Постанова від 21 червня 2026 р. у справі №529/622/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року

м. Київ

справа № 529/622/24

провадження № 61-4903св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: служба у справах дітей Диканської селищної ради Полтавської області, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року у складі судді Цибізова С. А.

та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2026 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Дорош А. І., Лобова О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Диканської селищної ради Полтавського району Полтавської області (далі - служба у справах дітей), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі -

ІНФОРМАЦІЯ_2 ), про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини без участі матері.

В обґрунтування позову зазначав, що з 17 липня 2010 року по 11 березня 2021 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , в якому ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народився син - ОСОБА_3 .

Із 2020 року ОСОБА_2 змінила адресу свого місця проживання і з цього часу син постійно проживає разом із ним. Він самостійно займається вихованням

та утриманням дитини. Факт самостійного виховання та утримання ним дитини

без участі матері є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

При цьому ОСОБА_2 не виконує своїх батьківських обов`язків, не цікавиться життям сина, відносини з дитиною не підтримує, аліментів на його утримання

не сплачує.

Зазначав, що між ним та колишньою дружиною відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , без участі матері - ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено,

що ОСОБА_2 , тобто його колишня дружина та мати їхнього спільного сина, позбавлена фактичної змоги виконувати свої батьківські обов`язки. Відповідачка

не позбавлена батьківських прав відносно сина, періодично приїжджає, підтримує зв`язок із сином та органами опіки.

Відомості про те, що ОСОБА_2 зникла, фактично перебуває на окупованій території, має захворювання або про інші обставини, що об`єктивно перешкоджають їй виховувати та утримувати дитину в матеріалах справи, зокрема, у висновку органу опіки та піклування, відсутні. За таких обставин, районний суд уважав, що висновок органу опіки та піклування, яким підтверджено факт сумісного проживання дитини разом із батьком - ОСОБА_1 , не може бути підставою

для визнання судом факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері.

Встановлення відповідного факту для цілей, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», про що просить позивач, можливе лише у разі повної неможливості відповідача виконувати свої батьківські обов`язки. Проте вказаного позивач не довів.

Факт проживання дитини разом із батьком та перебування матері за кордоном

не може автоматично свідчити про наявність підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини. При цьому батько та мати мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини (стаття 141 СК України).

Районний суд надав правову оцінку поданим сторонами доказам і показанням свідків.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми СК України, Закону України

«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», послався на судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ.

ОСОБА_2 не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, була повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, відзив на позов не подала.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті вирішення спору, так як позивач довів лише факт спільного проживання разом із сином без матері, однак не надав докази на підтвердження неможливості матері виконувати свої батьківські обов`язки, як і докази її небажання виховувати сина.

Проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою

для встановлення факту самостійного виховання та утримання сина батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь

у вихованні дитини.

Апеляційний суд звернув увагу на те, що у цій справі позов пред`явлено виключно

з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23

Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»), що позивач

не заперечує.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає

пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

від 15 квітня 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження судових рішень, відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу

з суду першої інстанції.

У квітні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

На підставі розпорядження в. о. заступника керівника Апарату Верховного Суду -керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 04 червня 2026 року

№ 630/0/226-26 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи

у зв`язку з обранням судді Тітова М. Ю. до Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 червня 2026 року справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, не встановили всі обставини у справі, не надали належну правову оцінку поданим ним доказам, невірно застосували норми матеріального права та не врахували релевантну судову практику Верховного Суду.

Вважає, що він довів факт самостійного виховання та утримання ним дитини

без участі матері.

ОСОБА_2 з 2020 року змінила адресу свого місця проживання і з цього часу син постійно проживає разом із ним. Він самостійно виховує та утримує сина. При цьому він має для цього матеріальну можливість. ОСОБА_2 виїхала за межі території України, вона не виконує своїх батьківських обов`язків, не цікавиться життям сина, відносини з дитиною не підтримує. Це власний вибір його колишньої дружини,

він не може вплинути на зміну її поведінки та ставлення до дитини. Син не вважає свою матір рідною людиною.

Факт самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері

є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку

та мобілізацію»). Суди попередніх інстанцій не врахували, що у випадку його мобілізації відсутні особи, які б могли забезпечити догляд та утримання дитини.

Предметом розгляду справи є сімейні правовідносини. Суди попередніх інстанцій формально вирішили спір. Суди помилково ототожнили реальне виконання батьківських обов`язків і наявність таких обов`язків. Питання позбавлення батьківських прав матері дитини не є предметом розгляду у цій справі.

Суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції не надали оцінку реальним сімейним відносинам, які склалися між сторонами у справі, не забезпечили захист якнайкращих інтересів дитини, що закріплено нормами національного

та міжнародного законодавства.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 17 липня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого вони мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с. 5).

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 11 березня

2021 року розірвано шлюб, який був зареєстрований між ОСОБА_1

та ОСОБА_2 (справа № 545/236/21) (а. с. 6).

Рішенням виконавчого комітету Диканської селищної ради Полтавського району Полтавської області (далі - Диканська СР) від 23 липня 2024 року № 313 затверджено висновок про визначення місяця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із батьком - ОСОБА_1 (а. с. 51).

Відповідно до вищезазначеного висновку орган опіки та піклування Диканської СР уважав за можливе визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом із батьком - ОСОБА_1 (а. с. 52).

Згідно з повідомленням Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 29 листопада 2024 року ОСОБА_2 перетинала державний кордон України, зокрема: 17 липня 2021 року напрям виїзд, 31 липня 2021 року - в`їзд, 14 березня 2022 року - виїзд, 15 липня 2022 року - в`їзд, 24 грудня 2022 року - виїзд, 05 лютого 2023 року - в`їзд, 24 червня 2023 року - виїзд, 26 серпня 2023 року - в`їзд, 12 грудня 2023 року - виїзд, 11 липня 2024 року - в`їзд, 01 грудня 2024 року - виїзд (а. с. 89, 134).

У грудні 2024 року службою у справах дітей надано суду висновок

про підтвердження факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в якому зазначено, що у травні 2024 року до начальника служби у справах дітей звернувся ОСОБА_1 із приводу визначення місця проживання дитини, надано акт обстеження матеріально-побутових умов проживання ОСОБА_1 , в якому вказано, що батько один виховує сина. Комісією у складі: Демченко І. Ю. (головний спеціаліст служби

у справах дітей), Попадинець Є. В. (провідний фахівець з соціальної роботи),

19 червня 2024 року проведено обстеження умов проживання ОСОБА_3

та підтверджено факт проживання дитини разом із батьком. З дитиною проведено бесіду, під час якої він розповів, що мама з ними не проживає, спілкуються вони

по телефону. Висновком установлено, що мати - ОСОБА_2 , не заперечує проти того, щоб син проживав із батьком, оскільки вона здебільшого проживає

за кордоном. Відповідно до вищезазначеного висновку служба у справах дітей підтвердила факт сумісного проживання дитини з батьком (а. с. 84-85).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення районного суду та постанова апеляційного суду відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство

та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права

є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором)

між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися

з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя

у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду,

що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини

(стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу

між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав

і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого

частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим

з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі

та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі статтею 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані

з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується

або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть)

чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови

від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю,

що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права

й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить

про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду

від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину

до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення

для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду: від 28 грудня 2020 року

у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17,

від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини без участі матері.

Позивач зазначав про те, що факт самостійного виховання та утримання

ним дитини без участі матері є підставою для отримання відстрочки від призову

на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). ОСОБА_1 підтвердив це у касаційній скарзі.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає

у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб

без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України

є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач посилався, разом із іншим, на те,

що вихованням та утриманням дитини він займається самостійно, спір щодо місця проживання дитини між сторонами відсутній.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суди попередніх інстанцій обґрунтовано звернули увагу на те, що позивач хоче встановити факт самостійного виховання сина, зокрема, з метою отримання відстрочки від призову під час мобілізації (стаття 23 Закону України

«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Позивач цього не заперечував.

Верховний Суд зауважує, що саме по собі бажання отримати відстрочку від призову під час мобілізації після встановлення факту самостійного виховання та утримання сина без участі матері не є підставою для відмови у позові. Але такі позовні вимоги слід довести.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції,

при розгляді справи надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним із батьків та інші обставини справи.

Вирішуючи спір, районний суд та апеляційний суд надали оцінку доводам позивача, наданим доказам і вказали, що ОСОБА_1 не довів факт самостійного виховання та утримання сина. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дитини.

Проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою

для встановлення факту самостійного виховання та утримання сина батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь

у вихованні дитини.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003,

від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком

не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання

ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду: від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня

2026 року у справі № 947/37166/23.

Отже, докази у справі у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі

не виконує своїх батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини,

або не бажає цього роботи. Саме доведення позивачем цього факту має вирішальне правове значення.

Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, метою поданого позову та, надавши правову оцінку наявним

у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшли обґрунтованого висновку

про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 01 червня

2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26).

Встановлення факту перебування дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Зібрані у справі докази

у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.

Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 17 червня

2026 року у справі № 725/9150/25 (провадження № 61-3419св26).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору

та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин,

а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих

та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, а вказане не може бути правовою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судами попередніх інстанцій висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання

є сталою та сформованою. У зв`язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази

з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Таким чином, висновки суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели

або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами першої

та апеляційної інстанцій всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові

рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк