Постанова від 16 червня 2026 р. у справі №420/40090/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 червня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/40090/25

Головуючий І інстанції: Білостоцький О.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Голуб В.А., Скрипченка В.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 20.03.2026р.) у справі за позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській, Херсонській областях, в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Херсонській області, в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) та третьої особи - ОСОБА_1 про визнання протиправною та скасування постанови, -

В С Т А Н О В И В:

02.12.2025р. ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулося до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаївській, Херсонській областях, в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Херсонській області, в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) та третьої особи - Оніщенко І.І., в якому просило суд визнати протиправною та скасувати постанову від 23.05.2025р. про стягнення виконавчого збору у розмірі 32000 грн., винесену у межах виконавчого провадження №78172761.

Позовні вимоги мотивовані тим, що спірна постанова державного виконавця від 23.05.2025р. про стягнення виконавчого збору у розмірі - 32000 грн., яка винесена у межах виконавчого провадження №78172761, є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки розмір виконавчого збору визначено відповідачем неправильно. Так, на думку позивача, спірні правовідносини, що були предметом розгляду у справі №420/10169/24, мають ознаки майнового спору, а тому розмір виконавчого збору вам бути обрахований виходячи з 10% суми, що підлягає примусовому стягненню.

Представник відповідача надав до суду 1-ї інстанції письмовий відзив, у якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) адміністративний позов ІНФОРМАЦІЯ_1 - задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову відповідача від 23.05.2025р. про стягнення виконавчого збору в межах виконавчого провадження №78172761. Стягнуто на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 суму сплаченого позивачем судового збору у розмірі 2422,40 грн. з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Миколаі?вській, Херсонській областях, в Автономній Республіці Крим та м.Севастополі Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, Одеське міжрегіональне управління Міністерства юстиції України 04.03.2026р. подало апеляційну скаргу, в якій зазначило про те, що судом при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, у зв`язку із чим просило скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27.02.2026р. та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою судді П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16.03.2026р. дану апеляційну скаргу - залишено без руху.

Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.03.2026р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.

08.04.2026р. матеріали справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).

Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

07.06.2024р. рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/10169/24, з урахуванням змін, внесених згідно з постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03.03.2025р., було задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 , та, зокрема, але не виключно, зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити нарахування та виплату їй компенсації втрати частини доходів у зв?язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 29.01.2020р. по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.

Рішення суду у справі №420/10169/24 набрало законної сили 03.03.2025р.

23.05.2025р. постановою старшого державного виконавця було відкрите виконавче провадження №78172761 з виконання виконавчого листа №420/10169/24, виданого від 11.03.2025р. Одеським окружним адміністративним судом, про зобов`язання ІНФОРМАЦІЯ_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 29.01.2020р. по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.

Одночасно, окремою постановою старшого державного виконавця у виконавчому провадженні №78172761 вирішено стягнути з боржника ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) виконавчий збір у розмірі 32000 грн.

Позивач, не погоджуючись з цією постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору у розмірі 32000 грн., вважаючи її протиправною і такою, що підлягає скасуванню, звернувся з даною позовною заявою до суду.

Вирішуючи справу по суті та повністю задовольняючи позовні вимоги, суд 1-ї інстанції виходив з обґрунтованості і доведеності заявлених позовних вимог та, відповідно, наявності підстав для їх задоволення.

Однак, колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, не погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх необґрунтованими, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спеціальним законом, який визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентує порядок та особливості проведення кожної дії виконавчого провадження та відповідних дій органу державної виконавчої служби являється Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016р. № 1404-VІІ.

За приписами ст.1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими згідно з цим Законом, а також рішеннями, які у відповідності до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав про те, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, серед іншого, законодавчо визначений комплекс певних дій, спрямованих на захист та відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п.2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012р. №18-рп/2012), а невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п.3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012р. №11-рп/2012).

Так, примусовому виконанню підлягають виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України (ч.1 ст.3 Закону №1404-VIII).

У відповідності до ч.1 ст.13 Закону №1404-VIII, під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів.

У силу вимог ч.1 ст.18 Закону №1404-VIII, виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За змістом ч.1 ст.26 Закону №1404-VIII, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у ст.3 Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною 5 вказаної статті встановлено, що виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей. У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому ст.27 цього Закону.

Як передбачено ч.ч.1-4 ст. 27 Закону №1404-VІІІ, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується державним виконавцем з боржника до Державного бюджету України у розмірі 10% суми, яка підлягає примусовому стягненню, поверненню, або ж вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується, у даному випадку, в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).

Таким чином, Законом №1404-VIII встановлено два види обрахунку розміру виконавчого збору: за виконання рішення майнового та немайнового характеру.

Виходячи зі змісту ч.2 ст.27 Закону №1404-VIII, у виконавчому провадженні рішення набуває майнового характеру у разі визначення у ньому конкретної суми, яка підлягає стягненню, лише в цьому випадку виконавець може визначити розмір виконавчого збору - 10% від цієї суми.

З аналізу ч.1 ст.63 Закону №1404-VIII вбачається те, що рішення немайнового характеру - це рішення, за яким боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

У справі, що розглядається, державний виконавець, приймаючи спірну постанову про стягнення виконавчого збору, визначив зобов`язання боржника здійснити перерахунок саме як зобов`язання немайнового характеру.

Колегія суддів вважає такий висновок правомірним, оскільки судовим рішенням не зобов`язано стягнути з боржника відповідні суми (дії, що можливо виконати без участі боржника, списавши відповідні суми з рахунку), а зобов`язано здійснити такі дії, які може вчинити виключно боржник (в даному випадку роботодавець стягувача) - здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченого грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 29.01.2020р. по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.. Окрім того, варто наголосити, що судом не було визначено конкретної суми, яка підлягає виплаті, з якої можливо було б визначити 10% виконавчого збору.

У цьому контексті, є безпідставними висновки суду 1-ї інстанції про те, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці.

Так, судова колегія наголошує на неправомірному ототожненні судом першої інстанції поняття «рішення майнового характеру» та «позов/позовна вимога майнового характеру».

Приймаючи оскаржуване рішення, суд попередньої інстанції керувався правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.02.2019р. у справі №907/9/17 (провадження №12-76гс18) та від 25.08.2020р. у справі №910/13737/19 (провадження №12-36гс200), однак вказані висновки сформовані в контексті визначення майнової та немайнової позовної вимоги для розрахунку судового збору при зверненні до суду. Сплата ж судового збору урегульована Законом України «Про судовий збір» від 08.07.2011р. №3674-VI та процесуальними кодексами.

У свою чергу, спірні правовідносини виникли під час примусового виконання судового рішення та унормовані спеціальними правовими нормами - Законом №1404-VIII, яким і передбачені вимоги для майнового та немайнового рішення, для обрахунку саме виконавчого збору.

Отже, правові висновки, які сформовані Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.02.2019р. у справі №907/9/17 (провадження №12-76гс18) та від 25.08.2020р. у справі №910/13737/19 (провадження №12-36гс200), не можуть застосовуватись до спірних правовідносин, оскільки, у даному випадку, є нерелевантними.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку щодо правомірності оскаржуваної постанови про стягнення з позивача суми виконавчого збору.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 02.02.2026р. у справі №420/11248/24.

Слід також зазначити про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.

Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб`єктивній думці останнього.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення має засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи відповідача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.

У силу вимог ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду 1-ї інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Отже, в обсязі встановлених обставин та враховуючи, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а також у зв`язку із тим, що деякі висновки суду не відповідають обставинам справи, судова колегія, діючи виключно в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч.1 ст.317 КАС України, вважає за необхідне скасувати рішення суду 1-ї інстанції та прийняти нове - про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог.

З огляду на результат апеляційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст.308,311,315,317,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року - скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити повністю.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено: 17.06.2026р.

Головуючий у справі

суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов

Судді: В.А. Голуб

В.О. Скрипченко