Постанова від 21 червня 2026 р. у справі №754/15548/17 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 754/15548/17

провадження № 22-ц/824/8357/2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

судді - доповідача Кирилюк Г. М.

суддів: Рейнарт І. М., Ящук Т. І.

при секретарі Черняк Д. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», Національної поліції України про зміну підстав та формулювання звільнення, визнання наказів незаконними, виплату заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року в складі судді Саламон О. Б.,

установив:

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (далі - ДУ «ЦОП НПУ»), Національної поліції України про зміну підстав та формулювання причин звільнення, визнання наказів незаконними, виплату заробітної плати та відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позову вказував, що 18 квітня 2016 року на підставі наказу № 60/ос він прийнятий на роботу на посаду начальника новоствореного відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області.

17 серпня 2016 року його попереджено про скорочення.

15 вересня 2016 року позивач госпіталізований до лікарні міста Чернігова, про що в установленому порядку повідомив підлеглих працівників та керівництво ДУ «ЦОП НПУ». На лікарняному він перебував з 15 вересня до 29 жовтня 2016 року включно, всі листки непрацездатності направляв на адресу відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області для проведення оплати, але грошові кошти він не отримав.

28 жовтня 2016 року направив на адресу відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області заяву про звільнення за власним бажанням, яку вказана установа отримала 31 жовтня 2016 року. Заява мотивована тим, що він вимушений переїхати на нове місце проживання до міста Києва, щоб знайти роботу та утримувати свою сім`ю.

У передбачений законом строк вказану заяву не розглянуто, що його спонукало неодноразово звертатися до різних установ щодо допомоги у вирішенні питання захисту трудових прав.

14 січня 2017 року представник позивача отримав листа, в якому, зокрема, знаходився наказ від 30 листопада 2016 року № 219/ос про звільнення позивача із займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, який позивач вважає незаконним, оскільки дисциплінарного проступку у виді прогулу він не вчиняв, відповідачем порушено порядок накладення дисциплінарного стягнення, передбачений трудовим законодавством, та без законних підстав його не звільнено за раніше поданою заявою.

За таких обставин позивач, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог від 11.08.2020 , просив:

визнати незаконними та скасувати накази ДУ «ЦОП НПУ», а саме наказ від 13 жовтня 2016 року № 349, наказ від 29 листопада 2016 року № 447, наказ від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, про що здійснити відповідний запис у трудовій книжці та звільнити його із займаної посади начальника відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області згідно до поданої заяви від 28.10.2016 за ст. 38 КЗпП України;

зобов`язати ДУ «ЦОП НПУ» здійснити нарахування та виплати за листками непрацездатності;

стягнути з ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України вихідну допомогу у розмірі 12 118,50 грн;

стягнути з ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України моральну шкоду у розмірі 50 000 грн;

стягнути з ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 161 225,12 грн за період з 28.10.2016 по вересень 2020 року ( 3 9232,32 грн х 41 місяць).

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року відмовлено у задоволенні вказаного позову.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що позивач пропустив строк звернення до суду з даним позовом.

Київський апеляційний суд постановою від 30 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року скасував, ухвалив нове судове рішення.

Поновив ОСОБА_1 строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору.

Позов ОСОБА_1 до ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України задовольнив частково.

Визнав незаконним і скасував наказ ДУ «ЦОП НПУ» від 13 жовтня 2016 року № 349 у частині притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності із оголошенням догани за систематичне порушення трудової дисципліни відповідно до пункту 1 статті 147 КЗпП України.

Відмовив у задоволенні позову в іншій частині.

Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

22.06.2021 ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Також просив здійснити розподіл судових витрат.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення неповністю досліджено обставини справи, які мають суттєве значення; неправильно встановлені обставини, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови в прийнятті доказів та пояснень від позивача.

Судом перевірялись лише строки звернення до суду з даним позовом, у наданні пояснень по суті позову позивачу було відмовлено.

Зазначив, що ДУ «ЦОП НПУ» після 31.10.2016 було достовірно відомо про місце перебування позивача, про подання ним заяви про звільнення з займаної посади за власним бажанням, а тому наказ №447 від 29.11.2016 про накладення на нього дисциплінарного стягнення вважає незаконним.

Не зважаючи на те, що він не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України він має право на виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На момент подання позову ДУ «ЦОП НПУ» не було виплачено суми в період його перебування на лікарняному в період з 15.09.2016 по 28.10.2016 включно. Листки непрацездатності були направлені позивачем на адресу відповідача для здійснення оплати, при цьому виплата йому грошових коштів здійснена не була.

Внаслідок незаконного звільнення, не оплати лікарняних листків, позивач змушений був позичати кошти у знайомих з метою забезпечення себе та своєї сім`ї засобами для існування, оскільки основним доходом його сім`ї за період з 15.09.2016 по 30.10.2016 була виключно пенсія, яка на той час складала лише 3 400 грн, а на його утриманні перебував неповнолітній син та непрацююча дружина, яка через постійні стреси та тиск з боку працівників ДУ «ЦОП НПУ» декілька раз перебувала на стаціонарному лікуванні у зв`язку із загрозою переривання вагітності.

Правом надання відзиву на апеляційну скаргу інші учасники справи не скористались.

Апеляційний суд, перевіривши доводи ОСОБА_1 щодо поновлення строку на подання позову, дійшов висновку, що строк пропущено з поважних причин, оскільки, отримавши наказ про звільнення 14 січня 2017 року, позивач протягом місяця, а саме 14 лютого 2017 року, звернувся до Окружного адміністративного суду

міста Києва з даним позовом за захистом своїх прав, а його своєчасному зверненню з позовом до суду загальної юрисдикції перешкоджали причини, які можна вважати поважними, враховуючи закриття провадження у справі адміністративним судом 13 квітня 2017 року з роз`ясненням права звернення до суду в порядку цивільного судочинства.

Задовольняючи позов в частині визнання незаконним та скасування

наказу ДУ «ЦОП НПУ» від 13 жовтня 2016 року № 349, суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаним наказом застосовано до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді догани в період його тимчасової непрацездатності, що свідчить про незаконність цього наказу.

Встановивши обставини відсутності позивача на роботі без поважних причин

з 31 жовтня 2016 року до дня видання наказу від 30 листопада 2016 року про звільнення, що встановлено актами про відсутність ОСОБА_1 на роботі, а також підтверджується працевлаштуванням позивача на іншу роботу з 9 листопада 2016 року, апеляційний суд дійшов висновку про законність наказу ДУ «ЦОП НПУ» від 29 листопада 2016 року № 447 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 », яким було накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ДУ «ЦОП НПУ» з додержанням норм трудового законодавства застосувала до позивача дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення, тому відсутні підстави скасування наказів ДУ «ЦОП НПУ»

від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219о/с про звільнення позивача, зміни формулювання підстав звільнення та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про стягнення виплат за листками непрацездатності, суд апеляційної інстанції зазначив, що усі листки непрацездатності оплачені ДУ «ЦОП НПУ», що підтверджується наявними у матеріалах справи платіжними дорученнями від 13 серпня 2019 року, 17 вересня 2019 року та 28 вересня 2019 року.

Апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення компенсації за невикористану відпустку, оскільки при звільненні позивачу нараховано та виплачено вказану компенсацію, що підтверджується наказом

ДУ «ЦОП НПУ» від 3 березня 2017 року про нарахування компенсації позивачу за невикористану частину щорічної основної відпустки за період з 19 квітня до

31 жовтня 2016 року, рахунково-платіжною відомістю № ДУ-178 за березень 2017 року та платіжним дорученням від 6 березня 2017 року № 247 про перерахунок позивачу 1 088,43 грн.

Також апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди з огляду на недоведеність таких вимог.

Постановою Верховного Суду від 26 листопада 2025 року постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України про зміну підстав та формулювання звільнення, визнання незаконними і скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, нарахування та виплати за листками непрацездатності, вихідної допомоги та відшкодування моральної шкоди скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції помилково вважав поважною причину нерозгляду заяви позивача про його звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України з посиланням на її отримання відділом кадрового забезпечення 1 листопада 2016 року, оскільки згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором 1400032910752 (0350504499600) вказану заяву ДУ «ЦОП НПУ» отримала 31 жовтня 2016 року

(т. 1 а. с. 74).

У заяві позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України від 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 зазначав про неможливість продовжувати роботу у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання до міста Києва, доглядом за хворим членом сім`ї та прийняттям його на роботу за конкурсом.

На підтвердження наявності обставин, які, на думку позивача, підтверджують неможливість продовження ним роботи, ОСОБА_1 надав відповідачу із заявою про звільнення копії довідок від 19 жовтня 2016 року № 59 та від 30 травня 2016 року № 88/0216.

Формально пославшись на те, що заява ОСОБА_1 надійшла відповідачу після 31 жовтня 2016 року (дата розірвання трудового договору, про яку просив працівник), суд апеляційної інстанції не надав оцінки обставинам, які, на думку позивача, зумовлювали неможливість продовження роботи, та не перевірив подані позивачем докази на підтвердження таких обставин. Тому дійшов передчасного висновку про законність наказу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області від 29 листопада 2016 року № 477 та наказу від 30 листопада 2016 року № 219 о/с.

Під час нового розгляду справи суду належить врахувати наведені у цій постанові висновки суду касаційної інстанції, дати відповідну правову оцінку

доводам позивача про те, що відповідач мав його звільнити за власним бажанням з 31 жовтня 2016 року на підставі статті 38 КЗпП України, і запереченням відповідачів щодо таких обставин та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

28.05.2026 ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» звернувся до суду з клопотанням про відмову від частини позовних вимог, а саме в частині :

зобов`язання ДУ «ЦОП НПУ» здійснити відповідний запис у трудовій книжці;

зобов`язати ДУ «ЦОП НПУ» здійснити нарахування та виплати за листками непрацездатності ОСОБА_1 ;

стягнути з ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України вихідну допомогу у розмірі 12 118,50 грн

В решті позовних вимог апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.

В судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу та клопотання про відмову від частини позовних вимог підтримав та просив задовольнити.

Додатково зазначив, що періодом вимушеного прогулу є період з 01.05.2017 по 29.03.2021, середня заробітна плата - 3 401,44 грн, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 159 867,68 грн. В цей період не було включено період його тимчасового працевлаштування з 08.11.2016 по квітень 2017 року до Університету державної фіскальної служби України, з якого через негативний запис у трудовій книжці та постійний тиск керівництва ДУ «ЦОП НПУ» на керівництво Університету він був вимушений звільнитися за згодою сторін.

Щодо завданої моральної шкоди зазначив, що прийняття відповідачем наказів про оголошення догани та звільнення за прогул, проведення службових перевірок після подання заяви на звільнення, постійний тиск з боку керівництва ДУ «ЦОП НПУ» під час роботи і після звільнення викликали у нього переживання і душевні страждання, стрес, спричинення нормальних життєвих зв`язків. У зв`язку з постійними стресами, тиском на нього та його сім`ю його дружина була госпіталізована до лікарні з показаннями на ймовірність переривання вагітності, оскільки на той час перебувала на 20 тижні вагітності. Після працевлаштування до Університету державної фіскальної служби України окремі працівники ДУ «ЦОП НПУ» почали тиснути на керівництво Університету, вимагали звільнити його з посади, посилаючись на те, що він є їх працівником. Через постійні такі дзвінки він був змушений розірвати трудові відносини за згодою сторін.

Обґрунтовуючи суму моральної шкоди зазначив, що вона обумовлена необхідністю здійснення додаткових зусиль для організації свого життя, оплати ліків під час перебування дружини у лікарні на збереженні, оплати ліків за його лікування в період з 15.09.2016 по 28.10.2016, порушення роботодавцем законодавства про працю, незаконним позбавленням премій, використання у роботі власної комп`ютерної техніки тощо, тиск на нього та його дружину, що призвело до погіршення її стану здоров`я.

З урахуванням тривалого часу розгляду даної справи, знецінення заявлених сум вважає, що сума 50 000 грн є співмірною сумою понесених моральних страждань та втрачених грошових коштів через незаконні дії роботодавця, тому має бути задоволена в повному обсязі.

В судовому засіданні 30.04.2026 представник ДУ «ЦОП НПУ» - Чирва О. М. просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги. Додатково зазначила, що на виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2018 року відповідачем було прийнято накази про скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та наказ від 30 листопада 2016 року № 219 о/с та звільнення його із займаної посади на підставі ст. 38 КЗпП України.

Після оголошення по справі перерви для з`ясування вказаних обставин, представник ДУ «ЦОП НПУ» в судове засідання не з`явилась, заяву про перенесення судового засідання від 10.06.2026 судом апеляційної інстанції визнано необґрунтованою, а неявку останньої в судове засідання як неявку без поважної причини. Суд дійшов висновку про можливість перейти до судових дебатів та до стадії ухвалення судового рішення за результатами апеляційного провадження.

Представник Національної поліції України - Золотухіна Г.О. просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги з підстав її необґрунтованості.

Щодо заяви ОСОБА_1 про відмову від частини позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Пунктом 1 частини другої статті 49 ЦПК України передбачено, що, крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.

Право позивача на відмову від позову передбачено, зокрема, статтею 206 ЦПК України.

Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Згідно з пунктом четвертим частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмова прийнята судом.

Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Відповідно до статті 373 ЦПК України в суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу.

Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 206, 207 цього Кодексу, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі.

ОСОБА_1 скористався своїм правом на відмову від частини позовних вимог, звернувшись до суду із відповідною заявою, яка відповідає вимогам статті 206 ЦПК України.

Підстави для неприйняття відмови ОСОБА_1 від частини позовних вимог, а саме щодо зобов`язання ДУ «ЦОП НПУ» здійснити відповідний запис у трудовій книжці, нарахування та виплати за листками непрацездатності та стягнення з ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України вихідної допомоги у розмірі 12 118,50 грн відсутні, оскільки така відмова не суперечить закону, це є диспозитивним правом позивача, наслідки відмови від позову в цій частині йому відомі й зрозумілі.

За таких підстав колегія суддів приймає відмову ОСОБА_1 від вказаних позовних вимог, тому судове рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає визнанню нечинним, а провадження у справі в цій частині - закриттю з підстав, передбачених ч.2 ст. 373 ЦПК України.

Переглянувши справу в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ДУ «ЦОП НПУ», Національної поліції України про зміну підстав та формулювання звільнення, визнання незаконними і скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги в цій частині, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що наказом ДУ «ЦОП НПУ» від 18 квітня 2016 року № 60 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу - відокремленого територіального підрозділу державної установи в Чернігівській області з 19 квітня 2016 року.

Відповідно до наказу ДУ «ЦОП НПУ» від 14 вересня 2016 року № 296 відділом кадрового забезпечення відправлений електронною поштою лист, яким запрошено ОСОБА_1 прибути 15 вересня 2016 року для ознайомлення з наказом Національної поліції України від 5 вересня 2016 року № 794 «Про організаційно-штатні зміни в Національній поліції».

15 вересня 2016 року ОСОБА_1 до відділу кадрового забезпечення не прибув у зв`язку із госпіталізацією до лікарні міста Чернігова, що підтверджується медичними документами.

У період з 15 вересня до 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному, що підтверджується листками непрацездатності.

7 жовтня 2016 року до відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області надійшла заява ОСОБА_1 про звільнення із займаної посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.

13 жовтня 2016 року відокремленим територіальним підрозділом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області винесено наказ № 349, яким ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани.

27 жовтня 2016 року відокремленим територіальним підрозділом ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області на адресу ОСОБА_1 направлена відповідь про неможливість звільнення протягом його перебування на лікарняному.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 у період з 15 вересня 2016 року до 28 жовтня 2016 року перебував на лікарняному, 31 жовтня 2016 року - понеділок.

31 жовтня 2016 року до відокремленого територіального підрозділу ДУ «ЦОП НПУ» в Чернігівській області надійшла заява ОСОБА_1 від 28 жовтня 2016 року про звільнення на підставі статті 38 КЗпП України з 31 жовтня 2016 року. Підставами для звільнення вказано переїзд на постійне місце проживання до міста Києва, невиплата грошових коштів за листками непрацездатності, тобто неможливість продовжувати роботу за вказаним місцем роботи.

У відповіді від 3 листопада 2016 року № 3662 на заяву позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України ДУ «ЦОП НПУ» повідомила позивача, що його заява надійшла до відділу кадрового забезпечення 1 листопада 2016 року, тобто після зазначеної в заяві дати звільнення (31 жовтня 2016 року), що унеможливлює його звільнення з цієї дати.

Зі змісту наказу ректора Університету державної фіскальної служби України

від 8 листопада 2016 року № 558-к встановлено, що ОСОБА_1

з 9 листопада 2016 року прийнято на посаду проректора з господарської діяльності та інфраструктури.

Наказом ДУ «ЦОП НПУ» від 29 листопада 2016 року № 477 до ОСОБА_1 застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за прогул у зв`язку з відсутністю на робочому місці починаючи з 31 жовтня 2016 року без поважних причин.

ДУ «ЦОП НПУ» виданий наказ від 30 листопада 2016 року № 219 о/с про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, 31 жовтня 2016 року. Підстава: наказ від 29.11.2016 №447 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 ».

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.

У справі, яка переглядається, судом встановлено факт відсутності позивача на роботі з 31 жовтня 2016 року до 30 листопада 2016 року.

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 вказано, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається з урахуванням конкретних обставин.

Позивач не заперечував факту своєї відсутності на роботі протягом вказаного періоду, однак вказував, що 28 жовтня 2016 року він направив на адресу ДУ «ЦОП НПУ» заяву про звільнення з 31 жовтня 2016 року за власним бажанням на підставі

статті 38 КЗпП України, яка отримана установою 31 жовтня 2016 року (а.с.198 т. 1).

У відповіді від 3 листопада 2016 року № 3662 на заяву позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України ДУ «ЦОП НПУ» повідомила, що його заява надійшла до відділу кадрового забезпечення 01 листопада 2016 року, тобто після зазначеної в заяві дати звільнення (31 жовтня 2016 року), що унеможливлює його звільнення з цієї дати.

З огляду на те, що згідно з рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення зі штрихкодовим ідентифікатором 1400032910752 (0350504499600) вказану заяву ДУ «ЦОП НПУ» отримала 31 жовтня 2016 року

(т. 1 а. с. 74), доводи останньої про поважність причин нерозгляду вказаної заяви є необґрунтованими.

У заяві позивача про звільнення за власним бажанням в порядку статті 38 КЗпП України від 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 зазначав про неможливість продовжувати роботу у зв`язку з переїздом на постійне місце проживання до міста Києва, доглядом за хворим членом сім`ї та прийняттям його на роботу за конкурсом.

Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Таким чином, за загальним правилом, працівник, який бажає розірвати договір за своєю ініціативою (за власним бажанням) зобов`язаний попередити про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Водночас у другому реченні частини першої статті 38 КЗпП України передбачене виключення із загального правила та обов`язок роботодавця звільнити працівника у визначений ним строк у випадку, якщо заява про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу. Законодавець у цій нормі навів перелік причин такої неможливості продовження роботи і цей перелік є відкритим.

Заявляючи вимогу розірвати трудовий договір у визначений ним строк на підставі другого речення частини першої статті 38 КЗпП України, саме працівник має довести наявність обставин, які підтверджують неможливість продовження ним роботи.

Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 21 травня 2025 року у справі № 189/1720/21 (провадження № 61-8955св24).

Верховний Суд у постановах від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження № 61-678св17) та від 23 грудня 2019 року у справі № 551/303/17 (провадження № 61-11243св18) дійшов висновку, що причини розірвання договору на підставі частини першої статті 38 КЗпП України у строк, про який просить працівник, повинні мати об`єктивний характер і підлягати розумному поясненню та обґрунтуванню. У разі існування об`єктивних причин, що унеможливлюють продовження роботи протягом двох тижнів, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Саме з метою визначення наведеного строку - тривалістю у два тижні або меншого строку, протягом якого працівник зобов`язаний продовжувати виконувати свої трудові обов`язки до дня звільнення, - законодавцем сформульовано спеціальне правило у другому реченні частини першої статті 38 КЗпП України.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 3 листопада 2021 року

у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21) звертав увагу, що у трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції враховує, що позивач у поданій заяві обґрунтовував звільнення з роботи за власним бажанням саме

31 жовтня 2016 року неможливістю продовжувати роботу, зумовленою переїздом на постійне місце проживання до міста Києва, доглядом за хворим членом сім`ї та прийняттям його на роботу за конкурсом.

На підтвердження наявності обставин, які підтверджують неможливість продовження ним роботи, ОСОБА_1 надав відповідачу із заявою про звільнення копії довідок від 19 жовтня 2016 року № 59 та від 30 травня 2016 року № 88/0216.

Так, згідно довідки, виданої КЛПЗ «Чернігівська центральна районна лікарня» №59 від 19.10.2016, ОСОБА_2 знаходиться на стаціонарному лікуванні в гінекологічному відділенні з 19.10.2016. Діагноз: вагітність 17-18 тижнів. Загроза переривання вагітності (а.с. 73 т.1).

Згідно довідки №88/0216, виданої 30.05.2016 Дитячою поліклінікою № 2 Чернігівської міської ради, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 16.05.2016 перебуває на диспансерному обліку або маж статус дитини-інваліда, з 30.05.2016 потребує домашнього догляду (а.с. 73 т. 1).

08.11.2016 ректором Університету державної фіскальної служби України видано наказ №558-к про прийняття ОСОБА_1 з 09.11.2016 на посаду проректора з господарської діяльності та інфраструктури. Підстава: заява ОСОБА_1 ; лист-погодження ДФС України від 25.10.2016 №23035/6/99-99-04-04-15 (а.с.88 т.1).

Вказані докази в їх сукупності свідчать про наявність об`єктивних причин, які унеможливлювали продовжувати роботу ОСОБА_1 в ДУ «ЦОП НПУ» та давали підстави роботодавцю для розірвання трудового договору у строк, про який просить працівник.

За таких підстав рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про визнання незаконними наказів ДУ «ЦОП НПУ» від 29 листопада 2016 року № 477 «Про накладення дисциплінарного стягнення на ОСОБА_1 » та від 30 листопада 2016 року № 219 о/с про звільнення за прогул без поважних причин не може вважатися законним і обґрунтованим та підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про визнання формулювання причини звільнення таким, що не відповідає чинному законодавству.

Відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України, у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

ОСОБА_1 , доповнюючи позовні вимоги 11.08.2020 вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України, не надав суду доказів на підтвердження того, що неправильне формулювання причин звільнення перешкоджало його працевлаштуванню.

З огляду на вказану обставину, а також те, що ОСОБА_1 ще 25.10.2016 отримав лист погодження ДФС України на прийняття його з 09.11.2016 на посаду проректора Університету державної фіскальної служби України з господарської діяльності та інфраструктури, правові підстави для стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Отже, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності (постанови Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 707/2717/21, від 12 листопада 2020 року у справі № 369/9301/18, від 27 листопада 2020 року у справі № 191/1052/18).

Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами рівності, поміркованості, розумності, справедливості.

Приймаючи до уваги характер моральних страждань, які заподіяні ОСОБА_1 внаслідок незаконного звільнення з роботи за прогул без поважних причин за наявності підставі для розірвання трудового договору у строк, про який просив останній в своїй заяві про звільнення, що призвело до втрати нормальних життєвих зв`язків та вимагало від позивача додаткових зусиль для організації свого життя, тривалість фізичних та душевних страждань, враховуючи ступінь вини відповідача, виходячи із засад розумності та справедливості, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди підлягають задоволенню частково, в розмірі 20 000 грн.

З огляду на те, що саме ДУ «ЦОП НПУ» є тією юридичною особою , яка має відповідати за позовними вимогами про відшкодування завданої моральної шкоди, в трудових відносинах з Національною поліцією України позивач не перебував, позовні вимоги про відшкодування завданої моральної шкоди, заявлені до Національної поліції України, задоволенню не підлягають.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України з ДУ «ЦОП НПУ» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в сумі 5 760 грн: 1 280 грн за подання позовної заяви; 1 920 грн - подання апеляційної скарги; 2 560 грн - подання касаційної скарги.

Керуючись ст. 206, п.4 ч.1 ст. 255, 373, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Прийняти відмову ОСОБА_1 від позову в частині зобов`язання Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» здійснити відповідний запис в трудовій книжці, здійснити нарахування та виплати за листками непрацездатності та стягнення з Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» та Національної поліції України вихідної допомоги.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року в зазначеній частині позовних вимог визнати нечинним та закрити провадження у справі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року в частині відмови в задоволенні позову про зміну формулювання причин звільнення, визнання незаконними і скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219 о/с, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 травня 2021 року у вказаній частині позовних вимог скасувати та ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Національної поліції України про відшкодування завданої моральної шкоди відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про зміну формулювання причин звільнення, визнання незаконними і скасування наказів від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року № 219 о/с задовольнити.

Визнати накази від 29 листопада 2016 року № 447 та від 30 листопада 2016 року №219 о/с незаконними.

Змінити зазначену в наказі Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» від 30 листопада 2016 року №219 о/с підставу звільнення ОСОБА_1 - начальника відділу відокремленого територіального підрозділу в Чернігівській області ( на правах відділу, м. Чернігів) з: « за прогул без поважних причин, п. 4 ст. 40 КЗпП України» на « за власним бажанням, ч. 1 ст. 38 КЗпП України».

Стягнути з Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (ЄДРПОУ 40108981) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 )20 000 (двадцять тисяч) грн у відшкодування завданої моральної шкоди.

В решті позову відмовити.

Стягнути із Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (ЄДРПОУ - 40108981) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 5 760 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач Г. М. Кирилюк

Судді: І. М. Рейнарт

Т. І. Ящук