Рішення від 21 червня 2026 р. у справі №204/2814/25 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/2814/25

Провадження № 2/204/225/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суд міста Дніпра, у складі:

головуючого – судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання – Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження об`єднану цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договорів позики, -

У С Т А Н О В И В:

14 березня 2025 року ОСОБА_1 , через представника, звернувся до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 , із вимогою про стягнення боргу за договорами позики та 3% річних (а. с. 1-5).

В обґрунтування позовних вимог вказано, що 03 травня 2023 року між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленостей щодо надання останньому іноземної валюти в позику. Відповідно до досягнутих домовленостей, ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 отримав від нього іноземну валюту у розмірі 6 700,00 доларів США, яку останній зобов`язався повернути ОСОБА_1 у строк до 03 жовтня 2023 року, що підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 . Стверджує, що ОСОБА_2 зобов`язання за вищевказаним договором позики не виконав, позику у повному обсязі не повернув, у зв`язку з чим за останнім рахується заборгованість у сумі 6 981,95 доларів США, що складається з основного боргу у розмірі 6 700 доларів США та 3 % річних у розмірі 281,95 доларів США. Також, зазначає, що між ним та ОСОБА_2 було укладено ще одну позику на загальну суму 1 000,00 Євро, із строком повернення до 30 жовтня 2023 року, що підтверджується розпискою ОСОБА_2 . Стверджує, що ОСОБА_2 зобов`язання за вказаною розпискою також не виконав, у зв`язку з чим за останнім рахується заборгованість у сумі 1 039,87 Євро, що складається з основного боргу у розмірі 1 000,00 Євро та 3 % річних – 39,87 Євро. Крім того, зазначає, що 29 травня 2024 року між ним та ОСОБА_2 був укладений ще один договір позики на загальну суму 3 000,00 доларів США, строком на 92 дні, до 29 серпня 2024 року, що підтверджується власноруч написаною розпискою ОСОБА_2 . Стверджує, що ОСОБА_2 зобов`язання за вказаною розпискою теж не виконав, у зв`язку з чим за останнім рахується заборгованість у сумі 3 044,79 доларів США, яка складається із заборгованості за основною сумою торгу 3 000 доларів США та 3 % річних – 44,79 долари США. Вважає, що оскільки він належним чином виконав свої зобов`язання та досягнуті між сторонами домовленості, натомість ОСОБА_2 свої зобов`язання за вищевказаними договорами позики не виконав, позику ОСОБА_1 не повернув, то вважає за необхідне звернутись до суду із позовом для захисту своїх порушених прав й відновлення свого правового становища. Тому, прохає суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договорами позики у сумі: 6 981,95 доларів США, що складається з основного боргу у розмірі 6 700 доларів США та 3 % річних у розмірі 281,95 доларів США; 1 039,87 Євро, що складається з основного боргу у розмірі 1 000,00 Євро та 3 % річних – 39,87 Євро та 3 044,79 доларів США, яка складається із заборгованості за основною сумою торгу 3 000 доларів США та 3 % річних – 44,79 долари США, разом із судовими витратами по справі.

Ухвалою суду від 21 березня 2025 року у справі відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін (а. с. 23).

01 травня 2025 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву представника ОСОБА_2 – адвоката Кравцова В.В. (а. с. 32-35), в якому він позовні вимоги не визнає, проти задоволення позову заперечує.

В обґрунтування відзиву зазначає, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Вказує, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Водночас зазначає, що якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики. Вказує, що за приписом першого речення ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до вимог ст. 625 цього Кодексу, а оскільки позивачем не заявлено ані вимоги щодо стягнення з ОСОБА_2 3% річних та індексу інфляції відповідно до вимог ст. 625 ЦК України, то зазначене ставить під сумнів сам факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 вищезазначених позик. Разом з цим, вказує на те, що ОСОБА_1 разом з позовною заявою до суду подано копію розписок, які нібито написані ОСОБА_2 та ніби то знаходяться у ОСОБА_1 . Вважає, що факт наявності у ОСОБА_1 копії розписки не свідчить про факт перебування оригіналу такої розписки у останнього, в той же час факт наявності рукописної розписки не свідчить про те що зазначена розписка була написана саме ОСОБА_2 . Окремо, вказує на те, що ОСОБА_1 не надано суду жодного доказу на підтвердження його фінансової можливості надати ОСОБА_2 позику в розмірі 9 700,00 доларів США та 1 000,00 Євро.

01 травня 2025 року ОСОБА_2 , через представника, подано до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 , із вимогами про визнання договорів позики від 03 травня 2023 року, 30 жовтня 2023 року та 29 травня 2024 року недійсними (а. с. 38-40 та на звороті).

В обґрунтування зустрічного позову зазначає, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Вказує, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Водночас, у разі якщо кошти не передавалися від позикодавця до позичальника, то договір позики вважається не укладеним, а тому у позичальника відсутні будь-які зобов`язання перед позикодавцем за договором позики. Разом з цим, зазначає, що за приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин повинен вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Вважає, що не укладання договору позики свідчить про те, що правочин не спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним, тому прохає суд визнати спірні договори позики недійсними.

Ухвалою суду від 06 травня 2025 року прийнято зустрічну позовну заяву до спільного розгляду з первісним позовом (а. с. 47 та на звороті).

22 травня 2025 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив представника ОСОБА_1 – адвоката Смірнова А.А. (а. с. 58-61), в якому він зазначає про те, що відзив поданий з порушенням встановлених вимог ст. 178 ЦПК України, а тому він має бути залишений без розгляду. Разом з цим, зазначає, що у ОСОБА_1 в наявності всі оригінали розписок ОСОБА_2 , які засвідчують не лише факт укладення сторонами договору позики, але й факт передачі ОСОБА_1 коштів ОСОБА_2 . При цьому вказує на те, що ані ОСОБА_2 , ані його представником не надано суду жодних доказів щодо повернення останнім ОСОБА_1 грошових коштів за договорами позики. Водночас, щодо доводів відповідача про наче б то незаявленя ОСОБА_1 вимог про стягнення 3 % річних та індексу інфляції зазначає, що вказане не відповідає дійсності, оскільки позовні вимоги з-поміж іншого місять вимогу про стягнення 3 % річних. В свою чергу, вимога про стягнення інфляційних втрат ОСОБА_1 до суду не заявлялася, оскільки договори позики є валютними, а індекс інфляції застосовується виключно до грошового зобов`язання, визначеного у гривні. Щодо сумнівів представника ОСОБА_2 – адвоката Кравцова В.В., у наявності у ОСОБА_1 можливості надати ОСОБА_2 грошових коштів зазначає, що ОСОБА_1 провадить свою підприємницьку діяльність у якості фізичної особи-підприємця та отримує дохід від неї, з якої сплачує відповідні додатки та збори на підтвердження чого надав податкові декларації. Прохає позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Протокольною ухвалою суду від 09 липня 2025 року у справі закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суду (а. с. 114-116).

Ухвалою суду від 17 вересня 2025 року у справі призначено почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України на час проведення якої, провадження у справі зупинено (а. с. 149-150).

21 жовтня 2025 року на адресу суду із Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, надійшли матеріали даної цивільної справи без виконання ухвали суду про призначення експертизи, у зв`язку із необхідністю отримання додаткових матеріалів для проведення експертизи (а. с. 159 та на звороті).

Ухвалою суду від 22 жовтня 2025 року у справі відновлено провадження для вирішення клопотання експерта (а. с. 161).

10 лютого 2026 року, після вирішення клопотання експерта, справу направлено до Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України для проведення почеркознавчої експертизи, призначеної ухвалою суду від 17 вересня 2025 року, на час проведення якої, провадження у справі зупинено (а. с. 198).

07 квітня 2026 року на адресу суду із Дніпропетровського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, надійшли матеріали даної цивільної справи без виконання ухвали суду про призначення експертизи, у зв`язку із несплатою вартості судової експертизи (а. с. 203-206).

Ухвалою суду від 15 квітня 2026 року у справі відновлено провадження (а. с. 208).

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 – адвокат Смірнов А.А., первісні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, прохав їх задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити. Обґрунтування надав аналогічні тексту позовної заяви та відповіді на відзив.

У судовому засіданні ОСОБА_2 первісні позовні вимоги визнав частково, у межах перших двох розписок (6 700 доларів США та 1 000 Євро), не заперечував щодо задоволення позовних вимог в цій частині. В іншій частині позовні вимоги (3 000 доларів США) не визнав, прохав суд у їх задоволенні відмовити, пояснивши, що грошових коштів за вказаною розпискою він не отримував, а написав її для підстрахування виконання попередніх зобов`язань.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників цивільного процесу, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що 03 травня 2023 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 6 700,00 доларів США, строком до 03 жовтня 2023 року.

На підтвердження отримання грошових коштів за вищевказаним договором позики ОСОБА_2 складено відповідну розписку (а. с. 237).

Згідно з наданим розрахунком заборгованості (а. с. 13), станом на 27 лютого 2025 року за ОСОБА_2 рахується заборгованість за договором позики від 03 травня 2023 року у сумі 6 981,95 доларів США, що складається з основного боргу у розмірі 6 700 доларів США та 3 % річних у розмірі 281,95 доларів США.

Також, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 1 000,00 Євро, строком до 30 жовтня 2023 року.

На підтвердження отримання грошових коштів за вищевказаним договором позики ОСОБА_2 складено відповідну розписку (а. с. 238).

Згідно з наданим розрахунком заборгованості (а. с. 13), станом на 27 лютого 2025 року за ОСОБА_2 рахується заборгованість за договором позики від 31 жовтня 2023 року у сумі 1 039,87 Євро, що складається з основного боргу у розмірі 1 000,00 Євро та 3 % річних – 39,87 Євро.

29 травня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 3 000,00 доларів США, строком до 29 серпня 2024 року.

На підтвердження отримання грошових коштів за вищевказаним договором позики ОСОБА_2 складено відповідну розписку (а. с. 239).

З наданого розрахунку заборгованості (а. с. 13) вбачається, що станом на 27 лютого 2025 року за ОСОБА_2 рахується заборгованість за договором позики від 29 травня 2024 року у сумі у сумі 3 044,79 доларів США, яка складається із заборгованості за основною сумою торгу 3 000 доларів США та 3 % річних – 44,79 долари США.

Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Приписами ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Нормою ст. 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Вимогами ч. 2 ст. 207 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При цьому, вимогами ч. 3 ст. 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Положеннями ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року роз`яснено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Приписами ст. 629 ЦК України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Положеннями ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до вимог ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Приписами ч. 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначеній родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

При цьому, передбачене ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

Такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 14-446цс18.

При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні. При цьому, розрахунок 3 % річних здійснюється з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16.

При цьому суд зазначає, що норми ч. 2 ст. 625 ЦК щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Разом з тим у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 752/10525/16-ц.

Нормами ч. 2 ст.1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та у постановах Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі 753/1349/20 та від 16 січня 2020 року у справі № 761/45701/16-ц.

При цьому, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює їх своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передавання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передавання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.

Такий правовий висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17, від 22 вересня 2021 року у справі № 761/29374/19 та від 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18.

Згідно з вимогами ч. ч. 2, 3 ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

При цьому, Верховний Суд у своїх постановах від 15 травня 2019 року у справі № 707/2606/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц, від 25 березня 2019 року у справі № 211/2672/16-ц, від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц та від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 вказав не те, що наявність боргової розписки у позивача, свідчить про невиконання зобов`язань за договором позики відповідачем.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України в постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та Верховним Судом в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/11600/18 (провадження № 61-15172св19), підстав відступати від яких суд не вбачає.

У постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 520/11358/15-ц зроблено висновок, що «тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок».

Вказаний висновок підтриманий Верховним Судом у постанові від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18.

Враховуючи викладене, договори позики від 03 травня 2023 року, 31 жовтня 2023 року та 29 травня 2024 року підтверджує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 6 700 доларів США, 1 000 Євро та 3 000 доларів США, із зобов`язанням повернути їх у встановлені договором строки.

Водночас, факт написання розписок на суму 6700 доларів США та 1 000 Євро та отримання цих грошових коштів ОСОБА_2 був визнаний в судовому засіданні.

Зважаючи на викладене, суд доходить висновку про те, що між сторонами в належній формі укладені договори позики, проте ОСОБА_2 порушив свої зобов`язання щодо повернення грошових коштів за ними.

При цьому, суд доходить переконливого висновку про те, що вчинена сторонами письмова форма договору позики від 03 травня 2023 року, 31 жовтня 2023 року та 29 травня 2024 року є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику за таким договором.

Разом з цим, суд зазначає, що не приймає до уваги доводи ОСОБА_2 ані про те, що ним повернуто ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 1 000 доларів США, ані про те, що розписка від 29 травня 2024 року є безгрошовою (для підстрахування), оскільки жодних належних доказів на підтвердження вказаного останнім суду не надано.

Більш того, суд звертає увагу на суперечливу та непослідовну поведінку ОСОБА_2 (від невизнання первісних позовних вимог та подання зустрічного позову про визнання договорів позики недійсними, подання клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, від проведення якої відповідач ухилився, до часткового визнання позовних вимог), що свідчить про недобросовісне користування останнім своїми процесуальними правами (стаття 43 ЦПК України).

Оцінюючи ці дії в сукупності, суд доходить висновку, що первинні заперечення ОСОБА_2 та клопотання про експертизу мали на меті виключно затягування розгляду справи, а подальше визнання боргу за двома розписками повністю спростовує його твердження про те, що він їх не підписував.

Зважаючи на те, що ОСОБА_2 не надав жодних належних доказів на спростування дійсності третьої розписки, її безгрошового характеру, а його позиція є ненадійною та спростованою матеріалами справи, суд відхиляє його заперечення в цій частині.

Оскільки, ОСОБА_2 зобов`язання за договором позики не виконав, доказів про часткове погашення боргу ним суду не надано, суд доходить висновку, що право ОСОБА_1 порушено та підлягає захисту в судовому порядку, яке він реалізував, звернувшись з даним позовом до суду, натомість ОСОБА_2 вказані вимоги не спростовані належними, достатніми та допустимими доказами.

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця згідно зі статтею 1051 ЦК України позичальник має право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання, чи навпаки, непередання грошових коштів або речей доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається неукладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 559/2587/19 (провадження № 61-1059св22).

Оцінюючи доводи ОСОБА_2 щодо безгрошовості розписки від 29 травня 2024 року, суд зазначає, що сам факт передачі коштів в сумі 3 000 доларів США підтверджується його розпискою, оскільки, по-перше, така розписка видається боржником за договором позики після отримання коштів, по-друге, факт написання ним цієї розписки та проставлення на ній його підпису був визнаний ОСОБА_2 у судовому засіданні.

Водночас його заперечення щодо безгрошовості даної розписки не підтверджені належними та допустимими доказами.

При цьому, суд зазначає, що оскільки у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику, то і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц.

Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц, від 16 січня 2019 року у справах № 373/2054/16-ц, № 464/3790/16-ц та № 373/2054/16-ц.

З наведених норм чинного законодавства України та фактичних обставин справи випливає наступне. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договори позики від 03 травня 2023 року на суму 6 700 доларів США, від 31 жовтня 2023 року на суму 1 000 Євро та від 29 травня 2024 року на суму 3 000 доларів США. ОСОБА_2 умови договору належним чином не виконує, у зв`язку з чим за ним рахується заборгованість: за договором позики від 03 травня 2023 року у сумі 6 981,95 доларів США, що складається з основного боргу у розмірі 6 700 доларів США та 3 % річних у розмірі 281,95 доларів США; за договором позики від 31 жовтня 2023 року у сумі 1 039,87 Євро, що складається з основного боргу у розмірі 1 000,00 Євро та 3 % річних – 39,87 Євро та за договором позики від 29 травня 2024 року у сумі 3 044,79 доларів США, яка складається із заборгованості за основною сумою торгу 3 000 доларів США та 3 % річних – 44,79 долари США. Внаслідок цього право ОСОБА_1 на повернення його власності – грошових коштів, у встановлені у договорах строки порушено, а тому підлягає захисту. ОСОБА_1 має право вимагати стягнення заборгованості із ОСОБА_2 , реалізував це право, звернувшись до суду. З цих підстав первісні позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договорами позики від 03 травня 2023 року в розмірі 6 981,95 доларів США; за договором позики від 31 жовтня 2023 року у сумі 1 039,87 Євро та 29 травня 2024 року у сумі 3 044,79 доларів США, є законними та обґрунтованими, а відтак суд дійшов переконливого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договорами позики підлягають задоволенню у повному обсязі, тоді як у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними слід відмовити.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Враховуючи те, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, суд дійшов висновку про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог належними, допустимими та достатніми доказами, а тому про відсутність підстав для стягнення із відповідача заборгованості за договором позики від 15 червня 2018 року, у зв`язку із чим суд відмовляє у задоволенні позову саме з цих підстав.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до вимог ч. 1, 7 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі, то з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню сплачений ним судовий збір у сумі 4 628 гривень 68 копійок. В свою чергу, оскільки позовні вимоги ОСОБА_2 залишені без задоволення, то понесені ним судові витрати не відшкодовуються.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 268, 354-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) про стягнення заборгованості – задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договорами позики: 03 травня 2023 року у сумі 6 981 (шість тисяч дев`ятсот вісімдесят один) доларів США 95 (дев`яносто п`ять) центів, що складається з основного боргу у розмірі 6 700 (шість тисяч сімсот) доларів США та 3 % річних у розмірі 281 (двісті вісімдесят один) долар США 95 (дев`яносто п`ять) центів; за договором позики від 31 жовтня 2023 року у сумі 1 039 (одна тисяча тридцять дев`ять) Євро 87 (вісімдесят сім) центів, що складається з основного боргу у розмірі 1 000 (одна тисяча) Євро та 3 % річних – 39 (тридцять дев`ять) Євро 87 (вісімдесят сім) центів та за договором позики від 29 травня 2024 року у сумі 3 044 (три тисячі сорок чотири) долари США 79 (сімдесят дев`ять) центів, яка складається із заборгованості за основною сумою торгу 3 000 (три тисячі) доларів США та 3 % річних – 44 (сорок чотири) долари США 79 (сімдесят дев`ять) центів.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 4 628 (чотири тисячі шістсот двадцять вісім) гривень 68 (шістдесят вісім) копійок.

Позовні вимоги ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) про визнання договорів позики недійсними – залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання учасниками справи його копії.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому законом порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна