Постанова від 18 червня 2026 р. у справі №944/3517/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 944/3517/24 Головуючий у 1 інстанції: Матвіїв І.М.

Провадження № 22-ц/811/763/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Хоцянович О. В.,

з участю – представника позивача – адвоката Тимощука О. І., представника відповідачів – адвоката Желізка В. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням,

ВСТАНОВИВ:

у червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому просив:

- стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на свою користь завдану йому майнову шкоду в розмірі 22 153 грн 49 коп., яка складає загальну вартість придбаних лікарських засобів, препаратів, оплату послуг та матеріалів медичного призначення;

- стягнути з ОСОБА_3 на свою користь завдану йому моральну шкоду в розмірі 500 000 грн 00 коп.;

- стягнути з ОСОБА_4 на свою користь завдану йому моральну шкоду в розмірі 500 000 грн 00 коп.;

- стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на свою користь витрати на правничу допомогу в розмірі 35 000 грн 00 коп. та інші судові витрати.

Позов мотивований тим, що 05 травня 2013 року у вечірній час близько 22:30 год ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з хуліганських мотивів нанесли ОСОБА_1 декілька ударів, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 били спочатку руками, а пізніше ногами, коли він вже перебував на землі. Всі отриманні удари прийшлись в голову, що потягло за собою втрату рівноваги, головний біль та виступ крові. Зранку в позивача дуже боліла голова та фактично він не міг підвестися на ноги. В подальшому у нього згідно виписки з медичної карти стаціонарного хворого № 11533, було діагностовано та встановлено такий діагноз: відкрита ПМТ. Забій головного мозку легкого ступеня. Вдавлений багато уламковий депресивний проникаючий злам лобної кістки; багато уламкові злами решітчастої та носових кісток із зміщенням; лобної, гайморової та етмоїдальної пазух, склепіння орбіт. Дані тілесні ушкодження були заподіянні групою осіб, а саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . За наслідками отриманих тілесних ушкоджень ОСОБА_1 отримав ІІІ групу інвалідності безтерміново. Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 16 травня 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було звільнено від кримінальної відповідальності за частиною другою статті 121, частиною другою статті 296 КК України на підставі положень статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Внаслідок вказаної вище події ОСОБА_1 отримав тяжкі тілесні ушкодження, у вигляді черепно-мозгової травма у вигляді уламкових переломів лобної кістки, внутрішніх стінок обох орбіт, стінок гайморових пазух, кісток носа, і носової переділки, комірок етноїдального лабіринту та вогнища геморрагічного забою головного мозку базально-медіальній частині правої лобної долі, а також синці на повіках очей і на спинці носа, змушений був звертатися в лікувальні заклади для проведення невідкладних медичних заходів. Позивач тривалий час перебував на лікуванні в стаціонарному відділенні лікарні. Лікарями комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова проведено операцію з реконструкції лобних пазух. Післяопераційний період його лікування включав комплекс медичних заходів та процедур для повної реабілітації та видужання. Загальна сума лікування становила 22 153 грн 49 коп., яка складає загальну вартість придбання лікарських засобів, препаратів, оплата послуг та матеріалів медичного призначення. У результаті протиправних дій відповідачів ОСОБА_1 спричинено і моральну шкоду, оскільки діями ОСОБА_3 та ОСОБА_4 завдано позивачу немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які позначили негативні зміни у житті потерпілого: щоденні думки та спогади про наслідки психотравмуючої події, страх можливого повторення подій, негативні переживання та спогади, потреба в униканні аналогічних обставин, насторога, тривога, емоційні та тілесні реакції при згадуванні; важкість виконання повсякденних обов`язків, фіксованість уваги на проблемі одужання та реабілітації, переживання фізичних незручностей та психологічного дискомфорту, тимчасова відірваність від активного соціального життя, знижений та нестійкий настрій, порушення сну, неприємні сновидіння, емоційна напруга, нервозність, дратівливість, реакції замикання, бажання уникати контактів, почуття образи, обурення, приниженої гідності; побоювання щодо майбутнього стану здоров`я. В момент отримання тілесних ушкоджень, потерпілий переніс значний фізичний біль, пережив емоційний стрес, який супроводжувався почуттями розгубленості, образи, обурення, приниженої гідності, тривоги, страху за своє здоров`я та життя. В подальшому, потерпілий був вимушений проходити стаціонарне лікування з оперативним втручанням, витерплювати болісні лікувальні та діагностичні процедури, отримувати неприємне медикаментозне лікування. Впродовж всього періоду лікування почувався незручно, дискомфорт, з необхідністю пристосовуватися до негативних умов існування (ліжковий режим, гігієнічні проблеми, залежність від оточення). В період стаціонарного лікування потребував зовнішньої допомоги з боку близьких, з приводу чого почувався як джерело клопоту та обмежень для родичів. Наслідки перенесеної травми призвели до появи негативних психосоматичних та психоемоційних змін: порушення сну, швидка втомлюваність, пасивність, знижений настрій, пригніченість, нервозність, дратівливість, образливість, чутливість, реакції замикання, фіксованість на негативних переживаннях, емоційна напруга, насторога, невпевненість в собі, відчуття власної трудової неповноцінності, тривога з приводу майбутнього. Впродовж певного періоду лікування ОСОБА_1 був непрацездатним, дотепер залишається обмеження трудової продуктивності, що тягне за собою погіршені можливості отримання прибутків, та призводить до зниження його добробуту. Внаслідок обставин отримання тілесних ушкоджень він як потерпілий досі відчуває почуття приниженої гідності, образи, досади, обурення поведінкою винуватця, переживаю щодо своєї соціальної репутації. Наслідки події, що сталася, потягли за собою нераціональне витрачання життєвого часу (на лікування, проведення правових заходів), обумовили необхідність залучання значних фізичних, душевних та матеріальних ресурсів, дотепер вимагають компенсаторних можливостей задля їх подолання. При цьому, завдана шкода на даний час також не відшкодована. Окрім цього, адвокат Тимощук О. І. здійснює представництво інтересів ОСОБА_1 починаючи з 2015 року і відповідні суми за його захист інтересів були також прописані в договорі. Понесені позивачем витрати складають 35 000 грн 00 коп. З огляду на вказані обставини, позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням задоволено частково.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 840 грн 00 коп. в рахунок відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 80 000 грн 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 80 000 грн 00 коп. в рахунок відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином.

У решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн 00 коп.

Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь держави по 1211 грн 20 коп. судового збору з кожного.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в березні 2026 року апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просить рішення Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення судом не враховано, що позивачем доведено розмір заподіяної йому майнової шкоду, проте суд помилково стягнув на її відшкодування лише 840 грн 00 коп., у порівнянні із заявленим та доведеним у розмірі 22 153 грн 49 коп. Визначаючи відшкодування моральної шкоди у розмірі по 80 000 грн 00 коп. з кожного з відповідачів, суд не повністю врахував характер отриманих позивачем тілесних ушкоджень, особливість його лікування, тривалість такого, байдужість відповідачів під час проходження лікування та в подальшому до стану здоров`я позивача, отриману ним інвалідність, внаслідок чого такий став обмежено працездатним. Вказує на те, що присуджений судом до відшкодування розмір моральної шкоди, станом на момент подання апеляційної скарги, відповідачами позивачу не сплачений. Судом безпідставно зменшено розмір витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги позивачу як під час кримінального провадження, так і під час розгляду даної справи.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідачів не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно зі частиною шостою статті 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

За змістом цієї норми, не лише вирок, але і ухвала про закриття кримінального провадження із звільненням від кримінальної відповідальності, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду у цивільному провадженні виключно в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Закриття кримінального провадження з реабілітуючої підстави можливе за умови, якщо в межах розслідування встановлені як сам факт вчиненого діяння, так і наявність у ньому складу кримінального правопорушення, але відсутні достатні докази, що вказують на вчинення цього діяння саме підозрюваним.

Висновок про непричетність особи до вчинення кримінального правопорушення може бути зроблений у результаті достовірного встановлення невинуватості підозрюваного (обвинуваченого) (наприклад, за підтвердження його алібі) або вичерпання можливостей для збирання додаткових доказів і тлумачення сумнівів щодо винуватості на його користь згідно з принципом презумпції невинуватості.

Незалежно від того, яка з вказаних обставин привела до закриття кримінального провадження на цій підставі, таке рішення повністю реабілітує особу і не дає підстав вважати її залишеною під підозрою.

Подібні правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 383/596/15, від 22 квітня 2019 року в справі № 236/893/17, від 25 березня 2020 року в справі № 641/8857/17.

Закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності за закінченням строку давності є нереабілітуючою підставою, а тому така особа не звільняється від обов`язку відшкодувати заподіяну її діями шкоду.

Відповідно до частин першої, сьомої статті 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Особа, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред`явити його в порядку цивільного судочинства.

Звільнення від кримінальної відповідальності з підстав частини першої статті 49 КПК України не звільняє особу від обов`язку відшкодувати заподіяну кримінальним правопорушенням шкоду, що кореспондується з положеннями частини першої статті 1177 ЦК України та частин першої, сьомої статті 128 КПК України.

Судом встановлено, ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 16 травня 2023 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 121, частиною другою статті 296 КК України, на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України, у зв`язку із закінченням строків давності. Кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 06 травня 2013 року за № 12013150350000567, про обвинувачення ОСОБА_3 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 121, частиною другою статті 296 КК України, ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 121, частиною другою статті 296 КК України закрито на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК, у зв`язку із звільненням обвинувачених від кримінальної відповідальності. Ухвала набрала законної сили 24 травня 2023 року.

Потерпілим у даному кримінальному провадженні визнано ОСОБА_1 .

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. Водночас, одне і те саме правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.

Відповідно до частин першої та другої статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Аналіз статей 11 та 1166 ЦК України дозволяє зробити висновок, що підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі. Зобов`язання про відшкодування шкоди виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом - шкодою; вина особи, яка завдала шкоди.

Відповідно до частини першої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Частиною другою статті 22 ЦК України передбачено, що збитками є витрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи, майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 22 ЦК України).

Відповідно до статті 1192 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Аналіз положень статей 11, 23 та 1167 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Відповідно до частини першої статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.

Згідно із положеннями статті 1207 ЦК України шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, встановлюються законом.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Як визначено у частинах першій, другій статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Щодо відшкодування майнової шкоди.

Аналіз змісту позовної заяви у цій частині позовних вимог свідчить, що до стягнення заявлена майнова шкода у виді витрат на лікування позивача.

Відповідно до частини першої статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я фізичній особі, зобов`язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Судом встановлено, що внаслідок отриманих травм стан здоров`я позивача погіршився і він проходив лікування.

Проте на підтвердження позовних вимог про стягнення витрат на лікування позивачем надано виписки із медичної карти стаціонарного хворого із зазначенням діагнозу, призначеного лікування, відомості про стан здоров`я на час виписки та рекомендацією лікаря щодо подальшого лікування, довідку про використання медичних матеріалів фірми» Конмед» та прайс лист з цінами відповідних медичних матеріалів.

Дослідивши надані позивачем документи, суд першої інстанції, з висновками якого погоджується колегія суддів, дійшов обґрунтованого висновку що такі документи, не містять доказів, що саме ці медичні препарати були придбані позивачем, оскільки не надані фіскальні чеки щодо придбання саме ліків та медичних матеріалів за призначенням.

За таких обставин, суд правильно вважав, що позовні вимоги позивача про стягнення майнової шкоди підлягають задоволенню в доведеному розмірі, а саме в сумі 840 грн 00 коп., яка складається з оплати за КТ-ДПН від 10 травня 2013 та КТ-голови від 13 травня 2013 року, оскільки такі вочевидь, зроблені одразу після завдання позивачу тілесних ушкоджень у відповідні ділянки тіла, які досліджувались медиками.

Щодо витрат на лікування позивача, які понесені закладом охорони здоров`я, такі підлягають відшкодуванню відповідачами не позивачу, а відповідному закладу, що узгоджується з положеннями статті 1206 ЦК України.

Відтак, доводи апеляційної скарги у цій частині вирішення позовних вимог не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки такі є необґрунтованими, не підтверджуються матеріалами справи та зібраними по справі доказами, які оцінені судом.

Щодо відшкодування моральної шкоди.

За змістом згаданої частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.

Відповідно до положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її завдання - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц).

