Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №588/1279/21 — Касаційний кримінальний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2026 року

м. Київ

справа № 588/1279/21

провадження № 51-4092км25

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

а також у режимі відеоконференції:

захисника ОСОБА_6 ,

засудженого ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурора і захисника ОСОБА_6 на ухвалу Сумського апеляційного суду від 30 липня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 6221170040000023, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 369-2 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Тростянецького районного суду Сумської області від 16 листопада 2022 року ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за ч. 1 ст. 190 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено низку обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів.

Ухвалою Сумського апеляційного суду від 30 липня 2025 року вирок місцевого суду змінено, на підставі ч. 5 ст. 74 і ст. 49 КК України ОСОБА_7 звільнено від призначеного судом першої інстанції покарання у зв`язку із закінченням строку давності.

В іншій частині вирок районного суду залишено без змін.

За обставин, наведених у судових рішеннях, ОСОБА_7 визнано винуватим у заволодінні чужим майном (грошовими коштами) шляхом обману.

Суд встановив, що ОСОБА_7 , обіймаючи посаду начальника Тростянецької Державної податкової інспекції Головного управління Державної податкової служби у Сумській області, діючи умисно, 17 травня 2021 року, перебуваючи на АДРЕСА_2 , та 24 травня того ж року - на АДРЕСА_1 повідомив ФОП ОСОБА_8 про те, що в майбутньому податкова служба буде проводити податкову перевірку його підприємницької діяльності, що може мати негативні наслідки, яких можна уникнути у разі надання йому неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення службовими особами Головного управління Державної податкової служби у Сумській області щодо непроведення такої або невиявлення будь-яких порушень у ході її виконання.

Надалі, 31 травня 2021 року о 17:56 ОСОБА_7 , продовжуючи реалізацію злочинного умислу, перебуваючи на АДРЕСА_2 , незаконно отримав від ФОП ОСОБА_8 , який бажав уникнути для себе вказаних негативних наслідків, 1000 доларів США (27 500 гривень згідно з курсом НБУ).

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить скасувати оскаржуване судове рішення і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Аргументуючи свої вимоги, зазначає, що висновки апеляційного суду про кваліфікацію дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 190 КК України (шахрайство) замість ч. 3 ст. 369-2 КК України є помилковими та фактично призвели до уникнення особою кримінальної відповідальності за скоєне.

На думку сторони обвинувачення, суд апеляційної інстанції хибно виходив з того, що ОСОБА_7 не мав статусу службової особи або реальної можливості впливу на службових осіб Головного управління Державної податкової служби у Сумській області; не врахував, що суб`єктом злочину за ст. 369-2 КК може бути будь-яка особа, здатна здійснити реальний вплив, сам інкримінований злочин є закінченим з моменту одержання неправомірної вигоди, а встановлення особи, вплив на яку повинен був здійснити засуджений, виходить за межі пред`явленого обвинувачення.

Крім того, на переконання прокурора, апеляційний суд безпідставно вказав на відсутність такої кваліфікуючої ознаки, як вимагання, оскільки за матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_7 створював штучні перешкоди і залякував ОСОБА_8 позаплановими перевірками та суттєвими штрафами. Висновки колегії суддів про те, що потерпілий надав кошти з метою обійти закон, а не через тиск засудженого, є помилковими та спростовуються пред`явленими стороною обвинувачення доказами.

Також апеляційний суд, погоджуючись із кваліфікацією дій ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 190 КК України, помилково не взяв до уваги правових висновків суду касаційної інстанції, де зазначено: якщо особа отримує кошти нібито для передачі службовій особі, але насправді має намір їх привласнити, її дії мають кваліфікуватися не лише як шахрайство, а й як підбурювання до замаху на дачу неправомірної вигоди (ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 369 КК України).

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржуване судове рішення і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Аргументуючи свої вимоги, зазначає, що в діях ОСОБА_7 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого як ч. 1 ст. 190 КК України, так і ч. 3 ст. 369-2 КК України, а висновки судів про зворотне є помилковими.

Також вважає, що апеляційний суд:

- належним чином не проаналізував і не надав вичерпних відповідей на доводи апеляційної скарги захисту щодо недопустимості доказів через незаконне проведення НСРД, оформлення їх результатів із порушеннями, а також недотримання процедури залучення конфідента;

- формально послався на висновки суду першої інстанції, вирок якого ґрунтується на припущеннях та недостовірних показаннях ОСОБА_8 ;

- не зважив на докази, які виправдовують ОСОБА_7 та підтверджують його версію подій.

Крім того, на думку сторони захисту, без належної уваги залишилися аргументи щодо провокації злочину, сумнівного походження грошових коштів, наданих ОСОБА_8 , а також установленої заборони на проведення податкових перевірок, що робить версію обвинувачення про «вплив» неспроможною.

На касаційну скаргу сторони обвинувачення захисник ОСОБА_6 подала письмові заперечення, у яких указує на безпідставність доводів прокурора.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 просила задовольнити її касаційну скаргу на викладених у ній підставах, а касаційну скаргу прокурора - залишити без задоволення.

Засуджений ОСОБА_7 підтримав касаційну скаргу свого захисника, вказав про незаконність ухвалених щодо нього рішень та заперечив касаційну скаргу сторони обвинувачення.

Прокурор ОСОБА_5 просила задовольнити касаційну скаргу сторони обвинувачення та підтримала доводи касаційної скарги сторони захисту в частині скасування судового рішення.

Мотиви Суду

Відповідно до статей 412, 438 КПК України однією з підстав для скасування судових рішень є істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, тобто такі, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

За змістом положень глави 31 указаного Кодексу під час перегляду оскарженого вироку апеляційний суд має з`ясувати, чи в установленому законом порядку здобуто докази, чи відповідно до критеріїв ст. 94 цього Кодексу оцінив їх місцевий суд і чи правильно був застосований закон України про кримінальну відповідальність.

Ухвала апеляційного суду повинна відповідати вимогам законності, обґрунтованості й умотивованості, закріпленим у ст. 370 КПК України.

Згідно зі ст. 419 цього Кодексу в своїй ухвалі суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними в справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на конкретні фактичні дані й норми права; при залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі належить зазначити правові підстави, з яких подану скаргу визнано необґрунтованою.

Під час перегляду вироку стосовно ОСОБА_7 апеляційний суд не додержався окреслених приписів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, не погодившись із вироком щодо ОСОБА_7 , прокурор та сторона захисту оскаржили його в апеляційному порядку.

Прокурор просив ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_7 визнати винним за ч. 3 ст. 369-2 КК України.

У поданій апеляційній скарзі, крім іншого, сторона обвинувачення наводила доводи про те, що:

- перекваліфікація дій ОСОБА_7 на шахрайство є безпідставною, оскільки для складу злочину, передбаченого ст. 369-2 КК України, не обов`язково встановлювати конкретну службову особу, на яку мав здійснюватися вплив. Тому висновок місцевого суду щодо неконкретизованого обвинувачення, тобто не зазначення і невстановлення навіть ймовірної особи, на яку обвинувачений мав вплинути, - помилковий;

- висновки про відсутність вимагання не ґрунтуються на матеріалах справи, із яких поза розумним сумнівом вбачається, що ОСОБА_7 створив умови, за яких потерпілий був змушений надати неправомірну вигоду для захисту своїх прав.

Сторона захисту в поданій скаргзі наводячи конкретні аргументи про незаконність судового рішення, просила ухвалити виправдувальний вирок щодо ОСОБА_7 .

Зокрема, захисник, крім іншого, стверджував, що:

- версія ОСОБА_7 залишилася неперевіреною;

- склад шахрайства взагалі відсутній, оскільки потерпілий знав про незаконність своїх дій, а майнова шкода не була завдана;

- мала місце провокація, адже правоохоронці залучили ОСОБА_8 фактично ще до реєстрації справи в ЄРДР;

- дані НСРД є недопустимими доказами через порушення порядку проведення та оформлення цих слідчих дій;

- матеріали справи не містять інформації про походження грошових коштів, які було вручено ОСОБА_8 .

За наслідками апеляційного розгляду суд відмовив у задоволенні поданих апеляційних скарг та визнав обґрунтованими висновки місцевого суду.

Зокрема, своє рішення стосовно неприйняття доводів прокурора про неправильну кваліфікацію скоєного колегія суддів апеляційного суду мотивувала тим, що висновки суду першої інстанції про неконкретність обвинувачення за ч. 3 ст. 369-2 КК України є обґрунтованими, оскільки вказівка в обвинувальному акті про особу, на яку ОСОБА_7 мав вплинути, є обов`язковою.

Водночас, поза увагою цього суду залишилися позиції, викладені у рішеннях Верховного Суду (постанови від 29 березня 2021 року у справі № 554/5090/16-к та від 21 листопада 2022 року у справі №991/492/19).

Зокрема, об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 554/5090/16-к зробила висновок, що суб`єктом злочину, передбаченого ст. 369-2 КК України, може бути будь-яка особа, яка в уяві того, хто здійснює підкуп, здатна здійснити реальний вплив на уповноважену особу.

Таким чином, склад злочину фокусується не на анкетних даних адресата впливу, а на усвідомленні надавача вигоди, що особа-посередник має можливість здійснити такий вплив.

Прокурор в апеляційній скарзі слушно вказував, що ОСОБА_7 сприймався ОСОБА_8 саме як представник влади, який мав реальні можливості впливу, однак ці обставини належної оцінки за результатом апеляційної процедури не отримали.

Крім того, визначення конкретних осіб, на яких мав бути здійснений вплив, та реальність його здійснення, перебувають поза межами об`єктивної сторони цього кримінального правопорушення (справа № 991/492/19).

Тому відомості про персональні дані уповноваженої особи, на яку буде здійснюватися вплив, не є обов`язковим елементом об`єктивної сторони складу злочину, а їх відсутність не свідчить про неконкретність обвинувачення, як про це зазначили суди.

Непереконливою є відповідь апеляційного суду і на доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення щодо такої кваліфікуючої ознаки, як вимагання.

У цьому кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду про те, що вимагання відсутнє, оскільки ОСОБА_8 хотів уникнути перевірок своєї підприємницької діяльності і можливих наслідків за результатами таких.

Однак без належної уваги апеляційного суду залишилося таке.

Під вимаганням слід розуміти вимогу надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій або бездіяльності з використанням свого становища чи повноважень, які можуть завдати шкоди законним правам чи інтересам особи, або умисне створення умов, за яких особа вимушена надати вигоду для запобігання.

Для констатації вимагання суд має встановити, що винна особа створила такі умови, за яких надавач вигоди був переконаний у наявності реальної небезпеки (навіть прихованої погрози) для його законних прав, що змусило його погодитися на вимоги.

Вимагання неправомірної вигоди виключається, якщо особа, яка її надає, зацікавлена в незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, установлену процедуру, отримати незаконні пільги чи уникнути заслуженої відповідальності.

Відмежовуючи вимагання від шахрайства, слід виходити із того, що під час вимагання потерпілий чітко розуміє та усвідомлює, що надає неправомірну вигоду саме для запобігання шкідливим наслідкам, створеним винною особою, тоді як під час шахрайства способом заволодіння майном є обман, за якого потерпілий не усвідомлює, що його вводять в оману.

Вказане узгоджується із практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 19 вересня 2018 року у справі № 347/350/16, від 01 червня 2022 року у справі № 607/3946/18), від 21 вересня 2022 року у справі № 360/421/19, від 27 серпня 2024 року у справі № 303/3590/20, від 09 липня 2024 року у справі № 464/233/22 та від 12 листопада 2024 року у справі № 554/6546/19.

Незважаючи на вказані правові позиції, апеляційний суд не надав оцінки доводам прокурора про те, що ОСОБА_7 сам створив умови, за яких ОСОБА_8 був змушений надати гроші під приводом проведення серйозних перевірок та накладання штрафів.

Крім того, вирішуючи питання щодо кваліфікації протиправного діяння ОСОБА_7 , суд апеляційної інстанції не спростував аргументів сторони обвинувачення про те, що, якщо особа отримує гроші нібито для передачі службовій особі, маючи намір їх привласнити, це є шахрайством; однак, якщо при цьому винний сам схилив (підбурив) надавача до передачі коштів, його дії підлягають додатковій кваліфікації за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15 та відповідною частиною ст. 369 КК України.

Важливим аспектом у цьому контексті є визначення характеру дій особи: спонукальний чи інформативний. Якщо поведінка особи мала лише інформативний характер (наприклад, вона просто не відмовилася «допомогти»), а не спонукальний, склад підбурювання відсутній. Сама собою наявність домовленості про передачу грошей, які обвинувачений планував привласнити (шахрайство), не є автоматичним доказом підбурювання (постанови Верховного Суду від 12 вересня 2022 року у справі № 161/14431/20 та від 16 лютого 2022 року у справі № 161/5626/20.

Крім наведеного, апеляційний суд залишив поза увагою ряд доводів сторони захисту.

Зокрема, вказуючи про фальсифікацію матеріалів кримінального провадження, захисник стверджував, що ОСОБА_8 під час допиту 21 липня 2021 року надав неправдиві показання, які були йому надиктовані. Така позиція захисту, крім іншого, ґрунтується на тому, що допит свідка фактично проведено після погодження нової підозри, у якій вже заздалегідь були посилання на нові показання ОСОБА_8 .

Також сторона захисту взагалі ставила під сумнів проведення такої слідчої дії, оскільки згідно з даними телефонних з`єднань, ОСОБА_8 під час нібито проведення допиту мав тривалу інтернет-розмову.

Вказані обставини за результатами апеляційного перегляду залишилися без відповіді.

Поміж зазначеного, захисник у поданій апеляційній скарзі стверджував про провокацію злочину і наголошував на тому, що ОСОБА_8 діяв як агент правоохоронних органів ще задовго до внесення відомостей в ЄРДР, мав контакти із працівником ІНФОРМАЦІЯ_2, який телефонував останньому напередодні документування злочину, а остання зустріч 31 травня 2021 року фактично відбулася з ініціативи самого ОСОБА_8 . Указане, як наголошував захист, свідчить про активну поведінку правоохоронців.

Натомість, надаючи відповідь на окреслені питання, суд апеляційної інстанції формально указав лише про те, що в матеріалах справи є постанова прокурора від 28 травня 2021 року, якою вирішено провести в цьому кримінальному провадженні контроль за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту відносно ОСОБА_7 та зі змісту якої вбачається, що в у діях працівників правоохоронних органів відсутні ознаки провокації.

Таким чином, у ході касаційного перегляду ухвали апеляційного суду встановлено, що без ґрунтовної перевірки залишилися доводи апеляційних скарг прокурора і сторони захисту, які кожен окремо наполягали на помилковості висновків місцевого суду.

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що процедуру апеляційного перегляду здійснено неповно, без додержання приписів ст. 2 КПК України, а оскаржена ухвала не відповідає вимогам статей 370, 419 цього Кодексу, про що слушно йдеться в касаційних скаргах.

Поміж зазначеного, Верховний Суд наголошує на такому.

Відповідно до ст. 374 КПК України у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку зазначаються формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення.

Кримінальна відповідальність за ст. 190 КК України передбачена за заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Тобто об`єктивна сторона цього кримінального правопорушення, вчинення якого місцевий суд вважав доведеним у цій справі, виражається в заволодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману або зловживання довірою.

Водночас колегія суддів апеляційного суду під час перегляду оскаржуваного рішення не звернула уваги на те, що у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним, відсутня чітка вказівка на те, яким саме способом ОСОБА_7 незаконно заволодів грошовими коштами.

Допущені порушення норм права є істотними відповідно до ст. 412 вказаного Кодексу, перешкодили суду безспірно вирішити питання про доведеність чи недоведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, у якому він обвинувачувався, а отже, і правильно застосувати закон України про кримінальну відповідальність.

Зважаючи на формально проведену процедуру апеляційного перегляду, колегія суддів касаційного суду позбавлена можливості надати оцінку усім іншим доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_6 , яка також побічно вказує на незаконність вироку місцевого суду, хоча й не просить його скасувати.

З огляду на викладене, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, касаційна скарга сторони захисту - частковому задоволенню, а оспорювана ухвала - скасуванню на підставах, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, із призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати зазначене, ретельно з використанням усіх процесуальних можливостей перевірити всі доводи апеляційних скарг, врахувати усі аргументи учасників кримінального провадження та ухвалити справедливе рішення, яке відповідатиме ст. 370 КПК України.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу прокурора задовольнити, касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - задовольнити частково.

Ухвалу Сумського апеляційного суду від 30 липня 2025 року стосовно ОСОБА_7 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_9 ОСОБА_2 ОСОБА_3