Окрема думка від 26 травня 2026 р. у справі №214/2983/24 — Велика Палата Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду

ОСОБА_1 , ОСОБА_2

щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 травня 2026 року

(справа № 214/2983/24, провадження № 13-97кс25)

Велика Палата Верховного Суду (далі - Велика Палата) 27 травня 2026 року розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури ОСОБА_3 (далі - прокурор) на вирок Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 09 жовтня 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2025 року щодо ОСОБА_4 .

За результатами перегляду оскаржених судових рішень Велика Палата винесла постанову, якою касаційну скаргу прокурора залишила без задоволення, а вирок Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 09 жовтня 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2025 року - без зміни.

Короткий зміст оскаржених судових рішень та фактичні обставини справи

Вироком Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 09 жовтня

2024 року ОСОБА_4 засуджено: за частиною другою статті 307 Кримінального кодексу України (далі - КК України), за частиною третьою статті 307 КК України та за частиною другою статті 311 КК України.

На підставі частини першої статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_4 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Суд першої інстанції визнав щире каяття засудженого обставиною, що пом`якшує покарання, та не встановив обставин, які б його обтяжували. Водночас, призначаючи остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, суд хоча й визначив його у мінімальному розмірі, передбаченому санкцією частини третьої статті 307 КК України, проте не застосував положень статті 69-1 цього Кодексу.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження захисник, не погоджуючись із призначеним ОСОБА_4 судом першої інстанції покарання за частиною третьою статті 307 КК України у виді позбавлення волі на строк 9 років, звернувся зі скаргою до апеляційного суду, у якій зазначав про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, яке полягало у незастосуванні положень статті 69-1 КК України при наявності встановленої судом обставини, яка пом`якшує покарання (щире каяття), визнанні вини та відсутності обставин, які обтяжують покарання.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2025 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_4 залишено без задоволення, а апеляційну скаргу прокурора задоволено. Вирок Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 09 жовтня 2024 року змінено та виключено кваліфікацію дій ОСОБА_4 за частиною другою статті 307 КК України. Ухвалено вважати ОСОБА_4 засудженим за частиною третьою статті 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого, за частиною другою статті 311 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі частини першої статті 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Переглядаючи вирок суду в апеляційному порядку, за встановлених обставин кримінального провадження та даних, які характеризують особу засудженого, суд апеляційної інстанції також констатував про відсутність правових підстав для застосування положень статті 69-1 КК України стосовно ОСОБА_4 , а тому відмовив у задоволенні апеляційних вимог сторони захисту.

Не погодившись із таким висновком, прокурор подав касаційну скаргу, у якій з посиланням на пункт 6-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» та постанову Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року просив судові рішення стосовно ОСОБА_4 змінити і, застосувавши положення статті 69-1 КК України, вважати його засудженим за частиною третьою статті 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого; за частиною другою статті 311 КК України - у виді позбавлення волі на строк 2 роки. На підставі частини першої статті 70 КК України призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати

Ухвалою від 06 листопада 2025 року колегія суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд, колегія суддів) передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_4 на розгляд Великої Палати, оскільки вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року (справа № 5-23кс (15)16) про те, що неможливість застосування положень статті 69-1 КК України до осіб, які вчинили злочини, за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктом 1 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, коли збитків або шкоди злочином заподіяно не було, порушує принцип справедливості, обмежує принципи рівності та індивідуалізації юридичної відповідальності, оскільки ступінь суспільної небезпечності злочинів без заподіяння збитків або шкоди значно нижчий, ніж злочинів, якими таких збитків або шкоди було заподіяно.

Колегія суддів вважала, що такий висновок Верховного Суду України суперечить точному змісту статті 69-1 КК України та не відповідає спрямованості Закону України № 270-VI від 15 квітня 2008 року «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», яким КК України був доповнений статтею 69-1.

Касаційний кримінальний суд переконаний, що законодавець не випадково обрав серед інших передбачених частиною першою статті 66 КК України обставин, які пом`якшують покарання, саме обставини, визначені у її пунктах 1 та 2, оскільки у своїй сукупності вони створюють умови для максимально швидкої сатисфакції (відчуття задоволеності у результатах кримінального провадження) в осіб, які безпосередньо постраждали від вчиненого щодо них кримінального правопорушення, - як у моральному (наприклад, щире каяття), так і в матеріальному (відшкодування шкоди) аспекті. Саме наявність цих двох умов створює як у потерпілого, так і у суспільства в цілому уявлення справедливості.

Колегія суддів дійшла висновку, що визначення покарання з дотриманням правил статті 69-1 КК України можливе лише за наявності обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК України (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування або усунення заподіяної шкоди), а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає застосування частини першої статті 69-1 КК.

Стислий виклад та основні мотиви постанови Великої Палати

Постановою від 27 травня 2026 року Велика Палата залишила без задоволення касаційну скаргу прокурора, а вирок Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу від 09 жовтня 2024 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2025 року - без зміни.

Так, Велика Палатау своїй постанові зазначила, щовідступає від висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 14 квітня 2016 року в справі

№ 5-23кс(15)16, у частині твердження про те, що при призначенні покарання із застосуванням статті 69-1 КК України добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди не враховується (відсутність цієї ознаки не є перешкодою для застосування спеціальних правил призначення покарання), якщо такої шкоди не заподіяно в кримінальному провадженні.

Зокрема, Велика Палата вважала, що призначення покарання з урахуванням положень частини першої статті 69-1 КК України може бути здійснено лише за наявності щонайменше однієї обставини, передбаченої пунктом 1 (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину) та пунктом 2 (добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди) частини першої статті 66 КК України, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових унеможливлює застосування частини першої статті 69-1 КК України.

На переконання Великої Палати, незалежно від конструкції складу кримінального правопорушення (матеріальний, формальний, усічений) суд зобов`язаний встановити, чи є фактичні підстави для застосування обставини, що пом`якшує покарання, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 66 КК України. Це означає, що у матеріалах провадження мають бути докази того, що шкода (матеріальна чи нематеріальна) існувала і була усунена. Якщо шкода не була завдана, то умова пункту 2 частини першої статті 66 КК України не виконана, а отже й немає підстав для застосування статті 69-1 цього Кодексу.

Щодо доводів касаційної скарги Велика Палата зауважила, що посилання прокурора на необхідність застосування положень статті 69-1 КК України під час призначення ОСОБА_4 покарання є безпідставними, оскільки згідно з вимогами статті 69-1 КК України за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК України.

Зважаючи на наведене, Велика Палата виснувала, щочастина перша статті 69-1 КК України застосовується за обов`язкової наявності таких підстав:

а) наявність не менше як по одній обставині, що пом`якшує покарання, з пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 66 цього Кодексу;

б) відсутність обставин, які обтяжують покарання;

в) визнання обвинуваченим своєї вини.

Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

З указаними вище висновками Великої Палати, а також щодо необхідності відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 14 квітня

2016 року, щодо правил застосування статті 69-1 КК України не погоджуємося з огляду на таке.

Щодо відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року, про застосування статті 69-1 КК України

Відповідно до частини першої статті 69-1 КК України за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Пунктом 1 частини першої статті 66 КК України до обставин, що пом`якшують покарання, віднесено з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

У пункті 2 частини першої статті 66 КК України передбачено обставину, що пом`якшує покарання, - добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.

Водночас буквальне та системне тлумачення статей 66 і 69-1 КК України свідчить про те, що вимога щодо добровільного відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди підлягає застосуванню лише в тих випадках, коли внаслідок кримінального правопорушення такі збитки чи шкода фактично були заподіяні. Саме наявність реального збитку чи заподіяної шкоди створює можливість для їх відшкодування або усунення.

Такий підхід узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 14 квітня 2016 року, відповідно до якої неможливість застосування положень статті 69-1 КК України до осіб, які вчинили злочини, за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктом 1 частини першої статті 66 КК України, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, коли шкоди злочином заподіяно не було, порушує принцип справедливості, обмежує принципи рівності та індивідуалізації юридичної відповідальності, оскільки ступінь суспільної небезпечності злочинів без заподіяння шкоди значно нижчий, ніж злочинів, якими такої шкоди було заподіяно.

Отже, Верховний Суд України зробив висновок про можливість застосування норми частини першої статті 69-1 КК України у кримінальних провадженнях, якщо шкоди кримінальним правопорушенням заподіяно не було.

Погоджуємось із таким висновком Верховного Суду України та вважаємо його цілком правильним.

Правозастосовний висновок у постанові Верховного Суду України ґрунтується на застосуванні положень статті 69-1 КК України, заснованому на верховенстві права, принципах справедливості, рівності та індивідуалізації юридичної відповідальності, а також узгоджується з правилом застосування норми за найбільш сприятливим для особи тлумаченням, є доречним і виправданим, на відміну від суто буквального тлумачення, запропонованого Великою Палатою.

Не всі ознаки, передбачені в пунктах 1 та 2 частини першої статті 66 КК України, можуть бути наявними у кримінальному провадженні. Як убачається із цього провадження, яке розглянула Велика Палата, засуджений вчиненням кримінального правопорушення нікому не завдав збитків та не заподіяв шкоди,

водночас визнавав вину, суд установив наявність обставини, яка пом`якшує покарання, - щире каяття та відсутність обставин, які його обтяжують.

Вважаємо, що в разі якщо злочином фактично не було завдано збитків або не заподіяно шкоди, це не перешкоджає застосуванню положень статті 69-1 КК України, за умови наявності інших передбачених цією нормою умов.

Крім того, як видно зі сталої судової практики Верховного Суду (наприклад, постанови Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 215/3080/24, провадження № 51-5274км24, від 11 липня 2024 року у справі № 495/6756/23, провадження № 51-1141км24, від 07 листопада 2024 року у справі № 350/1941/19, провадження № 51-1753км23, від 08 листопада 2023 року у справі № 645/4180/17, провадження № 51-5129км23 та ін.), застосування норми частини першої статті 69-1 КК України відповідає вимогам правової визначеності, є однаковим, а отже, за відсутності істотних змін у суспільних відносинах, законодавстві немає необхідності відступати від висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 14 квітня 2016 року.

У контексті застосування статті 69-1 КК України істотне значення має характер складу кримінального правопорушення, за яке особу засуджено, зокрема те, чи є відповідний склад матеріальним, формальним або усіченим.

Для кримінальних правопорушень із матеріальним складом обов`язковою ознакою об`єктивної сторони є настання суспільно небезпечних наслідків. У таких випадках заподіяння шкоди, як правило, входить до конструкції складу кримінального правопорушення або безпосередньо випливає з його фактичних обставин.

Для кримінальних правопорушень із формальним складом настання суспільно небезпечних наслідків не є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони. Таке кримінальне правопорушення визнається закінченим із моменту вчинення передбаченого законом діяння незалежно від того, чи настали конкретні майнові, фізичні, моральні або інші шкідливі наслідки. Тому сам факт учинення кримінального правопорушення з формальним складом не обов`язково свідчить про фактичне заподіяння шкоди, яка може бути відшкодована чи усунена.

Особливістю кримінальних правопорушень з усіченим складом є те, що це різновид злочинів із формальним складом, тому вони є також закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на попередню стадію, тобто на стадію готування до злочину або замах на злочин. По суті, в усічених складах законодавець передбачає в Особливій частині КК України відповідальність за замах на злочин, а іноді і за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини, однак заподіяння шкоди не є необхідною умовою визнання кримінального правопорушення закінченим.

Тому в кримінальних правопорушеннях з формальним та усіченим складом також можлива ситуація, коли особа вчинила кримінальне правопорушення, яке є закінченим у кримінально-правовому розумінні, однак фактичної шкоди, яка могла б бути відшкодована, не настало. У такому випадку відсутність дій із відшкодування збитків або усунення шкоди не може розцінюватися як невиконання особою умов, необхідних для застосування статті 69-1 КК України, оскільки відсутній об`єкт, на який могли б бути спрямовані такі дії особи.

Інший підхід фактично означав би, що особи, засуджені за кримінальні правопорушення з формальним складом, були б необґрунтовано позбавлені можливості застосування статті 69-1 КК України лише через те, що відповідний склад злочину не передбачає настання конкретних наслідків, які можна було відшкодувати або усунути. Такий висновок суперечить буквальному змісту статті 69-1 КК України, загальним засадам призначення покарання, а також принципам справедливості та індивідуалізації покарання.

Отже, підхід Великої Палати щодо обов`язковості усіх складових підстави застосування спеціального правила призначення покарання, передбачених

статтею 69-1 КК України, в окремих кримінально-правових ситуаціях не відповідатиме принципам справедливості та індивідуалізації юридичної відповідальності.

Підсумовуючи все наведене вище, вважаємо, що у Великої Палати не було підстав для відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України

від 14 квітня 2016 року. До того ж помилковим є висновок Великої Палати щодо неможливості застосування положень статті 69-1 КК України у випадку, якщо кримінальним правопорушенням не було завдано шкоди.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У касаційній скарзі прокурор ставить питання про зміну вироку суду першої інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції через неправильне застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Обґрунтовуючи свої вимоги, вказує, що суд першої інстанції, врахувавши обставиною, яка пом`якшує покарання засудженому, його щире каяття, не встановив обставин, які б обтяжували покарання, однак, призначаючи остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, хоч і призначив мінімальне покарання, передбачене санкцією частини третьої статті 307 КК України, проте безпідставно не застосував положень статті 69-1 цього Кодексу.

Переглядаючи вирок суду в апеляційному порядку, за встановлених обставин справи та даних, які характеризують особу засудженого, суд апеляційної інстанції також констатував про відсутність правових підстав для застосування положень статті 69-1 КК України стосовно ОСОБА_4 , у зв`язку із цим без належного обґрунтування відмовив у задоволенні апеляційних вимог сторони захисту в цій частині.

Вважаємо, що доводи, наведені прокурором у касаційній скарзі, про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність унаслідок незастосування положень статті 69-1 КК України, є обґрунтованими.

За вироком суду ОСОБА_4 у повному обсязі визнав свою винуватість у вчиненні кримінальних правопорушень; обставиною, що пом`якшує покарання, суд визнав його щире каяття, обставин, які обтяжують покарання, не встановив. Даних про те, що діями ОСОБА_4 було завдано збитків або заподіяно шкоди, матеріали кримінального провадження не містять.

За таких умов у судів першої та апеляційної інстанцій були передбачені законом підстави для застосування до ОСОБА_4 положень статті 69-1 КК України, однак суди безпідставно цього не зробили, чим допустили неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 438 Кримінального процесуального кодексу України неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність є підставою для зміни судового рішення при розгляді справи.

Переконані, що Велика Палата мала б касаційну скаргу прокурора задовольнити та застосувати до засудженого ОСОБА_4 положення статті 69-1 КК України і з урахуванням цих вимог закону пом`якшити його призначене покарання на строк, що не може перевищувати двох третин максимального строку покарання, передбаченого санкціями статей кримінального закону за вчинені ним кримінальні правопорушення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в цій частині змінити.

Судді: ОСОБА_1

ОСОБА_2