Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №161/11050/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/11050/25 Головуючий у 1 інстанції: Мазур Д. Г.

Провадження № 22-ц/802/616/26 Доповідач: Осіпук В. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 червня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Осіпука В. В.,

суддів – Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю.,

з участю секретаря судового засідання Губарик К. А.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно, за апеляційною скаргою відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_4 звернувся в суд із зазначеним позовом.

Покликався на те, що вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 лютого 2015 року по 15 квітня 2025 року, який був розірваний рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області.

За час проживання у шлюбі вони за спільні кошти придбали: будинок з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 ; земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 0721888001:01:001:0365, в селі Хорлупи, Луцького району, Волинської області; квартиру за адресою: АДРЕСА_2 ; автомобіль марки Mersedes-Benz C220 д.н.з. НОМЕР_1 ; телевізор «KIVI»; холодильник «Samsung»; кофірайд та шафу-купе.

Крім того позивач вказував, що вищезазначені будинок та земельну ділянку сторонами було продано та укладено договір, згідно якого подружжя мало отримати 7000 доларів США за відчужене майно з відстроченням платежу.

На підставі наведеного, позивач ОСОБА_4 , уточнивши позовні вимоги, просив суд провести розподіл спільного майна подружжя, а саме:

- виділити йому на праві приватної власності зі спільного майна: частину квартири АДРЕСА_3 ; автомобіль марки «Mercedes-Benz С 220», д.н.з НОМЕР_1 ,

- відповідачу ОСОБА_5 виділити: частина квартири АДРЕСА_3 , телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд, шафу-купе;

- стягнути з нього на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію в сумі 87 286 грн 50 коп.

У липні 2025 року ОСОБА_5 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про визнання майна особистою приватною власністю.

Покликалась на ті обставини, що спірна квартира АДРЕСА_3 була придбана нею за кошти, які вона отримала від своїх батьків.

Крім того вказувала, що останній внесок, зроблений покупцем ОСОБА_6 за купівлю їх будинку, позивач привласнив, не зважаючи на те, що ці кошти є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Враховуючи наведене, ОСОБА_5 просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 ; стягнути на свою користь з ОСОБА_4 кошти в сумі 24000 грн та судові витрати, понесені нею у зв?язку з розглядом справи.

12 вересня 2025 року ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області зустрічний позов, заявлений ОСОБА_5 , був прийнятий до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_4 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року первісний позов задоволено.

Визнано об`єктами спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 : квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ; транспортний засіб марки «Mercedes-Benz С 220», д.н.з НОМЕР_1 ; телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд, шафу-купе.

Проведено поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 :

- визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ;

- визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ;

- визнано за ОСОБА_4 право власності на транспортний засіб марки «Mercedes-Benz С 220», д.н.з НОМЕР_1 ;

- визнано за ОСОБА_5 право власності на телевізор «KIVI», холодильник «Samsung», кофірайд, шафу-купе.

У порядку поділу майна подружжя, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію в розмірі 87286 грн 50 коп.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 витрати зі сплати судового збору в розмірі 15 140 грн.

17 березня 2026 року додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 16000 грн та витрати на оцінку майна в сумі 2000 грн.

Вважаючи рішення суду першої інстанції незаконним і необґрунтованим, прийнятим судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, у якій просила оскаржуване рішення скасувати частково та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_4 в частині визнання спірної квартири їх спільною сумісною власністю відмовити, а її зустрічну позовну заяву задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення у даній справі, невірно застосував норми матеріального права та допустив невідповідність зроблених висновків обставинам справи і як наслідок, дійшов передчасного висновку про безпідставність вимог відповідача у зустрічному позові і відмовив у його задоволенні.

Відзив на апеляційну скаргу не подавався.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог первісного позову щодо поділу іншого майна подружжя, крім спірної квартири, ніким не оскаржується, а тому апеляційним судом у цій частині не переглядається.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що вищевказане майно є спільною сумісною власністю сторін спору як таке, що набуте ними в період шлюбу за спільні кошти, а тому підлягає поділу.

Такий висновок суду є правильний.

Встановлено, що позивач за первісним позовом ОСОБА_4 та відповідач за первісним позовом ОСОБА_5 перебували в шлюбі з 14 лютого 2015 року по 15 квітня 2025 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 14 лютого 2015 та рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 15 квітня 2015 року (а.с. 6, 8 том 1).

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що в період шлюбу за ОСОБА_5 було зареєстроване право власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу № 353, який укладено 11 жовтня 2019 року та посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Юхименко І. В. (а. с. 14 том 1).

Також встановлено, що у пункті 4.5 вищезазначеного договору купівлі-продажу квартири вказано, що даний договір укладається за письмовою згодою чоловіка покупця, ОСОБА_4 , справжність підпису якого на заяві про таку згоду засвідчена приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Юхименко І. В 11 жовтня 2019 року за реєстровим № 352 (а. с. 123 том 1).

Відповідно до звіту про оцінку квартири АДРЕСА_3 , її вартість становить 1790637 грн.

Допитані в суді першої інстанції свідки батьки відповідача за первісним позовом ОСОБА_5 : ОСОБА_7 та ОСОБА_8 пояснили суду, що спірна квартира була придбана для дочки за їхні особисті кошти.

Натомість допитані в суді з ініціативи позивача за первісним позовом ОСОБА_4 свідки заперечили ці обставини та ствердили протилежне, зокрема, що частину коштів на купівлю вищевказаної квартири останньому надали його мати та баба, а частину він взяв у позику, яку впродовж року повернув.

Також судом встановлено, що відповідно до наявної в матеріалах справи копії розписки про продаж ОСОБА_4 та ОСОБА_5 будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , частину коштів у розмірі 4000 доларів США покупець ОСОБА_6 сплатила негайно, а решту коштів у сумі 96000 грн остання зобов`язувалась сплатити подружжю Низюків впродовж 3-х років (а. с. 15, 128 том 1).

Крім того, позивач за зустрічним позовом ОСОБА_5 вказувала, що ОСОБА_6 31 грудня 2024 року передала позивачу за первісним позовом ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 32000 грн, які є спільною сумісною власністю подружжя, і які останній безпідставно привласнив.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення міститься у статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, Великої Палати Верховного Суду від 21 листопад 2018 року у справі № 372/504/17, провадження № 14-325цс18, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, провадження № 14-114цс20.

Згідно з частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Тому закон встановив презумпцію спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Аналогічні правові висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц, провадження № 14-712цс19.

Отже, будь-які правочини чи дії, спрямовані на отримання майна, вчинені одним із подружжя під час шлюбу, вважаються такими, що вчинені в інтересах подружжя і сім`ї.

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною другою та третьою якої об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Відповідно до частин другої, третьої статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Частиною четвертою статті 263 ЦПК України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що згода іншого з подружжя (співвласника) на розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності. Надання згоди іншим з подружжя на набуття майна подружжям (стороною договору) свідчить про набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності, оскільки у такому випадку відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Не виключається вчинення усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя. Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, встановивши ті обставини, що сторони спору за час перебування у шлюбі, за згодою позивача за первісним позовом ОСОБА_4 , придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована за відповідачем за первісним позовом ОСОБА_5 , і останньою не були надані суду належні і допустимі докази, які б безспірно свідчили про набуття зазначеної квартири за її особисті кошти, чи кошти третіх осіб, суд першої інстанції, на думку колегії судів, дійшов вірного висновку про те, що вказане вище нерухоме майно слід вважати спільною сумісною власністю подружжя та цілком підставно відмовив у задоволенні зустрічного позову, поданого ОСОБА_5 .

Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість вимог зустрічного позову щодо стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 грошових коштів в сумі 24000 грн, отриманих в якості оплати за продаж спільного майна подружжя, оскільки останньою не було доведено факту, що такі кошти були привласнені позивачем за первісним позовом та використані ним на особисті потреби, а не в інтересах сім`ї.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його зміни чи скасування не вбачає.

Наведені відповідачем за первісним позовом в апеляційній скарзі доводи не спростовують вірних висновків суду першої інстанції та не містять підстав для скасування оскаржуваного нею рішення, а є власним суб`єктивним тлумаченням норм матеріального права та обставин справи, яким суд першої інстанції дав вірну правову оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді