Постанова від 21 червня 2026 р. у справі №440/11986/24 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 р. Справа № 440/11986/24

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Макаренко Я.М.,

Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2025, головуючий суддя І інстанції: А.Б. Головко, м. Полтава, по справі № 440/11986/24

за позовом ОСОБА_1

до Відділу соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області (далі – відповідач), в якому просив:

визнати протиправним та скасувати рішення (лист) від 23.09.2024 року №04-03/114 про відмову в реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;

зобов`язати Відділу соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області здійснити декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2025 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Позивач, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2025 по справі № 480/11986/24 та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги, що внесено зміни в ст. 29 та в ст. 379 ЦКУ, а саме ч. 1 ст. 29 викладена у новій редакції "Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово". Крім того, у статті 379 слова "інше приміщення" замінені словами "інше жиле приміщення", а після слова "постійного" доповнено словами "або тимчасового". Стаття 379 ЦКУ визначає поняття житла. У зв`язку з внесеними змінами відповідно до ст. 379 ЦКУ житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Також позивач звертає увагу, що законодавством у Порядках, Інструкціях, будівельних нормах використовуються різні назви житла фізичних осіб - житловий будинок, квартира, дачний будинок, індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий будинок, котедж та інші. З внесенням змін в законодавство Законом України №1673-УІІ від 02.09.2014 року для реєстрація фізичної особи визначальними є поняття житло (житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них) та місце проживання.

Крім того, позивач вважає помилковим твердження про можливість позивачем оформити садовий будинок як житловий і лише після отримання рішення органів місцевого самоврядування про переведення його у жилий будинок позивач може здійснити в ньому реєстрацію місця проживання є протиправними, оскільки визначений постановою КМУ від 29.04.2015року № 321 порядок переведення садового будинку, що відповідають державним будівельним нормам у житловий будинок, не стосується правовідносин щодо реєстрації місця проживання фізичної особи. Позивач зазначає, що суд першої інстанції не взяв до уваги звіт з технічного обстеження будівельних конструкцій, а саме висновки (пункт 4.12) - придатний до проживання та технічний паспорт, які свідчать, що будинок придатний для експлуатації та проживання в ньому людей.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому просив суд апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що 23.09.2024 року ОСОБА_1 подав заяву до Відділу соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області про реєстрацію свого місця проживання за новою адресою.

За результатом розгляду документів, поданих для реєстрації місця проживання за новою адресою: АДРЕСА_1 , Відділом соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області прийнято рішення від 23.09.2024 року № 04-03/114 про відмову у реєстрації місяця проживання у зв`язку з тим, що за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування) наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла.

Вважаючи вищевказану відмову відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що станом на час виникнення спірних правовідносин існує чіткий механізм, яким передбачено процедуру отримання адміністративної послуги зі здійснення реєстрації місця проживання (перебування) особи, та прямий обов`язок володільця садового будинку перевести такий будинок у жилий для реєстрації місця проживання (перебування) за адресою такого будинку. Також, законодавчо закріплено підстави для відмови у внесенні до реєстру територіальної громади інформації про задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) особи.

Оскільки доказів переведення садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у житловий не надано, суд першої інстанції дійшов висновку, що відмова в реєстрації місця проживання позивача прийнята відповідачем на пiдставi вимог чинного законодавства України, є обґрунтованою та вмотивованою.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.

У відповідності до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України від 11 грудня 2003 року №1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон №1382-IV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин):

вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати;

місце проживання – житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Згідно зі ст. 379 ЦК України визначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Згідно зі статтею 380 Цивільного кодексу України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Діючи послідовно, законодавець закріпив подібне визначення житлового будинку в пункті 14.1.129.1 Податкового кодексу України, в якому, окрім того, зазначено, що житловий будинок - будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості. Житловий будинок садибного типу - житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень (передпокій, кухня, коридор, веранда, вбиральня, комора, приміщення для автономної системи опалення, пральня тощо).

Поняття інших жилих приміщень (квартири, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, житлової кімнати у гуртожитку тощо) як ізольованих помешкань у житловому будинку (квартирі), призначених та придатних для постійного в них проживання, визначено у статті 382 Цивільного кодексу України та пункті 14.1.129.1 Податкового кодексу України.

Вимоги до проєктування житлових будинків та жилих приміщень у них до 01 грудня 2019 року були встановлені у ДБН В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», після цієї дати - у ДБН В.2.2-15:2019 «Житлові будинки. Основні положення».

Частиною першою статті 4 Житлового кодексу України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд.

При цьому, в частинах другій і третій статті 4 Житлового кодексу України за критерієм форми власності визначено перелік жилих будинків і жилих приміщень в інших будівлях, які складають житловий фонд, а в частині четвертій цієї статті обумовлено, що до житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Отже, у розумінні цивільного й житлового законодавства, житлом фізичної особи, що утворює житловий фонд, є житловий будинок або інше жиле приміщення, розташоване в будівлі (квартира, кімната у багатосімейних (комунальних) квартирах, житлова кімната у гуртожитку тощо), які призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Водночас, поняття садового будинку визначене у чинному законодавстві України як:

будинок для літнього (сезонного) використання, який в питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків (пункт 14.1.129.2. Податкового кодексу України);

будинок для літнього використання та прибудова до нього (пункт 2 розділу I Порядку проведення технічного обстеження і прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, будівель і споруд сільськогосподарського призначення, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), збудовані на земельній ділянці відповідного цільового призначення без дозвільного документа на виконання будівельних робіт, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 03.07.2018 №158).

Виходячи з положень Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05.07.2011 №103, містобудівні та архітектурні вимоги до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 500 квадратних метрів, господарських будівель, споруд, гаражів, елементів інженерного захисту, благоустрою та озеленення на земельній ділянці, визначаються в будівельному паспорті забудови земельної ділянки.

Згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127, на закінчений будівництвом індивідуальний (садибний) житловий будинок, садовий, дачний будинок проводиться державна реєстрація права власності, під час якої інформація про об`єкт нерухомого майна та суб`єкта речового права на нього вносяться до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості з якого вважаються об`єктивними, достовірними та повними.

Отже, чинне законодавство України розмежовує поняття «житловий будинок» і «садовий будинок», встановлює різні вимоги до їхнього складу і технічних характеристик та передбачає оформлення дозвільних і правовстановлюючих документів окремо щодо кожного з цих видів будинків.

При цьому, будинок визнається житловим не лише за ознакою придатності для постійного проживання, а й за умови його спорудження як будівлі капітального типу з дотриманням відповідних державних будівельних норм, що має підтверджуватися технічною і дозвільною документацією, а також відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію речових прав саме на такий тип будівлі.

У свою чергу садовий будинок, вимоги до будівництва якого не відповідають нормативам, установленим для житлових будинків, не віднесений законодавством України до житлових будинків чи інших жилих приміщень, а отже, він не є житлом у розумінні статі 379 Цивільного кодексу України, поняття якого має однаково тлумачитися в законодавстві, в тому числі при застосуванні положень Закону №1382-IV.

Підтвердженням такого висновку є положення статті 8-1 Житлового кодексу України (доповненої згідно із Законом України від 02.09.2014 №1673-VII), якою унормовано, що громадяни відповідно до закону мають право на переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Рішення про переведення дачних і садових будинків у жилі будинки приймається відповідними органами місцевого самоврядування.

Таким чином, з урахуванням законодавства України, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги що для реєстрація фізичної особи визначальними є поняття житло та місце проживання, оскільки така позиція базується виключно на функціональній характеристиці житла, проте не враховує інших вимог, що відповідно до законодавства ставляться до складових цього поняття - житлового будинку і жилих приміщень.

З метою реалізації зазначеної норми Житлового кодексу України постановою Кабінету міністрів України від 29 квітня 2015 року №321 затверджений Порядок переведення дачних та садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки.

Відповідно до п.п. 2, 3 Порядку №321 переведення дачних і садових будинків, що відповідають державним будівельним нормам, у жилі будинки здійснюється безоплатно органами місцевого самоврядування на підставі поданої власником садового будинку заяви та доданих до неї документів, зокрема, звітом про проведення технічного огляду дачного чи садового будинку з висновком про його відповідність державним будівельним нормам, підписаним виконавцем окремих видів робіт (послуг), пов`язаних із створенням об`єктів архітектури.

Згідно з п. 4 Порядку №321 за результатами розгляду заяви та доданих до неї документів уповноважений орган протягом місяця з дня їх надходження приймає рішення про переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок або про відмову в такому переведенні.

Відповідно до абз. 2 п. 5 Порядку №321 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13.05.2020 №399) рішення про переведення є підставою для використання дачних і садових будинків як житло, зокрема для реєстрації місця проживання.

Наведені висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 19.10.2023 року у справі № 420/2491/21.

Як встановлено матеріалами справи, 23.09.2024 року ОСОБА_1 подав заяву до Відділу соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області про реєстрацію свого місця проживання за новою адресою.

