Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №369/7253/26 — Київський апеляційний суд

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2026 року місто Київ

справа № 369/7253/26

апеляційне провадження № 22-ц/824/12146/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Саліхова В.В.,

суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,

за участю секретаря судового засідання: Зеленчука М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бовтуненка Миколи Андрійовича на ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 квітня 2026 року, постановлену під головуванням судді Козак І.А., у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту перебування неповнолітніх дітей на утриманні,-

в с т а н о в и в :

У квітні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту перебування неповнолітніх дітей на його утриманні, в якій просив встановити факт того, що неповнолітні діти: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , знаходяться на його утриманні.

В обґрунтування заяви зазначено, що ОСОБА_1 09 лютого 2026 року через Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Вишневої міської ради Бучанського району Київської області, подав заяву на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». На виконання вимог Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» було додано пакет документів для прийняття рішення про надання відстрочки, однак комісією з розгляду питань щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_4 , протоколом від 17.02.2026 року № 9 ухвалене рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Підстава відмови: відсутній факт утримання трьох неповнолітніх дітей.

Раніше ІНФОРМАЦІЯ_5 вже надавало позивачу відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» на підставі того, що на утриманні ОСОБА_1 перебуває троє дітей віком до 18 років, що підтверджується відповідними довідками.

З метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, та уникнення незаконної відмови у наданні такої відстрочки у майбутньому, необхідно встановити факт того, що заявник утримує 3-ох дітей віком до 18 років. Твердження про відсутність факту утримання трьох дітей не відповідає дійсності, оскільки ОСОБА_1 є батьком 3-ох неповнолітніх дітей; між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір № 12.06.2024 року № 2204 про участь у вихованні обох дітей та договір від 12.06.2024 року № 2215 про сплату аліментів на обох дітей; Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладені договір від 12 червня 2024 року № 2193 про участь у вихованні дитини та договір від 12 червня 2024 року № 2196 про сплату аліментів на дитину.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 квітня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Бовтуненко М.А. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що ухвала суду постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовує оскаржувану ухвалу тим, що відповідно до правової позиції Верховний Суд, викладеної у постанові від 15.08.2025 р. у справі №709/1954/24, встановлення факту перебування дитини на утриманні з метою отримання відстрочки від мобілізації пов`язане з реалізацією публічно-правових відносин та не є безспірним, а тому не може розглядатися в порядку окремого провадження. У постанові від 15.08.2025 року у справі №709/1954/24 подібні висновки відсутні. До того ж у даній справі відсутній спір про право, що підтверджується: договором від 12.06.2024 року № 2204 про участь у вихованні дітей; договором від 12.06.2024 року № 2215 про сплату аліментів на дітей; заявою ОСОБА_2 про відсутність заборгованості зі сплати аліментів; договором від 12.06.2024 року № 2193 про участь у вихованні дитини; договором від 12.06.2024 року № 2196 про сплату аліментів на дитину; заявою ОСОБА_3 про відсутність заборгованості зі сплати аліментів.

Відсутність спору про право також підтверджується тим, що у 2025 році ІНФОРМАЦІЯ_5 вже надавало позивачу відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» на підставі того що на утриманні ОСОБА_1 перебуває троє дітей віком до 18 років, що підтверджується відповідними довідками. Таким чином ІНФОРМАЦІЯ_5 неодноразово визнавало той факт що на утриманні ОСОБА_1 перебуває троє дітей віком до 18 років.

В судове засідання учасники справи не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені належно.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Бовтуненко М.А. надіслав заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що між ОСОБА_1 та відповідним ТЦК може виникнути спір, пов`язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, тобто, вбачається наявності спору про право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, тому відповідно до ч. 4 ст. 315 ЦПК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (стаття 1 СК України).

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частини першої-третьої статті 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Водночас у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина сьома статті 19 ЦПК України).

Порядок розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження, визначений главами 1 і 6 розділу ІV ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Отже, окреме провадження як вид непозовного цивільного судочинства характеризується, зокрема, специфікою процесуальної форми розгляду справ окремого провадження, зумовленої спеціальною метою та особливим об`єктом судового захисту.

Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) зазначено, що: «правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що мати дитини не здійснює прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою. Разом з тим суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у вихованні й утриманні дитини. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 333/7023/23 (провадження № 61-9238св24) вказано, що «у справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для ОСОБА_11, ОСОБА_15 як матерів дітей, а також для ОСОБА_8 як батька дитини ОСОБА_4. З огляду на зазначене вбачається, що у справі, яка переглядається, наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні (утриманню) дитини та/або ухилення від участі у матеріальному забезпеченні/утриманню, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України). Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Факт, про встановлення якого просить ОСОБА_1, не підлягає з`ясуванню в порядку окремого провадження, оскільки з поданої заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо утримання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо утримання дитини, то факт утримання дитини одним із батьків або факт утримання пасинка вітчимом може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з утримання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався відсутністю підстав для задоволення заяви про встановлення юридичного факту, оскільки заявник не довів, що ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_8, які навіть не були залучені до участі у справі, не здійснюють прав та не виконують обов`язків щодо своїх неповнолітніх дітей, а вимога, викладена у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою. Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні/утриманні дітей. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків утримання дитини, то питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. […] За установлених у цій справі конкретних обставин факт перебування на утриманні ОСОБА_1 трьох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим заяву ОСОБА_1 слід залишити без розгляду. Подібні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 613/1674/23 (провадження № 61-5903св24) зазначено, що «У справі, що переглядається: ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей. Зазначав, що встановлення вказаного факту необхідне йому для звільнення з військової служби на підставі абзацу 13 підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»; колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги, що апеляційний суд помилково не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23), в якій зроблено у тому числі загальні висновки щодо юрисдикції справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Тому апеляційний суд помилково послався на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 09 листопада 2023 року у справі № 560/8238/22), оскільки у наведеній справі не вирішувались вимоги про встановлення фактів, що мають юридичне значення; апеляційний суд не врахував, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, зокрема, факту перебування особи на утриманні, вирішуються судами цивільної юрисдикції за правилами ЦПК України, незалежно від мети звернення та наявності у заявника певних цивільних прав та обов`язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб`єктами владних повноважень. Тому апеляційний суд зробив помилковий висновок про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України; суд першої інстанції не врахував, що встановлення відповідного факту може мати негативні наслідки для ОСОБА_2 , ОСОБА_4 як матерів дітей, а також для ОСОБА_7 як батька дитини ОСОБА_6. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків утримання дитини, то зазначене питання не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні. Тому в цій справі наявний спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні (утриманню) дітей та/або ухилення від участі у матеріальному забезпеченні/утриманні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України). Такий факт не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Тому суд першої інстанції зробив помилковий висновок про розгляд по суті заяви ОСОБА_1 за правилами окремого провадження. За таких обставин факт перебування на утриманні ОСОБА_1 трьох дітей віком до 18 років не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим заяву ОСОБА_1 слід залишити без розгляду».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернувся з заявою про встановлення факту перебування на його утриманні трьох дітей, оскільки встановлення такого факту необхідне йому для звільнення із військової служби;

доведення факту утримання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом;

колегія суддів вважав, що встановлення такого факту може мати негативні наслідки для ОСОБА_2 як матері дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , та для ОСОБА_3 , як матері дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

За таких обставин у цій справі існує спір про право, зокрема спір щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні (утриманню) дитей та/або ухилення від участі у матеріальному забезпеченні/утриманню, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження із обов`язковим залученням органу опіки та піклування;

разом з цим, колегія суддів зауважує, що у заяві ОСОБА_1 просить встановити факт перебування на його утриманні його власних дітей. Але утримання заявником власних дітей є його обов`язком згідно із нормами СК України.

За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження в справі, тому ухвала суду підлягає залишенню без змін, а доводи апеляційної скарги про те, що у даній справі відсутні спір про право не грунтуються на вимогах закону.

Обставини щодо надання відстрочки заявнику у 2025 році у зв`язку з визнанням ІНФОРМАЦІЯ_7 того факту, що на утриманні ОСОБА_1 перебуває троє дітей віком до 18 років, не спростовують висновків суду та не є предметом розгляду у даній справі.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, та не свідчать про постановлення ухвали з порушенням норм матеріального чи процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бовтуненка Миколи Андрійовича - залишити без задоволення.

Ухвалу Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 18 червня 2026 року.

Головуючий:

Судді: