Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №204/4330/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3908/26 Справа № 204/4330/25 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А. І. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Пищиди М.М.

суддів: Свистунової О.В., Ткаченко І.Ю.

за участю секретаря судового засідання – Літвінова І.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 02 грудня 2025 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності на житло за набувальною давністю, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради про визнання права власності на житло за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він з 1990 року проживає в житловому будинку садибного типу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Стверджує, що він придбав спірний будинок у ОСОБА_2 на підставі акту купівлі-продажу від 11 лютого 1990 року, який був підписаний сторонами, двома свідками та засвідчений головою квартирного комітету. Вказує, що весь час, з дня набуття будинку у власність, він відкрито користується ним, продовжує в ньому проживати, доглядає та утримує його, добросовісно та безперервно володіє ним, сплачує комунальні платежі за газо/ електропостачання, телекомунікаційні послуги та послуги щодо надання доступу до мережі Інтернет на підставі договорів, які оформлені на його ім`я. Зазначає, що він бажає зареєструвати своє право власності на вказаний будинок, тому з метою його оформлення він виготовив технічний паспорт на будинок та провів його технічну інвентаризацію, якою встановлено, що житловий будинок літ. А1-2, ганок з навісом літ. А1 та альтанка літ. Б1 – побудовані до серпня 1992 року, а його інвентаризаційна ціна відповідно до звіту про оцінку становить 327 147 гривень. Вважає, що оскільки він добросовісно заволодів майном і понад 10 років продовжує відкрито, безперервно ним користуватися, то він має право на визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Враховуючи вищевикладене позивач просив суд: визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок садибного типу, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Чечелівського районного суду міста Дніпра від 02 грудня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності на житло за набувальною давністю – залишено без задоволення.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою.

В обгрунтування апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та вважає, що висновки викладені в судовому рішенні не відповідають дійсним обставинам справи.

З урахуванням викладеного, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 11 лютого 1990 року позивачем та ОСОБА_2 складено акт купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 , за 2 000 рублів придбав у ОСОБА_2 житловий будинок АДРЕСА_1 , який раніше належав батьку останньої – ОСОБА_3 . Вказаний акт купівлі-продажу підписаний його сторонами та свідками ( ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ), й засвідчений головою квартального комітету Красногвардійського району м. Дніпропетровська (а. с. 19).

Відповідно до технічного паспорту на житловий будинок садибного типу АДРЕСА_1 від 11 березня 2025 року (а. с. 20-31), житловий будинок розміщений за вказаною адресою на земельній ділянці площею 930 кв.м. та складається з літ. А1-2 – житловий будинок (загальною площею – 202,3 кв.м, житлова площа – 67,3 кв.м), літ. а1 - ґанок з навісом, літ. Б1- альтанка, № 1-7, І – споруди, замощення.

За вказаною адресою на позивача відкриті особові рахунки за надання комунальних послуг, які він систематично сплачує, що підтверджується квитанціями та відповідними договорами (а. с. 35- 82 та на звороті).

У судовому засіданні, що відбулося 13 жовтня 2025 року, свідок ОСОБА_7 , пояснив, що він з третього класу є сусідом позивача. Вказав, що коли вони переїхали, то позивач там вже проживав, там ще був старий будинок. Зазначив, що позивач будинок купував ще до армії, а після сам побудував будинок. Стверджував, що позивач постійно проживає за вказаною адресою, ніколи нікуди не виїжджав, зараз там проживає з матір`ю та дружиною.

У судовому засіданні, що відбулося 13 жовтня 2025 року, свідок ОСОБА_8 , пояснив, що він з дитинства проживає по сусідству з позивачем. Знає, що у 1990 роках батьки позивача купили хатинку та почали будувати будинок, бо там були лише стіни. Зазначив, що яким саме чином вони купували/оформляли будинок він не знає, але знає, що позивач проживає в ньому постійно, нікуди не виїжджав, живе там з матір`ю.

У судовому засіданні, що відбулося 13 жовтня 2025 року, свідок ОСОБА_9 , пояснила, що позивач її колишній чоловік, у них спільний син, а від другого шлюбу у позивача є ще донька. Зазначила, що вони з позивачем підтримують спілкування. Вказала, що достеменно знає про те, що батьки позивача придбали спірний будинок (фундамент зі стінами), а потім у 1994 році почали будувати там будинок. Стверджувала, що позивач постійно проживає за вказаною адресою, нікуди не виїжджав.

Ухвалюючи рішення по справі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв`язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Стаття 20 ЦК України встановлює, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Приписами ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Приписами ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому, нормами ч. 2 ст. 328 ЦК України визначено, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з вимогами ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Приписами ст. 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

При цьому, нормами ч. 2 ст. 328 ЦК України визначено, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

За змістом частин 1, 4 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст. 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Таким чином, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Разом з цим, відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

При цьому, давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування; не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 та постановах Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 755/16913/16-ц та 927/773/24 від 15 липня 2025 року.

Крім того суд, Верховний Суд у своїх постановах від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц та від 15 липня 2025 року у справі № 927/773/24 зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу (договору купівлі-продажу, оренди тощо) унеможливлює застосування набувальної давності, оскільки в такому випадку володілець володіє майном не як власник. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється сторонами у справі, ОСОБА_1 придбав спірний будинок у ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу (Акту купівлі-продажу) від 11 лютого 1990 року, при цьому на момент його придбання він достеменно знав про те, що раніше будинок належав батьку ОСОБА_2 – ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю на підставі положень статті 344 ЦК України, позивач стверджував, що має право на визнання за ним права власності на вказане нерухоме майно саме за набувальною давністю, оскільки користувався ним відкрито починаючи з 1990 року, сплачував комунальні послуги та користувався майном так, як ним користувався б його власник.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав на набуття права власності, однак в рамках даної справи позивач обізнаний про власника спірної квартири, вселилася туди на підставі Акту купівлі- продажу, тобто ОСОБА_1 правомірно вселився у спірний будинок, правомірно та добросовісно володіє ним на підставі вчиненого правочину, що унеможливлює визнання права власності за набувальною давністю.

Доводи апеляційної скарги про те, що починаючи з 1990 року та до теперішнього часу позивач відкрито, безперервно та безперешкодно проживає в будинку, добросовісно користується ним, сплачує комунальні послуги, проводить поточний ремонт, а тому наявні підстави для задоволення позову, є безпідставними, оскільки сам по собі факт користування позивачем спірним будинком не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю та не свідчить про добросовісність володіння таким майном.

Посилання скаржника в апеляційній скарзі на те, що за весь час володіння будинком, до нього ніхто не звертався з приводу неправомірності користування квартирою, на що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про відмову задоволенні позову, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки не дають підстав для висновку, що оскаржене судове рішення постановлене з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно статті 141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи рішення суду без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Чечелівського районного суду міста Дніпра від 02 грудня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 17 червня 2026 року.

Повний текст постанови складено 18 червня 2026 року.

Судді