За результатом розгляду документів, поданих для реєстрації місця проживання за новою адресою: Полтавська область, Полтавський район, с. Дудникове, садівничого товариства "Зоря", провулок Зоряний, 31, Відділом соціального захисту населення та надання адміністративних послуг Коломацької сільської ради Полтавського району Полтавської області прийнято рішення від 23.09.2024 року № 04-03/114 про відмову у реєстрації місяця проживання, у зв`язку з тим, що садовий будинок не є житловим будинком в розумінні цивільного законодавства.

Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав №377828503 від 09.05.2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , розташовано садовий будинок.

Доказів про переведення садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , маткріали справи не місять

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, відмова в реєстрації місця проживання позивача прийнята відповідачем на пiдставi вимог чинного законодавства України, є обґрунтованою та вмотивованою.

Стосовно доводів апеляційної скарги про необхідність застосування правових висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02.06.2022 у справі № 420/5813/21 від 26.01.2022 у справі №420/1066/21 та від 10.10.2019 у справі №2340/4673/18, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, у наведених вище постановах Верховним Судом зроблено висновок, що спеціальним законом, який безпосередньо регулює питання реєстрації місця проживання особи, є Закон №1382-IV, а тому застосуванню підлягає саме цей нормативно-правовий акт і розроблені на його основі Правила №207.

Беручи до уваги наведене, Верховний Суд зазначив, що при здійсненні процедури реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання особи застосування положень підзаконних нормативно-правових актів можливе лише в тому випадку, якщо такі нормативно-правові акти не суперечать положенням Закону №1382-IV та Правил №207.

Закон №1382-IV одним з обов`язкових документів, необхідних для здійснення процедури реєстрації місця проживання особи, визначає документ, що підтверджує право на проживання в житлі.

Приписами ст. 6 Закону №1382-IV та п. 18 Правил №207 визначено вичерпний перелік документів, які подаються особою до органу реєстрації для реєстрації її місця проживання. При цьому положення вказаних правових норм містять застереження щодо заборони вимагати для реєстрації місця проживання інших документів.

Колегія суддів, з урахуванням наведених вище висновків Верховного Суду, зазначає про втрату чинності деяких положень Закону №1382-IV, станом на дату звернення позивача з заявою про реєстрацію місця проживання, в тому числі і ст. 6 наведеного Закону, яка передбачала, що одним з обов`язкових документів, необхідних для здійснення процедури реєстрації місця проживання особи, визначає документ, що підтверджує право на проживання в житлі.

Також Правила №207, втратили чинність на підставі Постанови КМ № 265 від 07.02.2022, якою затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування), що визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.

Так, відповідно до пунктів 3, 5 Порядку декларування та реєстрації місця проживання та перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.02.2022 року № 265 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), декларування/реєстрація місця проживання (перебування), зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), зміна місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування) особи здійснюється органом реєстрації, на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради.

Громадянин України, який проживає на території України, а також іноземець чи особа без громадянства, які на законних підставах постійно або тимчасово проживають на території України, зобов`язані протягом 30 календарних днів після зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та прибуття до нового місця проживання (перебування) задекларувати/зареєструвати його. Іноземець чи особа без громадянства, які отримали довідку про звернення за захистом в Україні, можуть зареєструвати місце свого перебування в Україні.

У разі коли особа, місце проживання якої задекларовано/зареєстровано, декларує або реєструє нове місце проживання з одночасним зняттям з попереднього місця проживання (перебування), заява про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання не подається. При цьому внесення змін до реєстру територіальної громади за попереднім місцем проживання здійснюється на підставі повідомлення органу реєстрації про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи із зазначенням дати зняття з місця проживання (додаток 1).

Згідно з пунктом 27 Порядку №265, реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється під час особистого відвідування органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) за адресою житла незалежно від форми власності.

Відповідно до п. 35 Порядку № 265, для реєстрації місця проживання (перебування) особа або її законний представник (представник), уповноважена особа житла або уповноважена особа спеціалізованої соціальної установи, закладу для бездомних осіб, іншого надавача соціальних послуг з проживанням подає:

1) заяву за формою згідно з додатками 2, 3 і 8;

2) паспортний документ особи або довідку про звернення за захистом в Україні (для осіб, які реєструють місце перебування);

3) свідоцтво про народження (для дітей віком до 14 років), крім іноземців та осіб без громадянства, або документ про реєстрацію народження, виданий компетентним органом іноземної держави і легалізований у встановленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України;

4) довідку про реєстрацію особи громадянином України (у разі здійснення вперше реєстрації місця проживання дитини віком до 14 років, у свідоцтві про народження якої зазначено, що батьки або один із батьків є іноземцем чи особою без громадянства);

5) документи, що підтверджують:

право на проживання (перебування) в житлі, зокрема свідоцтво про право власності, ордер, договір оренди (найму, піднайму), договір найму житла у гуртожитку (для студентів), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші підтверджуючі документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання (перебування) особи здійснюється за згодою власника (співвласників) житла, наймача та членів його сім`ї, уповноваженої особи житла (зазначені документи та згода не вимагаються під час реєстрації місця проживання (перебування) малолітніх та неповнолітніх дітей за адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) батьків або законних представників (представників), або одного з них;

право на перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, іншого надавача соціальних послуг з проживанням (довідка про прийняття на обслуговування в спеціалізованій соціальній установі, іншого надавача соціальних послуг з проживанням за формою згідно з додатком 4, копія посвідчення про взяття на облік бездомної особи, форма якого затверджується Мінсоцполітики (для осіб, які перебувають на обліку у таких установах або закладах);

6) відомості або документ, що підтверджує сплату адміністративного збору (не подається у разі здійснення реєстрації місця перебування);

7) військово-обліковий документ (для громадян України, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Підпунктом 7 пунктом 87 Порядку № 265 визначено, орган реєстрації відмовляє в декларуванні/реєстрації місця проживання (перебування), знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) у разі, коли, зокрема, за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла.

Таким чином, новим Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування) № 265 вже було визначено інший перелік документів необхідних для реєстрації місця проживання особи, а також визначено нові підстави відмови в реєстрації місця проживання, зокрема, у випадку, коли за адресою житла, в якому особа декларує або реєструє своє місце проживання (перебування), наявний об`єкт нерухомого майна, який не належить до житла.

Отже, висновки викладені у постановах на які посилається позивач, не підлягають застосуванню у даних правовідносинах, враховуючи зміни в законодавстві, що відбулися з часу висловлення Верховним Судом наведеної позиції, зокрема, й запровадження в абзаці другому пункту 5 Порядку №321 безпосередньої норми щодо обов`язковості переведення дачного чи садового будинку у жилий будинок з метою реєстрації місця проживання в ньому.

Оскільки садовий будинок не має статусу житла, то документи, які підтверджують право на проживання в ньому, не можна вважати документами, що підтверджують право особи на проживання в житлі.

Водночас, у силу статті 8-1 Житлового кодексу України і зазначених положень Порядку №321, садовий будинок за певних умов може бути переведений у житловий за рішенням органу місцевого самоврядування.

Колегія суддів не вбачає суперечності між положеннями Закону №1382-IV, Порядком №265 та абзацом другим пункту 5 Порядку №321, положення якого узгоджуються як з приписами цивільного і житлового законодавства у відповідній частині, так і з приписами законодавства, що регулює відносини, пов`язані із здійсненням реєстрації місця проживання осіб в Україні.

Аналіз положень абзацу другого пункту 5 Порядку №321 у системному зв`язку з положеннями Закону №1382-IV та Порядку №265 дає підстави для таких висновків: реєстрація місця проживання здійснюється за умови подання особою органу реєстрації документів які підтверджують право на проживання в житлі, під яким слід розуміти житловий будинок або інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них; реєстрація місця проживання особи за адресою садового будинку допускається виключно після прийняття органом місцевого самоврядування рішення про переведення садового будинку у житловий; у такому разі документами, які підтверджують право на проживання в житлі, є документ, що підтверджує право на проживання в садовому будинку, та рішення органу місцевого самоврядування про переведення садового будинку в житловий.

Наведені висновки узгоджуються з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 19.10.2023 року у справі № 420/2491/21.

Доводи апеляційної скарги про те, що звіт з технічного обстеження будівельних конструкцій, а саме висновки (пункт 4.12) - придатний до проживання та технічний паспорт, свідчать, що будинок придатний для експлуатації та проживання в ньому людей, колегія суддів відхиляє, оскільки вирішення питання щодо придатності садового будинку для проживання в ньому, відповідності садового будинку державним будівельним нормам, у тому числі з урахуванням звіту спеціального суб`єкта про проведення технічного огляду садового будинку, відповідно до ст. 8-1 Житлового кодексу України і Порядку №321 покладено на орган місцевого самоврядування.

Оскільки доказів переведення садового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у житловий не надано, відмова в реєстрації місця проживання позивача прийнята відповідачем на пiдставi вимог чинного законодавства України, є обґрунтованою та вмотивованою.

Колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Інші доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.03.2025 по справі № 440/11986/24 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.М. Макаренко

Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова