Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №754/8386/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року

м. Київ

справа № 754/8386/23

провадження № 61-10930св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович, Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Любов Миколаївна,

учасники справи за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Київський державний нотаріальний архів,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана представником Яцько Рустамом Михайловичем , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2023 року у складі судді Грегуль О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року в складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року ОСОБА_3 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський В. С. (далі - ПН КМНО Войтовський В. С.), Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Делікатна Л. М. (далі ПН КМНО Делікатна Л. М.) про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Позов обґрунтований тим, що:

його родині належала квартира АДРЕСА_1 . Наприкінці 2001 року у сім`ї виникла необхідність її продати. Однак оскільки він був неповнолітнім, орган опіки та піклування не надавав на це дозвіл. Було вирішено, що дідусь подарує йому квартиру АДРЕСА_2 ;

28 листопада 2001 року був укладений договір дарування щодо спірної квартири. Він продовжив там проживати разом з бабусею та дідусем;

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла бабуся, а ІНФОРМАЦІЯ_2 помер дідусь;

нещодавно він дізнався, що 22 травня 2023 року ПН КМНО Войтовським В. С. було видано свідоцтво про право на спадщину.

Посилаючись на порушення свого права власності та норми закону при видачі свідоцтва позивач за первісним позовом просив:

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину № 915 від 22 травня 2023 року, видане ПН КМНО Войтовським В. С.

У вересні 2023 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_3 , третя особа: Київський державний нотаріальний архів про визнання недійсним договору дарування.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

лише з первісного позову він дізнався про існування договору дарування;

цей договір був укладений 28 листопада 2001 року. В договорі зазначено, що він укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 в особі ОСОБА_6 , яка діє на підставі розпорядження Деснянської районної державної адміністрації м. Києва від 31 жовтня 2001 року № 185;

дана конструкція суперечить статтям 78, 145 КпШС України, оскільки для відчуження або придбання нерухомого майна орган опіки та піклування мав надати згоду на вчинення правочину саме батькам, а не бабусі;

окрім того така угода обмежує права батьків, що суперечить частині другий статті 12 ЦК УРСР;

крім того, не відбулася передача квартири, договір був укладений лише з метою отримання дозволу на продаж квартири по АДРЕСА_3 , наміру на укладення саме договору дарування не було, тобто угода є мнімою (стаття 58 ЦК УРСР). ОСОБА_5 не мав іншого житла, продовжував проживати в квартирі та не передавав її позивачу.

З огляду на викладене ОСОБА_2 просив:

визнати недійсним договір дарування від 28 листопада 2001 року зареєстрований в реєстрі за № 1-2473 квартири АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2023 року задоволено первісний позов ОСОБА_3 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за № 915 і видане ПН КМНО Войтовським В. С. Відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1073,60 грн судового збору та 556,80 грн судового збору. Понесені позивачем за зустрічним позовом судові витрати покладено на позивача за зустрічним позовом.

Суд першої інстанції виходив з того, що:

договір дарування є одностороннім правочином і є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Тому доводи ОСОБА_2 про невідповідність договору дарування вимогам статті 146 КпШС України та його недійсність з підстав статті 48 ЦК УРСР є безпідставними;

доводи ОСОБА_2 про недійсність договору дарування квартири з підстав передбачених статтею 58 ЦК УРСР, оскільки договір дарування був укладений лише для можливості укласти договір купівлі-продажу іншої квартири суд вважає безпідставними, оскільки договір дарування квартири був спрямований саме на набуття дитиною права власності на нерухоме майно взамін права власності цієї дитини на інше нерухоме майно, яке відчужувалось та було відчужене від імені дитини. По суті при укладенні договору дарування квартири намір був спрямований на заміну права власності дитини на нерухоме майно з одного нерухомого майна на інше з метою збереження/захисту, а не позбавлення дитини права власності на нерухоме майно;

доводи ОСОБА_2 про те, що передачі майна обдарованому не відбулось і спадкодавець за життя користувався подарованою ним квартирою та сплачував житлово-комунальні послуги перевірялись у судовому засіданні і судом встановлено, що ОСОБА_5 за життя в період з 11 липня 1989 року по 01 листопада 2021 року та ОСОБА_6 за життя в період з 11 липня 1989 року по 12 жовтня 2021 року були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 , але це не свідчить, що передачі майна обдарованому не відбулось. Згідно з інформацією ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» щодо укладення договору про постачання електричної енергії за адресою: АДРЕСА_4 , то до 01 січня 2019 року був відкритий особовий рахунок НОМЕР_1 , а саме: з 16 листопада 2007 року по 30 листопада 2017 року на ОСОБА_5 ; з 01 грудня 2017 року по 01 січня 2019 року на ОСОБА_6 . Щодо визначення платника послуг з електропостачання у ПрАТ «ДТЕК Київські електромережі» відсутня інформація щодо ПІБ особи, яка здійснювала платежі за спожиту електричну енергію, оскільки кошти надходять реєстром з визначенням тільки особового рахунку. Зазначене не дає правових підстав для однозначного висновку, що передачі майна обдарованому не відбулось і що ОСОБА_3 не є платником житлово-комунальних послуг. У первісному позові зазначено, що ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_4 і доказів на спростування цих доводів суду не надано. Наявність у ОСОБА_3 оригіналу договору дарування квартири від 28.11.2001 ніким з учасників справи не спростовувалось. Інших конкретних правових і беззаперечних доказів, які давали суду саме правові підстави для висновку, що передачі майна обдарованому не відбулось суду не надано;

з урахуванням викладеного суд вважав позовні вимоги за зустрічним позовом недоведеними;

вирішуючи позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину суд виходив з того, що у судовому засіданні достовірно встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видавалось не на підставі оригіналу правовстановлюючого документа, а на підставі лише копії свідоцтва про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року, яке підтверджувало право власності спадкодавця і лише на цій підставі ПН КМНО Делікатна Л. М. вносила дані до державного реєстру про право власності спадкодавця після смерті самого спадкодавця;

між тим після укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2001 року, оригінал якого знаходиться у ОСОБА_3 , оригінал самого свідоцтва про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року, як і його копії втратили законну силу на час відкриття спадщини;

вищевикладене дає правові підстави для висновку, що свідоцтво про право на спадщину видано без дотримання законодавства про нотаріат і видане на майно, яке на час смерті спадкодавця і видачі цього свідоцтва не було спадковим;

наявність свідоцтва про право на спадщину порушує право власності ОСОБА_3 та позбавляє його права здійснити державну реєстрацію свого права власності;

тому вимоги сторони ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину є обґрунтованими, а обраний спосіб захисту є ефективним.

Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року задоволено частково заяву в порядку статті 141 ЦПК України. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 64 800 грн - правничої допомоги. У задоволенні інших вимог заяви в порядку статті 141 ЦПК України відмовлено.

Суд виходив з того, що оплатне надання ОСОБА_3 правничої допомоги на загальну суму 64 800 грн здійснював адвокат Пасько С. А. Відповідно до пункту 4.1. договору про надання правничої допомоги адвокатом від 15 червня 2023 року вартість послуг адвоката становить 2000 грн за 1 год роботи. Вимоги про стягнення 64800 грн правничої допомоги суд вважав обґрунтованими. З наданих суду двох фіскальних чеків на суму 69 грн і 23 грн не вбачається на що конкретно понесені дані витрати, а доводи про те, що ці витрати пов`язані з відправкою відзиву, окрім посилання не це представника заявника не підтверджені доказами. За таких обставин заява в порядку статті 141 ЦПК України задовольняється частково.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року,апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року залишено без змін. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року задоволено. Додаткове рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

Апеляційний суд зазначив, що:

не може визнати обґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що право власності згідно з інформаційною довідкою від 11 листопада 2021 року на спірну квартиру належало спадкодавцю ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 21 серпня 1997 року, оскільки за нормами статті 243 ЦК УРСР, який був чинний на момент укладення сторонами договору, право власності на майно переходило до обдарованого після укладення договору дарування, реєстрація права власності не була умовою переходу права власності;

факт прийняття дарунку ОСОБА_3 підтверджується перебуванням у нього право установчого документу і ключів на квартиру, факт укладення договору підтверджується його нотаріальним посвідченням та здійсненням нотаріусом реєстрації правочину. За таких обставин, не спростовані доводами апеляційної скарги висновки суду першої інстанції про те, що спірна квартира не входила до спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_5 , тому стосовно неї не могло бути вирішено питання, щодо переходу права на спірну квартиру до спадкоємців. Лише та обставина, що у первісному позові відсутня вимога про визнання протиправною реєстрації права власності на квартиру за померлим ОСОБА_5 , на підставі якої в подальшому було видано оспорюване в цій справі свідоцтво про право на спадщину, не може бути підставою для відмови у задоволенні первісного позову;

судом першої інстанції також правильно встановлено, що у приватного нотаріуса Войтовського B. C. не було оригіналу право установчого документа на квартиру, оскільки таким є договір дарування від 28 листопада 2001 pоку, який перебуває у ОСОБА_3 , що не спростовано ОСОБА_2 . Крім того, попереднім право установчим документом, який посвідчував право власності дарувальника, було свідоцтво про право власності від 21 серпня 1997 pоку, однак його оригінал залишився у справах Четвертої Київської державної нотаріальної контори внаслідок укладення спірного договору дарування, як це було передбачено пунктом 21 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5;

як слідує з матеріалів справи, приватний нотаріус Войтовський B. C., отримавши на запит ксерокопію свідоцтва про право власності від 21 серпня 1997 року в ГУ житлового забезпечення КМДА, видав оспорюване свідоцтво про право на спадщину від 22 травня 2023 pоку. Але нотаріусу обов`язково надається документ, відповідно до якого має бути зареєстровано право власності на конкретний об`єкт спадкування, а в разі його відсутності нотаріус надає відмову і роз`яснює суб`єкту звернення право на вирішення питання в суді. В даному ж випадку вбачається, що наведені вимоги дотримані не були, що призвело до спірної ситуації, а тому є правильним і не спростованим висновок суду першої інстанції про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року;

жодних підстав для визнання спірного договору дарування недійсним, передбачених положеннями статтями 48, 58 ЦК УРСР, не встановлено. Суд першої інстанції правильно відхилив доводи зустрічного позову про те, що така угода обмежувала права батьків ОСОБА_3 , оскільки вони не оспорювали цю угоду з наведених підстав. Указані обставини не були визначені чинним на той час законодавством, які такі, що були самостійною підставою для визнання такої угоди нікчемною. Крім того, підставою для визнання правочину недійсним, окрім вимоги закону, є доведеність порушеного права позивача, а не інших осіб, які спору не ініціюють. Зокрема, ні батьки ОСОБА_3 , ні ОСОБА_5 , як безпосередньо сторона договору (дарувальник) не оспорювали договір дарування, будучи про нього обізнаним. ОСОБА_2 не довів наявність у нього права чи обов`язку щодо захисту прав ОСОБА_5 стосовно оспорення договору дарування з наведених у зустрічному позові підстав з огляду на порушення прав ОСОБА_5 , який за життя договір дарування не оспорював.

В частині оскарження додаткового рішення апеляційний суд зазначив, що обов`язковою умовою для вирішення питання про стягнення судових витрат має бути відповідна про це заява сторони, зроблена або подана до судових дебатів у справі. В першій заяві по суті спору, поданій у червні 2023 року, позивачем не зазначено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Звертаючись до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення, позивач вказував, що ним під час подання до суду пояснень 19 грудня 2023 року було заявлено у відповідності до частини 8 статті 141 ЦПК України, що докази витрат на правничу допомогу будуть подані не пізніше п`яти днів з дня ухвалення судового рішення. Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_3 не зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, а лише заявив 19 грудня 2023 року (безпосередньо під час ухвалення рішення судом першої інстанції та через пів року з часу подання позову) щодо подання доказів понесення витрат на правничу допомогу у відповідності до частини 8 статті 141 ЦПК України. В той же час, як вбачається із договору про надання правничої допомоги, укладеного між ОСОБА_3 і адвокатом Пасько С. А., він був укладений ще 15 червня 2023 року, тобто ще до подання позову. Отже, позивач був однозначно обізнаний про витрати на правову допомогу та мав усвідомлювати орієнтовний розмір таких витрат на правничу допомогу, однак такого не заявляв. Заява позивача про ухвалення додаткового рішення взагалі не містить доводів щодо поважності причин, за яких він не мав можливості заявити про орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу та взагалі про наміри відшкодування витрат на правничу допомогу до ухвалення рішення. Так само, заява позивача про ухвалення додаткового рішення не містить і доводів щодо поважності причин, за яких він не мав можливості до судових дебатів надати докази у підтвердження розміру судових витрат, які підлягають відшкодуванню за рахунок іншої сторони спору. У своїй заяві про ухвалення додаткового рішення представник позивача за первісним позовом слушно зазначає, що суд не зобов`язаний самостійно відшуковувати підстави для зменшення витрат на правничу допомогу. Аналогічно цьому, суд не зобов`язаний самостійно, без зазначення про це стороною у відповідній заяві про ухвалення додаткового рішення щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, відшуковувати підстави для встановлення поважності причин, за яких сторона не указала про орієнтовний розмір витрат на правничу допомогу разом із першою заявою по суті спору та не подала докази витрат на правову допомогу до закінчення судових дебатів у справі. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, а доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» подав до Верховного Суду касаційну скаргу за підписом представника Яцько Р. М. , в якій просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року в частині залишення в силі рішення суду першої інстанції, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції безпідставно відмовив в зобов`язанні ОСОБА_3 надати відповіді на поставлені в порядку статті 93 ЦПК України у відзиві на позовну заяву питання, а суд апеляційної інстанції таке клопотання задовольнив, але в подальшому, не отримавши відповіді продовжив розгляд справи і прийняв рішення по суті;

суд першої інстанції помилково розглянув, а апеляційний суд погодився з таким рішенням, що вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину з посиланням на незаконність реєстрації права власності на квартиру за померлим ОСОБА_5 , в той час коли в первісному позові не було заявлено вимогу про визнання протиправною реєстраційної дії щодо реєстрації права власності на квартиру за померлим ОСОБА_5 , на підставі якої в подальшому було видано свідоцтво про право на спадщину;

суди не звернули уваги на те, що фактично орган опіки і піклування, в порушення діючого законодавства, за наявності в позивача за первісним позовом живих, здорових, не позбавлених батьківських прав батьків, призначив для укладання і на час укладання правочинів стосовно нерухомого майна (щодо якого є права неповнолітнього) опікуном його бабусю і вона, в порушення приписів статті 146 КпШС уклала договір дарування зі своїм чоловіком ОСОБА_5 . Окрім того, така угода, обмежує права саме батьків ОСОБА_3 , а це суперечить закону - частині 2 статті 12 ЦК УРСР, тобто, окрім іншого, договір дарування є недійсним в силу приписів частини першої статті 48 ЦК УРСР;

при прийнятті рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку що квартира перебуває у володінні ОСОБА_3 у зв`язку з відсутністю доказів зворотного, при цьому зовсім не беручи до уваги докази, які були надані позивачем за зустрічним позовом;

відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права (статей 12, 14, 48, 58, 128, 227, 243, 244 ЦК УРСР, статей 78, 128, 145, 146 КпШС) у подібних правовідносинах;

на постанові апеляційного суду, що надійшла в електронний кабінет адвоката Яцька Р. М. міститься інформаціяпро її підписання лише Писаною Т. О. (головуючим), інформація про підписання зазначеної постанови іншими суддями, що входили до складу колегії - немає. Отже, зазначене рішення апеляційного суду, в порушення приписів статті 259 ЦПК України, не підписане всім складом суду, який його приймав, що є безумовною підставою для його скасування;

за первинною позовною заявою не зрозуміло статус третіх осіб - приватних нотаріусів Войтовського і Делікатної - в позові не заявлялось прохання про їх залучення в якості третіх осіб і не визначалося в якості третіх осіб на чиєму боці їх має бути залучено.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині задоволення первісного позову та відмови у задоволенні зустрічного позову, тому в іншій частині не оскаржуються та в касаційному порядку не переглядаються.

Аргументи інших учасників справи

У листопаді 2024 року ОСОБА_3 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу за підписом представника Пасько С. А. , в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

В обґрунтування відзиву зазначив, що:

безпідставним є твердження ОСОБА_2 про незрозумілість висновків суду про те, що свідоцтво про право на спадщину видавалось не на підставі оригіналу право установчого документу на квартиру. У справі чітко вбачається, що у ПН КМНО Войтовського В. С. не було оригіналу право установчого документа на квартиру, оскільки таким є договір дарування, який перебуває у ОСОБА_3 . До цього право установчим документом було свідоцтво про право власності від 21 серпня 1997 року, однак його оригінал залишився у справах Четвертої Київської державної нотаріальної контори внаслідок укладення Договору дарування від 28 листопада 2001 року, тобто Войтовський В. С. "схитрував", отримавши на запит ксерокопію свідоцтва про право власності від 21 серпня 1997 року в ГУ житлового забезпечення КМДА (завірену печаткою Відділу кадрів) і на підставі цієї ксерокопії видав оспорюване свідоцтво про право на спадщину всупереч вимог пункту 2 статті 49 Закону України «Про нотаріат»;

посилання в касаційній скарзі на підстави для визнання недійсним договору дарування, окрім мнимої угоди, не входять до предмета доказування, оскільки не заявлялись в суді першої інстанції. Крім того, факт реєстрації договору в БТІ не має значення для його дійсності в разі оспорення третіми особами (див. постанову Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 199/1790/16);

згідно усталеної практики Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного правочину намагалася досягти правового результату, то такий договір не може вважатися фіктивним, як зазначалося у постанові Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 904/4567/18;

фактично ОСОБА_2 подав зустрічний позов в інтересах померлого, хоча останній цього робити зовсім не збирався, не планував і порушень своїх прав не вбачав, але ж якби і вбачав - то в межах позовної давності мав звернутися до суду. ОСОБА_2 не може успадкувати не лише чуже право на звернення до суду, а й чуже право та підстави для поновлення пропущеного строку позовної даності для цього;

ОСОБА_2 не оспорював в судовому порядку розпорядження Деснянської РДА щодо надання дозволу на відчуження житла;

у касаційній скарзі стверджується про нібито відсутність практики Верховного Суду з предмету даної справи. Втім, лише ОСОБА_3 по справі були наведені на підтвердження своєї позиції, наступні постанови Верховного Суду з предмету спору, які охоплюють аналогічні до даних відносини: від 14 листопада 2018 року у справі № 199/1790/16, постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, постанови Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 539/5295/21, від 28 березня 2019 року у справі № 495/5379/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 385/1598/18, від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, від 14 листопада 2018 року у справі № 199/1790/16, від 26 червня 2019 року у справі № 258/1725/15-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 712/1936/18, від 03 вересня 2019 року у справі № 904/4567/18;

в свою чергу, апеляційний суд у постанові по справі навів наступні постанови Верховного Суду з предмету спору, які охоплюють аналогічні до даних відносини - постанови від 26 червня 2019 року у справі № 258/1725/15-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 712/1936/18, від 20 вересня 2023 року у справі № 591/6120/20, від 14 листопада 2018 року у справі № 199/1790/16-ц, від 10 жовтня 2018 року у справі № 755/612/16-ц, від 20 вересня 2023 року у справі № 591/6120/20, від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17, від 28 березня 2019 року у справі № 495/5379/16-ц, від 10 лютого 2023 року у справі № 385/1598/18, від 03 вересня 2019 року у справі № 904/4567/18, від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, від 14 грудня 2021 року у справі № 922/676/21.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2024 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Деснянського районного суду міста Києва від 13 грудня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 754/8386/23 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У жовтні 2024 року справа № 754/8386/23 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 жовтня 2025 року виправлено описку, допущену в ухвалі Верховного Суду від 06 серпня 2024 року та від 30 вересня 2024 року, та замість помилково зазначеної дати ухвалення рішення Деснянського районного суду міста Києва - «13 грудня 2023 року» правильним вважати дату ухвалення рішення Деснянського районного суду міста Києва - «19 грудня 2023 року».

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року продовжено ОСОБА_3 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана представником Яцько Р. М. , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року. Справу № 754/8386/23 призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 листопада 2025 року зупинено касаційне провадження у справі № 754/8386/23 до закінчення перегляду в касаційному порядку Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду справи № 716/1243/21 (провадження № 61-5431сво24).

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2026 року поновлено касаційне провадження у справі № 754/8386/23.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 30 вересня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційної оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України ((суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2023 року у справі № 911/2799/20, від 18березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 22 лютого 2022 року у справі № 918/753/21, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що:

згідно зі свідоцтвом про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року за життя ОСОБА_5 був власником квартири АДРЕСА_2 ;

згідно з розпорядженням Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації від 31 жовтня 2001 року № 185 надано згоду на посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , частина якої належить неповнолітньому ОСОБА_3 при умові одночасного дарування на ім`я дитини квартири АДРЕСА_2 . Призначено ОСОБА_6 опікуном неповнолітнього на час укладення угод. Дозволено опікуну підписати від імені підопічного договори купівлі-продажу та дарування квартири;

згідно з нотаріально посвідченим договором дарування квартири від 28 листопада 2001 року ОСОБА_5 подарував ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 . Підписантом даного договору від імені обдарованого ОСОБА_3 була ОСОБА_6 ;

згідно з нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2021 року ОСОБА_6 , діючи від імені ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_3 продала квартиру АДРЕСА_1 ;

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

ПН КМНО Войтовським В.С. видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 22 травня 2023 року, зареєстроване в реєстрі за № 915 на квартиру АДРЕСА_2 після смерті ОСОБА_5 , як онуку померлого;

згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів, приватним нотаріусом Делікатною Л. М. як державним реєстратором, 10 травня 2023 року здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 , на квартиру АДРЕСА_2 , а 22 травня 2023 року ПН КМНО Делікатною Л.М., як державним реєстратором, здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.

Позиція Верховного Суду

Щодо первісних позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню як положення ЦК Української РСР, які були чинними на момент укладення договору дарування, так і положення ЦК України, чинні на момент видачі оспорюваного свідоцтва про право на спадщину.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) зазначено, що «свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав. У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України). У ЦК України закріплено можливість пред`явити позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва)».

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зроблено висновок, «якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, що має юридичну силу закону України, містять однопредметні норми, що мають різний зміст, то пріоритетними є норми ЦК України. Суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України (у редакції, чинній до 01 січня 2013 року) слід вирішувати на користь норми ЦК України: до 01 січня 2013 року право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 цього Кодексу - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину. Особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності».

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження №61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

У справі, що переглядається:

звертаючись з даним позовом ОСОБА_3 просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину на ім`я ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , оскільки дана квартира належить йому на підставі договору дарування, укладеного 08 листопада 2001 року між його дідом ОСОБА_5 та ним в особі ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2 дідусь помер і через 19 місяців після його смерті він дізнався, що квартира зареєстрована за відповідачем;

задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину суди виходили з того, що у судовому засіданні достовірно встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видавалось не на підставі оригіналу правовстановлюючого документа, а на підставі лише копії свідоцтва про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року, яке підтверджувало право власності спадкодавця, між тим після укладення договору дарування квартири від 28 листопада 2001 року, оригінал якого знаходиться у ОСОБА_3 , оригінал самого свідоцтва про право власності на квартиру від 21 серпня 1997 року, як і його копії втратили законну силу на час відкриття спадщини, тобто свідоцтво про право на спадщину видано без дотримання законодавства про нотаріат і видане на майно, яке на час смерті спадкодавця і видачі цього свідоцтва не було спадковим;

отже, встановивши, що на час відкриття спадщини спірна квартира не входила до спадкової маси, оскільки не належала спадкодавцеві, апеляційний суд зробив вірний висновок, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Щодо зустрічних позовних вимог про визнання недійсним договору дарування

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оспорюваний договір укладений 28 листопада 2001 року, тобто в період дії ЦК Української РСР.

При цьому чинність зазначеного договору як правочину, а також правила про визнання угоди недійсною мають визначатися відповідно до правил про угоди ЦК Української РСР.

Відповідно до частини першої статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Угоди, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, недійсні (стаття 12 ЦК Української РСР).

За статтею 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦК Української РСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому (частини перша, друга статті 243 ЦК Української РСР).

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцевих положень» Сімейного кодексу України (далі - СК України), зазначений кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України), норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Отже, до спірних правовідносин, ураховуючи зазначені правові норми, порядок набуття спільного майна та його правовий режим повинен визначатися за нормами КпШС України, який був чинним на час набуття спірного нерухомого майна.

Статтею 146 КпШС України передбачено, що опікун і піклувальник, їх дружини і близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, а також не вправі представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами.

Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними. При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення. Отже, на правочини вчинені до моменту набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК Української РСР від 18 липня 1963 року (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. Постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири ОСОБА_2 як на підставу посилався на те, що для відчуження або придбання нерухомого майна орган опіки та піклування мав надати згоду на вчинення правочину саме батькам, а не бабусі, тому порушено вимогистатей 78, 145 КпШС України, така угода обмежує права батьків, що суперечить частині другий статті 12 ЦК УРСР, не відбулася передача квартири, договір був укладений лише з метою отримання дозволу на продаж квартири по АДРЕСА_3 , наміру на укладення саме договору дарування не було, тобто угода є мнімою;

при відмові у задоволенні позовних вимог суди виходили з того, що жодних підстав для визнання спірного договору дарування недійсним, передбачених положеннями статтями 48, 58 ЦК УРСР, не встановлено, батьки ОСОБА_3 не оспорювали цю угоду з наведених підстав. Крім того, підставою для визнання правочину недійсним, окрім вимоги закону, є доведеність порушеного права позивача, а не інших осіб, які спору не ініціюють. ОСОБА_2 не довів порушення своїх прав, свобод чи інтересів внаслідок укладення оспорюваного правочину враховуючи, що договір було укладено 28 листопада 2001 року і спадкодавець ОСОБА_5 за життя його не оспорив, тому обгрунтовано відмовили в задоволення зазначених позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що на постанові апеляційного суду, що надійшла в електронний кабінет адвоката Яцька Р. М. міститься інформація про її підписання лише Писаною Т. О. (головуючим), інформація про підписання зазначеної постанови іншими суддями, що входили до складу колегії - немає, безпідставні.

Дійсно, судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо, зокрема: судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні (пункт 3 частини першої статті 411 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що постанова апеляційного суду ухвалена 11 червня 2024 року, містить підписи суддів Писаної Т. О., Приходьа К. П., Журби С. О. (т. 2 а. с. 93-105).

Отже, підстави для скасування судового рішення відповідно до пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК України, відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення в оскарженій частині без змін.

З огляду на результат касаційного перегляду справи, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка подана представником Яцько Рустамом Михайловичем , залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 грудня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 червня 2024 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину скасувати та відмови в задоволеннізустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко