Рішення від 09 червня 2026 р. у справі №538/1734/25 — Лохвицький районний суд Полтавської області

Справа № 538/1734/25

Провадження № 2/538/91/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2026 року м. Лохвиця

Лохвицький районний суд Полтавської області у складі головуючого судді Цімботи Л.Г., за участю секретаря судового засідання Криворучко В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Лохвиця цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бондаренко Станіслав Григорович, до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Пазинич Руслан Вікторович про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 і просить визнати договір дарування від 24 червня 2024 р., посвідчений приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Пазиничем Р.В., серії НХТ № 741141 1/2 частини житлового будинку А-1, загальною площею 46,5 кв.м., погребу В, вбиральні Г, огорожі 1, на неприватизованій земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 недійсним.

Вимоги мотивував тим, що 09.04.2024 він зареєстрував шлюб з відповідачкою. На спільні кошти вони придбали у спільну сумісну власність житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на вказаний будинок було зареєстровано у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Його дружині, відповідачці по справі, стало відомо про його борг та про виконавче провадження про стягнення аліментів в сумі 99953 грн та пені в сумі 99953 грн, а також про наявність у Лохвицькому районному суді справи. З метою укривання зареєстрованого на його ім`я майна від стягнення за позовом про заборгованість зі сплати аліментів відповідачка переконала його оформити фіктивний договір дарування його частки у спільному майні, переоформивши таким чином його частку на неї. 24 червня 2024 р. вони оформили договір дарування, в якому визначили його 1/2 частку у спільному домоволодінні, яку він фіктивно подарував відповідачці з метою укривання вказаної частки від стягнення. Отримавши майно відповідачка звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. Зазначає, що він має бажання відновити своє право на спірне майно, та отримати можливість сплатити борг по аліментах. З огляду на зазначене, посилаючись на положення ст.ст.13, 15, 202, 717, 203, 215, 234 ЦК України просив визнати вищевказаний договір дарування недійсним.

Ухвалою судді від 22.09.2025 провадження у вказаній справі відкрито, постановлено розглядати її за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

В матеріалах справи наявний відзив на позов (а.с. 30-32), в якому відповідач просила відмовити в задоволенні позову, свої заперечення мотивувала тим, що договір дарування було укладено законно, ОСОБА_1 добровільно передав свою частку, на момент укладення вищевказаного договору майно не перебувало під арештом чи іншими обтяженнями; земельна ділянка під будинком на момент укладення договору дарування не була приватизована, її приватизацію вона вже здійснила, будучи одноосібним власником будинку.

28.01.2026 судом постановлено ухвалу, якою до участі в справі залучено нотаріуса.

Ухвалою суду від 23.02.2026 підготовче провадження було закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та його представник - адвокат Бондаренко С.Г. позовні вимоги підтримали, суду пояснили обставини викладені в позові, також позивач, відповідаючи на запитання суду зазначив, що договір дарування було укладено з його ініціативи, але звичайно ж з відома відповідачки.

Відповідач в судовому засіданні проти задоволення позову заперечила з підстав викладених у відзиві.

Суд, вислухавши сторони та представника позивача, дослідивши матеріали справи і давши їм належну оцінку, приходить до такого висновку.

Судом встановлено, що9 квітня 2024 р. сторони ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, про що складено актовий запис № 19. Вказана обставина підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с. 8).

11 червня 2024 р. між ОСОБА_5 з однієї сторони та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі продажу, предметом якого став житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (попередня адреса АДРЕСА_1 ), який складається в цілому з: житлового будинку А-1, загальною площею 46,5 кв.с., житловою площею 17,5 кв.м., погребу- В, вбиральні - Г, огорожі № 1, розташованого на неприватизованій ділянці. Відповідно до цього договору ОСОБА_1 придбав вищевказаний будинок у власність. При цьому п.8 Договору зазначено, що "ПОКУПЕЦЬ довів до відома ПРОДАВЦЯ, зміст заяви дружини ОСОБА_3 про надання згоди на укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, справжність підпису на якій засвідчено 11.06.2024 року приватним нотаріусом Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Смага Л.М., запис в реєстрі за № 566", а в п. 18 - , що "Цей договір складено в 2-х примірниках, один з яких залишається в справах приватного нотаріуса..., а інший, викладений на бланках нотаріальних документів, видається ПОКУПЦЮ"(а.с. 9-10).

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав від 11.06.2024 власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , є " ОСОБА_1 ", датою державної реєстрації - "11.06.2024", документи , подані для державної реєстрації - "договір купівлі-продажу, серії та номер 567, виданий 11.06.2024" (а.с. 11).

24 червня 2024 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено Договір, відповідно до п. 1.1. якого він є змішаним цивільно-правовим договором з елементами договору про зміну правового режиму майна та договору дарування. Предметом договору є придбаний наспільні кошти у спільну сумісну власність житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п.1.2. Договору сторони визначили, що частки у праві приватної власності на житловий будинок кожного з них є рівними, тобто ОСОБА_1 належить 1/2 частка, та ОСОБА_3 належить інша 1/2 частка. Визначено, що кожен із них має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю часткою в праві спільної власності на власний розсуд. Відповідно до п. 1.3 цього Договору ОСОБА_1 попередньо визначивши свою частку, без будь-якого примусу, як фізичного, так і морального передав безоплатно в особисту приватну власність ОСОБА_3 , а остання прийняла безоплатно в особисту приватну власність 1/2 частку вищевказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. В п. 1.5 Договору зазначено, що "майно ... під забороною (арештом) не перебуває.... дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального, волевиявлення є вільним усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі...умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін... договір цей укладається ними не приховує іншу угоду і відповідає їх дійсним намірам створити для себе відповідні юридичні наслідки; договір не носить характеру фіктивної чи удаваної угоди. " в п. 1.6 Договору зазначено про те, що щодо Дарувальника перевірено відсутність інформації в єдиному реєстрі боржників (а.с. 13-14). Оригінал вказаного договору знаходиться у позивача, який пред`явив його суду для огляду в судовому засіданні 10 червня 2026 р.

Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав від 24.06.2024 власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , є " ОСОБА_3 ", датою державної реєстрації - "24.06.2024", документи , подані для державної реєстрації - "договір , виданий 24.06.2024" (а.с. 15).

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 15.09.2025 та від 11.12.2025 підтверджується, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 з 24.06.2024, а також власником земельної ділянки площею 0,0635 га з кадастровим номером 5322610100:50:009:0979 з 25.09.2024, при цьому підставою для реєстрації права власності на земельну ділянку стали рішення про затвердження документації із землеустрою щодо формування земельної ділянки та передачу її у власність, виданий 12.09.2024, видавник Лохвицька міська рада (а.с. 37, 100).

Обставина отримання у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0635 га з кадастровим номером 5322610100:50:009:0979 підтверджується і копією рішення Лохвицької міської ради від 12 вересня 2024 року № 65 (а.с. 39).

Позивачем як доказ надані копії супровідних листів та копії постанов державного виконавця від 29.03.2024 у ВП № 67261072, а саме про арешт коштів боржника та про арешт майна боржника. Сторонами цього виконавчого провадження зазначені ОСОБА_3 - стягувач, ОСОБА_1 - боржник. На запитання суду, коли саме і яким чином позивач отримав ці документи, ОСОБА_1 відповісти не зміг. Суд звертає увагу, що на вказаних документах мається помітка " Згідно з оригіналом" за підписам начальника ОСОБА_6 і дата посвідчення копії " ІНФОРМАЦІЯ_1 " (а.с. 65-66).

Згідно рішення Лохвицького районного суду від 10 вересня 2025 р у справі № 538/1240/25 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було розірвано, ухвалено відновити ОСОБА_3 дошлюбне прізвище " ОСОБА_7 " (а.с. 83).

20.10.2025 р. відповідач отримала паспорт на прізвище " ОСОБА_7 " (а.с. 84).

У відповідності до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи дотримуючись принципів диспозитивності та змагальності сторін.

Суд розглядає справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ч.2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч.1ст.722 ЦК України).

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з ч.ч.2, 3 ст.234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.

За умовами ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З роз`яснень, які містяться в п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року №, вбачається, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин, та у разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину недійсним, повинен довести суду відсутність в усіх учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Під час розгляду справи, судом не встановлено, що укладаючи договір дарування як ОСОБА_1 , так і ОСОБА_3 , тим більше, не мали на меті встановлення правових наслідків.

Крім того, позивач не надав суду доказів, що на момент укладення оспорюваного договору він був обізнаний про винесення державним виконавцем постанови про накладення арешту на його майно, більше того матеріали справи не містять жодних належних і допустимих доказів про обізнаність, тим більше, і відповідача про якісь боргові зобов`язання позивача, і відповідно доказів про те, що вона діяла з метою уникнення саме позивачем цивільно-правової відповідальності.

З огляду на це у суду не має підстав вважати, що оспорюваний правочин є фіктивним .

Таким чином, суд оцінивши докази за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому їх дослідженні, давши їм оцінку в цілому, так і кожному окремо, враховує всі надані докази і вважає, що позов задоволенню не підлягає.

Приймаючи таке рішення, суд виходить з того, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для звернення до суду з позовом, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах по справі, які доводять наявність існування порушень з боку відповідача прав позивача, які підлягають відновленню в порядку встановленому законом.

Відповідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України суд вирішує питання про судові витрати пропорційно задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позову було відмовлено, то вимоги ОСОБА_1 про стягнення судових витрат задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 13, 18, 81, 83, 258, 259, 263-265, 352, 354, 355 ЦПК України, суд,

у х в а л и в :

В задоволенні позову ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Бондаренко Станіслав Григорович, до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Миргородського районного нотаріального округу Полтавської області Пазинич Руслан Вікторович про визнання договору дарування недійсним відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку передбаченому п.15.5) Перехідних

положень ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 19 червня 2026 р.

Суддя Лохвицького

районного суду Людмила ЦІМБОТА