Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №447/205/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 447/205/24 Головуючий у 1 інстанції: Бачун О.І.

Провадження № 22-ц/811/2983/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю відповідачки ОСОБА_1 , представника відповідачки ОСОБА_11., представника відповідача ОСОБА_12.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_2 - адвоката Шпунт Мар"яна Богдановича на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року та на додаткове рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 28 липня 2025 року в складі судді Бачуна О.І. у справі за позовом ОСОБА_2 у власних інтересах, а також в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області про визнання незаконною (протиправною) приватизацію житлового будинку, визнання незаконним (недійсним) рішення, визнання незаконним (протиправним) зняття з реєстрації місця проживання,-

встановив:

У січні 2024 року позивач ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернувся до суду з позовними вимогами до відповідачів ОСОБА_1 , Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області про визнання незаконною (протиправною) приватизацію житлового будинку, визнання незаконним (недійсним) рішення, визнання незаконним (протиправним) зняття з реєстрації місця проживання.

Вимоги обґрунтовані тим, що відповідачка ОСОБА_1 є його матір`ю. Рішенням виконавчого комітету Гонятичівської сільської ради Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 оформлено право власності та видано свідоцтво про право власності на жилий будинок АДРЕСА_1 , доручено Стрийському ДК МБТІ провести реєстрацію права власності.

Оформленню відповідного рішення сільської ради передувала заява ОСОБА_1 в якій остання просила надати можливість приватизувати житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Вважає, що приватизація спірного будинку відбулася з порушення закону, на час проведення приватизації він був неповнолітнім і також мав право на спірний будинок, зокрема, постійно з часу народження зареєстрований та проживає у спірному будинку.

Також позивач вважає, що відповідачкою незаконно знято з реєстрації із спірного будинку його, а також дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Оскільки приватизація спірного будинку відбулася з порушення вимог закону, без участі позивача, який на час приватизації мав на це право, як член сім`ї, чим позбавлено його конституційного права на житло, тому звернувся до суду за захистом свої прав.

Вимоги про визнання протиправним зняття з реєстрації позивача та його малолітніх дітей є похідними та пов`язані із незаконністю набуття відповідачкою у власність спірного будинку та свідчитиме про незаконність дій щодо зняття з реєстрації осіб, які там були зареєстровані.

Просив визнати незаконною (протиправною) приватизацію житлового будинку АДРЕСА_1 відповідачем ОСОБА_1 та Гонятичівською сільською радою Миколаївського району Львівської області; визнати недійсним (незаконним) та скасувати рішення Гонятичівської сільської ради Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 та видане на його підставі Свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 23.01.2004 на ім`я ОСОБА_1 , скасувати проведену на їх підставі державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 ; визнати протиправними (незаконними) дії (рішення) Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області та ОСОБА_1 щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов`язати поновити їх місце реєстрації за адресою: будинок АДРЕСА_2 .

Оскаржуваним рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області про визнання незаконною (протиправною) приватизацію житлового будинку, визнання незаконним (недійсним) рішення, визнання незаконним (протиправним) зняття з реєстрації місця проживання - відмовлено.

Заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 25 січня 2024 року скасовано.

Оскаржуваним додатковим рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 28 липня 2025 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , витрати на професійну правничу допомогу, що понесені у зв`язку із розглядом справи №447/205/24 в розмірі 20 000 (двадцять тисяч) гривень.

Рішення та додаткове рішення суду оскаржив представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Шпунт М.Б.

В апеляційній скарзі на рішення суду по суті спору зазначає, що таке ухвалено без повного з`ясування та оцінки обставин справи та досліджених доказів, зроблені судом висновки не ґрунтуються на матеріалах справи.

Зокрема, вважає, що суд розглянув справу без з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств та не дослідив погосподарських книг на предмет вказаного.

У цьому контексті покликається на судову практику.

Так, визначення в сільській місцевості громадського типу господарства в погосподарській книзі, відомостей щодо членів та майна колгоспного двору, було покладено на сільські ради.

Звертає увагу, що згідно Погосподарських книг Гонятичівської сільської ради народних депутатів, спірне домогосподарство відноситься до суспільної групи «колгоспний двір» станом на 15.04.1991.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було набуте до 15.04.1991, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15.04.1991 на втратили права на частку в його майні.

Розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних.

Виникнення права власності на житлові будинки, споруди не залежало від державної реєстрації цього права.

Таким чином, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні.

Рік побудови спірного будинку 1956, постійне місце проживання у такому позивача зареєстровано з 12.12.1987.

При цьому, головою сім`ї на час вселення та реєстрації постійного місця проживання позивача був ОСОБА_5 , дід позивача, відтак позивача вселено як внука зі згоди діда.

Станом на 15.05.1992 членами двору були троє осіб, а саме ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , відтак спірне домогосподарство належало їм на праві спільної сумісної власності.

Наведене свідчить про прийняття Гонятичівською сільською радою Миколаївського району Львівської області рішення № 16 від 27.03.2003 про оформлення спірного будинку виключно на одного власника із порушенням прав та інтересів позивача, як іншого співвласника.

При цьому, суд не встановив передбачених законом підстав для припинення прав власності позивача на частку будинку чи підстав для переходу такого права до відповідача, що спростовує висновки місцевого суду про відсутність у позивача прав на спірний будинок та правомірність оскаржуваних рішень.

Крім цього, суд не вказав жодної правової норми, яка б передбачала виникнення у відповідачки одноособового права власності на спірний будинок.

Також вважає, що будь яких підстав трактувати позовні вимоги про визнання протиправною зняття з реєстрації проживання, як похідні, у суду не було.

Зокрема, позов у цій частині обґрунтований незаконністю відповідних рішень та відсутністю правових підстав для їх прийняття та порушення такими прав позивача і малолітніх дітей на житло, у якому останні проживають зі свого народження.

Просить скасувати рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду представник Шпунт М.Б. зазначає, що таке ухвалене із порушенням процесуальних норм, без повного з`ясування та оцінки обставин та досліджених під час розгляду справи доказів, а зроблені судом висновки та встановлені обставини не грутуються на матеріалах справи.

Так, частина 2 ст. 246 ЦПК України в імперативному порядку встановлює, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.

Враховуючи те, що основне рішення суду по суті спору ухвалене за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, додаткове рішення відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.

Разом із тим, з грубим порушенням приписів ЦПК України, заяву розглянуто та ухвалено додаткове рішення без постановлення ухвали про прийняття заяви про ухвалення додаткового рішення до розгляду, без призначення до розгляду та визначення дати розгляду чи судового засідання, без повідомлення позивача про розгляд заяви, дату розгляду; без встановлення для позивача порядку та строку подання пояснень/заперечень щодо заяви.

Зазначене унеможливило іншій стороні у цій справі - позичу надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України), а це є порушенням права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Зазначає, що оскільки представник відповідача до закінчення судових дебатів заяви про те, що не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат не робив, об`єктивних поважних причин неможливості подати докази, що підтверджують розмір понесених відповідачкою судових витрат та доказів на підтвердження їх існування не надав, наявні підстави для повернення поданого клопотання, як такого що подане із порушення встановленого порядку та строків на підставі ч.8 ст. 141 ЦПК України.

Крім цього, включення до складу витрат представником відповідача, як участі у судових засіданнях, так і підготовку до них не відповідає дійсності, не відповідає матеріалам справи та є необгрунтованим.

На порушення вимог закону представником відповідача не подано такого процесуального документа, як детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у цій справі, що ставить під сумнів, чи є розмір таких витрат обґрунтованим і пропорційним до предмета спору.

Просить скасувати додатковим рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 28 липня 2025 року та відмовити у задоволенні клопотання (заяви) відповідача про ухвалення додаткового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги необхідно задовольнити частково виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий суд виходив з того, що на момент виникнення спірних правовідносин порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майно регулювався Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5, із відповідними змінами.

Так, реєстрації підлягають права власності тільки на об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об`єкти.

На день прийняття Гонятичівською сільською радою рішення №16 від 27.03.2003 ОСОБА_1 відповідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №050403, належало право власності на земельну ділянку площею 0,0688га., кадастровий номер 4623082400:05:002:0082, цільове призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 , підстава набуття, рішення 15 сесії 21 скликання Гонятичівської сільської ради від 24.12.1993.

При цьому, матеріали справи не містять посилання на те, що ОСОБА_1 набула у власність будинок АДРЕСА_1 , в порядку приватизації, окрім заяви ОСОБА_1 адресованої сільському голові, де остання просить надати можливість приватизувати будинок.

Також, в матеріалах справи відсутні будь які докази, які б могли стверджувати, що оформлення права власності на спірний будинок за ОСОБА_1 відбувся в порядку передбаченому для «колгоспного двору».

Крім цього, стороною позивача не представлено належних та допустимих доказів, які б могли бути підставою для визнання недійсним та скасування рішення Гонятичівської сільської ради Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 та виданого на його підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 23.01.2004, оскільки на момент звернення до сільського голови Гонятичівської сільської ради із заявою про оформлення прав на житловий будинок АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 діяла відповідно до норм діючих законодавства, маючи на це законні права.

Також суд вказав, що позовні вимоги про скасування проведеної на підставі рішення №16 від 27.03.2003 та Свідоцтва про право власності від 23.01.2004, державної реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 є похідними від вимог про скасування рішення сільської ради на підставі якого оформлено право власності, а тому у разі відмови у скасуванні рішення №16 від 27.03.2003 не підлягає до задоволення і вказана вимога.

За висновком суду не підлягають до задоволення вимоги про визнання протиправним дії відповідача про зняття з реєстрації позивача та його малолітніх дітей, які є похідними та пов`язані із тим, що за обставин законності набуття відповідачкою у власність спірного будинку, це свідчитиме про законність дій щодо зняття з реєстрації, осіб які там були зареєстровані.

Враховуючи вказане, суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 .

При цьому, суд критично оцінив покликання представника відповідача про те, позивач пропустив строк звернення до суду із вказаним позовом, що є підставою для відмови у позові, оскільки про порушення своїх прав позивач дізнався у вересні 2023 року коли отримав копію матеріалів позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.

Враховуючи вимоги частин 9, 10 ст. 158 ЦПК України суд скасував заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 25.01.2024.

Ухваливши додаткове рішення, суд задовольнив частково вимоги адвоката Ощипок В.С. та на підставі поданих доказів, стягнув з позивача на користь відповідачки судові витрати, які включають витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20000,00 гривень.

Розглядаючи даний спір та перевіряючи законність оскаржуваного рішення згідно вимог ЦПК України, судова колегія враховує таке.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Згідно із ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Відповідно до копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , позивач ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 . Його батьками записані ОСОБА_8 та ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 11).

ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження - батьками записані ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 12).

Згідно копії свідоцтва про народження - ОСОБА_4 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 . Її батьками записані ОСОБА_2 та ОСОБА_6 (т. 1 а.с. 13).

Як вбачається із виписки з погосподарської книги Гонятичівського старостинського округу №361 від 04.09.2023, у будинку по АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Власником будинку є ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 15).

Згідно із копією довідки Гонятичівського старостинського округу № 369 від 07.04.2023, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 зареєстрований у АДРЕСА_1 з 12.12.1987 по даний час (т. 1 а.с. 23).

У матеріалах справи наявне Свідоцтво про право власності на нерухоме майно та копія Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, згідно яких одноосібним власником будинку на АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 40-41).

Право власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок підтверджується і Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1 а.с. 42).

Згідно повідомлень старости Гонятичівського старостинського округу про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи від 11.01.2024, за заявою власника ОСОБА_1 , з будинку на АДРЕСА_2 були зняті з реєстрації ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_3 , що підтверджується повідомленнями № 10.04-12/06, № 10.04-12/07, № 10.04-12/08 (т. 1 а.с. 59-64).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 діяючи в інтересах особистих, а також в інтересах своїх малолітніх дітей, свої доводи зводить до того, що приватизація спірного будинку відповідачкою відбулася з порушення закону, оскільки він також мав право на спірний будинок, як наслідок відповідачкою незаконно знято з реєстрації із спірного будинку його, а також дітей.

Зважаючи на те, що вимога про визнання протиправним зняття з реєстрації із спірного будинку позивача та дітей є похідною та перебуває у правовій залежності від вимоги про оспорення права власності відповідачки на спірний будинок, колегія суддів вважає за доцільне розпочати перевірку законності оскаржуваного рішення саме із цієї вимоги.

Згідно із положеннями частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном застосовується принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині 1 статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.

Так, у частині першій статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі, зокрема документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Статтею 345 ЦК України закріплюється право фізичної або юридичної особи набувати право власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку, встановленому законом. Зазначена норма є загальною, оскільки відсилає до спеціального законодавства.

Спеціальним законом, який закріплює поняття приватизації, об`єкти визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання і утримання, поняття житлових чеків і порядок розрахунків за приватизоване житло є ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду».

Органи приватизації - Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, органи приватизації територіальних громад (п. 20 ст. 1 ЗУ «Про приватизацію державного і комунального майна»).

Відповідно до ч.1 ст. 8 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

До об`єктів приватизації належать: квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції)), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

З матеріалів справи вбачається, що 25.03.2003 ОСОБА_1 звернулася із заявою до голови Гонятичівської сільської ради про надання можливості приватизувати житловий будинок в АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 20).

Рішенням виконавчого комітету Гонятичівської сільської Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 вирішено оформити право власності та видати свідоцтво про право власності на жилий будинок АДРЕСА_1 гр. ОСОБА_1 . Доручити Стрийському Державному комунальному міжміському бюро технічної інвентаризації провести реєстрацію права власності на жилий будинок (т.1 а.с. 19).

Колегія суддів погоджується із критичною оцінкою суду першої інстанції доводів позивача про те, що право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 було оформлено в порядку приватизації, оскільки саме лише покликання останньої у заяві на відповідний порядок набуття у власність майна, не може свідчити про приватизацію такого за відсутності правових підстав для цього.

Зокрема, житловий будинок АДРЕСА_1 ніколи не належав до державного чи комунального житлового фонду, оскільки віднесений до індивідуальної (приватної) житлової забудови на відведеній земельній ділянці.

Як вбачається із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №294461896 від 13.01.2022, державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 проведено 04.02.2004 (т. 1 а.с. 42).

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_1 належить право власності на земельну ділянку площею 0,0688 га., кадастровий номер 4623082400:05:002:0082, що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №050403, цльове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку та господарських споруд. Підстава набуття рішення 15 сесії 21 скликання Гонятичівської сільської ради від 24.12.1993 (т. 1 а.с. 45).

15.12.2006 ОСОБА_1 купила у ОСОБА_9 земельну ділянку площею 0,1048 га надану для будівництва та обслуговування житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_2 , кадастровий номер 4623082400:05:002:0081 (т. 1 а.с. 47-49).

Крім цього, 15.12.2006 ОСОБА_1 купила у ОСОБА_9 земельну ділянку площею 0,0535га надану для будівництва та обслуговування житлового будинку, що знаходиться в АДРЕСА_2 , кадастровий номер 4623082400:05:002:0176 (т. 1 а.с. 50-52).

Як вбачається із відповіді №23 від 20.08.2024 наданої Приватною агрофірмою «Золотий колос», яка зареєстрована 08.08.1997 і була діючою на момент спірної приватизації будинку, на балансі господарства ніяких будівель за адресою: АДРЕСА_3 не числиться.

Колегія суддів виходить з того, що згідно із пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України положення зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 року, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки правовідносини виникли до набрання новим Кодексом чинності, а саме оформлення права власності на жилий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 відбулося на підставі рішення виконавчого комітету Гонятичівської сільської Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003, суд при розгляді таких правовідносин керується положеннями ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення спірних відносин, колгоспний двір був сімейно-трудовим об`єднанням осіб, які використовували майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб.

Згідно із частиною першою статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Відповідно до частини другої статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Так, 15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року №697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке зберіглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

У постановах від 29 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц (провадження № 61-22088св18), від 23 грудня 2020 року у справі № 183/6031/16 (провадження № 61-25427св18) Верховний Суд, надавши аналіз наведеним нормам права, виснував, що майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності.

В свою чергу, правильне застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Враховуючи наведене, виключним правовим питанням у спірних правовідносинах, на переконання колегії суддів, є обставини про належність позивача та його матері до членів колгоспного двору та, відповідно, прав на будинковолодіння, яке входило до складу майна такого колгоспного двору.

Колегія суддів виходить з того, що порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69).

За змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу.

Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Члени колгоспу, які працюють у міжгосподарських організаціях, відносяться до суспільної групи колгоспників.

Визначення в сільській місцевості громадського типу господарства в погосподарській книзі та відомостей щодо членів колгоспного двору, що має правове значення, було покладено саме на сільські ради.

Відповідно до погосподарських книг Гонятичівської сільської ради за 1986-1990, а також за 1991-1995 роки, будинок по АДРЕСА_1 з 1983 року належав до суспільної групи «колгоспний», а з 01.01.1993 відносився до групи «робітничий». Станом на 1988 року членами двору були: ОСОБА_5 , ОСОБА_10 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 (т. 1.а.с 27-31).

Станом на 15.05.1992 згідно погосподарських книг, членами двору були: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .

При цьому, як зазначалося вище, згідно із довідкою виданої Гонятичівським старостинським округом №369 від 07.09.2023, ОСОБА_2 зареєстрований у АДРЕСА_1 з 12.12.1987.

Колегія суддів констатує, що віднесення господарства на АДРЕСА_1 до суспільної групи - колгоспний двір не спростоване відповідачкою належними доказами.

Поряд з цим, встановивши відповідні обставини, суд першої інстанції не врахував надані позивачем докази віднесення спірного домоволодіння до суспільної групи колгоспний двір, натомість застосував до спірних правовідносин порядок проведення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майно, який регулювався Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5, із відповідними змінами, за положеннями якого реєстрації підлягали права власності тільки на об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об`єкти.

З огляду на зібрані докази у їх сукупності, апеляційний дійшов висновку, про те, що станом на 15.04.1991 господарство на АДРЕСА_1 відносилося до суспільної групи - колгоспний двір, а позивач ОСОБА_2 , будучи неповнолітнім, був членом колгоспного двору.

Як зазначалося, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги про те, що позивачу на праві спільної сумісної власності разом із ОСОБА_1 та ОСОБА_6 належало спірне домогосподарство, а відтак оформлення його виключно на ОСОБА_1 відбулося з порушенням прав та інтересів, зокрема ОСОБА_2 , знайшли своє підтвердження та заслуговують на увагу, що має наслідком скасування оскаржуваного рішення та задоволення відповідної вимоги.

Таким чином, колегія суддів приходить переконання, що стороною позивача надано належні та допустимі докази для визнання незаконним та скасування рішення Гонятичівської сільської ради Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 та видане на його підставі Свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 23.01.2004 на ім`я ОСОБА_1 , скасування проведеної на їх підставі державної реєстрації права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Що стосується іншої вимоги, то суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі №361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 року у справі №542/1403/17 (провадження № 14-106цс21)).

Відступаючи від висновків, зроблених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 травня 2024 року у справі №127/21333/22 (провадження № 61-13014св23), Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 02 лютого 2026 року у справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23) зробив такий висновок: «Парламентом в Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» розмежовано випадки, за яких відбувається зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення та коли лише за заявою власника житла.

За наявності судового рішення, яке набрало законної сили, в якому встановлено наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, спір про оспорення рішення органу місцевого самоврядування про зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла буде мати приватноправовий характер, оскільки він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії органу місцевого самоврядування.

Власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права).

Законодавець не мав наміру дозволити власнику житла, за допомогою зняття з реєстрації місця проживання особи-невласника житла, «обходити» судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права. Тому судове рішення, що набрало законної сили, в якому встановлено наявність в особи права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права, унеможливлює здійснення реєстраційної дії за заявою власника житла».

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Так, з 01 грудня 2021 року набув чинності Закон України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» (далі - Закон №1871-IX), який регулює відносини у сфері надання публічних послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання.

За положеннями пункту 2 частини першої статті 18 Закону №1871-IX зняття повнолітньої особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється, зокрема, за заявою власника житла.

Постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 256 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування).

Згідно з пунктами 50, 61 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року №265, підставою зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за заявою власника житла є подання останнім заяви установленої форми згідно з додатком 6, документа, що посвідчує особу (у разі особистого звернення) та документа, що підтверджує право власності на житло, в якому задекларовано/зареєстровано місце проживання (перебування) особи (осіб), що знімається.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється за заявою власника житла без згоди на те зареєстрованої особи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 січня 2024 року у справі № 161/5576/23.

Відповідно до п. 69 Порядку, посадова особа органу реєстрації або адміністратор центру надання адміністративних послуг перевіряє належність паспортного документа особі, що його подала, його дійсність, правильність заповнення заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання та наявність документів, необхідних для зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), про що зазначена посадова особа робить відповідний запис у заяві.

Пункт 87 Порядку визначає випадки, за яких орган реєстрації відмовляє в декларуванні/реєстрації місця проживання (перебування), знятті із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування).

Також п. 13 ст. 18 вищезазначеного Закону №1871-IX передбачає умови, за яких орган реєстрації приймає рішення про відмову у знятті із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) особи.

Зокрема, чинне законодавство України не зумовлює при прийнятті відповідного рішення про зняття з реєстрації врахування (у спірному випадку) наявності чи/або відсутності іншого місця проживання фізичної особи, згоди батьків неповнолітньої (малолітньої) дитини.

Поряд з цим, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає (ч. 3-4 ст. 29 ЦК України).

Враховуючи викладене та незважаючи на те, що визнання незаконним зняття з реєстрації місця проживання є окремою вимогою ОСОБА_2 , все ж така є похідною від вимоги, яка є доведеною позивачем, тому апеляційний суд навіть без надання оцінки правомірності спірних дій відповідного суб`єкта, приходить переконання про наявність підстав для скасування реєстраційних дій місця проживання, оскільки майнові права (права очікування) ОСОБА_2 , а відтак і його малолітніх дітей на житловий будинок АДРЕСА_1 встановлені судом.

Разом з тим, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідачем зроблено заяву про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду, оскільки про власника спірного майна та рішення на підставі якого воно оформлене позивач знав ще у 2020 році.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. (частини перша статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Разом з цим, колегія суддів погоджується з тим, що позивач лише у 2023 році довідався у який спосіб було оформлено право власності за відповідачкою, отримавши копію матеріалів позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, що, на його думку, порушує його права власності, тому доводи про те, що ОСОБА_2 станом на 2020 рік було відомо про те, що житловий будинок по АДРЕСА_1 , належить на праві власності ОСОБА_1 , про що ним було зазначено в майновій декларації позивача при зверненні за призначенням житлової субсидії не є спроможними у цій частині.

Відповідно до ст. 279 ЦПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Як зазначено вище, додатковим рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 28 липня 2025 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , витрати на професійну правничу допомогу, що понесені у зв`язку із розглядом справи №447/205/24 в розмірі 20 000 ( двадцять тисяч) гривень.

Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас, додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. У разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Тобто додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року в справі № 756/4441/17 (провадження № 61-17081св18)).

Таким чином, додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі №911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.

З урахуванням того, що рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року по суті спору підлягає скасуванню, додаткове рішення цього ж суду від 28 липня 2025 року за будь яких обставин не може залишатися у законній силі і також підлягає скасуванню.

Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_2 , скасування рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року по суті спору та додаткового рішення цього ж суду від 28 липня 2025 року, з одночасним ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч. 1 ст. 141 ЦПК України).

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Шпунт Мар"яна Богдановича - задовольнити частково.

Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 червня 2025 року та додаткове рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 28 липня 2025 року - скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким позовну заяву ОСОБА_2 у власних інтересах, а також в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області про визнання незаконною (протиправною) приватизацію житлового будинку, визнання незаконним (недійсним) рішення, визнання незаконним (протиправним) зняття з реєстрації місця проживання - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати рішення Гонятичівської сільської ради Миколаївського району Львівської області №16 від 27.03.2003 про оформлення права власності на жилий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та видане на його підставі Свідоцтво про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_1 від 23.01.2004 на ім`я ОСОБА_1 .

Скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Визнати протиправними дії Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області та ОСОБА_1 щодо зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язати Миколаївську міську раду Стрийського району Львівської області поновити їх місце реєстрації за адресою: будинок АДРЕСА_2 .

У задоволенні решти вимог відмовити.

Стягнути в рівних частинах з ОСОБА_1 та Миколаївської міської ради Стрийського району Львівської області на користь ОСОБА_2 судовий збір за розгляд справи судом першої інстанції та за подання апеляційної скарги 9084,00 грн., а саме по 4542 (чотири тисячі п`ятсот сорок дві) гривень 00 копійок з кожного.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 16 червня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк