Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №523/18770/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/2718/26

Справа № 523/18770/23

Головуючий у першій інстанції Аліна С. С.

Доповідач Назарова М. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Назарової М.В.,

суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В.,

за участю секретаря Соболєвої Р.М.,

учасники справи: позивач – ОСОБА_1 , відповідач – ОСОБА_2 , треті особи - Релігійна організація «Управління Вознесенської єпархії Української православної церкви» Київська митрополія Української православної церкви, ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4

на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року, ухвалене Суворовським районним судом м. Одеси, у складі: судді Аліної С.С. в приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Релігійна організація «Управління Вознесенської єпархії Української православної церкви», Київська митрополія Української православної церкви, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів за минулий час,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вищевказаним позовом, в якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на положення ст. 141, 179, 180, 182, 191, 194 СК України просила стягнути з відповідача ОСОБА_2 на свою користь аліменти на утримання їх спільної дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за минулий період у розмірі 1/4 частини з усіх його доходів щомісяця за період з 22.10.2013 по 16.04.2020.

Позов мотивований тим, що вона перебувала з ОСОБА_2 у фактичних шлюбних відносинах, під час яких, ІНФОРМАЦІЯ_2 , у них народилася дитина ОСОБА_5 . Проте відповідач не визнавав свою дитину та не сплачував аліменти для її утримання.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 лютого 2020 року в справі № 523/6043/19 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано батьком ОСОБА_5 . Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у розмірі 1/4 частини з усіх доходів, але не менш ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, починаючи з 16 квітня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Дитина постійно проживає з позивачкою, перебувала та перебуває на її повному утриманні. При цьому, відповідач у добровільному порядку не надавав матеріальної допомоги на утримання дитини за період з 22 жовтня 2013 року до 16 квітня 2020 року, хоча був здатний сплачувати аліменти, адже є працевлаштованим (т. 1, а.с. 1-8).

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб – Релігійної організації «Управління Вознесенської єпархії Української православної церкви», Київська митрополія Української православної церкви, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів – залишено без задоволення (т. 1, а.с. 142-143).

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції проігнорував та не розглянув ряд клопотань, поданих позивачем, а саме про виклик свідків, про допуск до участі у справі в якості представника позивача та участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, про надання судового доручення іноземному суду про надання правової допомоги.

Також посилається на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 18.05.2020 у справі № 215/5867/17, згідно з якими аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходи щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку із ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років. Аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести такі обставини як вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача та ухилення відповідача від надання утримання дитині (т. 1, а.с. 149-153).

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишено без задоволення. Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року залишено без змін (т. 1, а.с. 177-182).

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_4 , задоволено частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т. 2, а.с. 74-80).

28.11.2025 вказана справа надійшла до апеляційного суду і в порядку розподілу судової справи розподілена головуючому судді (суддя-доповідач) Назаровій М.В. у складі колегії суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В. (т. 2, а.с. 84-84зв.).

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 03.12.2025 справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі свого представника ОСОБА_4 на заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Релігійної організації «Управління Вознесенської єпархії Української православної церкви», Київська митрополія Української православної церкви, ОСОБА_3 , про стягнення аліментів за минулий час призначено до судового розгляду в порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи на 31 березня 2026 року о 14:30 год. (т. 2, а.с. 85-85зв.).

Судове засідання, яке призначено на 31 березня 2026 р., не відбулось у зв`язку з перебуванням головуючого судді Назарової М.В. у відпустці. Розгляд справи відкладено на 16.06.2026 о 13:50 год. (т. 2, а.с. 141).

У судовому засіданні 16.06.2026 представник позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_4 , який брав участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.

Інші учасники справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зокрема, позивач ОСОБА_1 – у відповідності ч. 5 ст. 130 ЦПК України, так як її повноважний представник ОСОБА_4 отримав судову повістку-повідомлення на 16.06.2026 в електронному кабінеті підсистеми «Електронний суд» 09.04.2026 о 16:07:31, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (т. 2, а.с. 144), відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 – у відповідності до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як судові повістки повідомлення на 16.06.2026 повернулися до суду із відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою» (т. 2, а.с. 146-149), третя особа РО «Управління Вознесенської єпархії Української православної церкви» - у відповідності до п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як отримали судову повістку-повідомлення на 16.06.2026, про що свідчить підпис на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення (т. 2, а.с. 145), третя особа Київська митрополія Української православної церкви – у відповідності до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, так як судова повістка-повідомлення на 16.06.2026 доставлена в електронний кабінет підсистеми «Електронний суд» 09.04.2026 о 16:07:31, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа (т. 2, а.с. 144зв.), в судове засідання не з`явилися.

Вказане в силу ч. 2 ст. 272 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін по справі народилася дитина - донька ОСОБА_5 .

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 лютого 2020 року у справі № 523/6043/19 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , було визнано батьком ОСОБА_5 , на підставі чого Біляївським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) внесені зміни до актового запису про народження ОСОБА_5 від 15 листопада 2013 року № 886, в графі «Батько» замість « ОСОБА_6 » зазначений « ОСОБА_2 ». Крім того, стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , в розмірі 1/4 частини з усіх доходів, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16 квітня 2019 року до досягнення дитиною повноліття, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а.с. 21-24).

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , яке видане Біляївським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), батьками ОСОБА_5 є ОСОБА_2 і ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 18).

В матеріалах справи також наявний висновок органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 23.06.2023 № 01-11/614/1-вих про цільове/нецільове витрачання коштів, сплачених гр. ОСОБА_2 на утримання малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому зазначено, що оскільки малолітня ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає з матір`ю – ОСОБА_1 , то остання використовує аліментні платежі, сплачені гр. ОСОБА_2 на утримання малолітньої за цільовим призначенням (т. 1, а.с. 43-44).

Згідно з Довідкою вих. № 34 від 16.11.2023, виданою Керуючим Вознесенською єпархією УПЦ Митрополитом Вознесенським і Первомайським, ОСОБА_2 дійсно є кліриком Вознесенської єпархії УПЦ з 05.04.2018. Під час свого служіння добровільно відмовився від будь-яких доходів на волонтерських засадах та заробітну плату ніколи не отримував. На даний момент за поданим проханням та з благословення правлячого архієрея перебуває у безстроковій відпустці з 15.08.2023. Під забороною та церковним судом не перебуває (т. 1, а.с. 46).

Приймаючи оскаржуване заочне рішення, суд першої інстанції вказав, що тлумачення частини другої статті 191 СК України свідчить, що при зверненні до суду з позовом про стягнення аліментів за минулий час позивач має довести такі обставини: вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача протягом періоду, за який позивач просить стягнути аліменти; неможливість одержання аліментів у зв`язку з ухиленням відповідача у цей період від їх сплати. Ухилення від сплати аліментів - це винна протиправна поведінка, тобто свідоме невиконання своїх обов`язків в умовах, коли позивач звертався до відповідача особисто із вимогою про сплату коштів необхідних для утримання дитини. Ухилення від сплати аліментів може виражатися у тому, що зобов`язана особа ухилялась від укладення договору про сплату аліментів на утримання дитини, приховувала своє місцезнаходження або свій заробіток (доходи), не реагувала на направлені їй листи, та інші подібні дії. Обов`язковою умовою присудження аліментів за минулий час є доведеність позивачем вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача, та неможливість їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. Вимоги позивача про стягнення аліментів за минулий час мають бути підтверджені офіційними зверненнями стягувача до платника аліментів за вказаний період, за відсутності таких доказів вимоги є необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

ОСОБА_1 із позовом у цій справі звернулася 19 жовтня 2023 року. Належних та достатніх доказів того, що позивач раніше вживала заходів щодо одержання від відповідача аліментів на утримання дочки, суду не надано, як і не надано доказів ухилення відповідача від сплати аліментів в розумінні частини другої статті 191 СК України.

Таким чином, доказів наявності об`єктивних перешкод звернутися до суду про стягнення аліментів раніше позивачкою не надано, так як і не надано доказів звернення позивачки до відповідача з проханням сплачувати аліменти та грошові кошти на утримання дитини.

Оскільки позивач не надала будь-яких доказів того, що вона вживала заходи щодо одержання аліментів, а відповідач ухилявся від надання утримання дитини, вимоги про стягнення аліментів за минулий час, а саме за період з 22 жовтня 2013 року до 16 квітня 2020 року, суд вважав такими, що не підлягають задоволенню.

Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей.

Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов`язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку.

У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов`язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.

Згідно з ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов`язані піклуватись про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України).

Відповідно до статті 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

У частині 3 статті 181 СК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, зазначено, що за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров`я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.

Частини 1 та 2 статті 183 СК України визначають, що частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.

Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

Відповідно до ст. 191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.

Тлумачення ч. 2 ст. 191 СК України свідчить, що при зверненні до суду з позовом про стягнення аліментів за минулий час позивач має довести такі обставини: - вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача протягом періоду, за який позивач просить стягнути аліменти; - неможливість одержання аліментів у зв`язку з ухиленням відповідача у цей період від їх сплати.

Ухилення від сплати аліментів - це винна протиправна поведінка, тобто свідоме невиконання своїх обов`язків в умовах, коли позивач звертався до відповідача особисто із вимогою про сплату коштів, необхідних для утримання дитини.

Ухилення від сплати аліментів може виражатися у тому, що зобов`язана особа ухилялась від укладення договору про сплату аліментів на утримання дитини, приховувала своє місцезнаходження або свій заробіток (доходи), не реагувала на направлені їй листи, та інші подібні дії.

Обов`язковою умовою присудження аліментів за минулий час є доведеність позивачем вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача, та неможливість їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати.

Вимоги позивача про стягнення аліментів за минулий час мають бути підтверджені офіційними зверненнями стягувача до платника аліментів за вказаний період, за відсутності таких доказів вимоги є необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Постановою КЦС ВС від 18.05.2020 (справа № 215/5867/17) сформовано правову позицію, про те, що частиною другою статті 191 СК України передбачено, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років. Аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести такі обставини як вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача та ухилення відповідача від надання утримання дитині.

Із цим позовом позивачка звернулася до суду 19 жовтня 2023 року. Належних та достатніх доказів того, що позивачка раніше вживала заходів щодо одержання від відповідача аліментів на утримання дочки, суду не надано, як і не надано доказів ухилення відповідача від сплати аліментів в розумінні ч. 2 ст. 191 СК України.

Оскільки позивачка не надала будь-яких доказів того, що вона вживала заходи щодо одержання аліментів, а відповідач ухилявся від надання утримання дитини, вимоги в частині стягнення аліментів за минулий час, а саме за період з 22 жовтня 2013 року по 16 квітня 2020 року не підлягають задоволенню, як недоведені.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Таким чином, доказів наявності об`єктивних перешкод звернутися до суду про стягнення аліментів раніше позивачкою не надано, так як і не надано доказів звернення позивачки до відповідача з проханням сплачувати аліменти та грошові кошти на утримання дитини.

Доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки позивачка довела необхідність стягнення аліментів на дитину за минулий час, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а нетеоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

У пункті 17 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз`яснив, що «за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно ч. 3 ст. 181 СК аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 СК) і виплачуються щомісячно.

Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен ураховувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

Розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2 ст. 182 СК України. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 року №606-XIV «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи.

Порядок стягнення аліментів визначено у ст. 74 Закону «Про виконавче провадження», а також у статтях 194- 197, 274 СК».

Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 09 квітня 2020 року у справі №199/3409/18 (провадження № 61-95св19) зробив наступний висновок: «Відповідно до статті 191 СК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову, а в разі подання заяви про видачу судового наказу - із дня подання такої заяви. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Присудження аліментів за минулий час є правом, а не обов`язком суду. Суди, виходячи з конкретних обставин справи, проаналізувавши усі надані докази, відмовили у задоволенні вказаної частини позовних вимог».

«Частиною другою статті 191 СК України передбачено, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.

Аналіз наведеної норми закону дає підстави для висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивач повинен довести: (а) вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача; (б) ухилення відповідача від надання утримання дитині.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідача аліментів за минулий час, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вжиття нею заходів щодо одержання аліментів з відповідача, які вона не могла одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати» (постанова Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №756/14483/18 (провадження №61-14531св19)).

Колегія суддів вважає, суд першої інстанції з достовірністю встановив, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вжиття нею заходів щодо одержання аліментів з відповідача, які вона не могла одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про стягнення аліментів за минулий час мають бути підтверджені офіційними зверненнями стягувача до платника аліментів за вказаний період, за відсутності таких доказів вимоги є необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що для стягнення аліментів за минулий час позивачка повинна була довести: (а) вжиття заходів щодо одержання аліментів з відповідача; (б) ухилення відповідача від надання утримання дитині, але не надала належних та допустимих доказів на підтвердження вжиття нею заходів щодо одержання аліментів з відповідача, які вона не могла одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачка має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, але у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідач порушив її права. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її право не підлягає судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі № 6-84цс14.

У судовому засіданні 16.06.2026 апеляційним судом ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання, відхилено клопотання представника скаржника про допит у якості свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та звернення до іноземному суду з дорученням про допит свідка ОСОБА_9 , які є знайомими позивачки і яким відомо про звернення останньої до відповідача про сплату аліментів, у зв`язку із необґрунтованістю такого, оскільки показання свідків оцінюються в сукупності з іншими доказами, поданими стороною для підтвердження обставин, на які така сторона посилається, та заявлених вимог у порядку, визначеному ст. 89 ЦПК України.

Саме з огляду на відсутність у матеріалах справи сукупності допустимих, належних, достатніх доказів вжиття позивачем заходів щодо одержання аліментів з відповідача, як про це зазначено вище (листування, розшуку боржника у передбачений законом спосіб, письмових звернень, тощо та неможливості домогтися стягнення аліментів раніше, ніж мало звернення до суду 16 квітня 2019 року з позовом про стягнення аліментів, а батько дитини ухилявся від їх сплати), тому підстав для задоволення клопотання про допит свідків колегія суддів не вбачала.

З огляду на наведене не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції проігнорував та не розглянув ряд клопотань, поданих позивачем, а саме про виклик свідків, про допуск до участі у справі в якості представника позивача та участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, про надання судового доручення іноземному суду про надання правової допомоги.

Натомість, сама по собі незгода відповідача надавати утримання дитині до ухвалення рішення суду про стягнення аліментів не утворює передбачених ч. 2 ст. 191 СК України наслідків у вигляді стягнення аліментів за минулий час.

За ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо:

1) справу розглянуто неповноважним складом суду;

2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою;

3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою;

4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі;

5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні;

6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу;

7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Так, жодна із наведених скаржником підстав порушення судом першої інстанції норм процесуального права не підпадає під ті, за яких оскаржуване рішення підлягає обов`язковому скасуванню, а отже не впливає на правильність висновків суду першої інстанції щодо розгляду справи по суті.

Як зазначає Верховний Суд, формальні процесуальні порушення, які допустив суд, а не позивач, не можуть бути підставою для скасування рішення, ухваленого на користь позивача (правовий пуризм) (постанова від 23 травня 2018 року у справі № 509/667/15-ц).

Тому наведені доводи апеляційної скарги колегія суддів відхиляє.

Інших доводів апеляційна скарга не містить.

Отже, суд першої інстанції вірно визначився із характером правовідносин сторін, дав їм належну правову оцінку та застосував відповідні норми права, вірно витлумачивши їх у світлі виниклих правовідносин учасників справи та ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, вірно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, а помилкові доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а заочне рішення суду першої інстанції – залишенню без змін.

Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі свого представника Щелчкова Олександра Вікторовича залишити без задоволення.

Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 19 червня 2026 року

Головуючий М.В. Назарова

Судді: В.А. Коновалова

В.В. Кострицький