Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №216/6127/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 року

м. Київ

справа № 216/6127/23

провадження № 61-14525св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим Вадимом Юрійовичем, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Остапенко В. О., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за борговою розпискою.

Позовна заява мотивована тим, що 10 липня 2022 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого відповідач отримав від нього грошові кошти у розмірі 9 634 000 грн, про отримання яких останнім власноруч складено боргову розписку. Відповідно до зазначеної розписки ОСОБА_2 зобов`язався повернути грошові кошти у строк до 20 серпня 2022 року.

Вказував, що він належно виконав умови договору позики та надав відповідачу грошові кошти. Свої зобов`язання за договором відповідач не виконав, борг не повернув, на його вимоги щодо повернення боргу не реагував.

Позивач вважав, що має право на стягнення з ОСОБА_2 як суми боргу, так і трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на його користь суму боргу у розмірі 9 634 000 грн, інфляційні втрати у розмірі 1 013 751,81 грн, три проценти річних у розмірі 348 407,67 грн.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року у складі судді Чирського Г. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 9 634 000 грн, що становить борг за розпискою від 10 липня 2022 року.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 11 755,92 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000 грн.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 9 634 000 грн, що становить борг за розпискою від 10 липня 2022 року, суд першої інстанції виходив із того, що зміст письмової (новаційної) розписки від 10 липня 2022 року, яка власноручно підписана позичальником свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов, притаманних договору позики, у тому числі, щодо форми такого договору; розписка засвідчує, як укладення між сторонами договору позики, так і факт передачі коштів за ним; оригінал такої знаходиться у позивача (кредитора), а доказів виконання зобов`язань за вказаною розпискою відповідач не надав. При цьому відповідачем не надано доказів безгрошовості договору позики.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що метою написання розписки від 10 липня 2022 року було врегулювання наявного у відповідача розміру заборгованості, який виник у останнього перед позивачем із неодноразово отриманих у позику коштів протягом 2021-2022 років. При цьому, позивач, позичаючи кошти ОСОБА_2 , допускав, що останній бере кошти в борг для запуску бізнесу з будівництва побутових сонячних електростанцій, без ознак спільної господарської (інвестиційної) діяльності.

Районний суд урахував, що між сторонами до написання спірної розписки не існувало правовідносин щодо налагодження спільного бізнесу, зокрема, з будівництва побутових сонячних електростанцій та придбання земельних ділянок для розташування відповідного обладнання та закупівлі обладнання. З наведених підстав суд відхилив посилання представника ОСОБА_2 на інвестування позивачем коштів у спільний з відповідачем бізнес.

Суд першої інстанції вважав, що написана ОСОБА_2 розписка 10 липня 2022 року була складена за домовленістю сторін як загальна сума коштів, яку він неодноразово отримував у позику для вирішення власних потреб, які ОСОБА_1 не отримав внаслідок невиконання відповідачем зобов`язання щодо повернення запозичених коштів. Отже, 10 липня 2022 року відбулося припинення первісного зобов`язання новим зобов`язанням, між тими самими сторонами (новація), на що відповідачем була написана розписка із зазначенням загальної суми заборгованості за минулими позиками, що свідчить про те, що між сторонами виникли правовідносини з приводу боргу, який, за домовленістю сторін, був замінений позиковим зобов`язанням, тому вказані правовідносини повинні регулюватися положеннями статті 1053 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_2 про стягнення з відповідача передбачених статтею 625 ЦК України платежів, районний суд виходив із того, що інфляційні втрати та трьох процентів річних не нараховуються протягом дії воєнного стану відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Розподіл витрат по сплаті судового збору здійснено з урахуванням статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Суд розподілив понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу з урахуванням критеріїв пропорційності щодо задоволених позовних вимог, складності справи, співмірності з наданим адвокатом обсягом послуг, а також критеріїв реальності витрат та розумності їхнього розміру.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 11 755,92 грн та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000 грн скасовано.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 9 634 000 грн, що складає борг за розпискою від 10 липня 2022 року, з тих підстав, що між сторонами виникли правовідносини з приводу боргу, який за домовленістю сторін був замінений позиковим зобов`язанням та ці правовідносини повинні регулюватися статтею 1053 ЦК України, оскільки у розписці від 10 липня 2022 року відсутні умови про новацію боргу, відсутні вказівки на первинне і нове зобов`язання та наміри сторін вчинити новацію, тобто припинити існуюче зобов`язання, як то договір купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, іншим зобов`язанням - у даному випадку позиковим.

Апеляційний суд заначив, що у розписці від 10 липня 2022 року прямо зазначено про отримання ОСОБА_2 коштів у борг від ОСОБА_1 без зазначення новації боргу, тобто виявлення наміру сторін припинити існуюче зобов`язання, як то договір купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, іншим, що підтверджує виникнення саме позикових правовідносин.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки написана 10 липня 2022 року ОСОБА_2 розписка була складена за домовленістю сторін як загальна сума коштів, яку він неодноразово отримував у позику від позивача протягом 2021-2022 років, що було встановлено районним судом та підтверджено поясненнями представника позивача, а отже, саме 10 липня 2022 року ОСОБА_1 , у момент складення розписки, грошові кошти у розмірі 9 634 000 грн ОСОБА_2 не передав, тому відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів за договором позики на підставі статті 1049 ЦК України.

Суд здійснив розподіл витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги з урахуванням положень частини тринадцятої статті 141 ЦПК України.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року переглядалося в апеляційному порядку лише в частині вирішення позовних вимогОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 боргу за розпискою від 10 липня 2022 року у розмірі 9 634 000 грн, про що зазначено у мотивувальній частині постанови апеляційного суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Морозов В. Ю., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року скасувати та залишити в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи

У листопаді 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим В. Ю., надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції; роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України та відмовлено у задоволенні клопотання заявника про зупинення дії оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

У січні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 січня 2026 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке подане його представником - адвокатом Морозовим В. Ю., про зупинення дії постанови Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

26 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Морозов В. Ю., подав до Верховного Суду клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у зв`язку із розглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, у розмірі 100 000 грн.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим В. Ю., мотивована тим, що апеляційний суд належно не дослідив наявні у справі докази, зокрема: показання свідків, які були допитані в судовому засіданні в суді першої інстанції під присягою, та повідомили про боргове зобов`язання ОСОБА_2 та факт передачі позивачем йому грошових коштів; аудіозапис приватного спілкування сторін, в якому відповідач повідомив як він розпорядився отриманими від позивача грошовими коштами у розмірі 9 634 000 грн; відеозапис, який свідчить про власноручне написання відповідачем відповідної боргової розписки на користь позивача.

Зазначає, що суд першої інстанції належно дослідив надані докази та правильно встановив фактичні обставини у справі про те, що зміст письмової (новаційної) розписки від 10 липня 2022 року, яка власноручно підписана позичальником свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов, притаманних договору позики, у тому числі, щодо форми такого договору; розписка засвідчує, як укладення між сторонами договору позики, так і факт передачі коштів за ним, а суд апеляційної інстанції не спростував встановлених судом першої інстанції обставин.

Апеляційний суд не врахував, що вказаний договір позики недійсним не визнаний та саме на відповідача покладається обов`язок доведення його недійсності або безгрошовості, чого ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами.

Вважає, що укладення між сторонами договору позики у письмовій формі є не лише підтвердженням факту укладення договору, а й доказом передачі позикодавцем позичальнику грошових коштів.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення представник ОСОБА_1 - адвокат Морозов В. Ю., вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 червня 2021 року у справі № 756/9028/20, від 23 червня 2023 року у справі № 756/9028/20, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ямковий В. І., подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що викладені у ній доводи є необґрунтованими, а підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, яка відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України, відсутні.

Доводи особи, яка подала відповідь на відзив на касаційну скаргу

У січні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Морозов В. Ю., подав до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якому підтвердив доводи, викладені у касаційній скарзі.

Ураховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 41-43 постанови від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у пунктах 20-22 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22), колегія суддів залишає без розгляду подану представником ОСОБА_1 - адвокатом Морозовим В. Ю., відповідь на відзив, оскільки вона не передбачена нормами ЦПК України на цій стадії, а по суті є штучним поданням доповнень до касаційної скарги поза межами визначеного процесуального строку.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до копії розписки від 10 липня 2022 року: « ОСОБА_2 взяв у борг суму 9 634 000 грн 10 липня 2022 року у ОСОБА_1 та зобов`язався їх повернути до 20 серпня 2022 року» (том 1, а. с. 9).

У судовому засіданні суду першої інстанції були допитані свідки: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (батьки позивача), ОСОБА_5 (однокласник та товариш позивача), які у сукупності підтвердили факт надання ОСОБА_1 коштів у борг ОСОБА_2 протягом 2021-2022 років, який частково погасив борг через довірену особу батькам позивача у розмірі 10 000 доларів США, а потім перестав виходити на зв`язок.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим В. Ю., підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частинами першою, другою статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

У постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

У постанові Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 (провадження № 61-625св22) зроблено висновок, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника. Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (див.: постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21)).

При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21).

Згідно із частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

За змістом частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції вважав, що зміст письмової (новаційної) розписки від 10 липня 2022 року, яка власноручно підписана відповідачем свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди щодо усіх істотних умов, притаманних договору позики, у тому числі, щодо форми такого договору; розписка засвідчує, як укладення між сторонами договору позики, так і факт передачі коштів за ним; оригінал такої знаходиться у позивача (кредитора), а доказів виконання зобов`язань за вказаною розпискою відповідач не надав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовуОСОБА_1 , апеляційний суд помилково вважав, що оскільки 10 липня 2022 року позикодавець, у момент складення розписки, грошові кошти у розмірі 9 634 000 грн позичальнику не передав, тому відсутні правові підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів за договором позики на підставі статті 1049 ЦК України.

Установивши фактичні обставини справи, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що написана 10 липня 2022 року відповідачем розписка була складена за домовленістю сторін на загальну суму коштів, яку він неодноразово отримував у позику від позивача протягом 2021-2022 років.

Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

У справі, що переглядається Верховним Судом, встановлені судами фактичні обставини справи, свідчать про те, що передача позикодавцем грошових коштів позичальнику відбулася до укладення договору позики шляхом складення відповідної розписки, що є підставою для стягнення боргу.

Колегія суддів звертає увагу на те, що укладений між сторонами договір позики є дійсним та ніким не оспорювався. Відповідач під час розгляду справи таку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України) не спростував, доводи про безгрошовість договору позики не довів (стаття 1051 ЦК України). Отже, право вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за договором позики, яке виникло у нього на підставі дійсного правочину, презюмується.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19)).

Ураховуючи вимоги статей 12, 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов загалом правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за розпискою від 10 липня 2022 року, але допустив помилки при мотивуванні свого рішення, на що правильно звернув увагу апеляційний суд в оскаржуваній постанові, але у подальшому дійшов помилкового висновку про відмову в позові.

Суд першої інстанції вважав, що написана ОСОБА_2 розписка 10 липня 2022 року була складена за домовленістю сторін на загальну суму коштів, яку він неодноразово отримував у позику для вирішення власних потреб, які ОСОБА_1 не отримав внаслідок невиконання відповідачем зобов`язання щодо повернення запозичених коштів. Отже, 10 липня 2022 року відбулося припинення первісного зобов`язання новим зобов`язанням, між тими самими сторонами (новація), на що відповідачем була написана розписка із зазначенням загальної суми заборгованості за минулими позиками, що свідчить про виникнення між сторонами правовідносин з приводу боргу, який, за домовленістю сторін, був замінений позиковим зобов`язанням, тому вказані правовідносини повинні регулюватися положеннями статті 1053 ЦК України.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація) (абзац 1 частини другої статті 604 ЦК України).

Під новацією слід розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка є домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (див.: постанову Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 483/2085/16-ц (провадження № 61-33184св18)).

З огляду на зміст статті 604 ЦК України ознаками новації є: спосіб припинення зобов`язання; вона можлива лише між тими самими сторонами (сторонами попереднього зобов`язання); є двостороннім правочином (договором); нове зобов`язання пов`язане з попереднім і спрямоване саме на заміну первісного зобов`язання новим, а не на зміну цього зобов`язання.

Деякі з вищезазначених ознак новації одночасно є умовами її вчинення.

До умов новації згідно вимог закону віднесено наступні: нове зобов`язання повинне пов`язувати тих самих осіб, що і первісне; сторони мають досягти згоди щодо заміни одного зобов`язання іншим, а «домовленість про новацію», про яку йдеться у частині другій статі 604 ЦК України, - це договір про заміну зобов`язання; вчиняється новація у формі двостороннього правочину (новаційного договору), який має відповідати вимогам до форми та змісту, необхідних для нового зобов`язання; наявність наміру сторін вчинити новацію, про який сторони повинні обов`язково вказати у договорі, а за відсутності такого застереження первинне зобов`язання не припиняється, а буде діяти поряд з новим; дійсність первинного зобов`язання (недійсність первинного зобов`язання веде до недійсності і нового зобов`язання, що витікає з новації, якщо ж недійсним є новаційний договір, сторони залишаються пов`язаними первинним зобов`язанням, і новація не відбувається); зміна змісту зобов`язання, або має виконуватися те саме, але на іншій правовій підставі; допустимість заміни первісного зобов`язання новим.

Умови новації є необхідними і достатніми для вчинення новації.

Отже, новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання.

Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання.

Відповідно до статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).

Угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу. Новація є консенсуальним, двостороннім та оплатним договором, який має правоприпинювальну природу (див.: постанову Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 609/67/18 (провадження № 61-43444св18), постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 липня 2025 року у справі № 910/2389/23 (провадження № 12-14гс25)).

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що умови договору позики від 10 липня 2022 року не містять посилань на первісне зобов`язання сторін, яке мало б припинитися, та не вказують на виникнення нового зобов`язання замість попереднього. Текст правочину (письмової розписки) не відображає наміру сторін вчинити новацію, тобто припинити існуюче правовідношення та замінити його новим.

Оскільки текст договору від 10 липня 2022 року не містить вказівки на припинення попереднього зобов`язання та виникнення нового замість нього, підстави для кваліфікації цього правочину як новації у розумінні статті 604 ЦК України відсутні.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за необхідне виключити з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції посилання на застосування до спірних правовідносин положень статей 604, 1053 ЦК України.

За таких обставин, Верховний Суд вважає, що судове рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 коштів за розпискою від 10 липня 2022 року у розмірі 9 634 000 грн слід скасувати, а рішення районного суду про задоволення позову у цій частині - змінити, виклавши інші мотиви для ухвалення такого судового рішення, які наведені у цій постанові.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Згідно із частинами першою, четвертою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Щодо судових витрат

Щодо судового збору

Згідно із частинами першою, сьомою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки за подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 21 475 грн судового збору, що підтверджується відповідною квитанцією, то ця сума коштів підлягає стягненню з ОСОБА_2 на його користь, так як колегія суддів задовольняє його касаційну скаргу частково, скасовує постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції змінює в частині мотивування, що не впливає на судове рішення по суті.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті133 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З огляду на зміст частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).

Подібна правова позиція викладена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах: від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16 (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21).

Указана судова практика є незмінною.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу у судах першої (34 000 грн), апеляційної (46 000 грн) та касаційної інстанцій (20 000 грн), представник ОСОБА_1 - адвокат Морозов В. Ю., подав копії таких документів: акт приймання-передачі наданих послуг від 27 травня 2026 року за договором про надання правової допомоги від 20 вересня 2023 року; квитанції про сплату коштів від 10 жовтня 2024 року; від 24 квітня 2025 року та від 10 квітня 2026 року; докази надіслання заяви відповідачу. Матеріали справи містять також копію договору про надання правової допомоги від 20 вересня 2023 року, укладеного між адвокатами Морозовим В. Ю., ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ; копію додатку № 1 до договору про надання правової допомоги від 20 вересня 2023 року.

Докази понесених позивачем витрат 26 травня 2026 року було надіслано у системі «Електронний суд» представнику ОСОБА_2 - адвокату Ямкову В. І. та отримано ним у цей же день, що підтверджується квитанцією № 7251557 про доставку документів до зареєстрованого електронного кабінету користувача ЄСІТС.

ОСОБА_2 та його представник - адвокат Ямков В. І. клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги не подали (частина п`ята, шоста статті 137 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (див.: додаткову постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

Крім того, у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 750/2055/20 (провадження № 61-16723св20) вказано, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Отже, ОСОБА_2 не висловив своєї позиції щодо заявленої позивачем суми витрат на правничу допомогу, тобто не просив про зменшення її розміру, а згідно із частиною п`ятою статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Оскільки в судах апеляційної та касаційної інстанцій ОСОБА_2 не подав відповідного клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, понесену ОСОБА_1 , а у суду відсутні правові підстави для їх зменшення з власної ініціативи, тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 66 000 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем в судах апеляційної (46 000 грн) та касаційної інстанцій (20 000 грн), що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги.

Водночас, колегія суддів вважає, що витрати позивача на професійну правничу допомогу, понесені у суді першої інстанції у розмірі 34 000 грн не підлягають стягненню з відповідача на його користь, оскільки за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим В. Ю., Верховний Суд дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції із залишенням в силі рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року, яким, у тому числі, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25 000 грн.

Отже, клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Морозова В. Ю., про стягнення витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 409, 412, 413, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Морозовим Вадимом Юрійовичем, задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року скасувати.

Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 квітня 2025 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів змінити, виклавши його мотивувальну частину відповідно до висновків, викладених у цій постанові, а у решті - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користьОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 21 475 (двадцять одна тисяча чотириста сімдесят п`ять) гривень 00 копійок.

Клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Морозова Вадима Юрійовича, про стягнення витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користьОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді апеляційної інстанції у розмірі 46 000 (сорок шість тисяч) гривень 00 копійок та в суді касаційної інстанції у розмірі 20 000 (двадцять тисяч) гривень 00 копійок, а всього - 66 000 (шістдесят шість тисяч) гривень 00 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк