Постанова від 03 червня 2026 р. у справі №369/15515/20 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 червня 2026 року м. Київ

Справа № 369/15515/20

Провадження: № 22-ц/824/10764/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В.А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Опалюка Сергія Валерійовича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Фінагеєвої І. О.,

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

в с т а н о в и в:

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з 2011 року вона проживала з відповідачем однією сім`єю, вели спільне господарство. 08 червня 2012 року вона та ОСОБА_1 придбали автомобіль «Skoda Superb 1781», 2004 року випуску, вартістю 12 500 доларів США. 19 березня 2013 року вони спільно придбали автомобіль «Honda Accord», 2006 року випуску, вартістю 17 000 доларів США. 20 липня 2013 року придбали цифровий фотоапарат та планшет. 20 січня 2016 року сторони звернулися до відділу реєстрації актів цивільного стану з заявою про реєстрацію шлюбу. Однак, в подальшому реєстрацію шлюбу перенесли на 01 червня 2016 року. 22 січня 2016 року відповідач уклав договір купівлі-продажу деривативу та договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_1 . На виконання цього договору купівлі-продажу деривативу відповідач сплатив 219 957,50 грн, а на виконання договору купівлі-продажу майнових прав 513 157,50 грн. 01 червня 2016 року вони зареєстрували шлюб. 21 вересня 2016 року квартира була передана відповідачу. Від шлюбу сторони мають доньку, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В подальшому, сторони спільними коштами фінансували проведення ремонту у спірній квартирі. Вартість ремонту склала 186 128,01 грн, вартість куплених меблів 141 611 грн. На покупку побутової техніки сторони витратили 70 799,77 грн. На підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28 листопада 2016 року у справі № 755/12645/16 стягнуто заборгованість за договором позики на користь ОСОБА_1 на суму 112 698,89 грн. Гроші в позику надавалися з сімейного бюджету. 15 вересня 2016 року сторони набули у власність автомобіль «Volkswagen Transporter», 2005 року випуску, вартістю 8 000 доларів США. 04 листопада 2017 року сторони придбали автомобіль «BMW X5», 2005 року випуску за 13 000,00 дол. США. Також в період шлюбу відповідач став одним із засновників та директором ТОВ «Голден Кег», розмір статутного капіталу якого складає 72 000 грн. Заочним рішенням від 04 березня 2019 року у справі № 755/19577/18 шлюб між сторонами розірвано.

З огляду на зазначене та з метою захисту свого невизнаного права на 1/2 частку у спільному сумісному майні подружжя просила суд:

встановити факт проживання ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_1 з вересня 2012 року до 01 червня 2016 року;

визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 ;

в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на транспортний засіб марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER 2460», 2005 року випуску, на транспортний засіб марки «BMW X5 4799», 2005 року випуску, меблі та побутову техніку, які купувалися у квартиру згідно з переліком;

стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію 1/2 частки транспортного засобу марки «VOLKSWAGEN TRANSPORTER 2460», 2005 року випуску у розмірі 113 984,80 грн, транспортного засобу марки «BMW X5 4799», 2005 року випуску, у розмірі 185 225,30 грн, вартості ремонту квартири у розмірі 93 064,01 грн, придбаних меблів у квартиру та побутової техніки у розмірі 70 805,50 грн та 35 399,89 грн відповідно, частки у статутному капіталі ТОВ «Голден Кег» у розмірі 36 000,00 грн, повернутого боргу від ОСОБА_4 у розмірі 56 349,45 грн, а всього на суму 590 828,94 грн;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 березня 2026 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 3 405 грн 24 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, адвокат Опалюк С. В. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення в оскаржуваній частині та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність між сторонами фактичних шлюбних відносин у період до державної реєстрації шлюбу та безпідставно поширив на спірне майно правовий режим спільної сумісної власності, передбачений статтею 74 СК України.

Вказував, що надані позивачем докази не підтверджують наявності між сторонами відносин, притаманних подружжю, зокрема, спільного бюджету, спільного господарства, взаємних прав та обов`язків, а свідчать лише про особисті стосунки та періодичне спільне проживання. На його думку, судом першої інстанції безпідставно покладено в основу рішення показання свідків та письмові пояснення осіб, які є близькими друзями або знайомими позивача та не можуть об`єктивно підтверджувати обставини спільного сімейного життя сторін.

Також зазначав, що майнові права на спірну квартиру були набуті відповідачем 22 січня 2016 року, тобто, до реєстрації шлюбу між сторонами, а тому помилковим є висновок суду про виникнення у позивача права на частку в зазначеному майні. Наголошував, що придбання квартири здійснювалося за рахунок особистих коштів відповідача, сформованих до укладення шлюбу, а також коштів, отриманих від родичів та за договорами позики.

Крім того, вказував, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини щодо джерел походження коштів, використаних для придбання квартири, не надав належної оцінки поданим відповідачем доказам та безпідставно відхилив його заперечення щодо правового режиму спірного майна.

Також зазначав, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та наявним у матеріалах справи доказам, а тому рішення в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог щодо визнання за позивачем права власності на 1/2 частку спірної квартири.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 24 квітня 2026 року відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Лисенко І. К. в інтересах ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та зазначила про те, що наявними у справі доказами, зокрема, показаннями свідків, письмовими доказами, фотоматеріалами, а також іншими доказами, підтверджується ведення сторонами спільного побуту, наявність спільного бюджету, спільних планів щодо створення сім`ї та придбання житла, що свідчить про існування між сторонами відносин, притаманних подружжю.

Зазначала, що доводи апеляційної скарги про відсутність фактичних шлюбних відносин не ґрунтуються на належних та допустимих доказах і фактично зводяться до незгоди відповідача з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції.

Також звертала увагу на те, що на момент набуття майнових прав на спірну квартиру сторони тривалий час проживали однією сім`єю, подали заяву про державну реєстрацію шлюбу та фактично готувалися до народження спільної дитини, а тому висновок суду про поширення на спірне майно правового режиму спільної сумісної власності відповідає вимогам статті 74 СК України та усталеній практиці Верховного Суду.

Крім того, зазначала, що відповідачем не надано належних та достатніх доказів на підтвердження того, що спірна квартира була придбана виключно за його особисті кошти, а тому доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представники адвокат Трунов Ю. А. та Опалюк С. В. , підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Адвокат Лисенко І. К. вважала необґрунтованими доводи апеляційної скарги, у зв`язку з чим просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 березня 2026 року оскаржується в частині задоволених позовних вимог, а тому в іншій частині колегією суддів не переглядається.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 22 січня 2016 року ОСОБА_1 уклав з ТОВ «Компанія з управління активами «Андере Ріхтінген» договір купівлі-продажу деривативу № 13632-А ( т. 1, а. с. 34-35) та договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_3 ( т. 1, а. с. 36 - 38).

28 січня 2016 року ОСОБА_1 здійснив оплату вартості деривативу та майнових прав на зазначену квартиру (т. 1, а. с. 39).

Відповідно до листа Дніпровського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану від 08 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 подали заяву про державну реєстрацію шлюбу 20 січня 2016 року, а реєстрацію шлюбу було призначено на 23 лютого 2016 року та в подальшому перенесено за заявою сторін на 01 червня 2016 року (т. 1, а. с. 33).

01 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 було зареєстровано шлюб (т. 1, а. с. 42) , а ІНФОРМАЦІЯ_2 у сторін народилася донька (т.1, а.с. 43).

21 вересня 2016 року ОСОБА_1 та ТОВ «Петрівський квартал» підписали акт приймання-передачі спірної квартири (т. 1, а. с. 41).

Також судом першої інстанції встановлено, що сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 2012 року, вели спільний побут та спільне господарство, що підтверджується показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які підтвердили факт спільного проживання сторін, ведення ними спільного побуту та накопичення коштів для придбання житла.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку спірної квартири, суд першої інстанції виходив із доведеності факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період набуття майнових прав на зазначене нерухоме майно, а також відсутності належних і допустимих доказів того, що спірне майно було придбане виключно за особисті кошти відповідача, у зв`язку з чим дійшов висновку про поширення на це майно правового режиму спільної сумісної власності відповідно до статті 74 СК України.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Тлумачення наведеної норми права вказує, що для визначення статусу сім`ї необхідно встановити три складові: особи спільно проживали; ці особи пов`язані спільним побутом; ці особи мають взаємні права та обов`язки (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, вказано, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є, зокрема, докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов`язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16 зазначено, що «при застосуванні статті 74 СК України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Отже, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 зроблено висновок про те, що для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 червня 2016 року до 04 березня 2019 року.

Разом з тим, як убачається з матеріалів справи, майнові права на спірну квартиру були набуті ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу деривативу та договору купівлі-продажу майнових прав від 22 січня 2016 року, тобто, до моменту державної реєстрації шлюбу між сторонами.

Однак, сама по собі обставина набуття майна до державної реєстрації шлюбу не є безумовною підставою для визнання такого майна особистою приватною власністю одного з учасників спору та не виключає можливості поширення на нього правового режиму спільної сумісної власності.

Вирішуючи питання про правовий режим майна, набутого до реєстрації шлюбу, суд повинен виходити не лише з формальної дати укладення шлюбу, а й з фактичного характеру відносин між сторонами на момент набуття такого майна. Відповідно до статті 74 СК України юридичне значення має встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу, ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав та обов`язків, а також набуття майна в інтересах сім`ї.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними у справі доказами, на момент укладення договорів від 22 січня 2016 року сторони вже тривалий час проживали однією сім`єю, вели спільний побут, мали спільний бюджет та будували спільні плани щодо подальшого сімейного життя. Більше того, ще 20 січня 2016 року, тобто, до набуття майнових прав на квартиру, сторони подали спільну заяву про державну реєстрацію шлюбу, чим фактично підтвердили існування між ними усталених сімейних відносин та намір офіційно оформити їх у встановленому законом порядку.

Подальша реєстрація шлюбу, народження у липні 2016 року спільної дитини та спільне проживання сторін після набуття спірного майна лише підтверджують, що на момент придбання майнових прав на квартиру між сторонами вже існували відносини, притаманні подружжю, а придбання житла було спрямоване на забезпечення потреб створеної ними сім`ї.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що визначальним для вирішення даного спору є не формальна дата державної реєстрації шлюбу, а встановлений судом факт проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період набуття спірного майна, що дає підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 74 СК України та поширення на спірну квартиру правового режиму спільної сумісної власності.

Колегія суддів відхиляє посилання відповідача на те, що показання свідків не можуть бути покладені в основу рішення суду.

Відповідно до статей 76 та 89 ЦПК України показання свідків є самостійним засобом доказування, який підлягає всебічній оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Суд першої інстанції не обмежився лише свідченнями свідків, а здійснив комплексну оцінку наданих доказів. Зокрема, він врахував документи, що підтверджують придбання спірної квартири, спільну заяву сторін про державну реєстрацію шлюбу, відомості про народження їхньої спільної дитини, а також інші матеріали, що відображають існування між сторонами сімейних відносин.

Додатково, суд першої інстанції взяв до уваги акти сусідів, які підтверджують факт спільного проживання сторін з вересня 2012 року. Ці документи свідчать про те, що сторони не лише фактично проживали разом, а й здійснювали спільне ведення господарства, що є характерним для відносин подружжя.

У сукупності, зазначені докази дають підстави для висновку, що на момент набуття майнових прав на спірну квартиру між сторонами вже існували відносини, притаманні подружжю, а доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що не свідчить про будь-яку неправильність висновків суду першої інстанції.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира була придбана виключно за особисті кошти відповідача, отримані від його бабусі після відчуження належного їй нерухомого майна.

На підтвердження зазначених доводів відповідач посилається на те, що його бабуся здійснила продаж житлового будинку та земельної ділянки, надавши до матеріалів справи відповідні договори купівлі-продажу (т. 1, а. с. 169-174). Проте сам по собі факт укладення бабусею договорів відчуження належного їй майна не є належним та достатнім доказом того, що отримані від такого продажу грошові кошти були фактично передані відповідачу.

Зазначені договори лише підтверджують факт відчуження нерухомого майна та отримання коштів його продавцем, однак не містять жодних відомостей про подальшу долю цих коштів, їх передачу відповідачу, правову підставу такої передачі, її розмір, дату здійснення та спосіб передання. Матеріали справи не містять ані договору дарування грошових коштів, ані розписок, банківських документів, платіжних доручень чи інших належних доказів, які б підтверджували надходження відповідних коштів саме у розпорядження відповідача.

Більше того, навіть у разі підтвердження факту отримання відповідачем певних коштів від родички, це саме по собі не свідчить про те, що такі кошти були використані для придбання майнових прав на спірну квартиру. Відповідачем не надано жодних належних та допустимих доказів існування безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між продажем бабусею належного їй майна та оплатою вартості деривативу і майнових прав на квартиру 28 січня 2016 року.

Отже, наведені відповідачем обставини ґрунтуються переважно на припущеннях та не підтверджені належною доказовою базою. За відсутності доказів фактичної передачі коштів відповідачу та доказів їх використання саме для придбання спірного майна, посилання на продаж бабусею будинку і земельної ділянки не можуть бути визнані достатніми для спростування встановленої законом презумпції спільності майна, набутого сторонами під час проживання однією сім`єю.

Відтак, надані відповідачем договори купівлі-продажу нерухомого майна лише підтверджують факт відчуження такого майна його бабусею, проте не доводять ані походження коштів, використаних для придбання спірної квартири, ані їх належність відповідачу на праві особистої приватної власності, а тому не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що спірна квартира була набута сторонами під час фактичних сімейних відносин, а тому на неї поширюється правовий режим спільної сумісної власності, передбачений статтею 74 СК України, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку зазначеного майна.

Сам по собі факт оформлення майнових прав та подальшої державної реєстрації права власності виключно за ОСОБА_1 не спростовує виникнення у позивачки права на частку в спірному майні, оскільки відповідно до статті 74 СК України визначальним є не те, на кого саме оформлено майно, а обставини його набуття та джерело коштів, за рахунок яких воно придбавалося.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката Опалюка С.В. в інтересах ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 березня 2026 рокузалишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Опалюка Сергія Валерійовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 19 червня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура