Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №440/13910/24 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 р.Справа № 440/13910/24

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,

Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,

за участю секретаря судового засідання Труфанової К.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 р. в справі № 440/13910/24 за заявою ОСОБА_1 , поданою в порядку ст. 378 КАС України, в справі № 440/13910/24

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з заявою про зміну способу або порядку виконання рішення, в якій просила суд змінити спосіб і порядок виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24 січня 2025 року у справі №440/13910/24 на "стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 заборгованості зі сплати грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 03.02.2021 у розмірі 254778,42 грн.".

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 р. відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зміну способу і порядку виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 р. в справі №440/13910/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 р. та змінити спосіб і порядок виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 р. в справі № 440/13910/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії шляхом стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 03.02.2021 р. в розмірі 254778,42 грн.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивачка посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Закону України «Про виконавче провадження», Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивачка вважає, що зміна способу виконання судового рішення стосується вже нарахованої та чітко визначеної суми виплати грошового забезпечення, тому зміна способу і порядку виконання судового рішення не є створенням нового грошового зобов`язання, а є лише зміною невиконаного грошового зобов`язання у форму примусового грошового стягнення для ефективного забезпечення права позивачки. Посилаючись на правовий висновок Верховного Суду, викладеного у постанові від 28.10.2025 р. в справі №380/7706/22, а також на ухвали окружного адміністративного суду та постанову апеляційного адміністративного суду, апелянтка зазначає, що процедура зміни способу і порядку виконання судового рішення спрямована на забезпечення реального та ефективного виконання судового рішення як складової права на судовий захист.

Відповідач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість ухвалу суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 р. в справі №440/13910/24, яке набрало законної сили 07.05.2025 р., адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задоволено, а саме: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 28.02.2018 р. з урахуванням місяця підвищення грошових доходів - січень 2008 року; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 28.02.2018 р. з урахуванням місяця підвищення грошових доходів - січень 2008 року; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , що полягає у не нарахуванні та невиплаті індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 р. по 03.02.2021 р. із застосуванням щомісячної індексації різниці відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити суми індексації різниці грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 р. по 03.02.2021 р. відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078, з урахуванням виплачених сум та з урахуванням висновків суду.

На виконання рішення суду Військовою частиною НОМЕР_1 нараховано ОСОБА_1 : індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 28.02.2018 р. з урахуванням місяця підвищення грошових доходів - січень 2008 року у розмірі 98677,75 грн.; індексацію різниці грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 р. по 03.02.2021 р. відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078, з урахуванням виплачених сум та з урахуванням висновків суду, у загальному розмірі 156100,67 грн., що підтверджується розрахунками.

Таким чином, загальна суму нарахованої стягувачу суми індексації на виконання рішення суду у цій справі становить 254778,42 грн., які на даний час не виплачені стягувачу.

Відповідачем рішення суду виконано в частині нарахування коштів, та у зв`язку з відсутності бюджетних надходження для виплати зазначеної суми, судове рішення в частині виплати зазначених коштів не виконано.

Однак вважаючи, що виконання рішення суду в справі №440/13910/24 можливе лише в разі зміни способу і порядку виконання рішення суду, шляхом стягнення з боржника суми в розмірі 254778,42 грн. на користь позивача, заявник звернувся до суду з заявою про зміну способу та порядку виконання судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні заяви про зміну способу та порядку виконання рішення в даній справі, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для застосування у спірних відносинах приписів ч. 3 ст. 378 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки спір в справі №440/12143/24 виник щодо нарахування та виплати заборгованості зі сплати грошового забезпечення, а не пенсійних чи соціальних виплат.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ст. 129-1 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 14 Кодексу адміністративного судочинства України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є, зокрема, державний орган, державні підприємство, установа, організація.

Аналіз вищевказаних норм законодавства вказує, що рішення суду, яке набрало законної сили є обов`язковим для учасників справи.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VІІІ від 02.06.2016 р. (в подальшому - Закон № 1404-VІІІ), виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч. 3 ст. 33 Закону № 1404-VIII, за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону № 1404-VIII, рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 378 Кодексу адміністративного судочинства України, за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, установлених законом), - установити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

Аналіз вищевказаної норми законодавства вказує, що підставою для застосування правил цієї норми є настання обставини, що перешкоджають належному виконанню судового рішення в адміністративній справі, ускладнюють його виконання або роблять неможливим.

Неможливість виконання рішень зобов`язального характеру, боржником за яким є державний орган, відповідно до встановленого Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» порядку безспірного списання відповідних коштів із рахунків такого державного органу фактично призводить до неможливості їх виконання в цілому. Така обставина є підставою для зміни способу і порядку виконання судового рішення.

Поняття «спосіб і порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Порядок виконання судового рішення означає визначену у рішенні суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним/приватним виконавцем, спосіб виконання судового рішення це спосіб реалізації та здійснення способу захисту. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі об`єктивної (безумовної) неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений судом.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального законодавства, викладений в постанові Верховного Суду від 24.07.2023 р. в справі № 420/6671/18.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 р. в справі №440/13910/24, що набрало законної сили 07.05.2025 р., зокрема: зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 р. по 28.02.2018 р. з урахуванням місяця підвищення грошових доходів - січень 2008 року; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити суми індексації різниці грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.03.2018 р. по 03.02.2021 р. відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078, з урахуванням виплачених сум та з урахуванням висновків суду.

На виконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2025 р. в справі №440/13910/24 Військовою частиною НОМЕР_1 нараховано позивачці індексацію грошового забезпечення.

Як вбачається з матеріалів справи, виконання рішення суду першої інстанції до цього часу було неможливе через відсутність коштів, виплата яких буде здійснена за наявності відповідного фінансування з Державного бюджету України.

Суд апеляційної інстанції враховує ту обставину, що відповідач не заперечує свого обов`язку виплатити суму нарахованого грошового забезпечення позивачці, а лише вказує на те, що така виплата буде здійснена при надходженні коштів з Державного бюджету.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що право стягувача на отримання певних виплат не може ставитися в залежність від бюджетних асигнувань, а державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань встановлених судовим рішенням.

Поряд з цим, у даному випадку йдеться не про право особи на зазначені виплати, а про правові підстави для зміни способу та порядку виконання судового рішення, зміна яких не захистить право позивачки на отримання доплати, оскільки вона ставиться в залежність від відповідного бюджетного фінансування.

Отже, зазначені обставини не вказують на неможливість виконання судового рішення у цій справі саме через спосіб захисту, застосований судом при його ухваленні, та не надають достатніх правових підстав для застосування процесуального інституту зміни порядку і способу виконання судового рішення відповідно до ст. 378 Кодексу адміністративного судочинства України, а навпаки вказують на те, що така зміна призведе до зміни способу судового захисту у цій справі, що суперечить цільовому призначенню даного процесуального інституту.

Суд апеляційної інстанції не приймає посилання позивачки на висновки Верховного Суду, викладенні у постанові від 28.10.2025 у справі № 380/7706/22, оскільки вони є нерелевантними для справи, яка розглядається, так, як у вказаній справі спір стосувався зміни способу і порядку виконання судового рішення щодо перерахунку пенсії, а не грошового забезпечення, що є предметом розгляду в даній справі, відповідно, вказані правовідносини не є подібними.

Посилання апелянтки на ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 28.04.2026 р. в справі №280/5862/24, Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11.12.2025 р. в справі №160/30545/24 та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2026 р. в справі 560/20636/23 суд апеляційної інстанції не приймає, оскільки вказані судові рішення відповідно до ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України, не є джерелом права, що застосовуються судом при вирішенні справ та, виходячи з норм ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, їх висновки не є обов`язковими для врахування.

Із врахуванням вищевикладених обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що заява ОСОБА_1 про зміну способу та порядку виконання рішення в справі № 440/13910/24 не підлягає задоволенню.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2026 р. по справі № 440/13910/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя О.В. Присяжнюк

Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін

Повний текст постанови складено 22.06.2026 року