Рішення від 17 червня 2026 р. у справі №501/2046/23 — Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 501/2046/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2026 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі:

судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

за участю позивача ОСОБА_1 та його представниці адвоката Ліферчук Т.С.,

відповідачки ОСОБА_2 (поза межами приміщення суду) та її представника адвоката Сафронюка П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в с.-щі Овідіополь, в режимі відеоконференції, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім?єю без реєстрації шлюбу та розподіл майна подружжя, -

ВСТАНОВИВ :

4 липня 2023 року Ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області була прийнята до свого провадження від Іллічівського міського суду Одеської області за підсудністю цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна, яка надійшла до суду 29.05.2023 р., в якій позивач просив суд, встановити факт свого спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю, без реєстрації шлюбу з 28 квітня 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнати автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску спільною сумісною власністю сторін, визнати в порядку поділу спільного сумісного майна за ним та відповідачкою в рівних частках за кожним право власності по 1/2 частині автомобіля марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 р., припинивши за ОСОБА_2 право власності на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску; стягнути з ОСОБА_2 на свою користь судові витрати.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, він у 2012 році познайомився з відповідачкою ОСОБА_2 , яка від попередніх відносин мала малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З квітня 2012 року вони втрьох стали проживати разом в приватному будинку, який належав позивачу за адресою: АДРЕСА_1 . В реєстрації шлюбу, сторони потреби не бачили. ІНФОРМАЦІЯ_3 у сторін народився спільний син ОСОБА_4 . За час спільного проживання без реєстрації шлюбу в період з 28 квітня 2012 року по 01 травень 2019 року сторони вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, несли спільні витрати на сім`ю, спільно користувались придбаним майном, піклувались один про одного, відпочивали. Основний дохід в родині був від його підприємницької діяльності, якою він займався з 2005 року, як приватний підприємець. За час спільного проживання з ОСОБА_2 був придбаний автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску, який зареєстровано на ім`я ОСОБА_2 , яка не визнає його право власності на 1/2 частину спірного автомобілю, як у спільному майні, і поступивши недобросовісно, 10.05.2023 р. забрала їхній спільний автомобіль зі автостоянки біля торгового центру «Сіті центр» м. Одеси, на якому, він разом з сином приїхали відпочивати у вказаний центр, підступно залишивши їх без транспортного засобу. Далі, без його згоди, відповідачка виставила спірний автомобіль на продаж, маючи намір розпорядитись даним автомобілем на свій розсуд.

24 жовтня 2023 року на адресу суду надійшов зустрічний позов представника ОСОБА_2 , адвоката Сафронюка П.В., який був збільшений в редакції від 20.09.2024 р., в якому представник ОСОБА_2 просить суд, встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, без реєстрації шлюбу з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року; стягнути в порядку поділу спільного майна подружжя з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 : 1/2 частину вартості автомобіля FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року, вартістю 292190 гривень, 1/2 частину вартості автомобіля FORD, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 22.05.2020 року, вартістю 320 340 гривень, 1/2 частину вартості автомобіль RENAULT FLUENCE 1461, 2012 року виробництва VIN НОМЕР_7 , вартістю 247320 гривень; 1/2 частину вартості автомобіля DAEWOO Lanos, 2007 року виробництва, VIN НОМЕР_8 , вартістю 69500 гривень; 1/2 частину вартості автомобіля RENAULT TRAFIC, 2012 року виробництва, VIN НОМЕР_9 , вартістю 275470 гривень; 1/2 частину вартості автомобіля VOLKSWAGEN Transporter, 1999 року виробництва, VIN НОМЕР_10 , вартістю 145610 гривень, 1/2 частину вартості автомобіля MERCEDES-BENZ 110 KA, 2003 року виробництва, VIN НОМЕР_11 , вартістю 168090 гривень; 1/2 частину вартості автомобіля «MERCEDES-BENZ ML250 BLUETEC», 2013 року виробництва, VIN НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_12 від 11.05.2023 р., вартістю 943850 гривень; 1/2 частину вартості квартири загальною площею 54, 4 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 857400 грн.; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 109,4 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1292275351108); вирішити питання про судові витрати.

Зустрічні позовні вимоги обґрунтовуються тим, що сторони спільно проживали з квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року. Мають спільну дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . За час спільного проживання вони набули транспортні засоби: FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року, FORD, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 22.05.2020 року, RENAULT FLUENCE 1461, 2012 року виробництва VIN НОМЕР_7 , DAEWOO Lanos, 2007 року виробництва, VIN НОМЕР_8 , ля RENAULT TRAFIC, 2012 року виробництва, VIN НОМЕР_9 , VOLKSWAGEN Transporter, 1999 року виробництва, VIN НОМЕР_10 , MERCEDES-BENZ 110 KA, 2003 року виробництва, VIN НОМЕР_11 . Дані автомобілі були зареєстровані на ОСОБА_1 , який їх відчужив без згоди ОСОБА_2 , а автомобілі FIAT Doblo та FORD були позивачем негайно перереєстровані на іншу особу, з метою приховування та унеможливлення в подальшому визнання спільного права власності на вказане рухоме майно, відразу ж після накладення арешту позивачем на автомобіль «MERCEDES-BENZ ML250 BLUETEC», 2013 року виробництва, VIN НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 . Також, стверджується, що за період спільного проживання ОСОБА_1 було продано квартиру загальною площею 54, 4 кв.м., за адресою: АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на останнього та була продана ним 30 серпня 2021 року за 36000 дол. США, які він залишив собі та розпорядився ними на власний розсуд. Крім, того ОСОБА_1 на праві власності належить будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 109,4 кв.м., в якому проживали сторони без реєстрації шлюбу, а ОСОБА_2 активно займалась як побутовими справами, так і підприємницькою діяльністю, вкладаючи більшу частину свого доходу у поліпшення стану будинку, проводячи ремонтні та оздоблювальні роботи, внаслідок чого вказаний будинок значно збільшився у своїй привабливості та у вартості, що надає їй право отримати грошову компенсацію в порядку розподілу спільного майна.

Позивач (відповідач за зустрічним позовом) надав відзив на зустрічну позовну заяву, де частково визнав позовні вимоги ОСОБА_2 , а саме не заперечував, щодо їх спільного проживання з квітня 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_5 в його будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Не погодився з тим, що він має сплатити відповідачці (позивачці за первісним позовом) 1/2 частину вартості всіх автомобілів, які купувались ними та продавались за час спільного проживання, а також 1/2 частину вартості квартири загальною площею 54,4 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , мотивуючи тим, що за час спільного проживання автомобілі купувались, як на його ім`я так і на ім`я позивачки за зустрічним позовом, всі кошти від продажу даних автомобілів використовувались ат витрачались в інтересах сім?ї. Зокрема, купуючи та продаючи автомобілі покращувався наступний сімейний автомобіль і в 2019 році, було придбано на ім?я ОСОБА_2 автомобіль марки «MERCEDES-BENZ ML250 BLUETEC», 2013 року виробництва, VIN НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 , який на сьогоднішній день знаходиться у власності та користуванні ОСОБА_2 , а спірна квартира була продана за час спільного проживання з ОСОБА_2 , на що останньою було надано письмову згоду у нотаріуса і кошти від продажу квартири було використано виключно в інтересах сім`ї : на харчування, лікування, проживання, відпочинок, утримання сім`ї, а також проживання сім`ї за кордоном у Республіці Болгарії, куди родина змушена була переїхати у зв`язку з військовою агресією рф. ОСОБА_1 стверджує у відзиві, що спірний будинок, що розташований за адресою : АДРЕСА_1 загальною площею109, 4 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1292275351108) є його особистою власністю, так як був йому подарований, ще до спільного проживання з ОСОБА_2 , автомобілі FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 та FORD, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , він придбав за особисті заощадження, які накопив ще до їх спільного проживання, а тому розпорядився ними на власний розсуд.

Ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 23.01.2024 р. вказані справи були об`єднані в одне провадження.

Позивач ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом) та його представниця адвокат Ліферчук Т.С. в судовому засіданні, повністю підтримали свої позовні вимоги, уточнивши, що просять встановити факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року і просили суд задовольнити первісні позовні вимоги у повному обсязі, а у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Відповідачка за первісним позовом (позивачка за зустрічним позовом) ОСОБА_2 та її представник адвокат Сафронюк П.В. позовні вимоги визнали частково, просили суд врахувати і інше майно, що було спільно набуте сторонами за час спільного проживання та стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію в порядку розподілу спільного майна.

Заслухавши доводи та пояснення сторін та їхніх представників, показання свідків з боку позивача ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та допитаного у якості свідка позивача ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи та додатково надані письмові докази по справі, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів

Відповідно до ст. 5 ЦПК України - здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст.ст. 10-13 ЦПК, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов?язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об?єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно зі ст. 90 ЦПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ЄКПЛ, ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невідємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені врішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Таке рішення суду буде відповідати вимогам Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту відповідача від неправомірних вимог позивача), ст. 17 (заборона зловживання правами передбаченими цією Конвенцією), ст. 1 Протоколу № 1 (захист власності, право мирно володіти своїм майном).

Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «ОСОБА_14 проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (&?с;...&?і;) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «ОСОБА_7 проти ОСОБА_8», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов?язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно із ст. 3 СК України – сім?я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 р. № 5-рп/99 встановлено до членів сімї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Частинами 1,2 статті 21 СК передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім?єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Стаття 74 СК зазначає -якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, проживання однією сім?єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною Законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов?язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім?єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім?єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов?язків.

Аналіз судом вказаних вище норм дає підстави для висновку, що ст. 74 СК поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні наступні докази : ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім?ї.

Згідно зі ст. 60 СК - майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми ст. 60 СК свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

За умовами ст. 65 СК, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Законодавством України - не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім?ї майна. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України передбачено, що до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України - при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв`язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Правова позиція ВСУ у справі № 6-1568цс16 від 07.12.2016 року наголошує, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно - не може вважатися об?єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу - не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

З Правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-846цс16 слідує, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об?єктом спільної сумісної власності подружжя, а є - особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

В Постанові від 12.12.2012 р. по справі № 6-148цс12 ВСУ зробив Правовий висновок, відповідно до якого, ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази : ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім?ї. Тоді я уст. 60 СК України презюмує, що майно, набуте під час шлюбу, належить чоловікові і жінці на праві спільної сумісної власності

Стаття 57 СК передбачає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема : майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно із ст. 63 СК, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (ст. 65 СК України).

Стаття 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що обєктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Статті 69-71 СК передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Стаття 3 ЦК України передбачає - загальними засадами цивільного законодавства є : 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно із ст. 202 ЦК правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво-чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Статтею 204 ЦК передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Пунктом 12 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобовязань, що виникли з правочину.

Статтями 316, 317 ЦК передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 319 ЦК - власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 321 ЦК України вказує, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 ЦК).

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 статті 57 СК України визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно із частиною 7 статті 57 СК України якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Аналіз положень ст.ст. 57,62 СК України - дає підстави для висновку про те, що ст. 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як ст. 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 22.09.2020 року у справі № 214/6174/15-ц, вказано, що зі змісту статті 62 СК України вбачається, що втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

Отже, посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, суду слід з`ясувати, що збільшення вартості майна є істотним і таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.

Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення. До вищевказаних висновків дійшов Верховний суд у постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 754/2060/17.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України - майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

У відповідності до ст.ст. 368,369,372 ЦК - спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, не обхідних повноважень. Майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Статтями 627-629,638,639,640 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обовязковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обовязковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є: умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми. договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації з моменту державної реєстрації. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном - вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Пунктами 24,29,30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч.4 ст.65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Відповідно до Правової позиції, висловленої у Постанові ВСУ у справі за № 6-843цс17 від 24.05.2017 року: «За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, є обєктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобовязаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 3 ст. 61 СК України довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, про те справжньою метою укладення договору були не інтереси сімї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не повязані із сімейними».

Аналогічного висновку дійшов Верховний суд України ухвалюючи рішення у справі №654/5243/14-ц від 07.02.2018 року, зазначивши, що «Спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, а той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Судом встановлено і не заперечувалось сторонами провадження, що ОСОБА_1 проживав разом з ОСОБА_2 , як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року за адресою: АДРЕСА_1 в житловому будинку, який належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 07.03.2012 року, що підтверджується Інформацією з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 319084749 від 28.12.2022 рр.

ІНФОРМАЦІЯ_6 у сторін народився спільний малолітній син ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження Серія НОМЕР_13 від 14.02.2013, де в графі батько вказано « ОСОБА_1 » в графі мати « ОСОБА_2 ».

ОСОБА_2 в період з 08.05.2013 р. по 19.12.2022 р. - була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягом з реєстру територіальної громади від 16.01.2023 р., а з травня 2023 року, ОСОБА_2 разом із неповнолітньою донькою ОСОБА_7 постійно проживає за межами України в Болгарії.

Згідно довідки про склад зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку, осіб виданої ОСОБА_1 . Відділом реєстрації обліку осіб ВК Чорноморської міської ради №15-4109 від 19.12.2022 року за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 19.12.2022 р. зареєстровані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 і син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . При чому, сторони підтвердили, що син с торін - ОСОБА_4 з 10 грудня 2022 року постійно проживає разом із батьком ОСОБА_1 за вказаною адресою.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань від 23.06.2020 р. за № 25347049 - ОСОБА_1 є суб`єктом підприємницької діяльності з 03.03.2005 р. і перебуває на обліку в Чорноморському ДПС Головного управління ДПС в Одеській області як фізична особа - підприємець з 03.03.2005 р., що підтверджується листом Головного управління ДПС в Одеській області ДПС України №4618/АП/15-32-62-16 від 05.12.2023 р.

Так, ОСОБА_2 за час спільного проживання з ОСОБА_1 не працювала, в період з 07.05.2018 р. по 19.12.2019 р. - перебувала на податковому обліку в Чорноморському ДПІ Головного управління ДПС в Одеській області як фізична особа підприємець (дата взяття на облік - 07.05.2018 р., дата зняття з обліку - 19.12.2019 р.), що підтверджується Головного управління ДАС в Одеській області ДПС України №46487/6/15-32-12-07-06 від 17.11.2023 р. Розмір прибутку, отриманого відповідачкою за вказаний період суду не надано.

Суд з?ясував, що за час спільного проживання сторонами без реєстрації шлюбу було придбано наступне рухоме майно :

1.автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску, правовстановлюючі документи на який 12.03.2019 були оформлені на ім`я ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_14 від 12.03.2019 р. ;

2.автомобіль FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року на ОСОБА_1 , автомобіль перереєстровано на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу від 20.05.2023 року ;

3.автомобіль FORD TRANSIT CONNECT, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 19.10.2017 року за ОСОБА_1 , автомобіль перереєстровано на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу 20.05.2023 року ;

4.автомобіль RENAULT FLUENCE 1461, 2012 року виробництва VIN НОМЕР_7 , дата реєстрації 15.05.2019 за ОСОБА_1 , автомобіль перестроювано на іншого власника на підставі договору купівлі – продажу 24.08.2021 р. ;

5.автомобіль RENAULT TRAFIC, 2012 року виробництва, VIN НОМЕР_9 , зареєстровано за ОСОБА_1 01.09.2016 року, автомобіль на іншу особу за договором купівлі-продажу 29.07.2020 р.;

6.автомобіль VOLKSWAGEN Transporter, 1999 року виробництва, VIN НОМЕР_10 , первинна реєстрація за ОСОБА_1 01.10.2014 року, автомобіль перестроювано на підставі договору купівлі-продажу перереєстровано на іншу особу 16.03.2019 р. ;

7.автомобіль DAEWOO Lanos, 2007 року виробництва, VIN НОМЕР_8 первинна реєстрація за ОСОБА_1 07.09.2016 року, перереєстровано за договором на іншу особу 16.03.2019 р. ;

8.автомобіль MERCEDES-BENZ 110 KA, 2003 року виробництва, VIN НОМЕР_11 , первинна реєстрація за ОСОБА_1 25.09.2013 року, автомобіль перереєстровано по договору на іншу особу 26.08.2016 року.

Вказане підтверджується інформацією згідно з даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів про факти державної реєстрації/перереєстрації транспортних засобів ОСОБА_1 за період з 28.04.2012 по 10.12.2022 рік наданої Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях (філія ГСЦ МВС) (РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях) Головного сервісного центру МВС від 16.02.2024 №31/30-1526-2024 та інформацією наданою Головного Сервісного центру МВС №31/7847-7662-2024 від 19.03.2024 на Ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 23.01.2024 р.

А також, квартира загальною площею 54,4 кв.м. яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на ім?я ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 17.08.2018 року і відчужена ним 30.08.2012 року, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 30.08.2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 2812

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач просить встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю, без реєстрації шлюбу з 28 квітня 2012 року по 01 травня 2019 року та визнати за ним право власності на 1/2 частину автомобіля марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску, припинивши при цьому право власності ОСОБА_2 на даний автомобіль, оскільки даний автомобіль придбаний за його кошти в період спільного проживання з Бистрицькою. Н.В.

Відповідачка (позивачка за зустрічним позовом), щодо задоволення позовних вимог позивача не заперечувала в частині визнання факту спільного проживання з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року з ОСОБА_1 , вказуючи, що автомобіль спірний марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску придбаний за спільні кошти із ОСОБА_1 і перебуває у її володінні та користуванні. При цьому не дивлячись на те, що вона є власниця і користується спірним автомобілем і ОСОБА_1 його місце знаходження невідоме, вона просить суд стягнути зі ОСОБА_1 на її користь 1/2 частину вартості цього автомобіля, вартістю 943850 гривень; і не просить передати цей автомобіль у власність позивача, та припинити її право власності на даний автомобіль.

Крім того, ОСОБА_2 просила поділити інше спільне майно наступним чином: стягнути в порядку поділу спільного майна подружжя з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину : вартості автомобіля FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року, вартістю 292 190 гривень, автомобіля FORD, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 22.05.2020 року, вартістю 320 340 гривень, вартості автомобіль RENAULT FLUENCE 1461, 2012 року виробництва VIN НОМЕР_7 , вартістю 247 320 гривень; 1/2 частину вартості автомобіля DAEWOO Lanos, 2007 року виробництва, VIN НОМЕР_8 , вартістю 69500 гривень; вартості автомобіля RENAULT TRAFIC, 2012 року виробництва, VIN НОМЕР_9 , вартістю 275470 гривень; вартості автомобіля VOLKSWAGEN Transporter, 1999 року виробництва, VIN НОМЕР_10 , вартістю 145610 гривень, вартості автомобіля MERCEDES-BENZ 110 KA, 2003 року виробництва, VIN НОМЕР_11 , вартістю 168090 гривень; вартості квартири загальною площею 54,4 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , вартістю 857400 грн.; визнати право власності на 1/4 частину будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 109, 4 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1292275351108) за ОСОБА_2 в порядку поділу спільного майна подружжя.

В судовому засіданні було допитано свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які поясинили суду, що вони є кумами позивача і їм відомо що сторони проживали спільно з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року. У сторін є спільний син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Сторони проживали в будинку, який належить позивачу, та був йому подарований його батьками. ОСОБА_1 займався підприємницькою діяльністю з 2005 року і міцно стояв на ногах, торгуючи живою рибою, а ОСОБА_2 не працювала, займалась вихованням дітей. За бажанням ОСОБА_2 , ОСОБА_1 допоміг їй у відкритті підприємницької діяльності, яка тривала недовго. За час їх спільного проживання ОСОБА_1 купував машини ОСОБА_2 , які оформляв, як на себе так і на ОСОБА_2 . Про те, що продається машина і купується наступна - ОСОБА_2 було добре відомо, так як кошти від їх продажу завжди йшли на потреби сім`ї, про що свідки особисто знали як від ОСОБА_1 , та як і від ОСОБА_8 під час їхнього гостювання у них вдома. ОСОБА_1 повністю утримував свою сім`ю, витрачав кошти на одяг, лікування, відпочинок за кордоном сім`єю, а коли в лютому 2022 року було введено військовий стан на території України у зв`язку з нападом рф на Україну, ОСОБА_1 свою сім`ю у складі трьох чоловік ( ОСОБА_2 , її донька ОСОБА_9 , і син ОСОБА_4 ), відправив на проживання у Болгарію, де забезпечив їх повністю проживання, харчування та інші потреби необхідні для життя. З грудня 2022 року син ОСОБА_4 проживає з батьком. Мати дитини зі своєю донькою живе в Болгарії.

Верховний Суд України, ухвалюючи Постанову від 14.02.2018 у справі № 129/2115/15-ц, зазначив, що при застосуванні статті 74 СК України, слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п. Оскільки сторони не заперечували факту спільного проживанея з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року, то суд вважає цей факт доведений.

Відповідно до правової позиції ВП ВС, викладеної в постанові від 23.01.2024р. у справі № 523/14489/15-ц задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім?єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковим у задоволені позову у цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суд, щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення.

Щодо вимог позивача в іншій частині, а саме: визнання автомобілю марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; визнати в порядку поділу спільного сумісного майна за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/2 частці за кожним автомобіля марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року; припинити за ОСОБА_2 реєстраційний номер облікової картки платника податку НОМЕР_15 право власності на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску, суд зауважує, що ні позивачем, ні відповідачкою (позивачкою за зустрічним позовом) - не заперечувалось в ході судового розгляду, що даний спірний автомобіль набуто ними за час спільного проживання та за спільні кошти, правовстановлюючі документи від 12.03.2019 року видані на ім?я ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серія НОМЕР_14 від 12.03.2019 р., з 10.05.2023 р., автомобіль перебуває у одноособовому володінні та користуванні ОСОБА_2 за невідомою позивачу адресою та встановити місце знаходження автомобіля позивачу не вдалось.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу.

Відповідачка (позивачка за зустрічним позовом) не заперечувала, щодо спільного набуття спірного автомобіля. За змістом частини першої ст.82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, викладене узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України справа №754/9261/19 від 04.09.2024 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК - у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ст. 372 ЦК України - у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Позовна вимога про визнання права на частку в праві спільної сумісної власності не є вимогою про поділ майна в натурі. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18) зроблено висновок, що «спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків. Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об`єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядження частиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна».

Згідно пункту 1 частини другої статті 16 ЦК, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання права.

Щодо вимог ОСОБА_2 про стягнення на її користь грошових коштів в якості компенсації за продані у період спільного проживання транспортних засобів та квартири.

Судом встановлено, що автомобілі: RENAULT FLUENCE 1461, 2012 року виробництва VIN НОМЕР_7 , DAEWOO Lanos, 2007 року виробництва, VIN НОМЕР_8 , RENAULT TRAFIC, 2012 року виробництва, VIN НОМЕР_9 , VOLKSWAGEN Transporter, 1999 року виробництва, VIN НОМЕР_10 , MERCEDES-BENZ 110 KA, 2003 року виробництва, VIN НОМЕР_11 , вартістю 168090 гривень та квартира загальною площею 54, 4 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - були зареєстровані на праві власності за ОСОБА_1 , придбані у період спільного проживання з ОСОБА_2 проте були відчужені за період їх спільного проживання та кошти від їхнього продажу були скеровані на потреби сім?ї, про що було вказано вище з посиланням на докази.

Відповідно до п. 13 Договору купівлі-продажу від 30.08.2021 року спірної квартири «квартира відчужується за згодою дружини з якою Продавець проживає однією сім`єю без реєстрації шлюбу – ОСОБА_2 , про що є її заява, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Одеського районного нотаріального округу Одеської області Слаєвою Р.К. 30.08.2021 року за реєстровим номером № 2806».

Відповідачкою (позивачкою за зустрічним позовом) не було надано суду жодних належних та допустмих доказів того, що відчуження даного майна відбулось не в інтересах сім`ї чи проти волі ОСОБА_2 . Дружина та чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійним, як такого що укладено другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (ч. 2 ст. 65 СК України).

При цьому, ОСОБА_2 не оскаржувались договори купівлі-продажу вказаних автомобілів та квартири, а відтак, суд дійшов висновку про те, що грошоі від продажу вказаних об?єктів рухомого та нерухомого майна були витрачені на потреби та в інтересах сім?ї.

За таких обставин, оскільки вищевказане майно було відчужене під час спільного проживання сторін, а ОСОБА_2 не надала належні та достатні докази, що їх відчуження відбулось не в інтересах сім`ї чи проти її волі, суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимог в цій частині.

Зазначене узгоджується з правовим висновком ВС України викладеного у постанові від 24 травня 2017 у справі №6-843 цс-17 та постанові ВСУ України від 28 серпня 2025 року.

Стосовно стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частини грошової компенсації за автомобілі: FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року, вартість якого визначена Висновком експерта №7783 судової, транспортно - товарознавчої експертизи з визначенням середньої ринкової вартості транспортного засобу станом на день відчуження 21.05.2023 від 13 липня 2024 року становить 292 190 грн., де 1/2 частка складає 146 095 грн; 1/2 частину вартості автомобіля FORD TRANSIT CONNECT, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 19.10.2017 року за ОСОБА_1 , автомобіль перереєстровано на іншу особу на підставі договору купівлі-продажу 20.05.2023 року; вартість яких визначена Висновком експерта, експерта №7783 судової, транспортно - товарознавчої експертизи з визначенням середньої ринкової вартості транспортного засобу станом на день відчуження 21.05.2023 від 13 липня 2024 року становить 320 340 грн., де 1/2 частки складає 160 170 грн., в цій частині позов підлягають задоволенню, як обґрунтований.

Відповідно до Постанови пленуму Верховного суду України від 21.12.2007 №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі, що узгоджується з правовою позицією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року у справі № 337/1025/15-ц.

Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 є особистою власністю ОСОБА_1 оскільки даний будинок йому був подарований до спільного проживання з ОСОБА_2 , а саме 07.03.2012 р. і останньою не надано належних доказів в підтвердження його істотного збільшення, що є припущеннями ОСОБА_2 , а тому судом до уваги не приймається.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч. 2 ст. 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Ващенко проти України» (заява №26864/03) від 26.06.2008 р. принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Згідно зі ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При подані позову позивач сплатив судовий збір в повному обсягу, і просить у своїй позовній заяві понесені ним судові витрати стягнути з відповідача, відповідач (позивач за зустрічним позовом) просить суд вирішити питання про судові витрати.

Позивачем було сплачено судового збору на суму 5839,30 грн., а позовні вимоги задоволено частково.

Відповідачкою (позивачкою за зустрічним позовом) сплачено максимальний судовий збір у розмір 13420 грн. та витрати за проведення експертиз 16000 грн., а позовні вимоги задавлені частково.

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,174,175,177,193,194,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 8,9,60,61,63-65,68-71,93,97 СК України, ст.ст. 3,6,13,183,203-209,215,228,316,317,319,325,328,346,355-358,369,379,627 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст.ст. 51,52 Конституції України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, ЄКПЛ, практикою ЄСПЛ, суд, -

ВИРІШИВ :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна та зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та розподіл майна подружжя - задовольнити частково ;

2.Встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім?єю без реєстрації шлюбу в період з 28 квітня 2012 року по 10 грудня 2022 року ;

3.Визнати автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску - спільною сумісною власністю ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) ;

4.Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) право власності в рівних частках, по 1/2 частці за кожним на автомобіль марки MERCEDES-BENZ, номер кузова НОМЕР_1 модель ML250 BLUETEC, реєстраційний номер НОМЕР_2 , 2013 року випуску ;

5.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 4671,50 грн. ;

6.В порядку поділу спільного майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) : 1/2 частину вартості автомобіля FIAT Doblo, державний номер НОМЕР_3 , VIN НОМЕР_4 , дата реєстрації 19.10.2017 року випуску у розмірі - 146095 грн. ;

7.В порядку поділу спільного майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) 1/2 частину вартості автомобіля FORD, державний номер НОМЕР_5 , VIN НОМЕР_6 , дата реєстрації 22.05.2020 року - 160170 грн. ;

8.Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_16 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_17 ) судовий збір у розмірі 4440 грн. ;

9.В задоволенні решти обох позовів – відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду виготовлений та підписаний 23.06.2026 р.

Суддя Гандзій Д.М.