Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №520/11652/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд

61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 червня 2026 року Справа № 520/11652/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садової М. І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в м. Харкові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

у с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, у якому просить: - визнати протиправними дії Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради щодо не реєстрації та не розгляду запиту № 2 від 28.01.2026 ОСОБА_1 відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації"; - зобов`язати Комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради Харківської області зареєструвати та розглянути запит № 2 від 28.01.2026 ОСОБА_1 , надавши запитувану в ньому інформацію відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації".

В обґрунтування позову позивач покликається на те, що звернувся до відповідача із інформаційними запитами за допомогою електронної пошти. Попри те запит не був розглянутий, адже на переконання відповідача на запиті наявний графічний підпис, що не є електронним підписом. Натомість наводить аргументи про те, що запит скеровано до відповідача у вигляді фотокопії оригіналу письмового запиту, а не у формі електронного документу. Вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Відповідачем подано до суду відзив, який мітить заперечення на позов. Наводить аргументи про те, що позивач дійсно звернувся із наведеним запитом за допомогою електронної пошти. Запит зареєстровано у журналі вхідної кореспонденції. Відповідь на інформаційний запит не було надано у зв`язку із наявність графічного зображення підпису позивача, що не є електронним підписом у розумінні закону України «Про електронні довірчі послуги». Проростить у позові відмовити.

Позивачем подано до суду відповідь на відзив. Наводить пояснення про те, що відповідач не уповноважений ідентифікувати особу запитувача та таке не може бути підставою для відмови у наданні запитуваної інформації.

Ухвалою суду від 13.05.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою суду від 29.05.2026 клопотання комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації Безлюдівської селищної ради" про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та призначення комп`ютерно-технічної експертизи, у адміністративній справі №520/11652/26 залишено без задоволення.

Ухвалою суду від 08.06.2026 витребувано у позивача оригінал письмового запит на отримання публічної інформації від 28.01.2026 №2 адресований Комунальному підприємству "Харківське районне бюро технічної інвентаризації Безлюдівської селищної ради".

Відтак розгляд і вирішення адміністративної справи проводиться за правилами письмового провадження на підставі матеріалів справи.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд прийшов до наступного з огляду на таке.

Суд установив, 28.01.2026 позивач звернувся до відповідача із інформаційним запитом №2 про надання інформації про розмір грошових коштів (включно з преміями, матеріальною допомогою, відпустками тощо), виплачених за період з 01.03.2022 по 31.12.2025 р. по кожному працівнику КП «Харківське районне бюро технічної інвентаризації Безлюдівської селищної ради» вказавши окремо рік, місяць, прізвище, ім`я, по-батькові та посаду кожного працівника.

Інформаційний запит позивача від 28.01.2026 №2 зареєстровано у журналі вхідної кореспонденції відповідача, що підтверджено копією такого та отримання інформаційного запиту сторона відповідача не заперечує, а відтак такі дані суд бере до уваги.

Відповідач листом від 02.02.2026 №23 щодо інформаційного запиту №2 позивача повідомив наступне. На електронну адресу відповідача надійшли файли у форматі PDF під назвою, зокрема, «Запит № 2 від 28.01.2026». При розгляді даного файлу було встановлено, що у документі міститься графічне зображення підпису (фотокопія підпису), вставлене у відповідному місці реквізиту "підпис", що не є електронним підписом у розумінні Закону України "Про електронні довірчі послуги". Таким чином, вказаний запит не містять належного підпису, оскільки на них не накладено кваліфікований електронний підпис. Електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, а його відсутність позбавляє документ юридичної сили для такого документу. У зв`язку з викладеним повідомлено, що зазначені заяви можуть бути подані особисто до відповідача, шляхом поштового відправлення на адресу підприємства або надіслані на електронну адресу (kpxrbti@gmail.com ) з накладанням цифрового підпису.

Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

Правовідносини, які складаються у сфері розгляду звернень суб`єктів стосовно отримання публічної інформації, врегульовані Конституцією України та відповідними спеціальними законами, а саме Законом України "Про інформацію" від 02.10.1996 № 2657-XII (далі по тексту - Закон № 2657-XII) та Законом України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 № 2939-VI (далі по тексту - Закон № 2939-VI).

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34 Конституції України).

За змістом ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У Рішенні Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012, даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, зазначено, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини вказаного Рішення).

У абзаці третьому підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01.06.2016 № 2-рп/2016 Конституційний Суд України відмічено, що обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права.

Конституційний Суд України визначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров`я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12.07.2019 № 5-р(I)/2019).

У Рішенні Першого сенату Конституційного Суду України від 22.01.2020 № 1-р(I)/2020 Конституційний Суд України наголосив, що право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини даного Рішення).

Відповідно ст. 1 Закону України "Про інформацію" № 2657-XII від 2 жовтня 1992 року інформація - є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Згідно з статей 5 та 7 Закону України «Про інформацію» №2657-ХІІ від 02.10.1992, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Право на інформацію охороняється законом.

Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати право особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб`єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію.

Частиною першою статті 5 Закону України "Про інформацію" передбачено, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 5 указаного Закону доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Спеціальним законом, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, є Закон України «Про доступ до публічної інформації» №2939-VI від 13.01.2011.

За визначенням в ч. 1 ст. 1 цього Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Відповідно до ст. 13 вказаного Закону розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується:

1) обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; 2) визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє; 3) максимальним спрощенням процедури подання запиту та отримання інформації; 4) доступом до засідань колегіальних суб`єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством; 5) здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації; 6) юридичною відповідальністю за порушення законодавства про доступ до публічної інформації.

Доступ до інформації забезпечується шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення інформації; 2) надання інформації за запитами на інформацію (ст. 5 Закону).

За визначенням в ч. 1 ст. 19 Закону № 2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

При цьому запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту (ч. 2 ст. 19 Закону № 2939-VI).

Згідно приписів ч. 1 ст. 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 вказаного Закону розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках: 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком; 4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, або відповідь не по суті запиту вважається неправомірною відмовою в наданні інформації (ч. 2 ст. 22 Закону № 2939-VI).

Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, зобов`язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником (ч. 3 ст. 22 Закону № 2939-VI).

Аналіз вищенаведених норм дає підстави дійти висновку, що орган, до якого направлено запит громадянина на отримання публічної інформації, зобов`язаний об`єктивно і вчасно його розглянути, перевірити викладені в ньому факти, та надати запитувачу достовірну, точну й повну інформацію на його запит у встановлені законом строки.

В п. 1 Постанови Пленум Вищого адміністративного суду України від 29 вересня 2016 року № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» зазначено, що визначальним для публічної інформації є те, що вона заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях та знаходилась у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону № 2939-VI відмова в задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність підстав обмеження у доступі, наведених у пунктах 1-3 частини другої статті 6 Закону.

Суд повторно зазначає, що спірні правовідносини стосується не отримання у межах установлених законом строків відповіді (запитуваних документів) на інформаційні запити передбачених ст. 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до частин 1 та 2 статті 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

29.09.2016 Пленум Вищого адміністративного суду України для забезпечення однакового застосування адміністративними судами положень законодавства про доступ до публічної інформації надав судам роз`яснення, викладені в постанові №10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» такого змісту: «[…] 9.5. Відповідно до частини першої статті 20 Закону № 2939-VІ розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. При вирішенні питання, в який момент часу цей обов`язок вважається виконаним у разі пересилання відповіді на запит поштою, суди повинні за аналогією застосовувати положення частини дев`ятої статті 103 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), за яким під таким моментом мається на увазі здача документа на пошту; реєстрація відповіді на запит як вихідного документа у системі діловодства розпорядника інформації не є моментом завершення перебігу згаданого строку. Якщо відповідь на запит здається на пошту разом з іншою кореспонденцією того ж виду та категорії, належним і допустимим доказом відправлення такого запиту є список згрупованих поштових відправлень із відміткою працівника зв`язку про його прийняття (пункт 66 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 року № 270) […]».

Відповідач наводить аргументи про те, що відповідь на інформаційні запити позивача 28.01.2026 №2 від 19.11.2024 не була надана у зв`язку із тим, що запит містив графічне зображення підпису, що не є електронним підписом у відповідності до Закону України «Про електронні довірчі послуги», відносно чого суд зазначає таке.

Згідно з ч.1-4 ст. 19 Закону №2939-VI запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі.

Суд звертає увагу, що частина 5 статті 19 Закону №2939-VI передбачає, що запит на інформацію має містити:

1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

При цьому, запит на інформацію може бути поданий в письмовій формі будь яким способом, на вибір запитувача, зокрема поштою, факсом чи електронною поштою.

З метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо (частина 6 статті 19 Закону №2939-VI).

З аналізу частини 5 Закону №2939-VI випливає, що підпис є обов`язковим реквізитом запиту на отримання публічної інформації, якщо такий запит подано виключно в письмовій формі.

Водночас, спосіб подачі письмового запиту може бути різним: поштою, факсом чи електронною поштою.

В даному випадку запит на отримання публічної інформації запитувачем інформації був сформований в письмовій формі та надісланий на електронну адресу розпорядника інформації. При цьому, такий запит скерований у вигляді фотокопії оригіналу письмового запиту, а не у формі електронного документа. Такий запит серед іншого містив дані про особу запитувача, його поштову адресу, телефон та електронну адресу, а також підпис позивача.

Пленумом Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» (пункт 9.6 розділу 9 «Порядок та строки надання відповіді на запит») роз`яснено, що: "Вимога зазначати у запиті ім`я (найменування) запитувача є для розпорядника інформативною та не впливає на умови виконання ним вимог Закону. Обов`язок розпорядника надати інформацію (документи) на запит не змінюється залежно від особи запитувача та зазначення у запиті його імені, якщо підстави для обмеження доступу до такої інформації відсутні (стаття 19 Закону № 2939-VI). При вирішенні питання щодо того, чи надавати інформацію у відповідь на запит, будь- який розпорядник інформації повинен акцентувати увагу не на особі запитувача чи обставинах його життя, а виходити з того, що така інформація розкривається необмеженому колу осіб. Більше того, законодавством у сфері доступу до публічної інформації не передбачено обов`язку розпорядника інформації ідентифікувати особу запитувача. Тобто запитувачу не потрібно додавати до запиту документи, що посвідчують особу (копію паспорта, ідентифікаційного коду), а розпорядник інформації не здійснює жодних дій з перевірки особи запитувача, наприклад звірення підпису із зразком, надсилання уточнюючих запитань тощо. Тобто запитувач може вказати будь-яке прізвище, ім`я, по батькові, і розпорядник не може і не повинен його перевіряти".

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Статтею 6 цього Закону передбачено, що для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Суд зазначає, що позивач скерував відповідачу скановану копію письмового запиту на електронну пошту відповідача, як це передбачено нормами Закону №2939-VI. Тобто, запит на отримання публічної інформації сформований позивачем у вигляді електронної копії листа, а не електронного документа.

Суд також враховує, що Закон № 2939-VI не вимагає від запитувача інформації проставляння в запиті свого електронного цифрового підпису, в разі його направлення розпоряднику інформації в електронному вигляді.

У зв`язку із наведеним, суд критично оцінює наведені доводи сторони відповідача, адже даний позов направлено на захист конкретного, індивідуально визначеного права позивача саме на отримання публічної інформації, яка була у розпорядженні суб`єкта владних повноважень та існувала на момент подання відповідних інформаційних запитів позивачем, оскільки протилежного судом не встановлено.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем законність не надання відповіді на інформаційний запит від 28.01.2026 №2 не доведена, а його доводи суд відхиляє з вищенаведених мотивів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

Верховний Суд у постанові від 21 березня 2019 року у справі №817/498/17 наголосив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що дії суб`єкта владних повноважень - активна поведінка, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб, в той час коли протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що дії суб`єкта владних повноважень - активна поведінка, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб, в той час коли протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб`єкта владних повноважень, зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

З огляду на викладене вище, суд прийшов висновку про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання позивачу відповіді на інформаційні запити від 28.01.2026 №2, у визначений законодавством строк, чим порушено права позивача, а отже, враховуючи обставини справи, суд вважає за необхідне з метою належного захисту прав позивача зобов`язати відповідача надати відповідь на інформаційні запити позивача від 28.01.2026 №2.

Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, суд дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

У відповідності до ст. 139 КАС України питання розподілу судових витрат не вирішується зв`язку із звільненням позивача від сплати судового збору у відповідності до Закону України «Про судовий збір».

Щодо вирішення питання про розподілу судових витрат понесених на професійну правничу допомогу суд прийшов наступного.

Відповідно до ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Суд установив, між позивачем та адвокатом Івахненко М. А. укладено договір про надання професійної правничої допомоги від 14.02.2026 №14/02/26 (надалі - договір).

Згідно з ч. 3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч. 4 наведеної статті передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України, відповідно до якої розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч. ч. 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу положень ст. 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до детального опису виконаних робіт адвокатом та здійснених ним витрат часу для надання правничої допомоги від 20.05.2026 установлено, що на виконання умов договору про надання правничої допомоги від 14.02.2026 року, адвокат Івахненко М.А.. надає клієнту детальний опис робіт наданої правничої допомоги по справі № 520/11652/26, а саме: попереднє вивчення матеріалів, формування позиції та консультування (1 год), опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, та вивчення судової практики (2 год), складання та подання позовної заяви до Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії (3 год), ознайомлення з відзивом на позов, підготовка, складання та подання відповіді на відзив відповідача по справі №520/11652/26 (2 год). Всього на загальну суму 6000,00 грн.

На виконання умов договору про надання правової допомоги від 14.02.2026 надаю позивачу рахунок витрат на правничу допомогу адвоката. Адвокат просить сплатити позивача 6000 (шість тисяч) грн. 00 коп. на виконання умов договору про надання правничої допомоги від 14.02.2026 року протягом тридцяти днів з часу набуття чинності рішення суду по справі № 520/11652/26.

Питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Зазначені висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі № 810/3806/18, від 31 березня 2020 року у справі № 726/549/19.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 02.09.2020 у справі № 826/4959/16, вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.

Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена в постанові від 01.09.2020 у справі № 640/6209/19, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також, судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 19 листопада 2020 року у справі № 520/7431/19 при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Суд повторно відмічає, що вказані критерії закріплені у ч. 5 ст. 134 КАС України.

Відповідно до правової позиції викладеної у постанові Верховного Суду, викладеному у постанові від 10.09.2020 (справа № №420/6027/19) положення чинного законодавства визначають можливість встановлення розміру вартості правничої допомоги адвоката у фіксованому розмірі із виключенням погодинної оплати, залежно від часу, витраченого адвокатом на здійснення представництва чи надання іншої правової допомоги.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 05.08.2020 (справа №640/15803/19), від 01.09.2020 (справа №640/6209/19).

Згідно з правової позиції викладеної у постанові Великої Палата Верховного Суду 19.02.2020 (справа №755/9215/15-ц) при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у вказаній справі зазначила про необхідність надання оцінки виключно тим обставинам, щодо яких сторона має заперечення.

Дослідивши вищевказані документи, суд дійшов висновку про те, що такий розмір витрат у даному випадку є неспівмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (послугами).

Так, докази, надані позивачем на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, переконливо доводять, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу пов`язані саме з розглядом справи в суді першої інстанції, однак вони є неспірмірними із складністю справи, адже така розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.

З огляду на викладене вище, фактичний об`єм наданих позивачу послуг, складність справи та обсяг доказів, які подані стороною позивача та необхідність витребування доказів судом з власної ініціативи з метою офіційного з`ясування всіх обставин справи, кваліфікацію та досвід адвоката, який безпосередньо надав професійну правничу допомогу, Івахненко М. А. , свідоцтво про право на зайняття адвокатської діяльністю отримав у 2019 році, що свідчить про високий рівень кваліфікації та досвід у цій сфері, а тому суд вважає розумно обґрунтованими заявлені позивачем до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00 грн, який обумовлений об`єктивною тривалістю часу, яку адвокат витратив під час підготовки позовної заяви у цій справі, якістю та об`ємом підготовлених матеріалів та заяв по суті, а також складністю питань, які були предметом розгляду у справі.

Враховуючи вищевикладене суд прийшов висновку, що з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань необхідно стягнути на користь позивача понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.

Керуючись статтями 241-246, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради щодо не надання відповіді на інформаційний запит ОСОБА_1 від 28.01.2026 №2 у встановлений Закону України «Про доступ до публічної інформації» строк.

Зобов`язати Комунальне підприємство "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради дати ОСОБА_1 відповідь на інформаційні запити від 28.01.2026 №2 у відповідності до Закону України «Про доступ до публічної інформації».

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Комунального підприємства "Харківське районне бюро технічної інвентаризації" Безлюдівської селищної ради на користь ОСОБА_1 судові витрати понесені на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;

відповідач Височанська селищна рада Харківської області, місцезнаходження - Харківська область, смт Високий, вулиця Бульварна,12, код ЄДРПОУ 04396503.

Повне судове рішення складено та підписано суддею 22.06.2026.

Суддя М. І. Садова