Постанова від 10 червня 2026 р. у справі №569/8608/26 — Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/8608/26

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2026 року м. Рівне

Суддя Рівненського міського суду Рівненської області Гордійчук Н.О., матеріали, які надійшли від УПП в Рівненській області ДПП відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , ФОП, відомості про РНОКПП невстановлені, про притягнення до адміністративної відповідальностіза ч. 1 ст. 184 КУпАП, -

В С Т А Н О В И Л А :

З протоколу про адміністративне правопорушення від 31.03.2026 року серії АПР18 №499198 вбачається, що 30.03.2026 року о 12 год 00 хв та протягом березня місяця в АДРЕСА_2 , громадянка ОСОБА_1 , будучи матір`ю малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , учня 11-А класу Рівненського ліцею №12, ухиляється від виконання передбачених законодавством батьківських обов`язків, не забезпечує належних умов навчання, внаслідок чого син не відвідував навчальний заклад протягом 2 днів без поважних причин, чим порушила ст. 12 ЗУ «Про охорону дитинства».

Дії ОСОБА_1 кваліфіковані за ч. 1 ст. 184 КУпАП.

ОСОБА_1 була належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, про що свідчить її особистий підпис в протоколі про адміністративне правопорушення, однак до суду не з`явилася. Клопотання про розгляд справи за її відсутності, відкладення розгляду справи з причин, що унеможливлюють прибуття за викликом не надіслала.

Практика Європейського Суду з прав людини (зокрема рішення «Пономарьов проти України» від 3 квітня 2008) наголошує, що «сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження». Вказаним рішенням закріплено принцип судочинства, зазначений в практиці ЄСПЛ, яким визнано пріоритет публічного інтересу над приватним.

За таких обставин, суддя вважає можливим розглянути справу у відсутності правопорушника, на підставі наявних доказів, що відповідає положенню ст. 268 КУпАП.

Дослідивши матеріали справи, оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю, суддя приходить до такого висновку.

Так, згідно ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Адміністративна відповідальність за ч. 1 ст. 184 КУпАП настає за ухилення батьків та осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей.

Об`єктивна сторона адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП, проявляється у невиконанні батьками або особами, які їх замінюють, обов`язків щодо виховання дітей, а саме: залишення впродовж тривалого строку потерпілого без будь-якого нагляду; ухилення від виховання дітей (у т. ч. незабезпечення відвідування ними школи, контролю за дозвіллям); незабезпечення потерпілим безпечних умов перебування за місцем проживання чи в іншому місці; невжиття заходів щодо їх лікування; безпідставне обмеження в харчуванні, одязі, інших предметах першої необхідності; штучне створення незадовільних побутових умов, тощо.

Неналежне виконання обов`язків щодо виховання дітей означає бездіяльність, у результаті якої обов`язки по вихованню виконуються неякісно, не в повному обсязі. Таке ухилення може полягати у різних формах бездіяльності, пов`язаної з незабезпеченням необхідних умов життя, належного виховання та навчання неповнолітніх дітей.

Суб`єктивна сторона правопорушення визначається ставленням до наслідків і характеризується наявністю вини у формі умислу або необережності.

Диспозиція даної норми закону є бланкетною, тобто відсилає до інших нормативно-правових актів, які передбачають конкретні обов`язки батьків або осіб, які їх замінюють щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Стаття 150 Сімейного кодексу України передбачає, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток, батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної освіти, готувати її до самостійного життя.

Преамбула Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-III «Про охорону дитинства» (далі - Закон № 2402-ІІІ) визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров`я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини.

За визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, дитина - особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше; дитинство - період розвитку людини до досягнення повноліття; забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити; охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.

Законодавство про охорону дитинства ґрунтується на Конституції України, Конвенції ООН про права дитини, міжнародних договорах, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і складається з цього Закону, а також інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Завданням законодавства про охорону дитинства є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні (ст. 2 Закону № 2402-ІІІ).

Відповідно до статті 6 цього Закону, кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров`я. Держава гарантує дитині право на охорону здоров`я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров`я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.

Кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України (ст. 8 Закону № 2402-ІІІ).

Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону (ч. 6 ст. 12 Закону № 2402-ІІІ).

Відповідно до статті 35 Закону № 2402-ІІІ, особи, винні у порушенні вимог законодавства про охорону дитинства, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.

Аналіз приписів Закону № 2402-ІІІ дає змогу дійти висновку, що під невиконанням обов`язків щодо виховання дітей варто розуміти різні форми бездіяльності, у результаті яких відсутня належна турбота про виховання неповнолітніх. Ухилення батьків та осіб, що їх замінюють від виконання своїх обов`язків може виражатися в тому, що вони не піклуються про моральне виховання, фізичний розвиток дітей і зміцнення їхнього здоров`я, тощо.

Отже, правовою підставою для покладення відповідальності на батьків за ч.1 ст. 184 КУпАП є наявність ознак та елементів складу правопорушення, що полягає в невиконанні батьками обов`язків щодо утримання, виховання, навчання, захисту прав та інтересів неповнолітніх.

Відповідно до ч. 2 п. 16 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Таким чином, ухиленням від виконання батьківських обов`язків не повинна вважатися будь-яка дія, а вважатиметься невиконання обов`язків, чітко передбачених законодавством, і лише тих, які стосуються забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання дітей.

Відповідно до ст. 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі або в режимі фотозйомки (відеозапису), які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, безпеки на автомобільному транспорті та паркування транспортних засобів, актом огляду та тимчасового затримання транспортного засобу, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

На підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП суду надано наступні докази: протокол про адміністративне правопорушення серії АПР18 №499198 від 31.03.2026 року, доповідна записка вчителя предмета «Захист України» РЛ №12, пояснення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , характеристика учня ОСОБА_2 .

З досліджених суддею письмових пояснень директора Рівненського ліцею №12 РОР ОСОБА_3 встановлено, що ОСОБА_2 , учень 11-А класу, систематично допускав пропуски уроків без поважних причин. Самовільно залишав приміщення навчального закладу, ігнорував виконання правил внутрішнього розпорядку закладу. Мама, ОСОБА_1 , була повідомлена про стан освітнього процесу сина. Неодноразово відбувалися індивідуальні бесіди з мамою ОСОБА_2 в присутності заступника директора з НВР, директора, інспектора СОБ.

Однак, з письмових пояснень ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_1 вбачається, що ОСОБА_2 30.03.2026 року запізнився на урок через погане самопочуття, а 02.03.2026 року вчитель можливо помилково поставив пропуск уроку у зв`язку із запізненням.

Окрім цього, досліджений суддею відеозапис, долучений до матеріалів справи не підтверджує обставин, викладених у протоколі про адміністративне правопорушення, а стосується поведінки ОСОБА_2 протягом лютого місяця 2026 року.

В сукупності досліджених суддею доказів в діях ОСОБА_1 суддя не вбачає складу адміністратиного правопорушення, передбаченого ст. 184 КУпАП, за обставин, зазначених у фабулі протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки в матеріалах справи наявні письмові пояснення на підтвердження причин відсутності ОСОБА_2 в навчальному закладі протягом двох днів, а систематичність таких дій, що підтверджується поясненнями інших осіб, ОСОБА_1 не інкримінується.

Виходячи із практики ЄСПЛ, а також враховуючи вимоги ст.ст. 7, 254, 279 КУпАП, суддя повинен розглядати справу не інакше, як на підставі та в межах протоколу про адміністративне правопорушення.

Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за наявності факту адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

Обов`язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 КУпАП.

Всі викладені в протоколі про адміністративне правопорушення обставини повинні бути належним чином перевірені та доводитися сукупністю належних і допустимих доказів.

При цьому, суддя не вправі самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення. Адже діючи таким чином, суддя неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Положення ч.ч. 1, 2 ст. 7 КУпАП передбачають, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Відповідно до вимог ст. 245 КУпАП, завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на засадах рівності перед законом і органом (посадовою особою), який розглядає справу, всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших обставин (ст. 248).

Відповідно до статті 252 КУпАП, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст. 280 КУпАП).

Пунктом п. 1 ст. 247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за умови відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Згідно зі ст. 284 КУпАП, при наявності обставин, передбачених статтею 247 КУпАП виноситься постанова про закриття справи.

Таким чином, перевіривши докази у справі на допустимість, проаналізувавши їх у сукупності, суддя дійшла висновку, що вина ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП, не підтверджена наявними доказами, а відтак провадження у справі підлягає закриттю за відсутності складу адміністративного правопорушення на підставі п.1 ст. 247 КУпАП.

Керуючись статтями 7, 184, 245, 247, 256, 278, 280 КУпАП,

П О С Т А Н О В И Л А :

Провадження по справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 184 КУпАП - закрити на підставі п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП, у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.

Постанова може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови до Рівненського апеляційного суду через Рівненський міський суд Рівненської області.

Суддя Наталія ГОРДІЙЧУК