Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №335/12087/24 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 03.06.2026 Справа № 335/12087/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/12087/24 Головуючий у 1-й інстанції: Воробйов А.В.

Провадження № 22-ц/807/1018/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Гончар М.С.,

Онищенка Е.А.

при секретарі: Книш С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Черкашина Івана Івановича, на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2026 року у справі за позовом Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» Запорізької міської ради, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, що є комунальною власністю, шляхом виселення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Черкашина Івана Івановича, до Запорізької міської ради, Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, Комунального підприємства «Наше Місто», про визнання права користування житловим приміщенням,

У С Т А Н О В И В:

У жовтні 2024 року Запорізька міська рада, в особі представника Доніної Н.О., звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» Запорізької міської ради, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, що є комунальною власністю, шляхом виселення.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначала, що однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , житловою площею 16,18 кв.м., загальною – 30,88 кв.м., належить Територіальній громаді м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.09.2024 № 395677216. Право власності зареєстровано 22.06.2021 на підставі наступних документів: листа Фонду державного майна України від 05.04.2021 № 11/1-38-01261; листа департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 10.06.2021 № 01-25/01/0032; технічного паспорту, виготовленого 08.12.2020 ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації».

Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг міської ради від 15.07.2024 №06.4-02/02/865 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні.

Вказану квартиру Запорізька міська рада не розподіляла на користь відповідача ОСОБА_1 , виконавчий комітет не приймав відповідних рішень, ордер не оформлявся.

Вказана квартира є вивільненим житлом комунальної власності, не приватизованим за життя особами, на яких було розподілено і які були зазначені у ордері. Після смерті останнього фактичного наймача, зареєстрованого за вказаною адресою, право власності на квартиру було зареєстровано за територіальною громадою в особі Запорізької міської ради. Проте, дана квартира ніколи не вибувала з комунальної власності міста.

Відповідно до Акту від 19.03.2024, складеного комісією, створеною комунальним підприємством «Запоріжремсервіс», за участю голови ОСББ «Запоріжжя Гагаріна 10» Максима Охотіна, зафіксовано, що у квартирі мешкають невідомі особи. Доступ для обстеження технічного стану квартири відсутній.

Запорізька міська рада звернулась до Запорізького районного управління ГУНП у Запорізькій області з проханням встановити осіб, які незаконно мешкають у квартирі.

Листом від 26.06.2024 №46419/40/01-2024 Запорізьке районне управління ГУНП у Запорізькій області повідомило наступну інформацію:

Було встановлено, що за адресою АДРЕСА_2 , мешкав гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він зловживав спиртними напоями та не працював, вів бродячий спосіб життя, жебракував. Зі слів джерел, родинних зв`язків та дітей не мав, одружений ніколи не був, за вказаною адресою мешкав один. За інформацією, до нього у 2016 році приходив адвокат, чоловік на вигляд 30 років, який допомагав з оформленням однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , яка залишилась йому у спадщину від бабусі, вказана квартира не була приватизована.

Після раптової смерті гр. ОСОБА_2 , у вказаній квартирі постійно почав мешкати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , який на теперішній час особисті рахунки не змінив, однак за комунальні послуги заборгованості не має. Зі слів ОСОБА_1 , було встановлено, що вказана квартира належить його знайомому, який проходить службу в ЗСУ та зв`язку з ним він не підтримує вже два роки.

Таким чином, на даний час у квартирі комунальної власності міста безпідставно та незаконно мешкає гр. ОСОБА_1 , який самовільно зайняв житло і на попередження про необхідність виселення не реагує.

Згідно з листом Департаменту з управління житлово-комунальним господарством міської ради від 17.07.2024 №1286/01-37/01 житловий будинок по АДРЕСА_4 , вводився в експлуатацію у 1960 році, проте у відділі обліку і розподілу житлової площі департаменту корінці державних та службових ордерів зберігаються лише з 1984 року, обмінних – з 1994 року. Протягом 2013-2024 р.р. рішення про розподіл квартири АДРЕСА_5 за вказаною адресою не приймалось, ордер не оформлявся.

Департамент адміністративних послуг міської ради у листі від 15.07.2024 №06.4-02/02/865 не надав інформацію чи був зареєстрований коли-небудь відповідач за спірною адресою, а також не надав інформацію, які саме особи були зареєстровані за даною адресою раніше та на даний час зняті з реєстрації.

Враховуючи відсутність прав на користування вказаною квартирою, відповідач підлягає виселенню.

У якості заходів досудового врегулювання спору Запорізька міська рада доручила КП «Запоріжремсервіс» розмістити на двері квартири АДРЕСА_1 повідомлення з обов`язковою фотофіксацією.

Листом від 24.07.2024 № 2364/01-03 КП «Запоріжремсервіс» повідомило про розміщення на дверях квартири АДРЕСА_1 попередження про виселення, з наданням підтверджуючих фотоматеріалів.

Відповідачу було запропоновано протягом місяця з моменту розміщення повідомлення добровільно виселитись з самовільно зайнятого житлового приміщення. У визначений період відповідач житло не звільнив, за контактними телефонами не зв`язувався, до Запорізької міської ради та до її виконавчих органів не звертався.

Актом від 11.09.2024 року КП «Запоріжремсервіс», за результатом повторного виходу встановлено, що станом на момент обстеження в квартирі проживають невідомі особи, доступ до обстеження відсутній.

Жодних передбачених чинним законодавством правових підстав для проживання у квартирі, підтверджуючих документів про право - відповідач не має, самоправно вселився у квартиру, має інше зареєстроване місце проживання, ніколи не був в квартирі зареєстрований, мешкає у ній незаконно.

Вважає, що відповідач вселився в спірну квартиру з порушенням встановленого Житловим кодексом України порядку, тобто самоправно і незаконно. Своїми діями відповідач створює власнику квартири перешкоди в користуванні та розпорядженні нерухомим майном.

Посилаючись на вказані обставини, представник Запорізької міської ради просила суд виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, стягнути з ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 2 422,40 грн.

У січні 2025 року ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Черкашина І.І., звернувся до суду з зустрічним позовом до Запорізької міської ради, Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, Комунального підприємства «Наше Місто» про визнання права користування житловим приміщенням.

В обґрунтування зустрічного позову зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_4 народилася ОСОБА_3 (бабця відповідача за первісним позовом).

ІНФОРМАЦІЯ_5 у ОСОБА_3 народилася дочка – ОСОБА_4 (мати відповідача за первісним позовом).

25.06.1952 року ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_5 та змінила дошлюбне прізвище « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_7 ».

26.09.1975 року ОСОБА_8 уклала шлюб з ОСОБА_9 та змінила дошлюбне прізвище « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_10 ».

Згідно з ордером на житлове приміщення № 5019 від 15 жовтня 1987 року, виданого на підставі рішення виконкому Шевченківської районної Рада Народних депутатів № 206, ОСОБА_11 була надана в користування квартира за адресою: АДРЕСА_2 .

09.03.1968 року ОСОБА_4 (мати відповідача) уклала шлюб з ОСОБА_12 та змінила дошлюбне прізвище « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_13 ».

01.01.1970 року ОСОБА_14 (мати позивача за зустрічним позовом) народила ОСОБА_2 (брата позивача за зустрічним позовом по матері) від ОСОБА_15 .

Згодом, 26.05.1971 році ОСОБА_16 розірвала шлюб з ОСОБА_12 та повернула дошлюбне прізвище « ОСОБА_6 », та 16.06.1971 році одружилася з ОСОБА_15 та змінила дошлюбне прізвище « ОСОБА_6 » на « ОСОБА_17 ».

ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_18 (мати позивача за зустрічним позовом) народила ОСОБА_1 (позивача за зустрічним позовом).

У 1989 році за згодою ОСОБА_11 вселився до квартири за адресою: АДРЕСА_2 , онук - ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом).

Зареєструватися за вказаною адресою позивач за зустрічним позовом не мав можливості, оскільки в квартирі завжди були зареєстровані родичі і кількість квадратних метрів не дозволяла цього зробити, тому що існує ще й санітарна норма житла - мінімальна кількість квадратних метрів житла, необхідна для нормальної життєдіяльності однієї людини.

Рішенням Виконавчого комітету Запорізької міської ради № 268 від 24.06.2019 року доручено Районній адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району розгляд питань щодо зміни договорів найму житлових приміщень, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради в установленому законом порядку шляхом прийняття розпорядчого документу та направлення його до КП «Наше Місто» Запорізької міської ради, а КП «Наше Місто» Запорізької міської ради укладати договори найму житлових приміщень, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, а також вносити зміни до договорів найму шляхом укладення нового договору найму.

Отже, у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , проживали:

- ОСОБА_11 (бабця позивача за зустрічним позовом) до 11.12.1996 року;

- ОСОБА_2 (брат позивача за зустрічним позовом по матері) до 27.04.2017 року;

- ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом) з 1989 року до сьогодні.

Відповідно до акту ОСББ «Запоріжжя Гагаріна 10» від 29 липня 2024 року, ОСОБА_1 з 1989 року дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідачем за первісним позовом додано документи (копія екзаменаційної картки водія, копія медичної довідки 1749, копія адресного листка та копія талону зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання, копія анкети-заяви № 8277001, копія довідки про стан рахунку від 02.12.2024 року), що підтверджує фактичне проживання за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно довідки про внесення відомостей до Єдиного державного демографічного реєстру, позивач за зустрічним позовом народився у м. Гуляйполе, Гуляйпільський район Запорізької області, інформація про місце реєстрації та проживання відсутня.

Згідно довідок № 2 к від 18.12.2024 року та № 13 від 18.12.2024 року, позивач за зустрічним позовом працював на підприємствах у м. Запоріжжя, що підтверджує, що останній проживав саме у АДРЕСА_2 .

Позивач за зустрічним позовом не має на праві власності або користування будь-якого іншого житлового приміщення, крім того, де фактично мешкає з 1989 року без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .

Однокімнатна квартира АДРЕСА_1 житловою площею 16,18 кв.м., загальною - 30,8 належить Територіальній громаді м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради (ЄДРПОУ 04053915), що підтверджується інформаційною довідкою з Держреєстру речових прав на нерухоме майно від 19.09.2024 року № 395677216.

Ордером на житлове приміщення № 5019 від 15 жовтня 1987 року підтверджується, що спірне житлове приміщення надавалося бабці позивача за зустрічним позовом, за згодою якої у 1989 році в це приміщення вселився онук - ОСОБА_1 .

Вважає, що належними та допустимими доказами підтверджено постійне проживання у спірному житловому приміщенні. При цьому, Запорізька міська рада не довела факту самоправного зайняття позивачем за зустрічним позовом спірного житлового приміщення, а також, не надала суду належних та допустимих доказів, які б могли на це вказувати.

При цьому, матеріали справи не містять відомостей, що відповідач у 1989 році вселився у спірне житлове приміщення за відсутності згоди наймача ОСОБА_11 , отже, позивач за зустрічним позовом законно проживає у цьому житлі, а Запорізька міська рада не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, що ОСОБА_1 вселилися у вказану квартиру без згоди квартиронаймача.

Вказує, що Запорізькою міською радою не надано доказів існування заборгованості мешканця квартири по комунальних платежах.

З огляду на наведене, взявши до уваги, що квартиронаймач ОСОБА_11 та її онук з 1989 року спільно проживали та вели спільне господарство у спірному житловому приміщенні, а також, врахувавши, що позивач за зустрічним позовом не має постійного місця проживання в іншому житлі, можна дійти до висновку, що ОСОБА_1 проживав у спірному житлі як член сім`ї основного квартиронаймача, і тому він має право на визнання за ними права на користування житловим приміщенням квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Зазначає, що при задоволенні вимог зустрічного позову про визнання права користування за ОСОБА_1 спірним житловим приміщенням, виключається повністю задоволення вимоги первісного позову про виселення останнього з того ж самого приміщення з підстав, зазначених у первісному позові.

Крім того, вказує, що у даній справі відсутня достатня та пропорційна необхідність у захисті прав Запорізької міської ради шляхом серйозного втручання у право ОСОБА_1 на повагу до житла, яким він користувався протягом тривалого часу (з 1989 року).

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати за ним право користування житловим приміщенням у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 ; визнати ОСОБА_1 квартиронаймачем квартири за адресою: АДРЕСА_2 , та зобов`язати відповідачів змінити договір найму за даною адресою наступним шляхом – укласти з ОСОБА_1 договір найму житлового приміщення – квартири за адресою: АДРЕСА_2 .

Ухвалою Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2025 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Черкашина І.І., до Запорізької міської ради, районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, Комунального підприємства «НАШЕ МІСТО» Запорізької міської ради про визнання права користування житловим приміщенням до спільного розгляду з первісним позовом.

Вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» Запорізької міської ради, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, що є комунальною власністю, шляхом виселення.

Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2026 року позов Запорізької міської ради до ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Запоріжремсервіс» Запорізької міської ради, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном, що є комунальною власністю, шляхом виселення задоволено.

Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької міської ради судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, у розмірі 2 422 гривні 40 копійок.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, Комунального підприємства «Наше Місто» Запорізької міської ради про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Черкашина І.І., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачем за зустрічним позовом не подано жодного належного та допустимого доказу, який би підтвердив право ОСОБА_1 на користування спірною квартирою.

Згідно з ордером на житлове приміщення № 5019 від 15 жовтня 1987 року, виданого на підставі рішення виконкому Шевченківського районного Рада Народних депутатів № 206, ОСОБА_11 було надано в користування квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

У 1989 році за згодою ОСОБА_11 вселився до спірної квартири її онук - ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом).

Зареєструвати відповідача за первісним позовом не було можливості, оскільки в квартирі завжди були зареєстровані родичі (брат відповідача - ОСОБА_2 ) і кількість квадратних метрів не дозволяла цього зробити, тому що існувала норма житла - мінімальна кількість квадратних метрів житла для однієї особи, відповідно до Постанови Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 року.

Крім того, факт безперервного проживання та користуванням нерухомим майном з 1989 року підтверджується: актом ОСББ «ЗАПОРІЖЖЯ ГАГАРІНА 10» від 29 липня 2024 року, відповідно до якого ОСОБА_1 з 1989 року дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_2 , численними письмовими документами, які підтверджують проживання та фіксування даної адреси у різні періоди: копія екзаменаційної картки водія від 17 травня 1989 року, копія медичної довідки 1749 від 15 травня 1990 року, копія адресного листка, копія анкети-заяви № 8277001, копія довідки про стан рахунку від 02.12.2024 року, свідчення свідків ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 .

Звертає увагу, що факт оплати комунальних послуг ОСОБА_1 не заперечувався Запорізькою міською радою, крім того, вказане підтверджувалось, зокрема, довідкою ОСББ «ЗАПОРІЖЖЯ ГАГАРІНА 10» від 30.07.2024 року, що видана гр. ОСОБА_1 , рах № НОМЕР_1 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 , про те, що станом на 30.07.2024 року заборгованість по внескам на управління будинком відсутня (переплата по внескам на 30.07.2024р. складає 200,72 грн). Щомісячний внесок - 200,72 грн.

Так, взявши до уваги, що квартиронаймач ОСОБА_11 та її онук з 1989 року спільно проживали та вели спільне господарство у спірному житловому приміщенні, а також врахувавши, що позивач за зустрічним позовом не має постійного місця проживання в іншому житлі, можна дійти до висновку, що ОСОБА_1 проживав у спірному житлі як член сім`ї основного квартиронаймача, і тому останній має право на визнання за ним право на користування спірним житловим приміщенням. Ордером на житлове приміщення № 5019 від 15 жовтня 1987 року підтверджується, що спірне житлове приміщення надавалося бабці позивача за зустрічним позовом, за згодою якої у 1989 році в це приміщення вселився онук - ОСОБА_1 . Вважає, що належними та допустимими доказами підтверджено постійне проживання у спірному житловому приміщенні. При цьому, Запорізька міська рада не довела факту самоправного зайняття ОСОБА_1 спірного житлового приміщення, а також, не надала суду належних та допустимих доказів, які б могли на це вказувати.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов до хибного висновку, що за життя ОСОБА_11 та ОСОБА_2 , як законні наймачі, не дали згоду на проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, що підтверджується відсутністю реєстрації ОСОБА_1 за вищевказаною адресою. Так, згідно відповіді на адвокатський запит від 20.02.2025 року № 11А3/46/01/06-25, до відділу поліції № 1 Запорізького РУП ГУНП в Запорізькій області жодних заяв від гр. ОСОБА_11 та гр. ОСОБА_2 щодо незаконного проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , не надходило. Більше того, відповідно до «Судової влади України» (відкритий доступ) відсутня інформація щодо подання позовних заяв чи наявності спорів за участю ОСОБА_11 та ОСОБА_2 щодо незаконного проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 .

На думку скаржника, не подано жодного доказу, що ОСОБА_1 згоди на проживання від бабусі чи брата не отримував. Відсутність реєстрації місця проживання відповідача у спірній квартирі не є доказом того, що він вселилися у цю квартиру без згоди квартиронаймача та не проживав там з 1989 року.

Вважає, що у справі не має достатньої та пропорційної необхідності у захисті прав Запорізької міської ради, шляхом серйозного втручання у право відповідача на повагу до житла, яким вони користується протягом тривалого часу, з 1989 року.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відповідач за первісним позовом не має у власності жодного нерухомого майна. Таким чином, відповідач не має на праві власності або користування будь-якого іншого житлового приміщення, крім того, де фактично мешкає з 1989 року без реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .

Звертає увагу, що відповідач 19.08.2024 року звертався (заявка № 1186) до Вознесенівського (Центрального) Центру надання адміністративних послуг м. Запоріжжя для реєстрації місця проживання. Крім того, 07.08.2024 року в провадження Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, треті особи - Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗАПОРІЖЖЯ ГАГАРІНА 10», про визнання права користування житловим приміщенням, але відповідно до ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя по справі № 335/9025/24 (провадження 2/335/3142/2024), позовну заяву до Запорізької міської ради, треті особи: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗАПОРІЖЖЯ ГАГАРІНА 10», про визнання права користування житловим приміщенням повернено заявнику.

Інші учасники справи судове рішення не оскаржили.

Від представника Запорізької міської ради Доніної Г.О. на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обґрунтоване та законне рішення, а викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду.

Зазначає, що однокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано 22.06.2021. Зареєстровані особи відсутні з моменту смерті ОСОБА_2 . Вказана квартира є вивільненим житлом комунальної власності, не приватизованим за життя особами, на яких було розподілено і які були зазначені у ордері, а також у подальшому були зареєстровані за адресою. Після смерті останнього наймача, зареєстрованого за вказаною адресою, право власності на квартиру було зареєстровано за територіальною громадою в особі Запорізької міської ради. Проте, дана квартира ніколи і не вибувала з комунальної власності міста.

Запорізька міська рада звернулась до Запорізького районного управління ГУНП у Запорізькій області з проханням встановити осіб, які незаконно мешкають у квартирі.

Листом від 26.06.2024 №46419/40/01-2024 Запорізьке районне управління ГУНП у Запорізькій області була надана інформація, що в квартирі мешкав гр. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Він зловживав спиртними напоями та не працював, вів бродячий спосіб життя, жебракував, дітей не мав, одружений ніколи не був, квартира йому залишилась у спадщину від бабусі, вказана квартира не була приватизована.

Після раптової смерті гр. ОСОБА_2 у вказаній квартирі постійно почав мешкати гр. ОСОБА_1 , 1974 р.н., зареєстрований по АДРЕСА_3 , який на теперішній час особисті рахунки не змінив, однак за комунальні послуги заборгованості не має. Зі слів гр. ОСОБА_1 , було встановлено, що вказана квартира належить його знайомому, який проходить службу в ЗСУ та зв`язку з ним він не підтримує вже два роки.

В процесі розгляду справи інформація про підстави мешкання відповідача ОСОБА_23 в квартирі та щодо його реєстрації по вул. Електричній була спростована. Проте, це жодним чином не змінює факту невжиття ОСОБА_1 заходів з легалізації свого права на проживання в квартирі.

Звертає увагу, що гр. ОСОБА_2 , 1970 року народження, який також за згодою ОСОБА_11 вселився до квартири, був прописаний у ній з 19.12.1990 року до смерті. Вважає, що ОСОБА_1 не був зареєстрований у квартирі виключно з підстав відсутності на те волі основного наймача – ОСОБА_11 , і його проживання розглядалось як тимчасове. Можливо, ОСОБА_11 вважала ОСОБА_1 тимчасово проживаючим, адже квартира складається лише з одної кімнати і розглядати її як довготривале постійне житло для кількох дорослих різнополих осіб навряд чи було можливо.

Враховуючи, що останній законний користувач, членом сім`ї якого був ОСОБА_1 – ОСОБА_11 - померла у 1996 році - у 1996 році ж і відпали обставини, що були підставою для надання ОСОБА_1 права користування житлом.

Доказів того, що ОСОБА_1 був членом сім`ї ОСОБА_2 не надано. Сам факт отримання субсидії на 1 особу спростовує той факт, що ОСОБА_2 міг вважати ОСОБА_1 членом його сім`ї та законність проживання ОСОБА_1 у квартирі, та свідчить про зловживання державною соціальною допомогою. Лише члени сім`ї мають право не вселення. Члени сім`ї – особи пов`язані спільним побутом, які мають взаємні права та обов`язки, що в суді не підтверджено. Таким чином, ОСОБА_1 не підтвердив, що був членом сім`ї ОСОБА_2 , і, відповідно, не підтверджені належні правові підстави для проживання в квартирі після смерті ОСОБА_11 у 1996 році. З моменту її смерті минуло 30 років, і ОСОБА_1 весь цей час з особистих сімейних причин не звертався за захистом своїх житлових прав, строки позовної давності давно минули.

Тому, на думку представника Запорізької міської ради, у відповідача ОСОБА_1 сплив строк позовної давності для звернення до суду з позовною заявою про визнання права користування та укладання договору найму. Також, були проігноровані оголошення про виселення, які двічі розміщувались на дверях квартири працівниками КП «Запоріжремсервіс». Наявність правових підстав для проживання ОСОБА_1 у квартирі не підтверджена жодним доказом, навіть за умови фактичного мешкання, це можна розглядати виключно як самовільне зайняття житла, за відсутності особи, яка мала надати згоду на таке мешкання.

Від представника Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району Водоп`янової М.М. також надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін. Зазначає, що повністю підтримує доводи та заперечення, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, поданому Запорізькою міською радою, та вважає апеляційну скаргу необґрунтованою.

Інші учасники справи наданим процесуальним законом правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористались.

Крім того, від представника ОСОБА_1 – адвоката Черкашина І.І. надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначає, що в процесі розгляду справи було спростовано всі відомості, а не тільки про місце реєстрації, які зазначені у листі від 26.06.2024 №46419/40/01-2024 Запорізького районного управління ГУНП у Запорізькій області. Вказує, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є братами по матері та проживали разом за адресою: АДРЕСА_2 . І саме відповідач займався похованням брата ОСОБА_2 .

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.

За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Задовольняючи позовні вимоги Запорізької міської ради та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що у справі відсутні належні докази, які підтверджували постійне проживання відповідача в спірній квартирі, як і не встановлено підстав набуття права на проживання його в квартирі.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, однокімнатна квартира АДРЕСА_1 житловою площею 16,18 кв.м., загальною – 30,88 кв.м. належить Територіальній громаді м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.09.2024 №395677216. Право власності зареєстровано 22.06.2021 на підставі наступних документів: листа Фонду державного майна України від 05.04.2021 №11/1-38-01261; листа департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 10.06.2021 № 01-25/01/0032; технічного паспорту, виготовленого 08.12.2020 ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації».

Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг міської ради від 15.07.2024 №06.4-02/02/865 в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані особи відсутні.

Згідно ордеру на житлове приміщення № 5019 від 15 жовтня 1987 року, виданого на підставі рішення виконкому Шевченківської районної Ради народних депутатів № 206, ОСОБА_11 з родиною з двох осіб була надана в користування квартира за адресою: АДРЕСА_2 . Склад родини: ОСОБА_9 , чоловік.

ОСОБА_11 (бабця ОСОБА_1 ) померла ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть НОМЕР_2 .

ОСОБА_2 (брат ОСОБА_1 по матері) помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що вбачається з копії свідоцтва про смерть НОМЕР_3 .

Отже, останніми законними наймачами спірної квартири були:

- ОСОБА_11 (бабця ОСОБА_1 ) - до 11.12.1996 року.

- ОСОБА_2 (брат ОСОБА_1 по матері) - до 27.04.2017 року.

Допитані в судовому засіданні суду першої інстанції свідки: ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , кожен окремо, пояснили, що ОСОБА_1 мешкав у квартири АДРЕСА_1 , з 1989 року.

З відомостей Департаменту соціального захисту населення Запорізької міської ради від 24.01.2025 №01.01-08/73 щодо останнього законного користувача квартири за адресом: АДРЕСА_2 – ОСОБА_2 вбачається, що з 01.09.2015 по 30.04.2017 ОСОБА_2 знаходився на обліку в управлінні соціального населення Запорізької міської ради по Вознесенівському району та отримував субсидію для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. Житлова субсидія ОСОБА_2 призначалась за зареєстрованим місцем проживання на одну зареєстровану особу.

За життя ОСОБА_11 та ОСОБА_2 , як законні наймачі не реалізували своє право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 .

Також, у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , пояснив, що коли йому було 16 років, він вступив до училища та приїхав до бабусі у м. Запоріжжя. До цього часу він був зареєстрований та мешкав з батьками у Оріхівському районі Запорізької області. Коли він приїхав до м. Запоріжжя, він був зареєстрований у знайомих по АДРЕСА_6 . З 1989 року по 1992 рік він був зареєстрований у гуртожитку училища за адресою: АДРЕСА_7 , де і мешкав. У період з 1992 року по 1994 рік він служив в армії, з 1994 року до моменту звільнення з ВАТ «Запоріжсталь» у двохтисячних роках (коли саме звільнився він точно не пам`ятає) він був зареєстрований у гуртожитку ВАТ «Запоріжсталь» за адресою: АДРЕСА_8 , оскільки була можливість отримати «малосімейку». Після звільнення з ВАТ «Запоріжсталь» він був знятий з реєстрації за вказаною адресою. Після цього він ніде не був зареєстрований.

Також зазначив, що не міг зареєструватися за адресою спірної квартири. Так, коли бабуся була жива, «не дозволяв метраж»; після смерті бабусі – через не згоду брата ОСОБА_2 , який не надавав згоду на його ( ОСОБА_1 ) реєстрацію за адресою: АДРЕСА_4 . Він з приводу отримання згоди брата ОСОБА_2 на реєстрацію за адресою спірної квартири навіть звертався за допомогою до матері, щоб вона сприяла його реєстрації, проте остання сказала, щоб вони з братом самі між собою з`ясовували стосунки. Коли мати була жива, вона була проти, щоб він звертався до суду.

З копії довідки ПАТ Запорізький металургійний комбінат «Запоріжсталь» № 13/ від 18.12.2024р. вбачається, що ОСОБА_1 працював в ПАТ «Запоріжсталь» з 05.09.1994р. по 25.11.2003р.

З копії талону зняття з реєстраційного обліку, який складено 06.03.2008 року, вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , знявся з реєстрації 06.03.2008 року за адресою: АДРЕСА_9 . ОСОБА_24 у тому ж населеному пункті з АДРЕСА_2 .

На теперішній час ОСОБА_1 мешкає у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , в який він не зареєстрований і ніколи зареєстрований не був.

Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

У статті 9 Житлового Кодексу України (який втратив чинність 15.02.2026 року), передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

На підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення (стаття 58 ЖК України).

Відповідно до статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

У відповідності до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом із ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Згідно зі статтею 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом із ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що, вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже, в осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частина перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (стаття 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку їх вселення та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом.

Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення (частина третя статті 116 ЖК України).

Системний аналіз положень вказаних статей дає підстави для висновку, що закон визначає такі підстави для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордеру, укладення договору найму або вселення як члена сім`ї наймача. У разі відсутності однієї із вказаних підстав у особи, яка вселилась до жилого приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.

Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 04 серпня 2021 року у справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20), від 06 липня 2022 року у справі № 753/8081/19 (провадження № 61-2799св22).

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Статтями 98, 99 ЖК України визначено правовий статус тимчасових мешканців жилого приміщення, та визначено, що вони не набувають самостійного права на займане жиле приміщення незалежно від тривалості проживання.

Статус тимчасових мешканців не дає самостійного права на жиле приміщення, а у випадках самоправного зайняття жилого приміщення, обов`язок виселення без надання іншого жилого приміщення поширюється на осіб, які його самовільно зайняли.

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно до ст. 4 ЖК України передбачено, що жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає, зокрема, жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд).

Статтею 5 Житлового кодексу України визначено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад).

За частиною 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні» територіальним громадам міст належить, зокрема, право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, житловий фонд.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів (ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування Україні»).

Як вбачається з матеріалів справи, квартира АДРЕСА_1 , перебуває у комунальній власності територіальної громади міста в особі Запорізької міської ради.

Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник вправі вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.

У статті 8 Конвенції закріплено право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»,§ 43).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції вірно застосував вищенаведені норми права, надав відповідну правову оцінку поданим сторонами доказам.

Суд встановив, що спірна квартира не приватизована. Враховуючи, що останній законний користувач, членом сім`ї якого був ОСОБА_1 - ОСОБА_11 - померла ІНФОРМАЦІЯ_7 , відповідно, у 1996 році і відпали обставини, що були підставою для надання ОСОБА_1 права користування житлом. Доказів того, що ОСОБА_1 був членом сім`ї ОСОБА_2 не надано ні суду першої, ні апеляційної інстанцій. Відповідно не підтверджені належні правові підстави для проживання в квартирі після смерті ОСОБА_11 . Належних та достатніх доказів погодження наймачем ОСОБА_2 вселення ОСОБА_1 , часу такого вселення та тривалості проживання суду не надано.

Оскільки наявність правових підстав для проживання ОСОБА_1 у квартирі не підтверджена, суд першої інстанції також вірно відмовив у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням, визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання відповідачів укласти договір найму житла через необґрунтованість таких вимог.

Надаючи правову оцінку наданому ОСОБА_1 акту ОСББ «ЗАПОРІЖЖЯ ГАГАРІНА 10» від 29 липня 2024 року, відповідно до якого ОСОБА_1 дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з 1989 року по теперішній час, що підтвердили сусіди ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_25 своїми підписами, а також показанням допитаних в судовому засіданні суду першої інстанції свідків ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , колегія суддів зауважує, що вказаний акт та показання свідків не узгоджуються з поясненнями самого ОСОБА_1 у судовому засіданні суду апеляційної інстанції щодо місця його проживання у спірний період, які наведені вище.

Також колегія суддів критично ставиться до тверджень ОСОБА_1 про відсутність можливості для реєстрації в квартирі свого місця проживання, оскільки в нього була можливість ще за життя як бабусі, так і брата зареєструвати своє місце проживання в спірній квартирі.

Отже, доводи Запорізької міської ради знайшли своє підтвердження в ході розгляду справи, оскільки ОСОБА_1 займає спірне житлове приміщення, не маючи для цього законних підстав, тому він підлягає виселенню без надання іншого житлового приміщення.

Оцінюючі наведене у сукупності, з урахуванням усіх фактичних обставин даної справи, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 не повинен був мати правомірних очікувань на постійне проживання у спірній квартирі, оскільки докази його вселення у спірне житло за згоди та за життя квартиронаймача ОСОБА_2 відсутні, а отже, таке вселення є самовільним, всупереч встановленому порядку, і Запорізька міська рада, як власник житла, своєї згоди на таке не надавала.

При цьому, тривалість проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі у силу положень ЖК України, не надає йому права на займане спірне житлове приміщення.

Не має значення для правильного вирішення справи і посилання на відсутність заборгованості по внескам на утримання будинку, на понесення витрат на поховання ОСОБА_2 , оскільки вони ґрунтуються на власному помилковому тлумаченні норм, що регулюють спірні правовідносини щодо права на проживання у житлі комунальної форми власності.

Одночасно колегія суддів зазначає, що добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки.

Доводи апеляційної скарги відхиляються апеляційним судом, оскільки спростовуються матеріалами справи та вищенаведеними нормами права, вони є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Верховний Суд також неодноразово звертав увагу, що стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.»від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі «Larkos v. Cyprus»від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту праві свобод інших осіб.

Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У справі, яка переглядається, судом вірно встановлено, що відповідач за первісним позовом самоправно займає спірне житлове приміщення без будь-яких правових підстав, а тому задоволення позову Запорізької міської ради узгоджується з нормами національного та міжнародного права, прецедентною практикою ЄСПЛ, а доводи апеляційної скарги у цій частині безпідставні.

При цьому самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).

Виселення такої особи (осіб) пов`язане з відсутністю у неї (них) будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 04 серпня 2021 року в справі № 755/5706/18 (провадження № 61-11877св20).

У спірних правовідносинах відповідач за первісним позовом був обізнаним й усвідомлював, що після смерті ОСОБА_11 у 1996 році відпали обставини, що були підставою для надання ОСОБА_1 права користування житлом. ОСОБА_1 займав спірне житло без будь-якої правової підстави.

Таким чином, суд зробив правильні висновки про наявність правових підстав для задоволення позову Запорізької міської ради, так як відповідач за первісним позовом підлягає виселенню без надання йому іншого жилого приміщення.

Указане унеможливлює задоволення зустрічного позову про визнання права користування квартирою, визнання відповідача наймачем житлового приміщення та зобов`язання відповідачів укласти договір найму житла, оскільки правові підстави для цього відсутні.

З огляду на викладене, суд правильно застосував норми матеріального права і дійшов обґрунтованих висновків по суті вирішення спору, які узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду у даній категорії справ (частина четверта статті 263 ЦПК України), яка є сталою та сформованою.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції наведених у скарзі правових позицій Верховного Суду, оскільки в указаних справах були встановлені інші фактичні обставини, порівняно з обставинами у цій справі.

ЄСПЛ указав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року).

Рішення суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

Оскільки, оскаржуване рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для його скасування, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника – адвоката Черкашина Івана Івановича, залишити без задоволення.

Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: М.С. Гончар

Е.А. Онищенко