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14-ц).

Під час розгляду справ про відшкодування моральної шкоди суд повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та на яких міркуваннях він у цьому базується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, потрібні для відновлення попереднього стану. Водночас суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення. Наявність заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі № 180/1735/16-ц).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20).

Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року в справі № 752/17832/14 зазначено, що розмір моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Установивши, що внаслідок вчинення відповідачами відносно позивача кримінального правопорушення, а саме нанесення йому умисних тяжких тілесних ушкоджень, що підтверджується ухвалою суду про закриття кримінального провадження і звільнення відповідачів від кримінальної відповідальності, позивач безсумнівно зазнав фізичного болю і ушкодження здоров`я, складність та тривалість лікування, а також пов`язані із цим негативні зміни у житті позивача, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про перенесення позивачем моральних страждань та існування правових підстав для відшкодування моральної шкоди, проте визначаючи її розмір, місцевий суд не у повній мірі урахував глибину понесених позивачем страждань у зв`язку з вчинення щодо нього, як потерпілого, кримінального правопорушення, зокрема, характеру та тяжкості отриманих ним тілесних ушкоджень, отриману ним внаслідок цього інвалідність ІІІ групи безтерміново, тривалість його лікування, реабілітацію, яка триває і на даний час, поведінку відповідачів як під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, так і під час розгляду справи судами двох інстанцій, які не відшкодували позивачу завдану йому майновому та моральну шкоду у визначеному судом розмірі, і така залишається не відшкодованою і на даний час, внаслідок чого дійшов до недостатньо обґрунтованого висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру моральної шкоди більш як у п`ять разів, визначивши розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 80 000 грн 00 коп. з кожного з відповідачів.

Керуючись принципами виваженості, розумності, справедливості та співмірності, беручи до уваги, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш ніж достатнім для поміркованого задоволення немайнових втрат потерпілої особи і не повинен призводити до безпідставного збагачення позивача за рахунок відповідачів, враховуючи, у тому числі, посткримінальну поведінку відповідачів, колегія суддів за обставинами цієї справи доходить висновку, що розмір адекватної компенсації моральної шкоди, яка на даний час підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача, необхідно визначити у розмірі 300 000, 00 грн, і такий розмір відповідатиме глибині і тривалості моральних страждань позивача.

Щодо солідарної (часткової) відповідальності відповідачів.

Статтею 266 ЦПК України визначено, що суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов`язок чи право стягнення є солідарним.

У статті 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання (стаття 541 ЦК України).

Тлумачення статей 540 та 541 ЦК України дає підстави для висновку, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникають часткові зобов`язання. Тому стягувач у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання (постанова Верховного Суду від 17 квітня 2019 року в справі № 519/654/17).

У разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (частина перша статті 543 ЦК України).

Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (частина перша статті 544 ЦК України).

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (частина перша статті 1190 ЦК України).

Частиною другою цієї статті Кодексу визначено, що за заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

За змістом зазначеної норми закону спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов`язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, співпадали за часом. Це правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку.

При цьому у заподіянні шкоди спільними діями має місце єдність дій заподіювачів, яка полягає у такому їх взаємозв`язку, при якому виключення хоча би однієї із цих дій із комплексу діянь співзаподіювачів не призводить до виникнення спільного шкідливого результату. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їх вини.

Солідарну відповідальність по відшкодуванню шкоди несуть особи, діяння яких були об`єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода стала наслідком їх спільних дій.

При вчиненні злочину кількома особами вони несуть солідарну відповідальність за заподіяну шкоду по епізодах злочину, в яких встановлено їх спільну участь. Разом з тим, є неприпустимим покладення солідарної відповідальності на осіб, яких хоча й притягнуто до кримінальної відповідальності в одній справі, але за самостійні злочини, не пов`язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних із них засуджено за корисливі злочини, наприклад, за розкрадання, а других - за халатність, незважаючи на те, що дії останніх об`єктивно сприяли першим у вчиненні злочину (постанови Верховного Суду від 21 березня 2024 року в справі № 295/2859/13-ц та від 15 жовтня 2025 року в справ № 202/5220/22).

Оскільки у спірних правовідносинах відповідачі спільними діями завдали позивачу тяжкі тілесні ушкодження, що випливає зі змісту оголошеної їм підозри, зокрема, за частиною другою статті 121 КК України, а також з ухвали суду, якою їх звільнено від кримінальної відповідальності у тому числі за діяння, вчинене групою осіб, а аналіз змісту позовної заяви свідчить, що позивач не просив визначити відповідальність відповідачів, у частці відповідно до ступеня їхньої вини, відсутні підстави для застосування припису частини другої статті 1190 ЦК України, тому на відповідачів слід покласти солідарну відповідальність як по відшкодуванню майнової, так і по відшкодуванню моральної шкоди.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 396/1802/17 та 29 січня 2025 року в справі № 751/503/22, а також у постанові від 14 грудня 2022 року в справі № 463/6510/18.

Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, надану у суді, регламентовано у пункті 1 частини третьої статті 133, статтях 134, 137, 141 ЦПК України.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (частина перша, друга статті 15 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

Згідно з положеннями частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У даній справі професійну правничу допомогу в суді першої інстанції ОСОБА_1 надавав адвокат Тимощук О. І., який діяв на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії ВС № 1291256, виданого 24 червня 2024 року відповідно до договору про надання правової допомоги б/н від 24 червня 2024 року.

До позовної заяви додано розрахунок вартості адвоката, який є додатком № 1 до договору про надання правової допомоги від 24 червня 2024 року, з якого убачається, що Левандовському П. Ю. надану таку правову допомогу: представництво інтересів у кримінальному провадженні у справі № 460/223/16-к на суму 15 000 грн 00 коп., підготовка позовної заяви та документів до неї на суму 5 000 грн 00 коп., вивчення та опрацювання клопотань та інших документів, що надійдуть під час розгляду справи на суму 5 000 грн 00 коп., участь у судових засіданнях з добиранням на суму 10 000 грн 00 коп. Всього, вартість правової допомоги становить 35 000 грн 00 коп., які позивач просив стягнути солідарно з відповідачів, у поданій ним позовній заяві.

У позовній заяві зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу, які позивач очікує понести у зв`язку із розглядом справи, орієнтовно в розмірі 15 000 грн 00 коп.

Вирішуючи питання стягнення цих витрат, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 35 000 грн 00 коп. не можуть вважатись розумними та співмірними зі складністю справи, тому з урахуванням принципу співмірності, складності справи, обсягу виконаної адвокатом роботи та її необхідності для постановлення даного судового рішення, суд дійшов висновку, що із відповідачів солідарно на користь позивача слід стягнути 10 000 грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

Проте з такими висновками повністю погодитись не можна, виходячи з такого.

Щодо процесуальних витрат у кримінальній справі.

Статтею 127 КПК України визначено, що підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення. Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом.

Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (частина перша статті 128 КПК України).

Згідно з положеннями частини п`ятої-сьомої статті 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред`являти той же позов у кримінальному провадженні. Особа, яка не пред`явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред`явити його в порядку цивільного судочинства.

За приписами статті 129 КПК України ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. У разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення суд відмовляє в позові. У разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, а також у випадках, передбачених частиною першою статті 326 цього Кодексу, суд залишає позов без розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 118 КПК процесуальні витрати складаються із витрат на правничу допомогу.

Так, процесуальні витрати це передбачені кримінальним процесуальним законом затрати, які виникають та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, понесені органами досудового розслідування, прокуратури і суду та іншими учасниками кримінального провадження. Умовно їх можна поділити на: витрати, які учасник кримінального провадження несе самостійно та витрати, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України.

Компенсація процесуальних витрат особам, які залучаються у кримінальне провадження, перш за все є важливою гарантією повноти встановлення обставин справи, забезпечує реалізацію принципу безпосередності дослідження показань, речей і документів, захищає права осіб, що здійснюють у кримінальному судочинстві покладені на них процесуальні обов`язки.

В основі механізму відшкодування процесуальних витрат лежать правовідносини між суб`єктами, що в різних процесуальних статусах залучаються у провадження та несуть у зв`язку з цим витрати, і посадовими особами та органами, які зобов`язані компенсувати зазначені витрати за рахунок публічних або приватних коштів.

При цьому питання розподілу таких витрат повинно вирішуватися індивідуально у кожному кримінальному провадженні з урахуванням всіх обставин їх виникнення, підстав завершення кримінального провадження та судового розгляду.

Питання щодо процесуальних витрат суд вирішує з додержанням правил, визначених у главі 8 КПК України.

Частиною другою статті 120 КПК України передбачено, що витрати, пов`язані з оплатою допомоги представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які надають правову допомогу за договором, несе відповідно потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, юридична особа, щодо якої здійснюється провадження.

У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати (частина перша статті 124 КПК України).

Статтею 126 КПК України визначено, що суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою. Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуальних витрат, якщо це стосується їхніх інтересів.

З аналізу положень кримінального процесуального закону, які регулюють питання розподілу та стягнення процесуальних витрат, слідує, що у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати, а на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. При цьому суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою.

Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому слідчий суддя, суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (частина перша, друга статті 369 КПК України).

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 368 КПК України ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання: на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі.

Наведена норма узгоджується з положеннями пункт 2 частини четвертої статті 374 КПК України, котрою врегульовано вимоги до змісту вироку.

Вимоги до змісту ухвали містяться в статті 372 КПК України.

Згідно з частиною першою статті 418 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 3 частини першої статті 407 цього Кодексу, суд апеляційної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 419 КПК України ухвала суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, розподілу процесуальних витрат.

У пункті 6.19. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справа № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19), якою керувався суд при ухваленні рішенні, зазначено, що за висновками Великої Палати Верховного Суду процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством (пункт 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18), пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19), пункт 20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19)).

Близький за змістом висновок про те, що вимога про стягнення процесуальних витрат повинна розглядатися в порядку КПК України, і ці витрати не вважаються збитками у розумінні статті 22 ЦК України, міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 478/2586/16-ц (провадження № 14-155цс19).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16-ц (провадження № 14-400цс18) викладено такий висновок щодо застосування норм права:

«43. Суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою (частина перша статті 126 КПК України). Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання, зокрема, про те, на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі (пункт 13 частини першої статті 368 КПК України).

44. Сторони кримінального провадження, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі мають право оскаржити судове рішення щодо процесуальних витрат, якщо це стосується їхніх інтересів (частина друга статті 126 КПК України).

45. Питання про розподіл процесуальних витрат за результатами судового розгляду у кримінальному провадженні вирішується, у тій справі, в якій вони були понесені, за правилами КПК України. Якщо це питання не було вирішене судом, сторони кримінального провадження, свідок, експерт, спеціаліст і перекладач мають можливість оскаржити в цій частині ухвалене у справі судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. А тому такі витрати не можуть бути стягнуті з обвинуваченого за позовом, поданим за правилами цивільного судочинства».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17 (провадження № 13-47кс20) викладено такий висновок щодо застосування норм права:

«КПК України не обмежує процесуальну форму вирішення питання щодо розподілу процесуальних витрат, у тому числі витрат на правову допомогу, виключно обвинувальним вироком.

Суд повинен вирішити питання про розподіл процесуальних витрат у будь-якому рішенні, яким завершується розгляд кримінального провадження по суті, у тому числі й в ухвалі про закриття кримінального провадження у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

Невирішення питання про розподіл процесуальних витрат не може бути єдиною підставою для скасування прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, оскільки не є істотним порушенням вимог КПК та не впливає на вирішення питання кримінально-правової кваліфікації, доведеності винуватості і призначення покарання.

Вирішення питання про розподіл процесуальних витрат полягає у висновку суду про стягнення або відмову у стягненні певної грошової суми, яка є процесуальними витратами у розумінні КПК. Залишення клопотання учасника провадження про розподіл процесуальних витрат без розгляду не є вирішенням судом питання про розподіл процесуальних витрат. Це питання може вирішити відповідно до положень ч. 5 ст. 534 КПК України суд, який виніс рішення без вирішення питання про розподіл процесуальних витрат».

Тобто, Великою Палатою Верховного Суду вказано на необхідність вирішення питання щодо процесуальних витрат у різних за процесуальною формою судових рішеннях, однак не визначено, які саме витрати необхідно стягувати з особи, кримінальне провадження відносно якої закрито у зв`язку зі звільненням її від кримінальної відповідальності, а які відносити на рахунок держави.

Об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду в постанові від 12 вересня 2022 року у справі № 203/241/17 (провадження №51-4251кмо21) сформульовано висновок щодо застосування норм права, відповідно до якого: «Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі положень статті 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, процесуальні витрати, понесені органом досудового розслідування та пов`язані зі здійсненням кримінального провадження, у тому числі й витрати на проведення експертизи, не стягуються з особи, кримінальне провадження щодо якої закрито на цій підставі, а відносяться на рахунок держави, окрім витрат, пов`язаних, зокрема, із залученням експерта стороною захисту».

Узагальнено позиції Верховного Суду можна сформулювати таким чином:

- питання про розподіл процесуальних витрат має бути вирішено при ухваленні будь-якого рішення, яким закінчується розгляд справи, у тому числі рішенні про звільнення від кримінальної відповідальності;

- процесуальні витрати не можуть бути відшкодовані в порядку цивільного судочинства і, таким чином, правила частини сьомої статті 128 КПК України, які дають можливість пред`явити позов у разі залишення його без розгляду, не поширюються на процесуальні витрати;

- витрати органів досудового розслідування не можуть бути стягнуті з особи, звільненої від відповідальності.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 02 грудня 2024 року у справі № 686/1699/20 (провадження № 51-2680кмо23) зазначено, що:

«23. Об`єднана палата зазначає, що презумпція невинуватості стосується лише кримінальної відповідальності особи і не поширюється на її цивільну відповідальність, яка не завжди пов`язана з винуватістю у вчиненні злочину. Відповідальність за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки, не обов`язково зумовлена винуватістю володільця такого джерела у вчиненні злочину, передбаченого статтею 286 КК, або іншими положеннями кримінального закону. Також звільнення від відповідальності у зв`язку із заподіянням шкоди в стані крайньої необхідності не звільняє від цивільної відповідальності за завдану шкоду.

24. Таким чином, цивільна відповідальність, у тому числі, обов`язок компенсації процесуальних витрат, не порушує презумпцію невинуватості особи у вчиненні злочину, оскільки не свідчить про визнання її винуватою у вчиненні злочину або поводження з нею як з особою, винуватою у вчиненні злочину.

26. Також суд зазначає, що рішення про стягнення витрат приймається одночасно з рішенням про звільнення її від кримінальної відповідальності. Таким чином, не можна сказати, що стягнення відбувається після того, як він втратив статус обвинуваченого. Крім того, зміна статусу обвинуваченої особи на інший її статус не завжди перешкоджає стягненню з неї процесуальних витрат, наприклад, коли при залишенні в силі обвинувального вироку апеляційним судом обвинувачений стає засудженим. Аналогічно, зміна обвинуваченим статусу в разі звільнення його від кримінальної відповідальності також не може бути перешкодою для стягнення витрат.

28. Також в розвиток свого висновку в постанові від 12 вересня 2022 року, Об`єднана палата вважає, що крім витрат на залучення експерта стороною захисту, з особи, звільненої від кримінальної відповідальності, можуть бути стягнуті також і витрати, понесені потерпілим у зв`язку з кримінальним провадженням, яке закінчилося звільненням від відповідальності.

29. Оскільки обвинувачена особа, у якої є можливість звільнення від кримінальної відповідальності, має прийняти усвідомлене рішення, чи скористатися таким правом, йому в порядку частин другої та третьої статті 285 КПК має бути роз`яснена, крім іншого, можливість стягнення з нього процесуальних витрат.»

У цій постанові також викладено такий висновок щодо застосування норм права: «Якщо особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК, процесуальні витрати потерпілого можуть бути стягнені з такої особи в порядку, передбаченому частиною першою статті 124 КПК України. Можливість стягнення процесуальних витрат має бути роз`яснена обвинуваченому при роз`ясненні йому права на звільнення від кримінальної відповідальності і права заперечувати проти закриття кримінального провадження відповідно до частин другої та третьої статті 285 КПК України ».

Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України», заява № 55339/07),

З огляду на зазначене, позивач не позбавлений на даний час можливості звернутись за вирішенням питання стягнення на його користь з відповідачів процесуальних витрат (витрат на правничу допомогу, надану в суді першої та апеляційної інстанції), понесених ним у кримінальній справі, в порядку кримінального судочинства, зокрема в порядку виконання судових рішень, передбаченому КПК України.

Близький за змістом висновок викладено в постанові Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 607/14298/20 (провадження № 51-3578км23)

У той час, як вирішення цього питання за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження слід розглядати як розгляд справи неналежним судом у розумінні положень Конвенції.

Таким чином, суд першої інстанції помилково врахував під час вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу витрати, понесені позивачем в кримінальному провадженні, в розмірі 15 000 грн 00 коп.

У зв`язку з наведеним рішення суду в цій частині підлягає зміні, із викладенням мотивів у цій частині в редакції цієї постанови.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу у цивільній справі.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що такі не містять обґрунтованого належним чином заперечення відповідачів про зменшення їх розміру, тому суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір таких витрат.

Поряд з тим враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду рішення суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди змінено щодо її розміру та способу відшкодування, тобто ці позовні вимоги задоволені частково, судові витрати, а саме витрати на професійну правничу допомогу, підлягають стягненню пропорційно розміру задоволених позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, що узгоджується з пунктом 3 частини другої статті 141 ЦПК України. Оскільки рішення суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди, які судом першої інстанції задоволені частково, залишено без змін за результатами апеляційного розгляду, витрати на професійну правничу допомогу у цій частині вирішення позовних вимог також підлягають стягненню пропорційно до задоволеної частини.

Виходячи з наведеного, для цілей розподілу цих витрат, такі витрати визначаються судом апеляційної інстанції в розмірі 20 000 грн 00 коп., тобто лише витрати, за розгляд цієї справи судом першої інстанції.

З огляду на те, що позовні вимоги задоволено судом частково, а саме в розмірі 29, 43 %, то стягнення підлягають витрати в розмірі 5 886 грн 00 коп.

Тому оскаржуване рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу неможливо визнати законним та обґрунтованим, адже таке ухвалено з порушенням норм процесуального права.

Касаційний цивільний суд вже неодноразово звертав увагу, що принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (постанови Верховного Суду від 24 травня 2023 року в справі № 179/363/21, від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20, пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20).

Однак, з урахуванням принципу заборони повороту до гіршого, враховуючи, що відповідачами рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується, колегія суддів залишає рішення суду в частині розміру цих витрат без змін.

Щодо способу стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

При повному або частковому задоволенні позову до кількох відповідачів інші судові витрати відшкодовуються позивачу пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів. Солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.

В порушення наведеної норми процесуального права суд першої інстанції стягнув з відповідачів на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в солідарному порядку.

У цьому зв`язку необхідно змінити рішення суду першої інстанції в частині вирішення питання солідарного стягнення витрат на професійну правничу допомогу, та стягнути такі порівну з кожного з відповідачів, у визначеному місцевим судом розмірі.

Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржене рішення в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про їх часткове задоволення; рішення в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу змінити щодо його мотивів, у спосіб викладення відповідного абзацу резолютивної частини в редакції цієї постанови; а рішення суду в частині вирішення позовних вимог про відшкодування майнової шкоди як законне та обґрунтоване - залишити без змін.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Згідно зі частиною першою, другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, зокрема, виходячи з того, що така задоволена частково, а позивач звільнений від сплати судового збору на підставі положень статті 5 Закону України «Про судовий збір», в дохід держави з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 необхідно стягнути судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог, за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі по 1 504 грн 10 коп. з кожного, а також судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції, в розмірі по 2 256 грн 15 коп. з кожного.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування майнової шкоди залишити без змін.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким дані позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 завдану вчинення кримінального правопорушення моральну шкоду, в розмірі 300 000 грн 00 коп.

В задоволенні решти позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 02 лютого 2026 року в частині стягнення солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн 00 коп. змінити в частині мотивів, виклавши їх в редакції цієї постанови та виклавши абзац шостий резолютивної частини в такій редакції: «Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 5 000 грн 00 коп. з кожного».

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в дохід держави судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції в розмірі по 1 504 грн 10 коп. з кожного, а також судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції, в розмірі по 2 256 грн 15 коп. з кожного.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич