним законом і неодноразово було розкрито в рішеннях Конституційного суду України.

Таким чином, вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі та на виконання законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.

Формула «на основі та на виконання» - це юридичні лещата, які тримають органи влади в межах суворої законності. Вона гарантує, що чиновники залишатимуться лише виконавцями волі народу, висловленої через закони, а не створюватимуть власні, альтернативні правила і норми. Особливо актуально це у разі, коли йдеться про обмежувальні норми чи правила.

Жоден підзаконний акт не може:

- Звужувати або обмежувати права та свободи, гарантовані законом;

- Встановлювати нові обов`язки, які прямо не передбачені законом;

- Змінювати чи скасовувати норми, закріплені законом;

- Вносити будь-які нові правила чи додаткові положення, які не охоплюються загальним змістом і метою базового закону.

3.2 Згідно з положеннями частини першої статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У пункті 1.2 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» вказано, що у кожній європейській державі основні засади поведінки суддів має бути викладено у внутрішніх нормах на найвищому рівні, а основні положення - принаймні на законодавчому рівні.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів.

Закон - це державний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов`язкових правил поведінки суб`єктів цих відносин. Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади.

Жорстке законодавче обмеження найнижчого допустимого ієрархічного щабля законодавчих джерел регламентування статусу суддів (в т ч правового становища суддів, їх повноважень, прав, обов`язків, а також встановлених державою гарантій їхньої незалежності) є єдиним дієвим інструментом, що конвертує інституційну незалежність суду в реальну безсторонність правосуддя як найважливішої сфери суспільних відносин, осердя й гаранта усієї правної системи держави. Піднесення цієї імперативної вимоги на конституційну вершину захищає суди від політичної кон`юнктури чи ситуативних змін.

3.3 Предметом безпосереднього дослідження у цьому судовому провадженні був пункт 14.5 Регламенту ВРП, що нібито повторював правило, визначене частиною 8 статті 51 Закону № 1798-VІІІ.

Так, стаття 51 Закону № 1798-VІІІ регламентує порядок розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, а частина 8 цієї статті містить імперативну заборону участі у розгляді скарги для усіх членів ВРП, які входять до Дисциплінарної палати, що ухвалила оскаржуване рішення. Натомість означений пункт Регламенту забороняє участь у розгляді такої скарги лише тим членам ВРП, що безпосередньо ухвалили рішення. Очевидно, що норму закону в Регламенті відтворено не точно, а із застосуванням довільної інтерпретації, яка викривила її зміст, - що і стало підставою звернення позивача до суду з цим позовом.

Положеннями статті 66 Закону № 3354-IX визначено, що колізія норм права - це протиріччя або невідповідність між нормами права у нормативно-правових актах, що регулюють одні й ті самі суспільні відносини.

У разі виявлення колізії між нормативно-правовими актами різної юридичної сили пріоритет у застосуванні мають норми, що містяться у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили.

У випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, як такого, що має вищу юридичну силу.

Такої колізії (суперечності) немає у разі простого перефразування чи іншого не автентичного відтворення норми, яке, однак, не спричиняє іншого її розуміння й тлумачення, зміни її змістовного наповнення.

Натомість, у ситуації, що розглядається, зміна відповідачем вжитого законодавцем формулювання норми тягне реальну зміну кола осіб, поведінку яких регулює правило, - що фактично звужує обсяг законодавчих гарантій позивача, як особи, прав та інтересів якої ця норма стосується, - і з такими висновками погодилася колегія суддів, ухвалюючи рішення в частині абзацу 3 досліджуваної норми Регламенту.

Разом з тим, як вже зазначалося у пункті 1.4 цієї окремої думки, відмовляючи у позові в частині визнання незаконним і нечинним абзацу 2 пункту 14.5 Регламенту ВРП, колегія суддів констатувала, що викладена у ньому норма, по-перше, не впливає на коло осіб, на яких поширюється встановлене законом обмеження, по-друге, не змінює встановленого Законом критерію відводу членів ВРП від участі у розгляді скарги, а лише конкретизує порядок його застосування, увівши стадію розподілу висновку як дії лише технічного, організаційного характеру, - що, зрештою, не звужує прав учасників провадження та не змінює законодавчого регулювання розгляду скарги.

З жодним із наведених висновків не можемо погодитися з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 35 Закону № 3354-IX терміни, що вживаються у тексті нормативно-правового акта, мають відповідати термінології Конституції України, цього Закону, інших законів, а також нормативно-правових актів вищої юридичної сили.

Зміна граматичного часу дієслова в наведеному формулюванні також не є уточненням чи перефразуванням припису закону без зміни його змістовного наповнення. На практиці нерідко трапляється ситуація, за якої склад Дисциплінарної палати на час розгляду дисциплінарного провадження щодо певного судді і на час розгляду скарги на її рішення відрізняється як за кількістю її членів, так і персонально. З огляду на наведене така зміна формулювань є не просто уточненням, а є самочинною зміною змісту й обсягу дії правової норми.

Якщо законодавець вжив термін у теперішньому часі, то підзаконний акт не має права змінювати його на минулий, оскільки це фактично змінює коло осіб, на яких поширюється дія нормативного обмеження, залежно від моменту оцінки їхнього статусу.

Принцип «розумного законодавця» означає, що кожне слово, вписане у закон, має свій чіткий зміст і практичну мету (Presumptio legislatoris sapientis), а пропущений випадок вважається пропущеним навмисно (Casus omissus pro omisso habendus est).

Презюмуємо, що, встановлюючи у частині восьмій статті 51 Закону № 1798-VIII імперативну заборону на участь у розгляді скарги для всіх без винятку членів відповідної Дисциплінарної палати, законодавець виходив із мети запроваджуваних обмежень та з розуміння специфіки діяльності цього органу.

Свідомо обравши ширший інституційний критерій, законодавець усунув від розгляду скарги як тих членів, що вже ухвалювали рішення щодо судді, справа якого переглядається, з метою недопущення їх повторної участі у вирішенні його долі, так і тих, хто інституційно належить до одного з ними структурного підрозділу, а, отже, можуть виявляти корпоративну солідарність. Таким чином, законодавець встановив абсолютну заборону на участь будь-кого із членів обумовленої Дисциплінарної палати, застосувавши вищий стандарт захисту суддів.

Базовий стандарт безсторонності виключає ситуацію, коли особа, яка вже висловила свою позицію шляхом голосування за певне рішення в першій інстанції, залучається до його перевірки в апеляційному порядку. Адже якщо член ВРП брав участь у голосуванні за притягнення судді до відповідальності, він уже сформував переконання щодо винуватості особи та законності рішення, а допуск такої особи до розгляду скарги на це ж рішення перетворює апеляційну процедуру на формальність, оскільки особа не може бути об`єктивною при оцінці правильності своїх власних дій та висновків.

Прикладом цього базового стандарту недопустимості повторної участі судді в адміністративному судочинстві є, зокрема, частина 1 статті статті 37 КАС України, відповідно до якої суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередніх рішення, постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.

Ця норма є прямим механізмом реалізації принципу «Nemo iudex in causa sua» (ніхто не може бути суддею у власній справі) на рівні закону.

Разом з тим, Дисциплінарна палата ВРП є сталим міні-колективом, виокремленим законом суб`єктом, що наділений владними повноваженнями щодо визначеного законом переліку питань, члени якого перебувають у постійній професійній взаємодії, спільно обговорюють правові позиції, готують матеріали та розглядають дисциплінарні справи.

Якщо парламент у тексті частини восьмої статі 51 Закону № 1798-VIII не передбачив жодних винятків чи послаблень для членів Палати, які були відсутні на засіданні, утрималися чи голосували проти, - цей пропуск є свідомим та навмисним, вчиненим задля запобігання проявам корпоративної солідарності.

Прикладом запобігання такому виду можливої упередженості є, приміром, вимога закону про необхідність передачі адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого, якщо однією із сторін у справі є суд, в якому розглядається справа, або суддя цього суду (пункт 6 частини першої статті 29 КАС України).

Отже, метою досліджуваного законодавчого обмеження є усунення не лише прямого конфлікту інтересів, а й ризику прояву «корпоративної солідарності». Наявність тісних професійних зв`язків між членами однієї палати створює об`єктивну загрозу того, що при апеляційному перегляді члени цієї ж палати (навіть якщо вони формально не голосували за конкретне рішення) будуть схильні підтримувати позицію своїх колег. Це може відбуватися через підсвідоме бажання зберегти авторитет своєї палати або через солідарність із логікою правозастосування, яка є спільною для цього підрозділу.

Саме тому Закон відводить не лише тих, хто голосував, а всіх членів палати, оскільки будь-хто з них міг брати участь в обговореннях, підготовці матеріалів чи формуванні позиції ще до моменту фінального голосування.

Допуск до розгляду скарги «членів палати, які не голосували», але входили до складу палати, як це запроваджено у Регламенті ВРП, фактично руйнує цей запобіжний бар`єр. Такий підхід підміняє об`єктивний стандарт безсторонності суб`єктивним критерієм «участі у голосуванні», що прямо суперечить волі законодавця.

Така подвійна, абсолютна заборона спрямована на те, щоб апеляційний склад ВРП був повністю відокремлений від складу, який ухвалював рішення.

Таким чином, через імперативні приписи статті 51 Закону № 1798-VIII законодавець встановив високий стандарт гарантій незалежності органу, наділеного дисциплінарними повноваженнями («квазі-суду»), що є невід`ємною передумовою забезпечення індивідуальної незалежності самих суддів.

Водночас Регламент ВРП, як підзаконний акт, неправомірно звузив обсяг цих гарантій, нівелюючи встановлений Законом запобіжний бар`єр та ставлячи суддю у завідомо менш захищене становище порівняно із законодавчо визначеним рівнем процесуального захисту.

3.4 На нашу думку таке правозастосування порушує не тільки принцип законності, а й принципи правової визначеності та «суду, встановленого законом».

Виходячи з практики ЄСПЛ (справа «Олександр Волков проти України»), вимога щодо органу, «встановленого законом», поширюється на склад колегії ВРП у кожній конкретній справі.

У пунктах 88-90 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «Судові ніщо не заважає назвати «судом» конкретний національний орган, який не входить до судової системи, для цілей встановлення його відповідності критеріям, викладеним у справі «Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії». Адміністративний або парламентський орган можна вважати «судом» у матеріально-правовому значені цього терміну, що призведе до можливості застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) до спорів державних службовців (див. рішення у справах «Аргіру ті інші проти Греції» (Argyrou and Others v. Greece), заява № 10468/04, п. 24, від 15 січня 2009 року, та «Савіно та інші проти Італії» (Savino and Others v. Italy), заяви № 17214/05,20329/05 та 42113/04, пп. 72-75, від 28 квітня 2009 року).

У пункті 123 вказного рішення ЄСПЛ зауважив, що «згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов`язків цивільного характеру», у певному сенсі не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, порушення Конвенції Суд не констатує за умови, якщо провадження у зазначеному вище органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (рішення у справі «Альбер та Ле Комт проти Бельгії» (Albert and Le Compte v. Belgium), п. 29, та рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства» (Tsfayo v. the United Kingdom), заява № 60860/00, п. 42).

Оскільки ВРП, переглядаючи рішення своїх Дисциплінарних палат, фактично виконує функцію «квазі-суду» апеляційної інстанції, її статус, як незалежного конституційного органу вимагає, щоб вказані процедури відповідали найвищим стандартам безсторонності, встановленим статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово констатувала, що дисциплінарні палати ВРП, розглядаючи дисциплінарні справи стосовно суддів, є квазі-судом першої інстанції, оскільки під час такого розгляду ухвалюють рішення на підставі оцінки балансу поданих доказів, а ВРП, розглядаючи скаргу на рішення її дисциплінарних палат, по суті здійснює апеляційний перегляд рішення дисциплінарної палати (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 9901/194/19, від 19 грудня 2019 року у справі № 11-424сап19, від 14 травня 2020 року у справі № 11-95сап20).

Відповідно, ВРП має характеристики «суду» та має обов`язок відповідати вимогам щодо безсторонності на рівні, визначеному спеціальним законом, не маючи права і повноважень самочинно знижувати такий рівень.

Порядок усунення членів ВРП від розгляду скарг має бути чітким і ґрунтуватися виключно на нормах Закону, а наявність у Регламенті формулювань, які відрізняються від тексту Закону (включення стадії «розподілу висновку» та зміна «входять» на «входили»), створює ситуацію, коли склад органу при перегляді рішення визначається не Законом, а внутрішнім документом відповідача, що підриває довіру до безсторонності Ради та порушує статтю 6 Конвенції.

3.5 Слід окремо наголосити, що дотримання буквального змісту частини восьмої статті 51 Закону № 1798-VIII є не лише фундаментальною запорукою безсторонності та неупередженості самої ВРП, але і законодавчо встановленою гарантією незалежності для судді, стосовно якого здійснюється провадження.

Право на належну дисциплінарну процедуру є однією з ключових інституційних гарантій незалежності суддів. Це правило захищає суддю від свавільного притягнення до відповідальності, перетворюючи дисциплінарний процес із можливого інструменту політичного чи адміністративного тиску на прозорий і справедливий правовий механізм. Цей зв`язок детально розкривається через систему міжнародних стандартів, зокрема, у практиці Європейського суду з прав людини, у висновках Консультативної ради європейських суддів та в рішеннях Конституційного Суду України, наводити перелік яких в межах цієї окремої думки вважаємо зайвим.

Законодавець свідомо встановив широке обмеження (відвід усіх членів ВРП, які входять до відповідної Дисциплінарної палати), щоб усунути навіть мінімальні сумніви в неупередженості, оскільки всі члени палати могли брати участь в обговоренні чи формуванні позиції у справі ще на стадії розгляду Дисциплінарної скарги.

Звуження цієї гарантії у Регламенті ВРП (шляхом допуску до перегляду членів палати, які «не голосували») фактично нівелює встановлений Законом стандарт захисту судді.

Це не лише порушує право судді на неупереджений розгляд скарги, а й ставить під сумнів легітимність остаточного рішення ВРП, що в цілому підриває авторитет правосуддя та довіру суспільства до органів суддівського врядування.

3.6 Варто наголосити, що абзаци другий та третій пункту 14.5 Регламенту становлять нерозривну конструкцію єдиного правового механізму, За допомогою цієї штучної текстової девіації Відповідач фактично спробував реформувати встановлений законом порядок апеляційного перегляду рішень своїх палат, намагаючись адаптувати підзаконне регулювання під умови системного браку кадрів.

Проте у правовій державі діє непохитний імператив: будь-які інституційні, організаційні чи кадрові дефіцити всередині державного органу за жодних обставин не можуть слугувати легітимною індульгенцією для порушення закону та звуження конституційних гарантій незалежності суддів. Недоліки у функціонуванні публічної влади не мають права ставати підставою для легалізації правопорушень.

У зв`язку з цим варто також наголосити на очевидній непослідовності висновків суду. Аргументи та правові висновки, наведені у судовому рішенні Верховного Суду щодо протиправності абзацу третього пункту 14.5 Регламенту, за принципом логічної послідовності є еквівалентними та рівнозастосовними (mutatis mutandis) і до абзацу другого вказаного пункту за встановленими судом фактичними обставинами (відмінності у тексті, різниця у критеріях відводу та введення нової норми).

Констатувавши порушення закону в одній частині, суд припустився вибіркового правозастосування та ухвалив рішення за відсутності мотивів, які виправдовували б диференційований підхід до оцінки цих двох абзаців та констатованих у них колізій із законом.

Оскільки обидві норми формують спільний процедурний ланцюжок, правова оцінка суду мала бути повністю екстрапольована на всю оскаржувану частину пункту 14.5 Регламенту.

Таким чином, задоволення позову лише в частині абзацу третього не усуває повністю існуючу і констатовану судом правову колізію та невідповідність Регламенту вимогам Закону, що є підставою для визнання пункту 14.5 в усій оскаржуваній його частині протиправним.

Враховуючи викладене, вважаємо, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягав задоволенню повністю, а абзаци другий та третій пункту 14.5 Регламенту ВРП мали бути визнані нечинними як такі, що не відповідають вимогам Закону № 1798-VIII та принципу Верховенства права, оскільки абзац другий пункту 14.5 Регламенту ВРП, так само як і абзац третій, суперечить частині восьмій статті 51 Закону № 1798-VIII. Відповідач, вносячи зміни до Регламенту, вийшов за межі своїх повноважень, передбачених статтею 2 Закону № 1798-VIII, оскільки замість врегулювання «процедурних питань» фактично вдався до власного тлумачення та нормативного корегування імперативної норми Закону.

Судді І.Л. Желтобрюх

Н.Є. Блажівська