Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №280/1930/26 — Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

22 червня 2026 року Справа № 280/1930/26 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чернової Ж.М. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – позивач) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі – відповідач), в якій позивач просить суд зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України (ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 03.02.2026 року по 27.02.2026 року, включно, обчисленого шляхом множення середньоденного заробітку на число робочих днів, з відрахування з цієї суми податків та зборів.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач у період з 01.04.2021 по 03.02.2026 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України. Згідно із витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 03.02.2026 № 35 старшого солдата ОСОБА_1 (Г-069384), який здав справи і обов`язки за посадою помічника начальника військового наряду (гранатометника) 2-го відділення 2-го патрульного взводу 2-ї патрульної роти 1-го патрульного батальйону, якого звільнено відповідно до частини 5 пункту 3 підпункту «Д» ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з військової служби відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 29.01.2026 № 5 о/с у запас (у зв`язку із звільненням з полону, якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), без права носіння військової форми одягу, 03 лютого 2026 року. Однак, в день звільнення з військової служби Позивачу не виплачено належні йому суми грошового забезпечення. 27.02.2026 Позивачу виплачено грошове забезпечення у розмірі 233328,51 грн., які повинні були виплатити у день звільнення з військової служби. Таким чином, лише 27.02.2026 Відповідачем виплачено належні Позивачу суми грошового забезпечення при звільненні, яку відповідно до КЗпП України Позивачу повинні були виплатити у день звільнення, а саме 03.02.2026, то відповідно до ст. 116,117 КЗпП України Позивач має право на виплату середньомісячного заробітку за весь час затримки виплати, а саме з 03.02.2026 по 27.02.2026. Просить позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою від 16 березня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Витребувано від Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України належним чином засвідчену довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за останні 2 календарні місяці служби перед звільненням, із обов`язковим розрахунком та зазначенням суми середньоденного грошового забезпечення.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень зазначено, що між військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України та Позивачем трудовий договір не укладався. Працівником Позивач не рахувався. Відносини, у яких перебуває військовослужбовець розглядаються не як трудові, а як служба. Це значить, що на військовослужбовців не поширюється КЗпП і з ними не укладається трудовий договір (лист Мінсоцполітики від 24.07.2013 р. №774/13/84-13). Виходячи з наведеного повідомляє, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях (Національної гвардії України), утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється. Відповідач не заперечує фактів проходження позивачем військової служби за контрактом, звільнення 03.02.2026 відповідно до витягу з наказу № 35 від 03.02.2026 (у зв`язку зі звільненням з полону, ч. 5 п. 3 підп. «Д» ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»), виплати грошового забезпечення в сумі 233 328,51 грн 27.02.2026. Затримка виплати (з 03.02.2026 по 27.02.2026) не є наслідком вини Відповідача. Після видання наказу про звільнення Відповідач (як одержувач бюджетних коштів, а не головний розпорядник) негайно ініціював процедуру замовлення додаткових коштів поза кошторисом. Після надходження коштів, 27.02.2026 розрахунок було проведено в повному обсязі. Відповідач не затягував процес, не відмовляв у виплаті та діяв у межах бюджетного законодавства. Відповідач не заперечує можливості субсидіарного застосування норм КЗпП до військовослужбовців у частині відповідальності за затримку розрахунку при звільненні (оскільки спеціальне законодавство - Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положення про проходження військової служби, затверджене Указом Президента № 1153/2008 - прямо не врегульовує таку відповідальність). Однак ключова умова ст. 117 КЗпП - «з вини власника або уповноваженого ним органу» - відсутня. Затримка виникла виключно через об`єктивні бюджетні процедури (необхідність додаткового фінансування поза кошторисом). Відповідач вжив усіх можливих заходів для оперативного отримання коштів. Зазначає, що вирішуючи питання про стягнення суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд повинен врахувати принцип співмірності ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачкою до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідач просить звернути увагу на характер заборгованості, дії позивача та відповідача, справедливість, пропорційність і критерії розміру відповідальності. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, їх достатність і взаємний зв`язок у сукупності, встановив наступні обставини.

З матеріалів адміністративної справи судом установлено, що ОСОБА_1 у період з 01.04.2021 по 03.02.2026 проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.

Згідно із витягом з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 03.02.2026 № 35 старшого солдата ОСОБА_1 (Г-069384), який здав справи і обов`язки за посадою помічника начальника військового наряду (гранатометника) 2-го відділення 2-го патрульного взводу 2-ї патрульної роти 1-го патрульного батальйону, якого звільнено відповідно до частини 5 пункту 3 підпункту «д» ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» з військової служби відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 29.01.2026 № 5 о/с у запас (у зв`язку із звільненням з полону, якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), без права носіння військової форми одягу, 03 лютого 2026 року.

Матеріалами справи підтверджено, що 27.02.2026 позивачу виплачено грошове забезпечення при звільненні в сумі 233328,51 грн.

Вважаючи, що при звільненні з військової служби позивачу несвоєчасно виплачено належні йому суми та з вимогою вчинити певні дії, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).

Згідно зі статтею 1-2, частиною 1 статті 9 Закону від 20.12.1991 № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (пункти 2-3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ).

Однак Законом від 20.12.1991 № 2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 та багатьох інших.

Так, статтею 116 КЗпП України (в редакції станом на дату звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Що стосується застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, суд зазначає наступне.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Разом із тим спеціальним законодавством, яке регулює порядок проходження військової служби та грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовано питання відповідальності військової частини за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні військовослужбовця.

За таких обставин до спірних правовідносин підлягають субсидіарному застосуванню положення Кодексу законів про працю України у частині, яка не суперечить спеціальному законодавству та спрямована на забезпечення належного захисту права особи на своєчасне отримання всіх належних їй при звільненні сум.

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18, від 04.09.2020 у справі № 120/2005/19-а, від 05.03.2021 у справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 13.10.2021 у справі №580/1790/20, від 21.10.2021 у справі № 640/14764/20, від 26.01.2022 у справі №240/12167/20 та інших.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, Тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Водночас, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (Тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).

У цьому випадку факт вирішення спору не може вважатись фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.

Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.

Після виконання судового рішення відповідач не звільняється від встановленої статтею 117 КЗпП України відповідальності у виді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за весь період невиплати належних позивачу при звільненні сум.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку.

Судом установлено, що при звільненні позивача та виключенні його зі списків особового складу відповідач не провів з позивачем при звільненні остаточний розрахунок, тому позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд зазначає, що в силу вищенаведених законодавчих норм, обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку.

Судом установлено, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (по стройовій частині) від 03.02.2026 № 35 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 03.02.2026.

Матеріалами справи підтверджено, що фактичний повний розрахунок здійснено 27.02.2026.

Відповідачем не заперечуються обставини звільнення позивача з військової служби 03.02.2026 та виплати йому належних при звільненні сум грошового забезпечення 27.02.2026 у розмірі 233328,51 грн.

Отже, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

Визнаючись щодо дати, з якої належить відраховувати період затримки остаточного розрахунку при звільненні, суд враховує, що затримка розрахунку позивача при звільнені має бути обчислена з наступного дня після його звільнення, тобто з 04.02.2026.

Відповідно, період затримки остаточного розрахунку охоплюється з 04.02.2026 по 26.02.2026, що складає 23 календарних дні.

Визначаючись щодо суми середнього заробітку позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктами 5, 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, за правилами Порядку № 100 у розрахунок середньої заробітної плати для цілей визначення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки при звільненні включаються виплати, які були нараховані працівникові за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням.

Так, матеріалами справи підтверджено, що заробіток позивача за два останні повні місяці служби (грудень 2025 року та січень 2026 року) становив 23053,23 грн + 22920,00 грн = 45973,23 грн.

Кількість календарних днів у зазначених двох місяцях становить 62 дня, у зв`язку з чим середньоденний заробіток позивача відповідно до вимог пунктів 2, 8 Порядку №100 визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за два місяці на кількість календарних днів у цьому періоді, а саме: 45973,23 грн : 62 = 741,50 грн.

Отже, середньоденний заробіток позивача становить 741,50 грн.

Період затримки з 04.02.2026 по 26.02.2026 становить 23 дні, тому сума середнього заробітку за затримку розрахунку складає 741,50 грн х 23 днів = 17054,50 грн.

Посилання відповідача на те, що затримка виплати була зумовлена необхідністю отримання додаткового бюджетного фінансування, суд не приймає як підставу для звільнення відповідача від відповідальності.

Військова частина як суб`єкт владних повноважень та розпорядник/одержувач бюджетних коштів зобов`язана організовувати виплату належного військовослужбовцю грошового забезпечення таким чином, щоб остаточний розрахунок був проведений у день звільнення. Відсутність або несвоєчасність бюджетного фінансування не може покладати негативні наслідки на звільненого військовослужбовця та не спростовує факту порушення строку проведення розрахунку.

Відповідачем не доведено наявності обставин, які б виключали його відповідальність за несвоєчасне проведення розрахунку.

З огляду на короткий період затримки, відсутність спору щодо розміру належної позивачу виплати, значний розмір несвоєчасно виплаченої суми та обов`язок відповідача провести остаточний розрахунок у день звільнення, суд не вбачає підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Водночас позовні вимоги підлягають задоволенню частково, оскільки період затримки розрахунку слід обчислювати з 04.02.2026 по 26.02.2026.

Відповідно до ч.1 ст.245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Пунктом 10 ч.2 цієї статті передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

В свою чергу, частина 2 ст. 9 КАС України передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За наведеного, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень суд вважає за доцільне вийти за межі позовних вимог стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.02.2026 по 26.02.2026 у розмірі 17054,50 грн (сімнадцять тисяч п`ятдесят чотири гривнi 50 копійок).

При цьому, суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2023 року у справі №420/20192/21 зазначив, що стягнення з роботодавця на користь працівника конкретної суми середнього заробітку є належним й ефективним способом захисту його порушених трудових прав, який застосовується при вирішенні й інших трудових спорів (про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за час невиконання рішення суду тощо) та покликаний забезпечити належне виконання рішення суду, в тому числі його примусове виконання державною виконавчою службою, й запобігти виникненню нового спору щодо суми відшкодування.

Стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов`язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.

Щодо інших посилань учасників справи, суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.

У рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно із пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. А згідно з частиною 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Питання щодо розподілу судових витрат у порядку статті 139 КАС України не підлягає вирішенню, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» №3674-VI від 08.07.2011.

Керуючись статтями 2, 9, 72, 77, 90, 241-246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.02.2026 по 26.02.2026 у розмірі 17054,50 грн (сімнадцять тисяч п`ятдесят чотири гривнi 50 копійок).

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя Ж.М. Чернова