Постанова від 10 червня 2026 р. у справі №757/6363/19-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 червня 2026 року м. Київ

Справа №757/6363/19

Провадження: № 22-ц/824/89/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Клян Анастасії Федорівни в інтересах ОСОБА_1

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Остапчук Т. В.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця, Міністерства охорони здоров`я України, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

В квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що її звільнення з посади професора кафедри внутрішньої медицини №2 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця є незаконним та таким, що здійснене з порушенням вимог чинного законодавства. Зокрема, зазначала про те, що оскаржуваний наказ від 09 січня 2019 року був виданий особою, яка на момент його підписання не мала належних повноважень на прийняття рішень щодо звільнення працівників університету, оскільки виконання повноважень керівника закладу вищої освіти було обмежено судовими рішеннями, ухваленими в порядку адміністративного судочинства. Крім того, на її думку, відповідачем не було дотримано передбаченої законом процедури звільнення, зокрема, їй не було запропоновано жодної вакантної посади, яку вона могла б обійняти, що, на її переконання, свідчить про порушення її трудових прав та гарантій, встановлених законодавством. Також, вказувала на відсутність належних правових підстав для її звільнення, оскільки, як вона стверджує, зайняття нею посади ректора не виключало можливості виконання науково-педагогічної діяльності, яка за своєю правовою природою не є сумісництвом у розумінні законодавства, а тому не підпадає під встановлені обмеження. За таких обставин, вважає, що її звільнення було здійснене без законних підстав, із порушенням встановленої процедури, а тому просила суд визнати оскаржуваний наказ незаконним та скасувати його, поновити її на займаній посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також відшкодувати завдану моральну шкоду.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Клян А. Ф. в інтересах ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення просила скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що в оскаржуваному наказі про звільнення не було зазначено жодної правової підстави такого звільнення, зокрема, відсутнє посилання на відповідну норму закону, що суперечить вимогам трудового законодавства. При цьому, запис у трудовій книжці про звільнення у зв`язку з поновленням на посаді ректора не відповідає Інструкції про порядок ведення трудових книжок, оскільки не містить чіткого формулювання передбаченої законом підстави звільнення. Крім того, наголошує, що чинним законодавством не передбачено такої підстави звільнення, як поновлення працівника на іншій посаді, а тому відповідне формулювання наказу є неправомірним. Також, зазначає, що фактичного поновлення її на посаді ректора не відбулося, оскільки одночасно з виданням наказу про поновлення видавались накази про її звільнення з цієї ж посади, а до виконання обов`язків ректора вона фактично не була допущена. Вказане, на її думку, виключає можливість застосування до неї обмежень щодо роботи за сумісництвом. Окремо, звертає увагу на те, що суд першої інстанції не врахував судові рішення, які набрали законної сили, якими визнано незаконним звільнення її з посади ректора, що має істотне значення для правильного вирішення даної справи. Також зазначає, що наказ №444-л від 19 березня 2020 року, яким було змінено підставу звільнення шляхом доповнення посиланням на статтю 43-1 КЗпП України, не може бути врахований судом, оскільки такий наказ виданий більш ніж через рік після звільнення, законодавством не передбачено можливості зміни підстав звільнення після його здійснення, вказаний доказ був поданий відповідачем із порушенням процесуальних строків та без їх поновлення судом .

Крім того, вказує, що оскаржуваний наказ підписаний особою, яка не мала відповідних повноважень, оскільки на момент його видання існували судові рішення, якими було заборонено виконання повноважень ректора, що виключає можливість підписання наказів про звільнення працівників.

З огляду на викладене, вважає, що звільнення є незаконним, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову, зокрема, поновлення її на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу а також стягнення моральної шкоди.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 09 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу Пащенко О. О. інтересах Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця заперечував проти доводів апеляційної скарги та зазначив про те, що оскаржуваний наказ від 09 січня 2019 року №35-л був виданий у межах наданих повноважень та відповідає вимогам чинного законодавства, а доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з установленими судом обставинами та їх оцінкою . Зокрема, зазначав, що наказ підписано уповноваженою особою, оскільки на момент його видання посада ректора була вакантною, а перший проректор ОСОБА_2 здійснював повноваження керівника закладу на підставі внутрішніх нормативних актів університету щодо взаємозаміщення керівного складу. Крім того, представник відповідача наголошував, що поновлення позивачки на посаді ректора як основному місці роботи виключало можливість одночасного перебування на посаді професора кафедри, оскільки це фактично призводило б до внутрішнього сумісництва, що прямо обмежене законодавством для керівників державних установ. З цього приводу відповідач посилався на положення законодавства про сумісництво, відповідно до яких виконання іншої оплачуваної роботи поряд з основною на тому ж підприємстві є сумісництвом, а керівники установ не мають права працювати за сумісництвом, за винятком прямо передбачених випадків. Також, у відзиві зазначено, що внесення змін до наказу від 09 січня 2019 року шляхом видання наказу №444-л від 19 березня 2020 року не свідчить про незаконність первісного наказу, а лише уточнює правову підставу звільнення, яка фактично існувала на момент його видання .

Щодо доводів апеляційної скарги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, представник відповідача зазначив, що такі вимоги є безпідставними, оскільки середній заробіток має спеціальну правову природу як вид відповідальності роботодавця та підлягає стягненню з урахуванням встановлених строків звернення до суду, які позивачкою пропущено .

Крім того, представник відповідача вказував, що частина відповідних вимог уже була предметом судового розгляду та задоволена в іншій справі, у зв`язку з чим їх повторне заявлення призведе до подвійного стягнення одного й того ж виду відповідальності.

В судовому засіданні адвокат Матвійчук Н. В. в інтересах ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримала з викладених у ній підстав.

Представник Національного університету імені Богомольця О. О. адвокат Пащенко О. О. та представник МОЗ України Дяк Ю. М. заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили залишити її без задоволення, а рішення суду без змін.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 червня 2014 року № 791 ОСОБА_1 було призначено на посаду ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця строком до 16 червня 2021 року, про що між нею та Міністерством охорони здоров`я України укладено відповідний контракт .

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 30 березня 2018 року №14-о ОСОБА_1 було звільнено з посади ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця у зв`язку з невиконанням умов контракту. На виконання зазначеного наказу наказом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 16 квітня 2018 року №581-л ОСОБА_1 звільнено з посади ректора університету.

Після звільнення з посади ректора наказом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 16 квітня 2018 року №584-л ОСОБА_1 , доктора медичних наук, професора, прийнято на посаду професора кафедри внутрішньої медицини №2 на 0,75 ставки з 17 квітня 2018 року до заміщення цієї посади за конкурсом. Відповідно до зазначеного наказу позивачці було встановлено посадовий оклад та відповідні доплати за науковий ступінь, вчене звання, лікувально-діагностичну роботу, вислугу років та почесне звання.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 грудня 2018 року, наказ Міністерства охорони здоров`я України від 30 березня 2018 року №14-о про звільнення ОСОБА_1 було визнано незаконним та скасовано, а позивачку поновлено на посаді ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

На виконання вказаного судового рішення Міністерством охорони здоров`я України 01 жовтня 2018 року видано наказ №47-о про поновлення ОСОБА_1 на посаді ректора університету. В той же день, Міністерством охорони здоров`я України прийнято наказ №48-о про її повторне звільнення з посади ректора.

В подальшому, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій, наказ Міністерства охорони здоров`я України №48-о від 01 жовтня 2018 року також був визнаний незаконним та скасований, а ОСОБА_1 поновлено на посаді ректора університету.

08 січня 2019 року Міністерством охорони здоров`я України видано наказ №1-о, яким, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця з 26 грудня 2018 року.

На виконання зазначеного наказу Міністерства охорони здоров`я України наказом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 09 січня 2019 року №35-л «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » позивачку поновлено на посаді ректора університету з 26 грудня 2018 року та одночасно звільнено з 0,75 ставки професора кафедри внутрішньої медицини №2.

Також, 09 січня 2019 року наказом №36-л ОСОБА_1 було звільнено з посади ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

В подальшому, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року та постановою Верховного Суду від 06 жовтня 2022 року, наказ Міністерства охорони здоров`я України №1-о від 08 січня 2019 року в частині звільнення ОСОБА_1 з посади ректора було визнано незаконним та скасовано.

Крім того, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 18 січня 2019 року №4-о наказ №1-о від 08 січня 2019 року було визнано таким, що втратив чинність, та повторно вирішено питання щодо звільнення ОСОБА_1 з посади ректора.

В подальшому, наказом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 19 березня 2020 року №444-л внесено зміни до наказу №35-л від 09 січня 2019 року. Вказаним наказом уточнено підставу звільнення ОСОБА_1 з посади професора кафедри внутрішньої медицини №2 та викладено наказ №35-л у новій редакції, відповідно до якої позивачку поновлено на посаді ректора університету з 26 грудня 2018 року та звільнено з 0,75 ставки професора кафедри внутрішньої медицини №2 на підставі статті 43-1 КЗпП України у зв`язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством.

Вважаючи, що звільнення з посади професора кафедри внутрішньої медицини №2 здійснено з порушенням вимог трудового законодавства, а наказ №35-л від 09 січня 2019 року є незаконним, ОСОБА_1 звернулася до суду.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що після поновлення позивачки на посаді ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, яка є її основним місцем роботи, продовження роботи на посаді професора кафедри внутрішньої медицини №2 фактично утворювало роботу за сумісництвом. Суд зазначив, що законодавством встановлено обмеження щодо роботи за сумісництвом для керівників державних установ, а тому звільнення позивачки з посади професора на підставі статті 43-1 КЗпП України є правомірним. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що оскаржуваний наказ був підписаний неуповноваженою особою, а також відсутність підстав для задоволення похідних вимог про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Перевіряючи висновки суду першої інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 09 січня 2019 року №35-л про її звільнення з посади професора кафедри внутрішньої медицини №2, а також доводи апеляційної скарги щодо відсутності належної правової підстави звільнення, незаконності врахування наказу від 19 березня 2020 року №444-л та відсутності фактичного поновлення позивачки на посаді ректора, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Однією із гарантій реалізації цього права є захист працівника від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу та незаконного звільнення, а також сприяє у збереженні роботи.

За змістом статей 21, 36, 40, 41, 43-1 КЗпП України припинення трудових правовідносин з ініціативи роботодавця допускається виключно з підстав та в порядку, прямо передбачених законом.

У справах про поновлення на роботі саме роботодавець повинен довести наявність передбачених законом підстав для звільнення працівника та дотримання встановленої процедури звільнення. Такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №273/212/16-ц, від 08 травня 2024 року у справі №401/1203/22 та від 25 червня 2024 року у справі №500/4416/19.

Разом із тим, оцінюючи законність звільнення працівника, суд повинен виходити не лише із формального змісту оскаржуваного наказу, а й встановити фактичні обставини, які стали підставою для його видання, перевірити їх відповідність вимогам законодавства та з`ясувати, чи призвели допущені роботодавцем недоліки оформлення кадрових документів до порушення трудових прав працівника.

Як убачається з матеріалів справи, наказом Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 09 січня 2019 року №35-л позивачку було поновлено на посаді ректора університету та одночасно звільнено з посади професора кафедри внутрішньої медицини №2 на 0,75 ставки.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що первісна редакція наказу №35-л не містила прямого посилання на конкретну норму трудового законодавства, яка була покладена роботодавцем в основу звільнення позивачки, а формулювання, наведене у трудовій книжці, не містило належної юридичної конкретизації підстав припинення трудових відносин.

Водночас, зазначені недоліки самі по собі не можуть розглядатися як безумовна підстава для визнання наказу незаконним.

Верховний Суд у постанові від 29 березня 2023 року у справі №305/2278/19 зазначив, що внесення роботодавцем змін до наказу з кадрових питань з метою усунення недоліків чи уточнення його змісту саме по собі не свідчить про незаконність такого наказу, а вирішальне значення має встановлення реальних підстав його видання.

Як убачається з матеріалів справи, наказом від 19 березня 2020 року №444-л до наказу №35-л були внесені зміни та уточнено правову підставу звільнення шляхом посилання на статтю 43-1 КЗпП України.

При цьому колегія суддів виходить із того, що наказ №444-л не створив нової підстави для звільнення позивачки, а лише уточнив правову кваліфікацію обставин, які фактично існували на момент припинення трудових відносин.

Також, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність фактичного поновлення позивачки на посаді ректора.

Рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_1 було поновлено на посаді ректора, а наказом МОЗ України від 08 січня 2019 року №1-о зазначене рішення виконано.

За своєю правовою природою поновлення на роботі є відновленням раніше існуючих трудових правовідносин, а тому саме факт поновлення, а не подальший фактичний допуск до виконання трудових обов`язків, є юридичним фактом, з яким закон пов`язує відновлення прав та обов`язків сторін трудового договору.

Відсутність фактичного допуску до роботи могла свідчити про окреме порушення трудових прав позивачки, однак, не спростовує факту існування між сторонами трудових правовідносин за посадою ректора станом на момент видання оскаржуваного наказу.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на момент видання наказу №35-л ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах із відповідачем за посадою ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги щодо відсутності належної правової підстави звільнення, незаконності врахування наказу №444-л та відсутності фактичного поновлення позивачки на посаді ректора не спростовують законності оскаржуваного наказу та не дають підстав для задоволення позовної вимоги про визнання його незаконним і скасування.

Разом з тим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, правильно вирішивши спір по суті, неповно виклав мотиви прийнятого рішення. Суд фактично не надав належної оцінки доводам позивачки про відсутність фактичного допуску до виконання обов`язків ректора після її поновлення на роботі та не з`ясував значення зазначених обставин для виникнення трудових правовідносин за цією посадою. Крім того, поза належною правовою оцінкою суду залишилися обставини видання наказу від 19 березня 2020 року №444-л, яким було уточнено правову підставу звільнення позивачки, а також доводи сторін щодо того, чи може зазначений наказ впливати на оцінку правомірності звільнення, здійсненого 09 січня 2019 року.

Щодо позовної вимоги про визнання незаконним та скасування наказу в частині застосування до позивачки обмежень щодо роботи за сумісництвом та правомірності її звільнення на підставі статті 43-1 КЗпП України колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 21 КЗпП України працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної та творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Згідно зі статтею 102-1 КЗпП України та статтею 19 Закону України «Про оплату праці» сумісництвом є виконання працівником, крім основної роботи, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 квітня 1993 року №245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року №43, встановлено спеціальні обмеження щодо роботи за сумісництвом окремих категорій працівників.

Відповідно до статті 43-1 КЗпП України допускається розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у випадках, пов`язаних із порушенням встановлених законодавством обмежень щодо сумісництва.

Згідно з пунктом 4 Положення №43 керівники державних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники не мають права працювати за сумісництвом, крім наукової, викладацької, медичної та творчої діяльності.

При цьому, колегія суддів враховує, що передбачене пунктом 4 Положення №43 виключення щодо наукової, викладацької, медичної та творчої діяльності саме по собі не свідчить про безумовну можливість одночасного перебування особи на посаді керівника закладу вищої освіти та на іншій штатній посаді в тому самому закладі. Питання правомірності такого поєднання підлягає оцінці з урахуванням конкретних обставин справи, характеру трудових правовідносин та правових наслідків поновлення позивачки на посаді ректора.

Як було встановлено вище, на момент видання наказу від 09 січня 2019 року №35-л ОСОБА_1 була поновлена на посаді ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця на виконання судового рішення, що набрало законної сили.

Відповідно до статті 34 Закону України «Про вищу освіту» ректор є керівником закладу вищої освіти, здійснює безпосереднє управління його діяльністю, представляє заклад у відносинах з державними органами, юридичними та фізичними особами, а також здійснює інші повноваження, визначені законом та статутом закладу освіти.

Отже, з моменту поновлення на посаді ректора позивачка набула статусу керівника державного закладу вищої освіти, на якого поширюються спеціальні обмеження, встановлені законодавством щодо сумісництва.

Як убачається з матеріалів справи, на цей же момент позивачка продовжувала перебувати у трудових правовідносинах з відповідачем за посадою професора кафедри внутрішньої медицини №2 на 0,75 ставки.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що така обставина виникла не внаслідок прийняття роботодавцем нових кадрових рішень чи укладення нових трудових договорів, а виключно як наслідок виконання судового рішення про поновлення позивачки на посаді ректора.

Саме тому, вирішальне значення для правильного вирішення спору має не формальне питання про те, чи відбулося автоматичне перетворення посади професора на роботу за сумісництвом, а встановлення того, чи існували на момент видання оскаржуваного наказу обставини, які об`єктивно унеможливлювали подальше одночасне перебування позивачки на двох посадах у тому самому державному закладі освіти.

За встановлених обставин колегія суддів доходить висновку, що після поновлення ОСОБА_1 на посаді ректора виникла правова ситуація, яка потребувала приведення існуючих трудових правовідносин у відповідність до вимог законодавства.

Після поновлення ОСОБА_1 на посаді ректора виникла обставина, за якої одна й та сама особа одночасно перебувала у трудових правовідносинах із тим самим роботодавцем за двома різними посадами, одна з яких є посадою керівника державної установи.

За таких обставин, роботодавець мав вирішити питання подальшого існування таких трудових правовідносин з урахуванням вимог законодавства, яке регулює особливості праці керівників державних установ та встановлює спеціальні обмеження щодо виконання іншої оплачуваної роботи.

При цьому колегія суддів враховує, що саме посада ректора була основним місцем роботи позивачки після її поновлення на посаді на виконання судового рішення та відповідного наказу МОЗ України, тоді як трудові відносини за посадою професора існували поряд із основною посадою керівника закладу вищої освіти. За таких обставин, саме припинення трудових відносин за посадою професора було спрямоване на усунення правової колізії, що виникла внаслідок поновлення позивачки на посаді ректора.

Тому, колегія суддів погоджується з кінцевим висновком суду першої інстанції про наявність у відповідача правових підстав для припинення трудових відносин із позивачкою за посадою професора.

Разом із тим колегія суддів не може повністю погодитися з окремими мотивами суду першої інстанції, який, обґрунтовуючи правомірність звільнення позивачки, виходив із неможливості одночасного виконання нею обов`язків ректора та професора з огляду на тривалість робочого часу за кожною з посад, посилаючись при цьому на лист Міністерства соціальної політики України від 04 вересня 2013 року №964/13-84-13 та дані табелів обліку робочого часу.

На переконання колегії суддів, наведені обставини не мають визначального значення для правильного вирішення спору, оскільки предметом доказування у цій справі є не фактична можливість чи неможливість поєднання позивачкою роботи за двома посадами з огляду на кількість відпрацьованих годин, а наявність між сторонами трудових правовідносин за посадою ректора та встановлених законодавством обмежень щодо одночасного виконання іншої оплачуваної роботи.

Саме по собі існування чи відсутність фізичної можливості виконувати трудові функції за двома посадами не впливає на вирішення питання про наявність або відсутність передбачених законом підстав для припинення трудових відносин. Вирішальним у даному випадку є правовий статус позивачки після її поновлення на посаді ректора та правові наслідки такого поновлення з огляду на вимоги законодавства щодо роботи за сумісництвом.

Тому, наведені міркування суду першої інстанції не можуть розглядатися колегією суддів як самостійна та достатня підстава для висновку про правомірність звільнення позивачки. Адже, такий висновок суду першої інстанції не містить достатнього правового обґрунтування, оскільки матеріали справи не свідчать про зміну сторонами умов трудового договору.

Водночас, наведені недоліки мотивування суду першої інстанції не впливають на правильність кінцевого висновку суду про те, що після поновлення на посаді ректора позивачка не могла продовжувати перебувати на посаді професора на тих самих умовах, які існували до її поновлення на посаді керівника університету.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування наказу від 09 січня 2019 року №35-л в частині припинення трудових відносин із позивачкою за посадою професора кафедри внутрішньої медицини №2.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність у ОСОБА_2 повноважень на підписання оскаржуваного наказу з огляду на таке.

Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 34 Закону України «Про вищу освіту» керівник закладу вищої освіти в межах наданих йому повноважень призначає на посади та звільняє з посад працівників закладу вищої освіти.

Як убачається з матеріалів справи, на момент видання наказу №35-л посада ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця була вакантною.

Наказом від 13 листопада 2018 року №374-з ОСОБА_2 було переведено на посаду першого проректора з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти, а наказом від 19 листопада 2018 року №146-к затверджено порядок взаємозаміщення керівного складу університету, відповідно до якого у разі відсутності ректора його повноваження здійснює перший проректор.

Доказів скасування чи визнання незаконними зазначених наказів матеріали справи не містять.

Посилання в апеляційній скарзі на ухвали адміністративних судів про забезпечення позову не спростовують наявності у ОСОБА_2 відповідних організаційно-розпорядчих повноважень, оскільки зазначені судові рішення стосувалися окремого спору щодо виконання повноважень ректора та в подальшому були скасовані судами вищих інстанцій.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наказ від 09 січня 2019 року №35-л був підписаний уповноваженою на те особою.

Отже, доводи апеляційної скарги в частині відсутності правових підстав для застосування до позивачки обмежень щодо сумісництва, а також щодо відсутності у ОСОБА_2 повноважень на підписання оскаржуваного наказу не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку про те, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо необґрунтованості позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу від 09 січня 2019 року №35-л з наведених підстав.

Щодо позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

З аналізу наведених норм права вбачається, що поновлення працівника на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є способами захисту трудових прав особи, які застосовуються виключно у разі встановлення факту незаконного звільнення або незаконного переведення працівника.

Отже, вимога про поновлення на роботі є похідною від вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, а вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у свою чергу, є похідною від вимоги про поновлення на роботі.

Як встановлено колегією суддів в ходіапеляційного перегляду справи, доводи позивачки щодо незаконності наказу Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 09 січня 2019 року №35-л свого підтвердження не знайшли, а підстав для визнання зазначеного наказу незаконним та його скасування не встановлено.

За таких обставин,відсутні правові підстави для поновлення ОСОБА_1 на посаді професора кафедри внутрішньої медицини №2 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.

Ураховуючи, що вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідною від вимоги про поновлення на роботі, а підстав для поновлення позивачки на роботі судом не встановлено, відсутні також правові підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, колегія суддів зазначає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який застосовується виключно у разі встановлення факту незаконного позбавлення працівника можливості виконувати свою трудову функцію внаслідок протиправних дій роботодавця.

Оскільки незаконності звільнення позивачки під час апеляційного перегляду справи не встановлено, підстави для застосування до відповідача зазначеного виду відповідальності відсутні.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, хоча вважає за необхідне уточнити мотиви такого висновку з підстав, наведених у цій постанові.

Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода може полягати, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї, членів її сім`ї чи близьких родичів, у приниженні честі, гідності та ділової репутації фізичної особи, а також в інших негативних наслідках немайнового характеру.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини, крім випадків, прямо встановлених законом.

Особливості відшкодування моральної шкоди у трудових правовідносинах визначені статтею 237-1 КЗпП України, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику здійснюється у разі, якщо порушення його законних прав призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що обов`язковими умовами покладення на роботодавця обов`язку з відшкодування моральної шкоди є встановлення факту порушення трудових прав працівника, протиправності поведінки роботодавця, наявності у працівника моральних страждань або інших негативних наслідків немайнового характеру, а також причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою роботодавця та заподіяною моральною шкодою.

Сам по собі факт виникнення між сторонами трудового спору або незгода працівника з рішенням роботодавця не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди.

Під час вирішення вимоги про компенсацію моральної шкоди суд повинен встановити не лише факт переживань чи негативних емоцій особи, а й те, що такі переживання стали наслідком саме неправомірних дій відповідача та пов`язані з порушенням відповідного права.

Як встановлено колегією суддів під час апеляційного перегляду справи, доводи позивачки щодо незаконності наказу від 09 січня 2019 року №35-л не знайшли свого підтвердження.

Навпаки, судом апеляційної інстанції встановлено, що оскаржуваний наказ був виданий уповноваженою особою, за наявності передбачених законом підстав та у зв`язку з необхідністю приведення трудових правовідносин сторін у відповідність до вимог законодавства щодо обмежень роботи за сумісництвом.

Отже, порушення трудових прав позивачки з боку відповідача в ході апеляційного перегляду справи не встановлено.

За відсутності протиправної поведінки відповідача відсутня одна з необхідних умов цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування моральної шкоди.

Крім того, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що саме дії відповідача, пов`язані із виданням оскаржуваного наказу, спричинили для позивачки моральні страждання такого характеру та ступеня, які відповідно до положень статті 237-1 КЗпП України породжують право на їх грошову компенсацію.

Колегія суддів враховує, що будь-який трудовий спір, пов`язаний із припиненням трудових правовідносин, об`єктивно може викликати у працівника негативні переживання, емоційне напруження або психологічний дискомфорт. Проте самі по собі такі переживання без встановлення факту незаконності дій роботодавця не можуть бути достатньою підставою для покладення на нього обов`язку з відшкодування моральної шкоди.

Отже, оскільки в ході судового розгляду не встановлено порушення трудових прав ОСОБА_1 , відсутні правові підстави для задоволення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, а тому висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні зазначеної позовної вимоги, є також правильним.

Підсумовуючи колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог статті 367 ЦПК України, дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, доходить висновку, що під час апеляційного перегляду справи не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги щодо незаконності наказу Національного медичного університету імені О.О. Богомольця від 09 січня 2019 року №35-л, відсутності у відповідача правових підстав для припинення трудових відносин із позивачкою, відсутності у ОСОБА_2 повноважень на підписання оскаржуваного наказу, а також щодо наявності підстав для поновлення позивачки на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Як зазначено вище, колегія суддів виходить з того, що на момент видання оскаржуваного наказу ОСОБА_1 була поновлена на посаді ректора Національного медичного університету імені О.О. Богомольця на виконання судового рішення, яке набрало законної сили, а тому перебувала у трудових правовідносинах із відповідачем за зазначеною посадою незалежно від подальшого фактичного допуску чи недопуску її до виконання відповідних трудових функцій.

Оскаржуваний наказ був підписаний уповноваженою посадовою особою та за наявності передбачених законом підстав для врегулювання ситуації, яка виникла внаслідок одночасного перебування позивачки у трудових правовідносинах із тим самим роботодавцем за посадою ректора та посадою професора кафедри.

Разом із тим колегія суддів вважає, що окремі висновки суду першої інстанції викладені неповно та не в повній мірі відповідають характеру спірних правовідносин.

Зокрема, суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, не надав належної оцінки доводам позивачки щодо відсутності фактичного допуску до виконання обов`язків ректора після її поновлення на посаді та не розмежував належним чином питання існування трудових правовідносин і питання фактичного виконання трудової функції.

Крім того, колегія суддів не може повністю погодитися з мотивами суду першої інстанції в частині висновку про те, що після поновлення ОСОБА_1 на посаді ректора посада професора автоматично набула статусу роботи за сумісництвом.

На переконання колегії суддів, вирішальним для правильного вирішення спору є не автоматична зміна правової природи вже існуючих трудових правовідносин, а виникнення встановлених законодавством обмежень щодо можливості одночасного перебування особи на посаді керівника державного закладу вищої освіти та виконання іншої оплачуваної роботи в тому самому закладі.

Проте наведені недоліки мотивувальної частини рішення суду першої інстанції не вплинули на правильність кінцевого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставою для зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною четвертою статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати у зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

За таких обставин, апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2022 року зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргуадвоката Клян Анастасії Федорівни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2022 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Т.О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура