Рішення від 22 червня 2026 р. у справі №420/13036/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13036/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду 06 травня 2026 року надійшов позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) в якому позивач просить:

- визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 )у звільненні ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) повторно розглянути рапорт ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , про звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та видати наказ про звільнення ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , з військової служби на підставі пп. "г" п. 2 ч. 4 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII.

Адміністративний позов обґрунтовано наступним

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України та звернувся до командування з рапортом про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір`ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує стороннього догляду.

На обґрунтування позову позивач вказує, що до рапорту ним були подані всі необхідні документи, які підтверджують родинні відносини, спільне проживання з матір`ю, її стан здоров`я та потребу у постійному догляді. Водночас відповідач відмовив у звільненні, пославшись на наявність у матері іншої дитини - доньки, яка нібито може здійснювати такий догляд.

Позивач вважає зазначені висновки безпідставними, оскільки його сестра фактично не проживає разом із матір`ю та з грудня 2023 року перебуває за межами України, що підтверджується відомостями Державної прикордонної служби України, а тому об`єктивно не має можливості забезпечувати постійний догляд. На думку позивача, поняття наявності інших членів сім`ї для цілей застосування статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» повинно оцінюватися не лише формально, а й з урахуванням їх реальної здатності здійснювати догляд.

Посилаючись на положення Конституції України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та правову позицію Верховного Суду, позивач стверджує, що саме він є єдиною особою, яка фактично здійснює догляд за матір`ю та має можливість його забезпечувати, у зв`язку з чим просить суд визнати протиправною відмову у задоволенні його рапорту та захистити його право на звільнення з військової служби за сімейними обставинами.

Процесуальні дії

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 травня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу вирішено розглядати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін на підставі ст.262 КАС України у межах строків, визначених ст.258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.

Відповідач відзив на позов до суду не подав.

Станом на 23 червня 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалася позиція позивача та відповідача, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

ОСОБА_2 є солдатом Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ).

Позивач має матір, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду, а також проживає разом з нею.

29.04.2026 року ОСОБА_2 звернувся до командира з письмовим рапортом з проханням звільнити його з військової служби за сімейними обставинами відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у зв`язку із наявністю матері, ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю II групи та потребує стороннього догляду.

Позивачем до рапорту від 29.04.2026 року було подано копії таких документів: паспорт та код ОСОБА_2 , паспорт та код ОСОБА_3 , свідоцтво про народження позивача, копія свідоцтва про смерть батька позивача, довідка про зареєстрованих у житловому приміщенні №Г1-322311-ф/0, акт про сумісне місце проживання від 10.03.2026 року, витяг з ДРАЦС щодо підтвердження дошлюбного прізвища матері позивача, витяг з ДРАЦС щодо підтвердження дошлюбного прізвища сестри позивача, витяг з ДРАЦС щодо актового запису про народження позивача, витяг з ДРАЦС щодо актового запису про народження сестри позивача, закордонний паспорт сестри позивача, лист Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 11.03.2026 року, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №10474/26/638/В.

Однак, за результатом розгляду рапорту відповідачем відмовлено у його реалізації, посилаючись на те, що установлена наявність інших осіб споріднення, які можуть здійснювати догляд за матір`ю, а саме донька ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка сама не потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я та може здійснювати догляд за матір`ю.

Вважаючи протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 )у звільненні ОСОБА_2 з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 та абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», позивач звернувся до суду з даним позовом.

Джерела права та висновки суду

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частинами 1-4 статті 17 Конституції України визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Відповідно до статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі-Закон №2232-ХІІ).

Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною шостою статті 2 Закону № 2232-XII визначені види військової служби: базова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.

Судом встановлено, що позивач проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_3 за призовом під час мобілізації.

Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі, відносини, що виникають у зв`язку з проходженням у Збройних Силах України кадрової військової служби особами офіцерського складу до їх переходу в установленому порядку на військову службу за контрактом або звільнення з військової служби врегульовано Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженим Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі-Положення №1153).

Механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту виконання вимог Положення № 1153 передбачено Інструкцією про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженою Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 (далі-Інструкція №170).

Відповідно до абзацу другого пункту 12 Положення № 1153 право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Підстави для звільнення військовослужбовців з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану визначені у пункті 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зокрема, абзацом 13 вказаного пункту передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Пунктом 233 Положення №1153 визначено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:

підстави звільнення з військової служби;

думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;

районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

Пунктом 14 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» визначено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Отже, звільнення військовослужбовця зі служби відбувається за встановленою процедурою, яка розподіляється на такі етапи: подання військовослужбовцем рапорта про звільнення з наданням підтверджуючих для цього підстав документів, безпосередньо своєму командиру; розгляд рапорта про звільнення; прийняття наказу щодо звільнення зі служби.

При цьому здійснюється перевірка документів, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин щодо дотримання пункту 14.10 розділу XIV Інструкції № 170, уточнюються дані про проходження особою військової служби, документально підтверджуються періоди служби, що підлягають зарахуванню до вислуги в календарному та пільговому обчисленні, проводиться розрахунок вислуги років військової служби. Проект наказу про звільнення зі служби до подання їх на підпис командирам перевіряється безпосереднім керівником кадрового органу або особою, на яку відповідно до письмового наказу покладено тимчасове виконання обов`язків за цією посадою та проходить правову експертизу в юридичній службі.

За змістом позовних вимог, позивач звернувся до відповідача із рапортом, у якому просив звільнити його з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу».

Так, підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII (в редакції Закону України від 11.04.2024 № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», яка була чинна на момент звернення позивача із рапортом про звільнення з військової служби) визначено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Абзацом 13 підпунктом 3 частини 12 цієї ж статті передбачено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану на таких підставах, як необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

- відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

- інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Таким чином «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27.02.2025 у справі №380/16966/24.

З матеріалів справи судом встановлено, що у позивача є матір, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує постійного стороннього догляду, а також проживає разом з нею.

29.04.2026 року ОСОБА_2 звернувся до командира з письмовим рапортом з проханням звільнити його з військової служби за сімейними обставинами відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у зв`язку із наявністю матері, ОСОБА_3 , яка є особою з інвалідністю II групи та потребує стороннього догляду.

Позивачем до рапорту від 29.04.2026 року було подано копії таких документів: паспорт та код ОСОБА_2 , паспорт та код ОСОБА_3 , свідоцтво про народження позивача, копія свідоцтва про смерть батька позивача, довідка про зареєстрованих у житловому приміщенні №Г1-322311-ф/0, акт про сумісне місце проживання від 10.03.2026 року, витяг з ДРАЦС щодо підтвердження дошлюбного прізвища матері позивача, витяг з ДРАЦС щодо підтвердження дошлюбного прізвища сестри позивача, витяг з ДРАЦС щодо актового запису про народження позивача, витяг з ДРАЦС щодо актового запису про народження сестри позивача, закордонний паспорт сестри позивача, лист Головного центру обробки спеціальної інформації ДПС України від 11.03.2026 року, витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №10474/26/638/В.

Однак, за результатом розгляду рапорту відповідачем відмовлено у його реалізації, посилаючись на те, що установлена наявність інших осіб споріднення, які можуть здійснювати догляд за матір`ю, а саме донька ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка сама не потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я та може здійснювати догляд за матір`ю.

В даному випадку спірним є факт наявності/відсутності у матері позивача ОСОБА_3 інших членів сім`ї першого ступеня споріднення щодо можливості здійснення постійного догляду за нею.

Статтею 51 Конституції України визначено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Згідно з частиною першою статті 172 Сімейного кодексу України дитина, повнолітні дочка, син зобов`язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.

Частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України визначено, що повнолітні дочка, син зобов`язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Згідно зі статтею 203 Сімейного кодексу України дочка, син крім сплати аліментів зобов`язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

При цьому, суд зазначає, що абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону №2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю ІI групи.

При цьому, така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім`ї першого або другого ступеня споріднення через об`єктивні причини не може виконувати відповідні обов`язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).

Тобто, вказану норму слід тлумачити не лише як їх юридичну чи фізичну відсутність, але й як об`єктивну неможливість виконання такими членами сім`ї обов`язків по здійсненню постійного догляду за особою, з певних об`єктивно існуючих причин.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 27.02.2025 року у справі №380/16966/24 виснував, що «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж «юридичної наявності» інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об`єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону.

Відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України та інших положень законодавства, членами сім`ї особи, які належать до першого ступеня спорідненості є її батьки, чоловік або дружина, а також діти такої особи, у тому числі усиновлені.

Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Таким чином, законодавством визначені критерії, за наявності яких особи складають сім`ю, яким є, зокрема спільне проживання.

Згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні №Г1-322311-ф/0, за адресою АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_3 .

Згідно Акту про сумісне місце проживання від 10.03.2026 року зазначено, що позивач проживає за адресою АДРЕСА_2 , разом з матір`ю з дня народження.

Тобто, донька ОСОБА_5 , не проживає разом з матір`ю ОСОБА_3 .

Більше того, як слідує з листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 11.03.2026 року ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , за закордонним паспортом НОМЕР_4 перетнула державний кордон 06 грудня 2023 року на виїзд та станом на 11.03.2026 року на територію України не поверталась.

Так, з урахуванням вищенаведених норм та встановлених обставин слідує, що сім`я ОСОБА_3 складається лише з її сина позивача.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що позивачем надано належні та достатні докази на підтвердження необхідності здійснення ним постійного догляду за матір`ю, яка є особою з інвалідністю ІІ групи та за станом здоров`я потребує стороннього догляду.

При цьому сам по собі факт наявності у ОСОБА_3 іншої повнолітньої дитини не є безумовною підставою для відмови у звільненні позивача з військової служби. Вирішальним є встановлення реальної можливості такої особи здійснювати постійний догляд. Матеріалами справи підтверджено, що сестра позивача тривалий час перебуває за межами України, спільно з матір`ю не проживає та фактично не може забезпечувати її постійний догляд.

Суд враховує, що положення абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» підлягають застосуванню з урахуванням їх змісту та мети, а поняття «відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення» охоплює також випадки, коли такі особи об`єктивно позбавлені можливості здійснювати відповідний догляд.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.02.2025 року у справі №380/16966/24.

Отже, відповідач, відмовляючи у задоволенні рапорту позивача виключно з підстав формальної наявності у матері іншої дитини, не надав належної оцінки поданим доказам та не з`ясував фактичної можливості такої особи здійснювати постійний догляд. Такий підхід суперечить вимогам повного, всебічного та об`єктивного розгляду поданих документів і призвів до неправильного застосування положень абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

За таких обставин суд приходить до висновку, що позивач підтвердив наявність передбачених законом підстав для звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а оскаржувана відмова відповідача є необґрунтованою та прийнятою без належного врахування всіх істотних обставин справи.

При цьому суд зазначає, що частиною сьомою статті 26 Закону №2232-XII передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з абзацом 2 пункту 12 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 (далі - Положення №1153) право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах, за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.

Відповідно до пункту 233 Положення №1153 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.

З системного аналізу вказаних норм права суд дійшов висновку, що наслідком розгляду рапорту військовослужбовця про його звільнення з військової служби командир військової частини зобов`язаний видати наказ по особовому складу про звільнення такого військовослужбовця чи надати обґрунтовану відмову у задоволенні рапорту.

При цьому, подання рапорту "по команді", як то визначено пунктом 233 Положення №1153/2008, означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті.

Водночас, відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

При цьому, згідно з частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного суду України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За приписами вказаної норми у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб`єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення.

Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб`єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Таким чином, зобов`язання судовим рішенням суб`єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов`язання суб`єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об`єктивно встановлено безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).

Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб`єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб`єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.

Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.

Як зазначалось вище, прийняття наказу про звільнення військовослужбовця з військової служби є дискреційними повноваженнями військової частини, де проходить службу останній.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач, розглядаючи рапорт позивача про звільнення з військової служби, обмежився формальним встановленням факту наявності у матері позивача іншої дитини та не надав належної оцінки поданим доказам щодо фактичної неможливості цієї особи здійснювати постійний догляд. Такий підхід не відповідає вимогам повного, всебічного та об`єктивного з`ясування обставин справи й свідчить про неправильне застосування положень абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Разом із тим суд враховує, що відповідно до частини сьомої статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, визначеному положеннями про проходження військової служби, а рішення про видання наказу про звільнення належить до компетенції уповноваженої посадової особи військового управління.

Відповідно до пункту 233 Положення, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, після подання військовослужбовцем рапорту та документів, що підтверджують підстави звільнення, такі документи підлягають розгляду командуванням із прийняттям відповідного рішення.

За змістом частин другої та четвертої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача лише за умови, якщо виконано всі передбачені законом умови та таке рішення не передбачає реалізації дискреційних повноважень. Якщо ж суб`єкт владних повноважень при розгляді звернення повинен оцінити обставини та здійснити перевірку поданих документів, належним способом захисту є зобов`язання повторно розглянути відповідне звернення з урахуванням правової оцінки, наданої судом.

У спірних правовідносинах питання прийняття рішення за результатами розгляду рапорту про звільнення віднесено до компетенції відповідача. Судом встановлено, що під час первинного розгляду рапорту відповідач не дослідив належним чином усі обставини, які мають значення для правильного вирішення питання, та фактично не перевірив доводи позивача щодо об`єктивної неможливості його сестри здійснювати постійний догляд за матір`ю.

За таких обставин належним та ефективним способом захисту порушеного права є визнання протиправною відмови відповідача у задоволенні рапорту позивача та зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України повторно розглянути рапорт ОСОБА_2 про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої та абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», з урахуванням правової оцінки та висновків суду, викладених у цьому рішенні.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Згідно з ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, відповідно до якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є частково обґрунтованим та підлягає задоволенню частково.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позов був задоволений, судові витрати позивача в сумі 1331 грн 20 коп. підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) у задоволенні рапорту про звільнення ОСОБА_2 з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) повторно розглянути рапорт ОСОБА_2 про звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 та абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-XII та прийняти відповідне рішення, з урахуванням правової оцінки та висновків суду, викладених у цьому рішенні.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1331 грн. 20 коп. (одна тисяча триста тридцять одна гривня 20 копійок).

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ).

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 ) ( АДРЕСА_4 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ).

Суддя С.О. Cтефанов