Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №755/13133/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2026 року м. Київ

Унікальний номер справи № 755/13133/24

Апеляційне провадження № 22-ц/824/8040/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,

за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Гаврилової О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу про призупинення та стягнення заробітної плати, -

в с т а н о в и в :

У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Світличний О.С. звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив: визнати незаконним та скасувати наказ та додаток до нього АТ «Українська Залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос в частині, що стосується ОСОБА_1 ;

стягнути з АТ «Українська Залізниця» на користь ОСОБА_1 належну суму заробітної плати за період дії наказу та додатку до нього Акціонерного товариства «Українська Залізниця» 01 квітня 2022 року №389/ос по дату звільнення у розмірі 366 755,60 грн.;

вирішити питання щодо розподілу судових витрат (т. 1 а.с. 1-12).

На обґрунтування позову зазначав, що ОСОБА_1 перебуває у трудових правовідносинах з АТ «Українська Залізниця».

01 квітня 2022 року АТ «Українська Залізниця» прийнято наказ № 389/ос у якому зазначається, що у зв`язку з неможливістю надання та виконання роботи внаслідок критичного зменшення обсягів господарської діяльності, що сталася у зв`язку з втратою через військову агресію Російської Федерації проти України можливості повноцінно організувати процеси діяльності товариства, та запровадження відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 воєнного стану, керуючись ст.13 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та іншими нормами законодавчих актів наказали: припинити з 01 квітня 2022 року простій, введений наказом №Ц-42/6 від 24 лютого 2022 року працівникам Департаменту внутрішнього аудиту та контролю з дати, зазначеної у додатку 1 цього наказу; з 01 квітня 2022 року до припинення або скасування воєнного стану в Україні призупинити дію трудових договорів з працівниками які зазначені у додатку 1 до цього наказу; призупинення дії трудових договорів не тягне за собою припинення трудових відносин; відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України, у порядку та строки, передбачені чинним законодавством України; директором департаменту, начальникам структурних підрозділів вжити всіх можливих засобів щодо ознайомлення з цим наказом працівників, які зазначені у додатку 1 до цього наказу, шляхом електронного зв`язку та усіма можливими способами сповіщення.

Позивач працює у АТ «Українська Залізниця» на посаді «Головний Фахівець».

Згідно із витягу з додатку до наказу АТ «Українська Залізниця» № 389/ос від 01 квітня 2022 року, позивачу призупинили трудовий договір з 01 квітня 2022 року.

На думку позивача, за умови, що працівник бажає виконувати роботу, а роботодавець може надати роботу, відсутні підстави для призупинення дії трудового договору. Причина призупинення є загальною, не зазначені ідентифікуючі ознаки відповідача. Для відповідача з резервного фонду державного бюджету виділено грошові кошти для здійснення відповідачем заходів з перебійного функціонування, у тому числі виплати заробітної плати.

Позивач переконана, що наказ № 389/ос від 01 квітня 2022 року та додаток до нього не відповідає ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану.

Вказував, що оскільки вказаний вище наказ не був наданий позивачу для ознайомлення, про наявні в ньому порушення позивачу стало відомо в день його отримання 20 червня 2024 року (т. 1 а.с. 1-12).

09.10.2024 року до суду від представника АТ «Українська Залізниця» - Говорової А.І. надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник просила відмовити в задоволенні позовних вимог. Відповідач вважав, що позивачем було пропущено строк звернення з позовом до суду, а саме такий строк розпочався в квітні 2022 року (коли позивач припинила отримувати заробітну плату) та з урахуванням продовження таких строків на період дії карантину, такий строк закінчився 30.06.2023. Щодо вимоги про скасування наказу, зазначала, що підставою для призупинення дії трудового договору стала абсолютна неможливість надання ОСОБА_1 АТ «Укрзалізниця» роботи, що в свою чергу, виключає можливість виконання нею роботи. Щодо вимоги про стягнення з відповідача заробітної плати, то оскільки позивача не було незаконно звільнено або незаконно переведено на іншу роботу, підстави для застосування ч. 2 ст. 235 КЗпПУ відсутні (т. 1 а.с. 36-54)

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 13 січня 2026 року позов ОСОБА_1 до АТ «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу про призупинення та стягнення заробітної плати - задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ АТ «Українська Залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос та додаток до нього в частині, що стосується ОСОБА_1 . Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 квітня 2022 року по 30 січень 2023 року у розмірі 410 014, 40 грн, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та інших обов`язкових платежів при її виплаті. В іншій частині позовних вимог - відмовлено. Рішення підлягало негайному виконанню в частині стягнення з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 заробітної плати в межах суми платежу за один місяць. Стягнуто з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 422, 40 грн (т. 1 а.с. 152-166).

Не погодившись з рішенням районного суду, 05 лютого 2026 року представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Говорова А.І. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог (т. 1 а.с. 195-210).

На обґрунтування апеляційної скарги зазначала, що згідно з наказом АТ «Укрзалізниця» від 01.04.2022 № 389/ос, у зв`язку з неможливістю надання та виконання роботи внаслідок критичного зменшення обсягів господарської діяльності, що є наслідком втрати можливості повноцінно організовувати процеси діяльності товариства через військову агресію проти України, та у зв`язку з запровадженням в Україні воєнного стану, керуючись ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та іншими нормами законодавчих актів, простій ОСОБА_1 припинено та призупинено дію її трудового договору з 01.04.2022 року до припинення або скасування воєнного стану в Україні.

Вказувала, що строк звернення до суду з позовом у цій справі розпочався, коли позивачка дізналася або повинна була дізнатись про порушення свого права, тобто з квітня 2022 року, а закінчився через три місяці - в липні 2022 року, однак був продовжений на період дії карантину до 30.06.2023 року, тому станом на 01.07.2023 року позивач пропустила строк звернення до суду з даним позовом, оскільки строк закінчився разом з закінченням карантину.

Позиція суду першої інстанції з відліком строку звернення до суду з моменту отримання відповіді на адвокатський запит, а не з моменту, коли позивач дізналася про порушення свого права або могла дізнатись, як це встановлено ч. 2 ст. 233 КЗпП України, свідчить про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права через її неправильне тлумачення.

Суд першої інстанції неправильно тлумачив норму статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Встановивши, що роботодавець у зв`язку зі збройною агресією перебуває у таких умовах, коли не можу надати відповідному працівнику роботу, працівник автоматично стає таким, що не може виконувати роботу, оскільки робота для такого працівника відсутня.

Факт того, що АТ «Укрзалізниця» у зв`язку з військовою агресією не припинило повністю своєї діяльності, не унеможливлює призупинити дію трудового договору з конкретними працівниками структурних підрозділів, робота яких була зупинена у зв`язку з військовою агресією проти України.

Крім того, відсутність для позивача роботи відповідного характеру стало причиною неможливості забезпечення його роботою. Припускати, що позивач може працювати дистанційно, можна було б, якщо робота, що відповідає кваліфікації позивача, у відповідача хоча б наявна. Відсутність такої роботи унеможливила її виконання у тому числі дистанційно.

Також, задовольняючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд навів положення ст. 2 ст. 235 КЗпП України та застосував вказане положення за аналогією закону в силу ч. 9 ст. 10 ЦПК України. Однак, стягнення середнього заробітку можливе лише у разі поновлення на роботі у зв`язку з незаконним звільненням або незаконним переведенням на іншу роботу. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. У зв`язку з тим, що позивача не було незаконно звільнено з роботи або переведено на іншу посаду, підстави для застосування ст. 2 ст. 235 КЗпП України відсутні.

Не погоджувалась із сумою середньоденної загробної плати, яка була покладена в основу розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 1880,80 грн., оскільки належною є сума в розмірі 1 668,64 грн. (т. 1 а.с. 195-210).

Відзив на апеляційну скаргу суду апеляційної інстанції не надходив.

У судовому засіданні представник АТ «Українська залізниця» - адвокат Говорова А.І. підтримала скаргу і просила її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та/або її представники до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Повідомлення позивача ОСОБА_1 повернулось із відмітками працівників пошти про відсутність адресата зазазначеною нею адресою, заяви про зміну адреси місця проживання (перебування) від вказаної особи до суду не надходили. Поряд з цим про розгляд справи апеляційним судом 18 червня 2026 року позивач ОСОБА_1 була сповіщена 26 травня 2026 року повідомленнями її представників - адвоката Світличного О.С., адвоката Рог А.С., які були сповіщені 26 травня 2026 року повідомленнями до їх Електронних кабінетів в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень (т. 1 а.с. 246-250 т. 2 а.с. 1-3).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою.

Відповідно до частини 1 ст. 131 ЦПК України, учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).

Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах з АТ «Укрзалізниця» на посаді головного фахівця технічного відділу технічного управління Департаменту локомотивного господарства АТ «Укрзалізниця».

Наказом АТ «Укрзалізниця» №Ц-42/6-В від 24.02.2022 встановлено режим простою з 24.02.2022 року до відміни для працівників апарату управління АТ «Укрзалізниця». Витяг Додатку до наказу містить прізвище ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 61-62).

Наказом № Ц-42/12-В від 24.03.2022 внесено зміни до наказу АТ «Укрзалізниця» від 24.02.2022 року №Ц-42/6-В, визначено період простою ОСОБА_1 з 24 лютого 2022 року по 28 лютого 2022 року, з 01 березня 2022 року по 31 березня 2022 року (т. 1 а.с. 64, 65).

Згідно з витягу з наказу АТ «Укрзалізниця» від 01.04.2022 № 389/ос, у зв`язку з неможливістю надання та виконання роботи внаслідок критичного зменшення обсягів господарської діяльності, що сталася у зв`язку з втратою через військову агресію Російської Федерації проти України можливості повноцінно організовувати процеси діяльності Товариства, та запровадження відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 воєнного стану, керуючись ст.13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та іншими нормами законодавчих актів - наказано призупинити з 01.04.2022 року простій, введений наказом № Ц-42/6 від 24.02.2022 року та з 01.04.2022 року до припинення або скасування воєнного стану в Україні призупинити дію трудових договорів з працівниками, які зазначені в Додатку №1. Витяг даного Додатку містить прізвище ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 16-17).

31.01.2023 року ОСОБА_1 була звільнена з роботи у зв`язку з переведенням до регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» за п.5 ст.36 КЗпП України, згідно наказу АТ «Укрзалізниця» № 198/ос від 24.01.2023 року (т. 1 а.с. 19).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що АТ «Українська залізниця» не доведено наявності передбачених ст. 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» підстав для призупинення дії трудового договору, а саме, одночасної неможливості роботодавця надати роботу та неможливості працівника виконувати її. Суд зазначив, що АТ «Українська залізниця» не припиняло господарської діяльності під час воєнного стану, а матеріали справи не містять доказів абсолютної неможливості виконання ОСОБА_1 своїх трудових обов`язків та її належного повідомлення про видання оспорюваного наказу. У зв`язку з цим суд дійшов висновку про незаконність призупинення дії трудового договору з ОСОБА_1 , та стягнув з АТ «Українська залізниця» на її користь середній заробіток за час вимушеного

Проте, колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції в повному обсязі.

Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року, в Україні введено воєнний стан, який діє до цього часу. Згідно з пунктом 3 цього Указу, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.

Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (стаття 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року. Вказаний Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом (частини друга, третя статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «Українська залізниця» від 01 квітня 2022 року №389/ос).

Призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин (частина перша статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час прийняття оспорюваного наказу)).

Згідно з частиною третьою статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» » (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «Українська залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос) відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року у справі № 638/14165/21 (провадження № 61-13363сво23)).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 травня 2025 року у справі № 758/4178/22 (провадження № 61-6935сво24) зробив висновок про те, що сам по собі факт військової агресії проти України не є безумовною підставою для призупинення роботодавцем дії трудового договору. Формулювання положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «Українська залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос), що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи, й використання сполучника «та» дозволяє зробити висновок, що саме настання цих двох обставин одночасно дозволяє використовувати призупинення трудового договору з працівником як тимчасову виключну подію.

Обов`язковість одночасного настання обставин неможливості роботодавця надати роботу і неможливості виконувати роботу працівником для застосування положень статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції, чинній на час винесення наказу АТ «Українська залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ос ) є визначальною, оскільки можливість продовження виконання умов трудового договору хоча б однією із сторін та пов`язані з такою можливістю правові наслідки для іншої сторони - не породжують правові наслідки у зв`язку із призупиненням дії трудового договору, й в кінцевому результаті нівелюють необхідність/можливість застосування цієї норми закону.

У КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, оскільки це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом із тим, з урахуванням положень статті 43 Конституції України, найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України

Відновлення порушеного права працівника на працю повинно здійснюватися не тільки визнанням наказу про призупинення дії трудового договору з працівником незаконним й поновленням дії трудового договору, а так само виплатою роботодавцем працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, застосовуючи норми статті 235 КЗпП України.

Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам за час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює збройну агресію проти України, у випадку обґрунтованості призупинення дії трудового договору. Якщо ж незаконні дії роботодавця (незаконне призупинення дії трудового договору) позбавили працівника можливості працювати, то на роботодавця покладається обов`язок відшкодувати працівнику середню заробітну плату за час його перебування у вимушеному прогулі.

У справі, яка переглядається, відповідач прийняв рішення про призупинення дії укладеного з позивачкою трудового договору та припинення виплати заробітної плати.

Позивач, обґрунтовуючи підстави позову, вважала, що оспорюваний нею наказ АТ «Українська залізниця» про призупинення дії трудового договору є незаконним.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не припиняв своєї господарської діяльності після запровадження воєнного стану.

При цьому, відповідач не надав відповідних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позивачем позовні вимоги і свідчили б про неможливість надання ним роботи позивачці за її посадовими обов`язками, станом на час прийняття оспорюваного наказу.

Судом не встановлено обставин, що на час видання оспорюваного наказу існували обставини, які виключали можливість обох сторін трудових відносин виконувати обов`язки, передбачені трудовим договором, тобто, що існувала абсолютна неможливість роботодавця надати роботу, а працівника - виконувати її.

Так, дійсно, роботодавцю надано право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.

Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.

Подібний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 01 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23).

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність підстав для визнання незаконним оскарженого наказу АТ «Українська залізниця» від 01 квітня 2022 року № 389/ОС «З особового складу» в частині, що стосується ОСОБА_1 .

Доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не заслуговують на увагу, оскільки у КЗпП України відсутня норма права, яка б у цій ситуації регулювала питання виплати середнього заробітку за час незаконного призупинення дії трудового договору, так як це не є ні простоєм, ні звільненням працівника. Разом з тим, відповідно до статті 43 Конституції України найбільш подібним (аналогічним) до цієї ситуації є застосування частин першої, другої статті 235 КЗпП України, яку суд правильно застосував. Тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що на момент призупинення дії трудового договору позивач перебував у простої та отримував дві третини встановленого йому посадового окладу, а не середній заробіток.

Однак, заперечуючи проти заявленого позову в суді першої інстанції та оскаржуваного рішення районного суду, апелянт (відповідач) посилався на те, що позивачем пропущено строк звернення до суду, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України.

Так, з матеріалів справи вбачається, що у розрахункових листах заробітної плати за квітень-травень 2022 року зазначено про призупинення дії трудового договору, а також про відсутність нарахування заробітної плати позивачу (т. 1 а.с. 58-60). Вказані розрахункові листи направлялися відповідачем на електронну адресу позивача (т. 1 а.с. 57).

Таким чином, факт не отримання ОСОБА_1 заробітної плати і отримання нею розрахункових листів із зазначенням виду нарахування «Призуп. дії трудового договору» та відсутністю нарахувань заробітної плати свідчить про її обізнаність щодо призупинення дії трудового договору, яке застосовувалося до неї починаючи з червня 2022 року.

З наведених підстав колегія суддів вважає неспроможними та відхиляє доводи сторони позивача про те, що уповноважені особи відповідача не повідомляли позивачку про призупинення дії трудового договору, оскільки наявні у матеріалах справи докази у своїй сукупності свідчать про її обізнаність із відповідним рішенням роботодавця.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України (у редакції чинній на момент звернення позивача до суду) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Суд апеляційної інстанції враховує, що згідно з Рішенням Конституційного Суду № 1-р/2025 від 11.12.2025, частину першу статті 233 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат,

Частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Відповідно до ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Отже, висновки рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 у справі № 1-7/2024 (337/24) поширюються тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності означеним рішенням, тобто з 11 грудня 2025 року і не змінюють правового регулювання правовідносин, які виникли до цієї дати.

Ураховуючи викладене, з 11 грудня 2025 року ст.233 Кодексу законів про працю України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19 липня 2022 року, втратила чинність, та відновила дію попередня редакція цієї норми.

Відтак, у період з 01 квітня 2022 року по 10 грудня 2025 року, коли виникли та закінчились спірні правовідносини у цій справі № 755/13133/24, підлягає застосуванню ст.233 КЗпП в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX.

Таким чином, сам по собі факт ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 грудня 2025 року № 1-р/2025 не змінює правової оцінки дотримання позивачем процесуальних строків у спірний період.

При цьому встановлені ст. 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (див. постанову Верховного Суду від 18 лютого 2026 року у справі № 205/10424/23 (провадження № 61-6317св25)).

Із цим позовом позивачка звернулася до суду 22 липня 2024 року.

Позовна заяви не містить клопотання про поновлення їй встановленого ст. 223 КЗпП строку звернення до суду.

Не заявлено такого клопотання стороною позивача і в ході судового розгляду в суді першої інстанції.

У даному випадку колегія суддів враховує, що Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX Прикінцеві положення такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 (провадження № 61-7480сво22) зробив висновок, що запровадження на всій території України карантину законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Заявляючи відповідне клопотання про поновлення вказаного строку, особа не повинна наводити конкретних причин його пропуску, окрім тих, що пов`язані з внесеними до КЗпП України змінами. Крім того, не є необхідним і заявлення такого клопотання, оскільки строк звернення до суду не пропущено.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу «COVID-19» визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

За таких обставин, апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ було видано під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), який тривав безперервно та завершився 01 липня 2023 року.

Обмін повідомленнями через месенджер, зокрема Viber чи електронну пошту, сам собою не може оцінюватися ізольовано, однак у сукупності з іншими доказами та встановленими судами обставинами є належним і допустимим доказом повідомлення працівника за умови можливості ідентифікації адресата, змісту повідомлення, а також дати його надсилання та отримання.

Судом встановлено, що позивач була обізнаною про призупинення дії трудового договору, що підтверджується не лише направленням на її особисту електронну пошту cttgf@uz.gov.ua розрахункових листів за квітень, травень і червень 2022 року (т. 1 а.с. 57-60) із відмітками про призупинення дії трудового договору, тобто відображенням відповідної інформації у розрахункових листах заробітної плати, які надсилалися позивачу, а також тривалою невиплатою заробітної плати з моменту призупинення дії трудового договору. Такі обставини об`єктивно свідчать про обізнаність позивача щодо правового стану трудових відносин, незалежно від формального отримання копії відповідного наказу.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що обраний роботодавцем спосіб повідомлення досяг своєї мети, оскільки позивач була поінформована про призупинення дії трудового договору, а доводи про неналежність повідомлення ґрунтуються на формальному тлумаченні вимог закону та не спростовують установлених судами фактичних обставин.

Однак, навіть з урахуванням продовження строку на період дії карантину, позивачка, звернувшись до суду 22 липня 2024 року, пропустила установлений законом строк звернення з цим позовом.

Аналогічного висновку в подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 09 січня 2026 року у справі № 751/4083/24 (провадження № 61-14964св25).

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що ОСОБА_1 будучи обізнаною про призупинення дії свого трудового договору з червня 2022 року, звернулася до суду лише 22 липня 2024 року, тобто після спливу встановленого ч.1 ст.233 КЗпП України строку звернення до суду.

При цьому, клопотання про поновлення такого строку позивачкою не заявлялося.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що позивачкою пропущено строк звернення до суду, у зв`язку з чим позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав пропуску строку звернення до суду із цим позовом.

Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, на вказані вище вимоги закону, правові висновки Верховного Суду та фактичні обставини справи належної уваги не звернув, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про часткове задоволення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі та підлягає скасуванню відповідно до ч.1 ст. 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про відмову у позові ОСОБА_1 з підстав пропуску строку звернення до суду із цим позовом.

Керуючись ст.ст. 367, 374,376, 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 січня 2026 року - скасувати і ухвалити нове судового рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним наказу про призупинення та стягнення заробітної плати - відмовити.

Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 18 червня 2026 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

Є.П. Євграфова

В.В. Саліхов