Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №240/24679/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/24679/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Тетяна Олександрівна

Суддя-доповідач - Слободонюк М.В.

18 червня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Слободонюка М.В.

суддів: Канигіної Т.С. Кузьмишина В.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2026 року у справі за адміністративним позовом підприємства об`єднання громадян "Перспектива плюс" Всеукраїнської громадської організації "Жінок інвалідів та сімей, в яких виховуються діти інваліди "Асоль" до Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - приватне акціонерне товариство «Плодоовочевий комбінат» про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ

Підприємство об`єднання громадян “Перспектива плюс” Всеукраїнської громадської організації “Жінок інвалідів та сімей, в яких виховуються діти інваліди “Асоль” (позивач) звернулося до Житомирського окружного адміністративного суду через систему “Електронний суд” з позовом до Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (відповідач), у якому просить визнати протиправними дії щодо не зняття та не скасування арешту, застосованого постановою старшого державного виконавця Головні О.В. від 27 травня 2016 року у виконавчому провадженні №34656430 до Овочесховища №12 площею 1714,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68, РНМ 5053205, та скасування (припинення) такого арешту.

Заявлені позовні вимоги мотивовані тим, що зведене виконавче провадження № 34656430 та виконавчі провадження, які входили у зведене виконавче провадження, в рамках якого 25 травня 2016 року прийнято постанову про арешт майна боржника, знищені. Зауважує, що з 2018 року позивачу належить право власності на нерухоме майно, що виступало об`єктом іпотеки та на яке накладено арешт у межах виконавчого провадження. Втім, не зважаючи на зазначене, відповідач не зняв арешт із належного позивачу майна, що, на його переконання, порушує право підприємства вільно розпоряджатися таким об`єктом.

ІІ. ЗМІСТ РІШЕНННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2026 року даний адміністративний позов задоволено. Зокрема:

- визнано протиправною бездіяльність Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) щодо не зняття арешту з Овочесховища №12 площею 1714,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68, реєстраційний номер майна 5053205, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1770255118101, що накладений постановою Корольовського відділу державної виконавчої служби міста Житомира Головного територіального управління юстиції у Житомирській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 27 травня 2016 року ЗВП34656430;

- зобов`язано Корольовський відділ державної виконавчої служби у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) зняти арешт з Овочесховища №12 площею 1714,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68, реєстраційний номер майна 5053205, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1770255118101, що накладений постановою Корольовського відділу державної виконавчої служби міста Житомира Головного територіального управління юстиції у Житомирській області про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 27 травня 2016 року ЗВП34656430;

- стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) на користь Підприємства об`єднання громадян “Перспектива плюс” Всеукраїнської громадської організації “Жінок інвалідів та сімей, в яких виховуються діти інваліди “Асоль” 2422 гривні 40 копійок судового збору.

Ухвалюючи своє рішення суд першої інстанції виходив із того, що позивач з 2018 року є власником спірного нерухомого майна. Натомість, ще в березні 2019 року державним виконавцем винесено постанови про повернення виконавчих документів стягувачу на підставі пунктів 2, 4 та 9 частини 1 статті 37 Закону України № 1404-VIII та повторно виконавчі документи до виконання протягом трьох років не пред`являлися. Таким чином у цій справі рішення, на виконання яких накладався арешт на майно у межах зведеного виконавчого провадження, не перебувають на примусовому виконанні понад 6 років, строк пред`явлення до виконання таких виконавчих документів сплив та не був поновлений.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що збереження арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання рішень, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання таких, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном, позбавляє позивача можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном. Відтак суд вважав, що бездіяльність відповідача щодо не зняття арешту, накладеного постановою від 27 травня 2016 року у зведеному виконавчому провадженні №34656430, є протиправною, а тому наявні підстави для зобов`язання відповідача зняти такий арешт.

ІІІ. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Не погодившись із рішенням суду відповідач подав апеляційну скаргу, в обґрунтування вимог якої зазначив, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права. На думку апелянта, орган державної виконавчої служби є неналежним відповідачем у даному спорі, позивачем пропущено строк звернення до суду, а законні підстави для зняття арешту були відсутні, оскільки завершення виконавчих проваджень шляхом повернення виконавчих документів стягувачам не тягне припинення накладеного арешту. Крім того, апелянт вважає, що ухвалене судове рішення впливає на права та інтереси інших стягувачів, які не були залучені до участі у справі. У зв`язку із наведеним просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити.

ІV. ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА ВИКЛАД ПОЗИЦІЇ ІНШИХ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження у цій справі.

В межах підготовки справи до апеляційного розгляду наступною ухвалою суду від 03.04.2026 витребувано у позивача докази, які підтверджують актуальну інформацію з відповідних Державних реєстрів щодо права власності чи іншого речового права, його обтяження відносно об`єкта нерухомого майна: Овочесховища №12 площею 1714,9 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68, а також відомості про те, чи перебуває на даний час відповідне нерухоме майно під іншими обтяженнями та чи існують щодо цього майна інші судові спори.

07.04.2026 на виконання вимог ухвали апеляційного суду від 03.04.2026 позивачем згідно поданої заяви від 06.04.2026 надано витребувані докази. Крім того, у цій же заяві заявником викладені письмові пояснення щодо вимог та доводів апеляційної скарги. Зокрема, позивач зазначив, що з приводу скасування арешту майна він звертався з відповідним позовом до Господарського суду Житомирської області, який ухвалою від 12.05.2025 року у справі №906/599/25 відмовив у відкритті провадження. Надалі він звернувся до Корольовського районного суду м. Житомира, який ухвалою від 23.09.2025 року №296/5916/25 закрив провадження у справі, роз`яснивши, що даний спір підсудний адміністративному суду. За таких обставин позивач вважає безпідставним твердження відповідача про помилкову підсудність даної справи.

Також на переконання позивача необхідно критично відноситись до доводів апелянта про пропуск строків звернення до суду, оскільки враховуючи триваюче порушення та безстрокову дію спірного арешту, застосування строків звернення у спірній ситуації є абсурдним.

За таких обставин позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду – без змін.

Третя особа не скористалась своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.06.2026 закінчено підготовку справи до апеляційного розгляду та призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

V. ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що на виконанні Корольовського відділу державної виконавчої служби перебувало зведене виконавче провадження № 34656430 від 10 жовтня 2012 року, до складу якого входило 8 виконавчих провадження про стягнення заборгованості з ПрАТ «Плодоовочевий комбінат» на користь юридичних осіб та держави (зокрема ВП № 29485218, № 29582033, № 31381882, № 32186732, № 39176067, № 44253973, № 50544670, № 56237251).

У межах зведеного виконавчого провадження № 34656430 з метою забезпечення виконання виконавчих документів, які входили у склад зведеного виконавчого провадження, старшим державним виконавцем Корольовського відділу державної виконавчої служби м. Житомир Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Головнею О.В. 27 травня 2016 року винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, якою накладено арешт на майно ПрАТ “Плодоовочевий комбінат”, а саме Овочесховище №12 площею 1714,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68, відомості про що внесено до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

У подальшому всі виконавчі документи, що входили до складу зведеного виконавчого провадження, були повернуті стягувачам (кінцева дата – 29 березня 2019 року). Повторно виконавчі документи до виконання не пред`являлися.

При цьому зведене виконавче провадження № 34656430 та виконавчі провадження, які входили у зведене виконавче провадження, знищені відповідно до пунктів 1, 2 розділу ХІ Правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби та приватними виконавцями затверджених наказом Міністерства юстиції України від 07 червня 2017 року № 1829/5 у зв`язку з закінченням строку зберігання виконавчих проваджень.

З матеріалів справи також вбачається, що спірне нерухоме майно перебувало в іпотеці, а у 2018 році право вимоги іпотекодержателя перейшло до Підприємства об`єднання громадян «Перспектива плюс» Всеукраїнської громадської організації «Жінок інвалідів та сімей, в яких виховуються діти інваліди «Асоль».

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за пошуковим запитом “права власності, інші речові права, іпотеки, обтяження” за адресою: Житомирська обл., м. Житомир, вулиця Гонти Івана, будинок 68, 20 лютого 2019 року проведено державну реєстрацію права власності позивача на Овочесховище №12 площею 1714,9 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Житомир, вул. І. Гонти, 68 на підставі договору відступлення права вимоги №02/03-18/3.

Тобто, з лютого 2019 року за позивачем було зареєстровано право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна.

Водночас після завершення виконавчих проваджень та припинення виконавчих дій арешт, накладений постановою державного виконавця від 27 травня 2016 року з майна не знято, що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

VІ. НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ОЦІНКА СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час відкриття зведеного виконавчого провадження 10 жовтня 2012 року та накладення арешту на майно боржника – 27 травня 2016 року були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV “Про виконавче провадження” (далі – Закон України № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

На підставі статті 1 названого Закону виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно зі статтею 11 Закону України № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини 1 статті 52 Закону України № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Відповідно до частини 2 статті 57 Закону № 606-XIV арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” підлягає примусовому виконанню.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України “Про виконавче провадження” від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі – Закон України № 1404-VIII).

Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ “Прикінцеві та перехідні положення” названого Закону виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.

Відповідно до пункту 7 зазначеного розділу виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.

У пунктах 2, 4 та 9 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII (в редакції, чинній на час повернення виконавчих документів стягувачам у рамках зведеного виконавчого провадження – 29 березня 2019 року) зазначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо:

у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Підстави для закінчення виконавчого провадження визначені у частині 1 статті 39 Закону України№ 1404-VIІІ.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки.

Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною 1 статті 39 Закону України № 1404-VIII, свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому.

З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина 1 статті 40 Закону України № 1404-VI11).

Водночас частиною 5 статті 37 Закону № 1404-VIII визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення.

Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа визначені статтею 40 Закону України № 1404-VIII.

Відповідно до положень частин 1, 2 статті 40 Закону № 1404-VIII у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.

Відповідно до частин 4, 5 статті 59 Закону України № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:

1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;

2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;

3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;

4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;

5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині 6 статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;

6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;

7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;

8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;

9) підстави, передбачені пунктом 12 та підпункту 2 пункту 104 розділу XIII “Прикінцеві та перехідні положення” цього Закону;

10) отримання виконавцем від Державного концерну “Укроборонпром”, акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну “Укроборонпром”, державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну “Укроборонпром” або на момент припинення Державного концерну “Укроборонпром” було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною 1 статті 1 Закону України “Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності”, звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України “Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності”.

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові також виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі України № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина 3 статті 37 Закону № 1404-VIII).

Отже, за загальним правилом, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки така обставина не належить до винятків, передбачених частиною 3 статті 37 Закону № 1404-VIII.

Подібні висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 17 січня 2018 року у справі №910/8019/15, від 06 березня 2019 року у справі №263/1468/17, від 04 березня 2020 року ц справі № 127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17, від 29 березня 2023 року у справі № 202/1182/22.

При цьому необхідно зауважити, що Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Відповідно до частини 1, 2, пункту 1 частини 4 статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років. Строки, зазначені в частині 1 цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню – з наступного дня після його прийняття. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання.

З матеріалів справи встановлено, що усі виконавчі документи, які входили до складу зведеного виконавчого провадження №34656430, були повернуті стягувачам ще у 2018-2019 роках та повторно до виконання вони не пред`являлися.

На момент розгляду справи строки пред`явлення відповідних виконавчих документів до виконання сплинули, а доказів їх поновлення матеріали справи не містять.

Крім того, виконавчі провадження та саме зведене виконавче провадження були знищені після закінчення строків зберігання.

Отже, будь-які виконавчі дії щодо виконання рішень, для забезпечення яких накладався арешт, фактично та юридично припинені.

Метою арешту майна відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» є забезпечення реального виконання рішення.

Проте, за відсутності відкритих виконавчих проваджень, спливу строків пред`явлення виконавчих документів до виконання та відсутності доказів існування актуальних виконавчих вимог подальше збереження арешту втрачає законну мету.

Тривале існування такого обмеження створює непропорційне втручання у право мирного володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, наведені судом першої інстанції, відповідно до яких збереження арешту протягом тривалого часу за відсутності виконавчого провадження та реальної перспективи примусового виконання рішення є невиправданим обмеженням права власності.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про протиправність бездіяльності відповідача щодо не зняття арешту, накладеного постановою від 27 травня 2016 року у зведеному виконавчому провадженні №34656430, є правильним, що вказує на обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення.

Відносно доводів апелянта про те, що належними відповідачами у цій справі повинні бути боржник та особи, в інтересах яких накладався арешт, тоді як орган державної виконавчої служби не може виступати відповідачем у такому спорі, то колегія суддів з такими не погоджується.

Предметом даного спору є не вирішення питання про належність майна чи звільнення його з-під арешту у порядку цивільного судочинства, а перевірка правомірності бездіяльності суб`єкта владних повноважень щодо незняття арешту після фактичного припинення підстав для його подальшого існування.

Позивач не заперечує правомірність накладення арешту у 2016 році та не ставить питання про вирішення спору між боржником і стягувачами. Натомість оскаржується саме невчинення відповідачем дій щодо усунення триваючого обмеження права власності.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 4, статей 5, 19 КАС України орган державної виконавчої служби є суб`єктом владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого можуть бути предметом судового контролю в адміністративному судочинстві.

Колегія суддів зазначає, що саме відповідач є суб`єктом, уповноваженим вносити відомості щодо арешту майна та вчиняти дії щодо його зняття, а тому є належним відповідачем у цьому спорі.

Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду щодо позовів про звільнення майна з-під арешту не спростовують наведеного висновку, оскільки ті інші справи стосувалися спорів про право на майно, тоді як у цій справі предметом перевірки є правомірність бездіяльності органу державної виконавчої служби.

Щодо доводів апелянта про пропуск строку звернення до суду.

Так, апелянт зазначає, що позивачу було відомо про арешт ще з моменту набуття права власності у 2019 році, а тому строк звернення до суду пропущено.

Втім, колегія суддів вважає ці доводи безпідставними.

Із матеріалів справи вбачається, що даний позов спрямований на оскарження бездіяльності відповідача щодо незняття арешту з нерухомого майна.

Бездіяльність щодо підтримання обмеження права власності за відсутності виконавчих проваджень та можливості подальшого примусового виконання рішень має триваючий характер. Відповідно, у таких правовідносинах порушення права не обмежується одноразовою подією, а продовжується протягом усього часу існування відповідного обмеження.

Оскільки спірний арешт продовжує існувати на момент звернення до суду та фактично перешкоджає позивачу здійснювати повноваження власника, підстав для висновку про пропуск строку звернення до суду немає.

Апелянт також стверджує, що спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Проте колегія суддів відхиляє і ці доводи.

Позовні вимоги спрямовані на визнання протиправною бездіяльності органу державної виконавчої служби та зобов`язання його вчинити певні дії. Вирішення цього спору не потребує встановлення чи підтвердження права власності позивача на нерухоме майно, оскільки таке право вже зареєстроване у встановленому законом порядку та сторонами не оспорюється.

Отже, між сторонами відсутній приватноправовий спір щодо права на майно.

Натомість спір виник у сфері здійснення відповідачем владних управлінських функцій та стосується реалізації ним повноважень, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» в межах зведеного виконавчого провадження.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано розглянув справу за правилами адміністративного судочинства. Тим більше, в матеріалах справи наявні ухвали Господарського суду Житомирської області від 12.05.2025 у справі №906/599/25 та Корольовського районного суду м. Житомира від 23.09.2025 у справі №296/5916/25 якими відмовлено позивачу у розгляді цього спору в порядку як господарського так і цивільного судочинства.

Підсумовуючи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування чи зміни судового рішення.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди з правовою оцінкою встановлених обставин та не спростовують висновків суду першої інстанції.

VІІ. ВИСНОВКИ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

Частиною першою статті 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Згідно з частиною 1 статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

З огляду на результат апеляційного розгляду, судові витрати перерозподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Корольовського відділу державної виконавчої служби у місті Житомирі Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Слободонюк М.В.

Судді Канигіна Т.С. Кузьмишин В.М.