Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №380/4354/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 380/4354/25 пров. № А/857/42537/25

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Курильця А.Р.,

суддів Кузьмича С. М., Мікули О.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року в справі № 380/4354/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення,-

суддя в 1-й інстанції – Костецький Н.В.,

час ухвалення рішення – 29 вересня 2025 року,

місце ухвалення рішення – м. Львів,

дата складання повного тексту рішення – не зазначено,

в с т а н о в и в:

У березні 2025 року ОСОБА_1 (далі – позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні в розмірі 120 425,60 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.

Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 120375 грн. 93 коп.

Не погоджуючись з таким рішенням, відповідач в подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове відмову в задоволенні позову.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що лейтенант ОСОБА_1 не був звільнений з військової служби, а лише переміщений на іншу посаду. Крім того, дане переміщення відбулося в межах однієї військової частини. Законодавством чітко відрізняються підстави виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, яке здійснюється як при звільненні військовослужбовця у запас або у відставку, так і при переміщенні військовослужбовця по службі між військовими частинами одного та різних видів, родів військ. Аналізуючи норми Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положення № 1153/2008, можна зробити висновок, що звільнення з посади з призначенням на іншу посаду на службі та звільнення з військової служби - є різними поняттями, хоча в кожному з цих випадків військовослужбовець виключається зі списків особового складу військової частини. Окрім того, у випадку вибуття (переміщення) до іншого місця служби військовослужбовець продовжує служити та отримувати грошове забезпечення. Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 01.03.2018 № 18, молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , направлено до нового місця служби у військову частину НОМЕР_3 на посаду командира роти. Отже, 16.03.2018 позивач не був звільнений з військової служби, натомість, виключений зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у зв`язку із направленням до нового місця служби військової частини НОМЕР_3 .

Таким чином, у даному випадку відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин вимог ст. 117 КЗпП України, яка встановлює відповідальність за затримку розрахунку саме при звільненні, оскільки звільнення позивача з військової служби не відбулося, натомість позивач вибув до нового місця служби.

Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 16.03.2018 №58 молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира НОМЕР_4 взводу охорони військової частини НОМЕР_5 (військова частина НОМЕР_1 ), призначеного наказом командира повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 01 березня 2018 року № 18 на посаду командира взводу роти матеріального забезпечення вважати таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - військова частина НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 . Виключено його з 16.03.2018 зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22.11.2024 у справі №380/22585/24 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , що полягала в ухиленні від нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 16.08.2016 по 28.02.2018.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 16.08.2016 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як «місяця зростання доходу», а також провести виплату індексації грошового забезпечення з одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 «Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004.

Вказане судове рішення в частині нарахування та виплати індексації грошового забезпечення виконано відповідачем лише 14.02.2025 та перераховано позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 62724,35 грн., що підтверджується випискою АТ КБ «Приватбанк» ід 28.02.2025 по картковому рахунку позивача.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд попередньої інстанції виходив з того, що відповідач не дотримався обов`язку провести розрахунок із позивачем у день виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (16.03.2018). Тобто, остаточний розрахунок проведено поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України. До спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України, згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов`язку виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (виключенні зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення).

Однак колегія апеляційного суду зазначає про наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі – Закон № 2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною дев`ятою статті 1 Закону № 2232-XII визначено, що військовослужбовці — особи, які проходять військову службу.

Верховний Суд, зокрема і в справах цієї категорії, неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Однак питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовані КЗпП України.

За правилами статті 116 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Так, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон №2352-IX, яким внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України, текст статті 117 якого викладено в такій редакції: "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".

Отже статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Колегія суддів зазначає про те, що визначальним у справі, яка розглядається, є наявність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин".

Відповідно до частини першої статті 26 Закону № 2232-Х11 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

- у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;

- у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-Х11 визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно із пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.

При звільненні з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) в обов`язковому порядку надає висновок щодо доцільності проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України на визначених ним посадах. Ця характеристика додається до особової справи військовослужбовця.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

При цьому пунктом 40 розділу I Положення встановлено, що у разі переміщення по службі військовослужбовця з однієї військової частини до іншої для дальшого проходження військової служби дія контракту про проходження військової служби не припиняється. Окремі умови контракту за новим місцем служби можуть бути переглянуті та засвідчені підписами сторін контракту.

Відповідно до пункту 110 розділу IV Положення переміщення військовослужбовців здійснюється в разі, коли звільнення їх із посад або призначення на інші посади належить до номенклатури призначення різних посадових осіб.

Переміщення осіб рядового складу, сержантського та старшинського складу за наявності обґрунтованих підстав з урахуванням висновків атестування, рекомендацій їх безпосередніх і прямих начальників на підставі клопотань командирів (начальників), які порушили питання про переміщення, здійснюється:

між з`єднаннями, військовими частинами, оперативними командуваннями - наказами посадової особи, якій підпорядковані відповідні види Збройних Сил України, з`єднання, військові частини та оперативні командування;

між видами Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані начальникам структурних підрозділів Генерального штабу Збройних Сил України, - наказом першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України;

між військовими частинами, які підпорядковані керівникам структурних підрозділів Міністерства оборони України, - наказом відповідного заступника Міністра оборони України.

За правилами пункту 109 розділу IV Положення вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення, в тому числі доведеного технічними засобами передачі документованої інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.

Як правильно встановлено місцевим судом, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 16.03.2018 №58 молодшого лейтенанта ОСОБА_1 , командира НОМЕР_4 взводу охорони військової частини НОМЕР_5 (військова частина НОМЕР_1 ), призначеного наказом командира повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (по особовому складу) від 01 березня 2018 року № 18 на посаду командира взводу роти матеріального забезпечення вважати таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби - військова частина НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 та виключено з 16.03.2018 зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Верховний Суд в постанові від 26 червня 2025 року в справі №400/8927/23 вказав, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв`язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби.

Відтак, фактичні обставини справи не відповідають гіпотезі частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільнення працівника, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.

Така позиція підтримана Верховним Судом в постанові від 03 лютого 2026 року в справі №400/5149/24.

Відтак висновок суду першої інстанції про те, що відповідач не дотримався обов`язку провести розрахунок із позивачем у день виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (16.03.2018), не відповідає правильному праворозумінню фактичних обставин справи.

Підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, однак не надав їм належної (правильної) оцінки.

Установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника. У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність. За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на випадки, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Щодо тверджень представника позивача в суді апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у зв`язку з закінченням строку контракту відповідно до ч. 5 п. 2 п.п. “а” ст. 26 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу”, з посиланням на наказ Командувача військ зв`язку та кібербезпеки Збройних Сил України від 19.07.2021р. № 56, який долучає до додаткових пояснень від 17.02.2026, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд зазначає, що наказ Командувача військ зв`язку та кібербезпеки Збройних Сил України від 19.07.2021р. № 56 не був долучений сторонами в суді першої інстанції. На такий доказ учасники справи не посилалися в заявах по суті спору.

Більше того, представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу в суді апеляційної інстанції також не вказував ні про обставину звільнення позивача наказом Командувача військ зв`язку та кібербезпеки Збройних Сил України від 19.07.2021р. № 56, ні про існування такого наказу.

Згідно з ч.4 ст.308 КАС України, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів наголошує, що позивач жодним чином не обґрунтовує причин неподання доказів під час розгляду справи по суті судом першої інстанції, які б об`єктивно не залежали від нього.

Більше того, у випадку прийняття такого доказу та відповідних обґрунтувань судом апеляційної інстанції, матиме місце зміна підстав позову.

Юридична позиція позивача в суді першої інстанції та у відзиві на апеляційну скаргу зводилася до того, що ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини з 16.03.2018р. Спірним у цих правовідносинах, позивач визначив період, з 17.03.2018р. (перший день після виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) по 13.02.2025р. (день, що передує дню остаточного розрахунку). Загальна сума середнього грошового забезпечення за період з 17.03.2018р. по 18.07.2022р. становить: 2 526 днів х 313,56 грн. (середньоденний заробіток) = 792 052,56 грн. Загальна сума середнього грошового забезпечення з урахуванням законодавчого обмеження компенсації шестимісячним строком (з 19.07.2022 по 18.01.2023) становить: 184 дні х 313,56 грн. (середньоденний заробіток) = 57 695,04 грн. Отже, загальна сума середнього грошового забезпечення, на яку має право позивач відповідно до статті 117 КЗпП України в редакціях до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом № 2352-ІХ і після цього, становить 120 425,60 грн. (62 730,56 грн. + 57 695,04 грн.)

Тобто як підставу позову позивачем вказано звільнення з військової служби саме 16.03.2018, а період затримки розрахунку, який визначає суму заборгованості, визначено з 17.03.2018р. (перший день після виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення). Позивач переконливо доводив факт саме звільнення 16.03.2018 з військової служби, який і обумовлював період затримки повного розрахунку при звільненні, що мало безпосередній вплив на його розмір.

Однак в силу імперативних приписів ч.5 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За приписами частини другої статті 79 КАС України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви.

Відповідно до частини четвертої статті 79 КАС України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк. Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу.

Обов`язок позивача доводити обставини, на які він посилається на обґрунтування своїх доводів, є ключовим аспектом принципу змагальності та рівності в судовому процесі.

Тобто обов`язок доведення обставин, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, у рівній мірі покладається на обох сторін. Кожна сторона повинна довести факти, на які вона посилається.

При цьому підставу позову повинен довести саме позивач. Позивач повинен подати докази, на яких ґрунтуються його вимоги разом з поданням позовної заяви.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 06 червня 2024 року в справі № 400/1217/23, від 20 червня 2024 року в справі № 400/249/23 та від 06 серпня 2024 року в справі № 400/10311/23.

Отже належними та допустимими доказами, не підтверджується факт звільнення позивача з військової служби, на момент виникнення спірних правовідносин.

Таким чином, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин підстави для виплати відповідачем позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України за період з 17.03.2018 року по 13.02.2025 року відсутні.

Однак зазначені обставини справи залишилися поза увагою суду першої інстанції, що призвело до прийняття помилкового рішення про задоволення позову.

Щодо тверджень про преюдиційність рішення Львівського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року в справі №380/22585/24.

Апеляційний суд підкреслює, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду (ч.7 ст.78 КАС України).

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року в справі №380/22585/24 встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних Силах України. Представник позивача звернувся до командування ВЧ НОМЕР_1 із запитом від 19.09.2024 щодо надання інформації про виплачене ОСОБА_1 грошове забезпечення за період проходження військової служби із зазначенням усіх складових видів грошового забезпечення, а також індексації грошового забезпечення. У відповідь ВЧ НОМЕР_1 скерувала заявнику лист № 823/489/2406пс від 30.10.2024, де зазначила, що індексація за спірний період ОСОБА_1 не нараховувалася та не виплачувалася. Відповідно до довідки про розмір нарахованого та виплаченого грошового забезпечення ОСОБА_1 з серпня 2016 по березень 2018 індексація грошового забезпечення не нараховувалася та не виплачувалася.

Жодних обставин перебування позивача на фінансовому забезпеченні у відповідача чи звільнення з військової служби 16.03.2018, вищезгаданим рішенням не встановлено. Суд в справі №380/22585/24 лише обмежився констатацією бездіяльності військової частини НОМЕР_1 , що полягала в ухиленні від нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 16.08.2016 по 28.02.2018.

Висновки Верховного Суду в постанові від 22 січня 2026 року в справі № 420/10254/24 не є застосовними до обставин справи, що розглядається. Ба більше, в приведеній справі, яку розглядав суд касаційної інстанції допустимими доказами встановлено обставину звільнення позивача з військової служби, що однак не має місце в справі, яка переглядається апеляційним судом.

Очевидно, що саме з вини військової частини НОМЕР_1 позивач невчасно отримав належну йому суму індексації грошового забезпечення за період з 16.08.2016 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як «місяця зростання доходу» під час проходження військової служби у цій військовій частині.

З метою захисту свого порушеного права на своєчасне отримання грошового забезпечення, позивач пред`явив цей позов до військової частини на підставі частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України, втім, як уже зазначено, цей позов не має під собою обставин, з якими закон пов`язує застосування вказаних норм трудового права. У випадку ОСОБА_1 стаття 117 КЗпП України є незастосовною до спірних правовідносин.

Водночас необхідно звернути увагу позивача, що навіть у таких обставинах він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати компенсацію втрати частини доходів, передбачену законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум, відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Наприкінці апеляційний суд також зазначає про неврахування судом першої інстанції того, що Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права – компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Відтак стягнувши з 19.07.2022 по 19.01.2023 на користь позивача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у повному розмірі 57695,04 грн. (313,56 грн. х 184 календарних дні), суд першої інстанції через неправильне тлумачення закону, не застосував закон, який підлягав застосуванню, чим допустив порушення норм матеріального права.

Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Відповідно до п.4 ч.1, ч.2 ст.317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Переглянувши рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення через недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні обставинам справи та порушення норм матеріального права підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст.308,315,317,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2025 року в справі № 380/4354/25 скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А. Р. Курилець

судді С. М. Кузьмич

О. І. Мікула

Повне судове рішення складено 17 червня 2026 року.