Постанова від 22 червня 2026 р. у справі №725/5895/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2026 року

м. Київ

справа № 725/5895/25

провадження № 61-5079св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Черняк Ю. В. (суддя - доповідач), Коломієць Г. В., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року, ухвалену в складі колегії суддів: Кулянди М. І., Перепелюк І. Б., Височанської Н. К.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, в якому просив розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , залишити дітей проживати разом із ним, встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітніх дітей.

На обґрунтування позову зазначав, що перебуває з відповідачкою у шлюбі з 20 квітня 2012 року. У шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_2 , в них народилася дочка ОСОБА_3 , та ІНФОРМАЦІЯ_3 - син ОСОБА_4 .

Спільне життя з ОСОБА_2 не склалося. Подружні відносини вони не підтримують, не ведуть спільного господарства та не мають спільного бюджету. Відсутність взаєморозуміння, поваги та спільних поглядів на вирішення побутових питань призвели до повного припинення шлюбних відносин. Сім`я фактично розпалася і тривалий час юридично існує лише формально, оскільки сторони проживають окремо. Спільні діти проживають разом з батьком і перебувають на його утриманні.

Подальше збереження шлюбу є неможливим, недоцільним та суперечить його особистим інтересам. Надання строку на примирення не змінить ситуацію та не виправить стан шлюбних взаємин, оскільки зазначені обставини тривають протягом тривалого часу, а попередні спроби примиритися не принесли жодних позитивних результатів.

Вказував, що за взаємною згодою із відповідачкою визначено, що після розірвання шлюбу діти залишаться проживати разом з ним.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 ,на підставі статей 104, 105, 109 Сімейного кодексу України (далі - СК України) просив суд: розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований 20 квітня 2012 року виконавчим комітетом Несвоянської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис № 03; встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ; залишити проживати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , разом із батьком - ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 вересня 2025 року, ухваленим у складі судді Войтуна О. Б., позов ОСОБА_1 задоволено. Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 20 квітня 2012 року виконавчим комітетом Несвоянської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис № 03, розірвано. Малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом із батьком - ОСОБА_1 . Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що подальше збереження шлюбу між сторонами є неможливим, оскільки їхня сім`я розпалася остаточно, і на теперішній час шлюб має суто формальний характер.

Щодо визначення місця проживання дітей разом з батьком районний суд зазначив, що спір між сторонами стосовно цього питання відсутній.

Ухвалюючи рішення в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, суд першої інстанції виходив з того, що обставини самостійного виховання та утримання батьком малолітніх дітей визнаються сторонами.

Зважаючи на відсутність між сторонами спору щодо місця проживання та утримання дітей після розірвання шлюбу, суд першої інстанції вважав за можливе вирішити це питання одночасно з позовною вимогою про розірвання шлюбу.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції застосував відповідні норми СК України, ЦПК України та судову практику Верховного Суду в цій категорії справ.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Рішення суду першої інстанції в частині визначення місця проживання дітей з батьком та встановлення факту їх самостійного виховання й утримання в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 вересня 2025 року в частині розірвання шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_1 не оскаржувалося.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 задоволено. Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 15 вересня 2025 року у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаної вимоги. Змінено розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у цій справі позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення.

Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Тобто ІНФОРМАЦІЯ_1 має право оскаржити рішення районного суду в апеляційному порядку.

Суд апеляційної інстанції вказав, що надані ОСОБА_1 докази свідчать лише про проживання дітей разом з батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дітей. При цьому, проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дітей.

Крім того, матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав стосовно дітей, як і доказів, які б свідчили про об`єктивну неможливість останньої виконувати свої батьківські обов`язки.

Наявні у справі докази підтверджують, що малолітні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають разом із батьком ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується. Однак сама по собі вказана обставина жодним чином не підтверджує факт ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дітей

Апеляційний суд надав оцінку положенням нотаріально посвідченого договору від 13 червня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей та участі батьків у їхньому вихованні. У цьому договорі сторони фактично спільно погодили між собою питання виховання дітей.

До того ж, навіть за умови, що матір не бере участі у забезпеченні дітей та не надає матеріальну допомогу дітям, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідачки аліментів на утримання малолітніх дітей.

Апеляційний суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 у частині вимог про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей має штучний характер і спрямований на створення обставин для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Суд апеляційної інстанції керувався нормами СК України, ЦК України, ЦПК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також урахував релевантну судову практику Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

16 квітня 2026 року ОСОБА_1 звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із суду першої інстанції матеріали цивільної справи № 725/5895/25.

02 червня 2026 року матеріали цивільної справи № 725/5895/25 надійшли до Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей, рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 15 вересня 2025 року у цій частині залишити в силі.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23; постановах Верховного Суду від: 27 серпня 2020 року у справі № 127/26512/16, 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18, 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що встановлення юридичного факту у сфері сімейних правовідносин, а саме факту самостійного виховання та утримання дітей жодним чином не стосується прав та обов`язків ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Використання встановленого судом юридичного факту у відносинах із державними органами має опосередкований характер і не свідчить про вирішення судом питань щодо їхніх прав чи обов`язків.

Питання надання й оформлення відстрочки від призову належать до дискреційних повноважень органів військового управління. Вони регулюються спеціальним публічним законодавством і реалізуються виключно в межах адміністративної процедури, а не як автоматичний наслідок рішення суду в цивільному процесі.

Відтак, встановлення факту самостійного виховання дитини не створює для органів військового управління імперативних правових наслідків, не покладає на них нових обов`язків і не обмежує у здійсненні законних повноважень

Додатково зазначено, що ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_7 ( АДРЕСА_1 ). Саме цей територіальний підрозділ є органом, уповноваженим здійснювати щодо заявника функції у сфері військового обліку, мобілізації та реалізації пов`язаних із цим процедур.

ІНФОРМАЦІЯ_1 не веде персонального військового обліку заявника, не здійснює щодо нього владних управлінських функцій та не наділений повноваженнями приймати індивідуальні рішення у його відношенні.

Встановлення факту самостійного виховання дітей є процедурою підтвердження фактичних обставин, що склалися у сімейних відносинах, і не спрямоване на припинення або обмеження прав іншого з батьків. Метою такого встановлення є виключно юридична фіксація того, що у конкретний період часу один із батьків фактично здійснює основний обсяг щоденного догляду, виховання та матеріального забезпечення дітей.

До матеріалів справи долучено нотаріально посвідчений договір між батьками, витяги про реєстрацію місця проживання, довідки медичних установ, характеристики, пояснення свідків та документи, що підтверджують матеріальне забезпечення дітей. Зазначені докази є належними, допустимими та достатніми для підтвердження факту проживання дітей разом із батьком, його активної участі в їхньому вихованні та забезпеченні повсякденних потреб.

Більше того, відповідачка не заперечувала факту проживання дітей разом із батьком та не надала жодного доказу на спростування встановлених судом першої інстанції обставин. Таким чином, у справі відсутній спір щодо базових фактичних обставин, що додатково підтверджує їхню достовірність та доведеність.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду 21 травня 2026 року, ІНФОРМАЦІЯ_1 заперечує проти доводів ОСОБА_1 , просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року - без змін.

Відзив мотивовано тим, що апеляційний суд правильно застосував практику Верховного Суду щодо прямого впливу рішення суду у справах про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком/матір`ю неповнолітньої дитини (дітей) на права та обов`язки держави, яка виступає у цих правовідносинах через державні органи влади (військові частини, ІНФОРМАЦІЯ_1).

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 СК України. Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).

Сімейним законодавством України не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 квітня 2012 року Виконавчим комітетом Несвоянської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, актовий запис № 03 (а.с. 3).

У сторін народилися діти: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а.с.7, 8).

13 червня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, участь батьків у вихованні дітей (а. с. 9).

Заявою від 25 березня 2026 року Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, на виконання ухвали Чернівецького апеляційного суду від 28 січня 2026 року повідомила про відсутність спору між батьками щодо визначення місця проживання дітей та участі у їх вихованні, у зв`язку з чим вважає недоцільним надання відповідного висновку (а. с. 102-103).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За приписами статті 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_6 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, визначено частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов'язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов'язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку з прийняттям судового рішення у цій справі таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_1 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Встановивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ІНФОРМАЦІЯ_1) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Крім того, у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд акцентував увагу на тому, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

У постанові Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 зазначено, що позов про визначення місця проживання малолітньої дитини пред`явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». А у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 наголошено, що позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_6 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25, від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25, від 10 червня2026 року у справі № 725/8242/25.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя у тому числі координують та здійснюють контроль за діяльністю підпорядкованих територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, контролюють дотримання ними вимог законодавства, виконання наказів і директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил, наказів і директив Міноборони, Міністра оборони, Головнокомандувача Збройних Сил, Генерального штабу Збройних Сил та інших органів військового управління (п. 10 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154).

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. Доцільно підкреслити, що рішення суду першої інстанції оскаржувалося лише у частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей їхнім батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на звільнення з військової служби (стаття 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

При цьому позивач у відзиві на апеляційну скаргу (а. с. 86 зворотній) зазначав, що він є військовозобов`язаним, а також підтвердив факт його перебування на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_7 ( АДРЕСА_1 ) (а. с. 90).

Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей

Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей, позивач посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дітей займається він. На підтвердження цього до позову додано нотаріально посвідчений договір від 13 червня 2025 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей та участі батьків у їх вихованні.

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, виходив з того, що вказане відповідає волевиявленню сторін. Суд також врахував заяву відповідачки про визнання позову (а. с. 39) та укладений між батьками договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, участь батьків у вихованні дітей (а. с. 9), зазначивши про відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання та утримання дітей.

Разом з тим, суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі кожного з батьків у вихованні та утриманні дітей, їхній спроможності або неспроможності піклуватися про дітей особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дітьми і кожним з батьків, а також не з`ясував бажання дітей.

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, апеляційний суд надав оцінку доводам сторін та поданим доказам і вказав, що ОСОБА_1 не довів факт самостійного виховання та утримання малолітніх дітей.

Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дітей разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дітей.

При цьому проживання матері за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, оскільки це не перешкоджає матері спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні.

Служба у справах дітей Чернівецької міської ради у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брала, висновок щодо сімейної ситуації суду не надала (частини четверта-п`ята статті 19 СК України). Більш того, в суді апеляційної інстанції повідомила про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки спір відсутній, що, зокрема, підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками щодо здійснення батьківських прав, визначення місця проживання дітей, участь батьків у вихованні дітей.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Як вже було відзначено вище, приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 рокуу справі № 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що заявлені позовні вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлено військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

При цьому зібрані у справі докази в їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо малолітніх дітей.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та метою поданого позову (в оскаржуваній в апеляційному порядку частині). Надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам в їх сукупності, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітніх дітей.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскарженому судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у цій справі сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, а вказане не може бути правовою підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судом апеляційної інстанції висновки у відповідній частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.

У зв`язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції відповідної судової практики Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, висновки суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано судом під час розгляду справиправильно, порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, не допущено.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судового рішення апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, то відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України його необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк

Г. В. Коломієць

Д. Д. Луспеник