Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №240/20469/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/20469/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Токарева М.С.

Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.

18 червня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Шидловського В.Б.

суддів: Капустинського М.М. Сапальової Т.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області та до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 30.06.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсій не забезпечення";

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Житомирській області призначити пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 23.06.2025, зарахувавши до спеціального страхового стажу період роботи позивача з 15.08.1991 по 25.12.1991.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №063550007301 від 30.06.2025 про відмову у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення".

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу роботи на посадах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909, період її роботи з 15.08.1991 по 25.12.1991 та призначити їй з 23.06.2025 пенсію за вислугу років, як працівнику освіти, відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення".

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Позивач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу, що в силу вимог ч.4 ст.304 КАС України не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 23.06.2025 подала до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області заяву про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення".

Після реєстрації заяви позивача та сканування копій документів засобами програмного забезпечення Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області за принципом екстериторіальності розглянуто заяву позивача та за результатами розгляду такої заяви прийнято рішення від 30.06.2025 № 063550007301 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту а статті 55 закону України „Про пенсійне забезпечення” та пункту 2-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону №1058, в зв`язку з відсутністю необхідного спеціального стажу роботи станом на 11.10.2017 року.

За результатами розгляду документів, доданих до заяви до спеціального стажу, що дає право на вислугу років, не зараховано період роботи з 15.08.1991 по 25.12.1991 згідно довідки від 20.06.2025 №523, яка видана Левковицькою гімназією Овруцької міської ради, оскільки наявна розбіжність в посаді зазначеній в довідці „старша вожата” та записами 3 трудової книжки „ старша піонервожата”, що в свою чергу суперечить пункту 3 Примітки Переліку закладів і установ освіти затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року № 909.

Вважаючи відмову в призначенні їй пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" протиправною, ОСОБА_1 звернулась з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення виходив з часткової обґрунтованості та доведеності позовних вимог, а відтак наявності підстав для часткового задоволення адміністративного позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон №1788-XII).

Відповідно до статті 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії, а саме: за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років.

Статтею 51 Закону №1788-ХІІ передбачено, що пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Відповідно до статті 52 Закону № 1788-ХІІ право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту "е" статті 55.

Пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) було передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Так, перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою Кабінет Міністрів України від 04.11.1993 №909, а перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників - постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 №963.

Проте, 01.04.2015 набрав чинності Закон України від 02 березня 2015 року №213-VIII" Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення", яким пункт "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ було викладено в іншій редакції, згідно якої право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

- з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

- з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

- з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

- з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

- з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Надалі, Законом України від 24.12.2015 №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", що набрав чинності 01.01.2016, у статтю 55 Закону №1788-ХІІ були внесені зміни, відповідно до яких пункт "е" вказаної статті мав наступний зміст:

"Право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення:

- які в період до 1 січня 2016 року мали вислугу років на відповідних посадах не менше тривалості, передбаченої абзацами першим та другим цього пункту;

- 1971 року народження і старші за наявності вислуги років на цих посадах, передбаченої абзацами другим - одинадцятим цього пункту, та після досягнення ними такого віку: 50 років - які народилися з 1 січня 1966 року по 30 червня 1966 року; 50 років 6 місяців - які народилися з 1 липня 1966 року по 31 грудня 1966 року; 51 рік - які народилися з 1 січня 1967 року по 30 червня 1967 року; 51 рік 6 місяців - які народилися з 1 липня 1967 року по 31 грудня 1967 року; 52 роки - які народилися з 1 січня 1968 року по 30 червня 1968 року; 52 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1968 року по 31 грудня 1968 року; 53 роки - які народилися з 1 січня 1969 року по 30 червня 1969 року; 53 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1969 року; 54 роки - які народилися з 1 січня 1970 року по 30 червня 1970 року; 54 роки 6 місяців - які народилися з 1 липня 1969 року по 31 грудня 1970 року; 55 років - які народилися з 1 січня 1971 року.

Отже, Законом України від 24.12.2015 №911-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" встановив раніше не передбачений законодавством вік виходу на пенсію за вислугу років для окремих категорій громадян, а саме 55 років при наявному спеціальному стажі діяльності не менше 25 років.

Проте, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 у справі №1-13/2018 (1844/16, 3011/16) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону України від 05 листопада 1991 року №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII.

Конституційний Суд України приймаючи вказане рішення, виходив з того, що встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення певного віку (для працівників, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону № 1788-ХІІ - 55 років), нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Таким чином, положення пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII в редакції законів від 02 березня 2015 року №213-VIII та від 24 грудня 2015 року №911-VIII втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України вказаного рішення, тобто з 04 червня 2019 року.

Відтак, з 04 червня 2019 року при вирішенні питання наявності права на призначення пенсії за вислугою років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII застосуванню підлягає норма у редакції до внесення змін Законом від 02.03.2015 №213-VIII та від 24.12.2015 №911-VIII, яка визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Однак, відмовляючи ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону №1788-XII Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області виходило з того, що відповідно до пункту 2-1 Розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" для призначення даного виду пенсії особа станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України підвищення пенсій") повинна мати спеціальний стаж роботи не менше 26 років 6 місяців.

З даного приводу слід зазначити, що принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначено Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-IV).

03 жовтня 2017 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (далі - Закон №2148-VIII), який набрав чинності 11.10.2017. Вказаним Законом №2148-VIII розділ XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV доповнено пунктом 2-1 наступного змісту:

"Особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Розмір пенсії за вислугу років визначається відповідно до статті 27 та з урахуванням норм статті 28 цього Закону. Пенсії за вислугу років фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України".

Крім того, Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" також були внесені зміни до пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-XII, після яких вказаний пункт викладений у наступній редакції:

"До приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії".

Таким чином, згідно вказаних правових норм пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-XII пенсія за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-XII "Про пенсійне забезпечення" може бути призначена за умови наявності у особи визначеного цим Законом спеціального стажу, необхідного для її призначення, станом на 11.10.2017.

На даний час, Закон України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" є чинним, неконституційним у визначеному законом порядку не визнавався.

Вказане свідчить, що на момент виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 з одного боку, які визначають, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку, та нормами пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII з іншого боку, які передбачають, що спеціальний пільговий стаж має бути наявний у особи станом на 11.10.2017 - дату набрання чинності Закону України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій".

Вирішуючи питання про те, які правові норми (норми Закону №1788-ХІІ чи норми пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII) слід застосовувати до спірних правовідносин, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 3 статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні від 22 травня 2018 року №5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Крім того, Конституційний Суд України вказав, що до основних обов`язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.

Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018).

Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття "легітимні очікування") (Доповідь "Верховенство права", схвалена Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційською Комісією) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Слід зазначити, що аналогічні спірні правовідносини, в яких судом надавалась правова оцінка щодо вирішення вказаної колізії між нормами статті 55 Закону №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019, з одного боку, та нормами пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII з іншого боку, розглядались Верховним Судом у справі №240/24/21. Так, за наслідками розгляду вказаної справи Верховний Суд виніс постанову від 06.11.2023, в якій сформував висновок про те, обмежуючи пунктом 2.1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017, для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.

Крім того, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформованими в постанові від 03 листопада 2021 року у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин, оскільки норми названих законів (Закону №1788-ХІІ та пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII) регулюють одне і те ж коло відносин, вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України»).

У вищезазначеній постанові від 03.11.2021 у зразковій справі №360/3611/20 Велика Палата Верховного Суду також вказала, що не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, відповідно до якого положення Закону №1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що до спірних у даній справі правовідносин застосуванню підлягають саме норми пункту "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019, а не норми пункту 2-1 та пункту 16 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону №1058-XII.

Так, пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Таким чином, визначеною зазначеною правовою нормою умовою для призначення особі пенсії за вислугу років є наявність спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Перевіряючи наявність у ОСОБА_1 необхідного спеціального стажу станом на дату її звернення за призначенням пенсії, суд зазначає наступне.

Дослідивши наявну у матеріалах справи копію трудової книжки серії НОМЕР_1 , суд першої інстанції встановив, що в ній містяться записи відповідно до яких:

- запис №5: 15.08.1991 – призначена на посаду старшої піонервожатої Левковицька НСШ наказ №185-к від 15.08.1991;

- запис №6: 25.12.1991 переведена на посада вихователя ГПД наказ №511-к від 16.01.1992;

- запис №7: 01.09.1992 призначена вихователем ГПД наказ №9-к від 01.09.1992;

- запис №8: 04.03.1994 переведена на посаду вчителя української мови і літератури наказ №7-к від 03.03.1994;

- запис №9: 05.05.2009 запис за №5 недійний. Призначена на посаду старшої вожатої Левковицької неповної середньої школи наказ №187 від 05.05.2009.

- запис №10: 01.01.2021 переведена з посади вчителя української мови та літератури Левковицької ЗОШ І-ІІ ступенів на посаду вчителя Левковицької ЗЗСО І-ІІ ступенів;

- запис №11: 11.10.2021 переведена з посади вчителя української мови та літератури Левковицького ЗЗСО І-ІІ ступенів на посаду вчителя української мови та літератури Левковицької гімназії Овруцької міської ради;

- запис №12: 20.06.2025 звільнена з посади вчителя української мови та літератури Левковицької гімназії Овруцької міської ради за угодою сторін наказ №29-к від 20.06.2025.

Вказані періоди роботи підтверджуються довідкою Левковицької гімназії Овруцької міської ради №523 від 20.06.2025.

Однак, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області при прийнятті рішення про відмову у призначенні пенсії до спеціального стажу, що дає право на вислугу років, не зараховано період роботи з 15.08.1991 по 25.12.1991 згідно довідки від 20.06.2025 №523, яка видана Левковицькою гімназією Овруцької міської ради, оскільки наявна розбіжність в посаді зазначеній в довідці „старша вожата” та записами 3 трудової книжки „ старша піонервожата”, що в свою чергу суперечить пункту 3 Примітки Переліку закладів і установ освіти затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року № 909.

З цього приводу суд зазначає, що відповідно до запису №9 трудової книжки серії НОМЕР_1 запис за №5 недійний. Призначена на посаду старшої вожатої Левковицької неповної середньої школи наказ №187 від 05.05.2009.

Таким, чином посада, на яку призначена позивач згідно записів трудової книжки серії НОМЕР_1 відповідає записам довідки від 20.06.2025 №523.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 № 301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.

Працівник не відповідає за правильність записів у трудовій книжці, і не повинен контролювати роботодавця щодо її заповнення. На особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у трудовій книжці.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі №304/877/17, у постанові від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, де вказано, що позивач не повинен був здійснювати контроль за посадовими особами підприємств щодо вірності записів у трудовій книжці та за своєчасним та повним нарахуванням податків та зборів.

Більше того, у постанові від 19.12.2019 у справі №307/541/17 Верховний Суд звертає увагу, що однією з підстав для призначення пенсії за віком є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Управління ПФУ не врахувало, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.

Поряд з цим, у постанові від 21.02.2018 у справ №687/975/17 (адміністративне провадження №К/9901/110/17) Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції стосовно того, що на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці. Відсутність посилання чи неточних записів у первинних документах по обліку трудового стажу та нарахуванню заробітної плати на конкретну посаду, яку займав позивач у той чи інший період його роботи у підприємстві за наявності належним чином оформленої трудової книжки, не може бути підставою для виключення вказаних періодів роботи з трудового стажу позивача, що дає йому право на призначення пільгової пенсії за віком, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення позивача його конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії за віком.

Аналогічна позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 11.05.2022 у справі №120/1089/19-а.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, відповідно до записів трудовій книжці НОМЕР_1 ОСОБА_1 з 15.08.1991 по 25.12.1991 працювала на посаді старшої вожатої Левковицької неповної середньої школи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 затверджено "Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років" (Перелік № 909), яким установлено заклади освіти і посади, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років: у загальноосвітніх навчальних закладах, військових загальноосвітніх навчальних закладах, музичних і художніх школах - учителі, логопеди, вчителі-логопеди, вчителі-дефектологи, викладачі, сурдопедагоги, тифлопедагоги, вихователі, завідуючі та інструктори слухових кабінетів, директори, завідуючі, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної), навчально-виробничої частини або роботи з виробничого навчання, завідуючі навчальною і навчально-виховною частиною, завідувачі філіями, їх заступники з навчально-виховної (навчальної, виховної) роботи, соціальні педагоги (організатори позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми), практичні психологи, педагоги-організатори, майстри виробничого навчання, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи; - у позашкільних навчальних закладах: директори, їх заступники з навчально-виховної, навчальної, виховної роботи, завідуючі відділами (лабораторіями, кабінетами), художні керівники, керівники гуртків, секцій, студій та інших форм гурткової роботи.

Разом з тим, відповідно до Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 № 963, до посад педагогічних працівників відносяться, зокрема, вчителі, викладачі всіх спеціальностей, асистент вчителя, асистент вчителя-реабілітолога, старший викладач вищого навчального закладу I і II рівня акредитації, майстер виробничого навчання, педагог професійного навчання, старший вихователь, вихователь, асистент вихователя, соціальний педагог по роботі з дітьми з інвалідністю, логопед закладу охорони здоров`я та соціального забезпечення, методист, педагог-організатор, практичний психолог, соціальний педагог, керівник гуртка, секції, студії, інших форм гурткової роботи; концертмейстер, художній керівник, культорганізатор, акомпаніатор, екскурсовод, інструктор з туризму закладів освіти; старший вожатий, вожатий, вихователь-методист, музичний керівник, інструктор з фізкультури, інструктор з праці, інструктор слухового кабінету, фахівець (консультант) інклюзивно-ресурсного центру, старший керівник та керівник туристських груп (походу, екскурсії, експедиції) у позашкільних закладах; старший майстер у професійно-технічному навчальному закладі, перекладач-дактилолог; помічник директора з режиму, старший черговий з режиму, черговий з режиму у закладах освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги і реабілітації.

Згідно з приміткою 3 до зазначеного Переліку № 909 робота на вказаних посадах до 01.01.1992 зараховується до стажу для призначення пенсії.

Це пов`язане з тим, що постановою колегії Мінпраці УРСР від 29.03.1991 № 25 "Про умови оплати праці та розміри ставок заробітної плати й посадових окладів працівників народної освіти в Українській РСР" замість посади старшого піонервожатого з 01.04.1991 введена посада педагога-організатора. Із того часу в жодному нормативному акті немає посади старшої піонервожатої і відповідно не визначені для неї посадові оклади.

Відповідно до Методичних рекомендацій із питань порядку формування штатів загальноосвітніх навчально-виховних закладів, наданих Міністерством освіти і науки України від 19.06.2001 № 1/9-234, посада педагога-організатора ототожнюється з посадою старшого вожатого та вводиться у школах залежно від кількості 1-9 класів, виходячи з відповідних нормативів.

При цьому, в листі Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 06.10.2011 №10/2-724 підтверджується ідентичність посадових обов`язків працівників, які займають посади педагогів-організаторів або старших вожатих, та відповідно про можливість зарахування періоду роботи на посаді старшого вожатого до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає обґрунтованою позицію суду першої інстанції про те, що періоди роботи позивача з 15.08.1991 по 25.12.1991 (4 місяці 11 днів) на посаді старшої вожатої Левковицької неповної середньої школи підлягає зарахуванню до стажу за вислугу років, в закладах та установах державної або комунальної форм власності, що дає право на призначення пенсії за вислугу років та отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій. В рішенні №063550007301 від 30.06.2025 відповідачем визнано спеціальний стаж роботи, що дає право на призначення пенсії за вислугу років станом на 11.10.2017 25 років 10 місяців 16 днів.

Відтак, станом на дату звернення ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років, остання мала спеціальний стаж роботи в загальному розмірі 26 років, 2 місяці, 27 днів, що відповідно до пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) надає їй право на призначення пенсії за вислугу років, як працівнику освіти.

Враховуючи вищезазначене правове регулювання та встановлені обставини, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що станом на день звернення ОСОБА_1 до пенсійного органу із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років, вона мала спеціальний стаж роботи на посадах, передбачених Постановою №909, понад 26 років, що відповідно до пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015) надає їй право на призначення пенсії за вислугу років. У зв`язку із чим, рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №063550007301 від 30.06.2025 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, мотивоване відсутністю у неї станом на 11.10.2017 (день набрання чинності Законом України від 03.10.2017 №2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України підвищення пенсій") спеціального стажу роботи не менше 26 років 6 місяців є протиправним та підлягає скасуванню.

Відтак, зважаючи на встановлену протиправність оскаржуваного рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області №063550007301 від 30.06.2025 щодо відмови у призначенні позивачу пенсії, застосовуючи механізм захисту права порушеного суб`єктом владних повноважень та його відновлення, керуючись повноваженнями, наданими ч. 2 ст. 245 КАС України, вважає за необхідне зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати ОСОБА_1 до спеціального стажу роботи на посадах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909, період її роботи з 15.08.1991 по 25.12.1991 на посаді старшої вожатої Левковицької неповної середньої школи та призначити їй з 23.06.2025 пенсію за вислугу років, як працівнику освіти, відповідно до пунктом "е" статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції, чинній до 01.04.2015).

При цьому, колегія суддів зауважує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 08.02.2024 у справі №500/1216/23, дії зобов`язального характеру щодо призначення позивачу пенсії має вчинити саме той територіальний орган Пенсійного фонду України, що був визначений за принципом екстериторіальності, як орган, що вирішував питання про призначення пенсії, тобто в даному випадку Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області.

Покладення такого обов`язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта та зобов`язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов`язковість ефективного механізму захисту порушеного права.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 у справі "Класс та інші проти Німеччини", "із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури".

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.

Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.

Натомість, порушення прав позивача з боку Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області під час розгляду даної справи судом встановлено не було, оскільки оскаржуване рішення приймалось іншим суб`єктом владних повноважень.

За вказаних вище обставин, колегія суддів вважає обґрунтованою позицію суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог, що не спростовано доводами апеляційної скарги.

Щодо інших доводів скаржника, зазначених у апеляційній скарзі, колегія суддів, згідно ч.2 ст.6 КАС України застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Зокрема, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 січня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Шидловський В.Б.

Судді Капустинський М.М. Сапальова Т.В.