Постанова від 17 червня 2026 р. у справі №461/6287/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 461/6287/23 Головуючий у 1 інстанції: Зубачик Н.Б.

Провадження № 22-ц/811/3301/23 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представників позивачки ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року в складі судді Зубачик Н.Б. у справі за позовом ОСОБА_3 до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про визнання незаконним і скасування розпорядження, визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою,-

встановив:

У серпні 2023 року позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про визнання незаконним і скасування розпорядження, визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою.

Вимоги обґрунтовує тим, що розпорядженням Галицької районної адміністрації №128 від 09 травня 2023 року її зобов`язано до 01 червня 2023 року демонтувати за власні кошти самовільно влаштовану металеву огорожу довжиною 15,0 метрів та висотою 2,0 метра (стовпці в кількості 12 штук, хвіртки - 2 штуки, секційну огорожу - 10 штук) та собачу будку з піддоном в кількості 1 штука, біля квартири АДРЕСА_1 .

Зазначає, що користується приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , з весни 1980 року, на підставі рішення виконавчого комітету Ленінської ради народних депутатів №180 від 13 березня 1980 року. Стверджує, що для обслуговування орендованого нею приміщення, їй передано й прилеглу прибудинкову територію, огороджену парканом.

Відповідно до свідоцтва про право власності від 24 грудня 2013 року, вона є власницею нежитлового приміщення в АДРЕСА_2 , загальною площею 48,3 кв.м.

Окрім того, 07 листопада 2014 року наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №413 затверджено Висновок міжвідомчої комісії при виконкомі щодо проведення перепланування нежитлових приміщень (заг.пл. 48,9 кв.м) в будинку АДРЕСА_3 під квартиру АДРЕСА_4 та надання нежитловим приміщенням в будинку АДРЕСА_3 статусу житлової квартири АДРЕСА_4 .

Нежитловим приміщенням надано статус квартири АДРЕСА_4 , однак ці приміщення не є частиною багатоквартирного будинку АДРЕСА_2 , а є окремою будівлею, що розташована у дворі будинку АДРЕСА_2 , що зумовлює правомірність користування прибудинковою земельною ділянкою для належного обслуговування цієї будівлі.

Також, позивачка повідомила, що паркан-сітка знаходилася за вказаною адресою ще до передання нежитлового приміщення їй в користування, що підтверджується фототаблицями та викопіюванням генерального плану міста Львова. ОСОБА_3 стверджує, що вона законно користується прибудинковою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності майно, самочинно не встановлювала огорожу, а лише оновила її зовнішній вигляд, що свідчить про відсутність в її діях ознак правопорушення, а відтак підстав для притягнення її до адміністративної відповідальності за порушення державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою населених пунктів, правил благоустрою територій населених пунктів (ст. 152 КУпАП) не має.

Просила визнати незаконним та скасувати розпорядження Галицької районної адміністрації № 128 від 09 травня 2023 року, яким ОСОБА_3 зобов`язано до 01 червня 2023 року демонтувати за власні кошти самовільно влаштовану металеву огорожу довжиною 15 метрів та висотою 2,0 метра (стовпці в кількості 12 штук, хвіртки - 2 штуки, секційну огорожу - 10 штук) та собачу будку з піддоном в кількості 1 штука біля квартири АДРЕСА_4 та визнати за нею право користування цією прибудинковою земельною ділянкою.

Оскаржуваним рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про скасування розпорядження, про визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою в частині скасування розпорядження – закрито.

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою - відмовлено.

Судові витрати залишено за позивачем.

Рішення суду оскаржила позивачка ОСОБА_3 , з таким не погоджується, вважає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам, матеріалам справи, нормам чинного законодавства та судовій практиці.

Покликається на те, що суд поверхнево дослідив фактичні обставини та відмовив у розгляді справи за участі сторін, що зумовило передчасні та безпідставні висновки щодо порушення цивільної юрисдикції позовною вимогою про скасування розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, що у сукупності свідчить про необхідність скасування рішення суду першої інстанції.

Суд не надав оцінки факту існування при вході до її житла спірної огорожі, щонайменше з 1960 року, тобто задовго до набуття права користування приміщенням, а у подальшому права власності на таке.

Відтак, відповідачі мали б самі мати всі необхідні погоджувальні документи на встановлення горожі, а не вимагати такі.

Зазначає, що більше 40 років правомірно користується приміщенням, що є окремою одноповерховою будівлею у дворі будинку АДРЕСА_2 , яке після оренди було викуплено у Фонду держмайна України у м. Львові за договором купівлі продажу від 31.07.1997.

Пунктом 6 цього договору підтверджується наявність у продавця права користування прилеглою до приміщення земельною ділянкою і у разі потреби останній зобов`язується сприяти їй в переоформленні документів на право користування земельною ділянкою.

ОКП «БТІ та ЕК» ЛМР розраховано розмір належної до користування земельної ділянки – 82,3 кв.м., з загального розміру прибудинкової території, виготовлено план такої.

Формальне надання приміщенню 07.11.2014 статусу квартири АДРЕСА_1 не змінило його фактичного статусу, як одноповерхової будівлі.

При цьому, зазначає, що має право користування прилеглою до житла земельною ділянкою як власниця одноквартирного будинку та як власниця квартири у багатоквартирному будинку.

Звертає увагу на Перехідні положення ЗК Укарїни у контексті безоплатної передачі земель державної та комунальної власності у приватну власність.

Зазначене підтверджує обґрунтованість вимоги про визнання права користування прилеглою до її житла територією.

Також вважає, що позовна вимога про скасування розпорядження Галицької районної адміністрації Львівської міської ради № 128 від 09.05.2023 може розглядатися у порядку цивільного судочинства.

Вважає, що оскаржуване рішення в частині закриття провадження у справі щодо визнання незаконним і скасування розпорядження, суперечить нормам законодавства, а також судовій практиці, оскільки відповідна вимога безпосередньо пов`язана із невизнанням відповідачами права користування прилеглою територією.

Покликаючись на судову практику зазначає, що захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, житлових відносин, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тому визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Таким чином, спір у відповідній частині не є публічно-правовим, оскільки згідно критеріям розмежування судової юрисдикції, предметна юрисдикція свідчить про суть права та інтересу, за захистом яких суб`єкт звернувся до суду.

Просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

05.01.2024 на адресу апеляційного суду надійшов відзив Львівської міської ради на апеляційну скаргу, у якому покликаючись на юрисдикцію спору у частині владних повноважень Галицької районної адміністрації у сфері благоустрою, а також належність спірної ділянки до комунальної власності, неправильний спосіб захисту, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що 19.01.2015 ОСОБА_3 оформлено право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 48,9 кв.м, що підтверджується копією свідоцтва про право власності, відтак покликаючись на норми ЗК України та ЦК Укарїни, суд зазначив про цілісність об`єктів нерухомості розміщених на земельній ділянці із такою земельною ділянкою.

Оскільки, згідно даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 , а не житлового будинку, до ОСОБА_3 не перейшло право на земельну ділянку за вказаною адресою.

Крім цього, суб`єктами права власності на прибудинкову територію можуть бути: територіальні громади - на землі комунальної власності; держава - на землі державної власності; об`єднання власників багатоквартирного будинку, а оскільки ОСОБА_3 є власником квартири, яка знаходиться у багатоквартирному будинку, остання не може бути належним суб`єктом права власності на прибудинкову територію.

Таким чином, оцінюючи здобуті по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв`язку у сукупності, суд дійшов висновку, що позовна вимога ОСОБА_3 про визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою, не підлягає задоволенню.

Також, суд зазначив, що Закон України «Про благоустрій населених пунктів» наділяє міські ради та їх виконавчі органи повноваженнями щодо здійснення самоврядного контролю у сфері благоустрою населених пунктів, відтак Галицька районна адміністрація Львівської міської ради наділена контролюючими повноваженнями та здійснює владні управлінські функції у сфері благоустрою міста, приймає рішення про демонтаж та вживає заходи із демонтажу елементів благоустрою.

Із урахуванням наведених норм матеріального і процесуального права, правовідносини, які виникли між сторонами у справі щодо скасування розпорядження, є адміністративно-правовими.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про те, що даний спір має вирішуватися за правилами Кодексу адміністративного судочинства України, а тому справа підсудна окружному адміністративному суду, відтак суд оскаржуваним рішенням закрив провадження у відповідній частині на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України та роз`яснив позивачці її право на звернення з відповідною позовною вимогою про скасування розпорядження до Львівського окружного адміністративного суду.

Судові витрати, у зв`язку із відмовою у задоволенні позову, залишено за позивачкою.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення колегія суддів виходить з такого.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів, однак за їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Право на захист особа здійснює на свій розсуд (ст. 20 ЦК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов`язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Судом встановлено такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Позивачка ОСОБА_3 користується приміщенням, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , з весни 1980 року, на підставі рішенням виконавчого комітету Ленінської ради народних депутатів №180 від 13 березня 1980 року (а.с. 5).

З 24.12.2013 ОСОБА_3 була власницею нежитлового приміщення в АДРЕСА_2 , загальною площею 48,3 кв.м, що підтверджується копією свідоцтва про право власності (а.с. 19).

07 листопада 2014 року наказом Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради №413 затверджено Висновок міжвідомчої комісії при виконкомі щодо проведення перепланування нежитлових приміщень (заг.пл. 48,9 кв.м) в будинку АДРЕСА_3 під квартиру АДРЕСА_4 та надання нежитловим приміщенням в будинку АДРЕСА_3 статусу житлової квартири АДРЕСА_4 (а.с. 20).

При цьому, зазначений наказ був виданий на підставі заяви ОСОБА_3 про можливість проведення перепланування приміщень під квартиру, що у відповідній частині, спростовує доводи позивачки, викладені в апеляційній скарзі.

19.01.2015 ОСОБА_3 оформлено право власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 48,9 кв.м, що підтверджується копією свідоцтва про право власності (а.с. 21).

21.03.2023 заступник директора ЛКП «Княже місто» склав протокол №7 про те, що ОСОБА_3 не надала дозвільних документів на влаштування металевої огорожі (стовпці в кількості 12 штук, хвіртки - 2 штуки, секційна огорожа-10 штук) та на собачу будку з піддоном в кількості 1 штуки біля квартири АДРЕСА_1 (а.с. 47).

06.04.2023 адміністративна комісія Галицької районної адміністрації ЛМР прийняла постанову №100, відповідно до якої ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст.152 КУпАП, та накладено адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 21 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 357 грн. (а.с. 48-19).

25.04.2023 комісією ЛКП «Княже місто» складено акт, яким встановлено наявність біля квартири АДРЕСА_1 , металевої огорожі, довжиною 15,0 метрів та висотою 2,0 метра (стовпці в кількості 12 штук, хвіртки - 2 штуки, секційна огорожа-10 штук) та собачої будки з піддоном в кількості 1 штука (а.с. 50).

09.05.2023 головою Галицької районної адміністрації ЛМР прийнято оскаржуване розпорядження №128 «Про демонтаж самовільно влаштованої металевої огорожі біля квартири АДРЕСА_1 ». Пунктом 1 розпорядження визначено ОСОБА_3 , як власнику квартири АДРЕСА_1 , за власні кошти демонтувати самовільно влаштовану металеву огорожу, довжиною 15,0 метрів та висотою 2,0 метра (стовпці в кількості 12 штук, хвіртки - 2 штуки, секційну огорожу -10 штук) та собачу будку з піддоном, в кількості 1 штука біля квартири АДРЕСА_1 (а.с. 51).

Звертаючись з позовною заявою ОСОБА_3 просить про визнання незаконним і скасування розпорядження Галицької районної адміністрації ЛМР № 128 від 09.05.2023 «Про демонтаж самовільно влаштованої металевої огорожі біля квартири АДРЕСА_1 » та визнання за нею права користування прибудинковою земельною ділянкою.

Зважаючи на те, що оскаржуваним рішенням вирішено по суті лише одну вимогу, колегія суддів вважає за доцільне розпочати перевірку законності такого з висновків суду щодо вимоги ОСОБА_3 про визнання за нею право користування прибудинковою земельною ділянкою біля квартири АДРЕСА_4 .

Колегія суддів виходить з того, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, ЗК України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Згідно із ст. 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Так, державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 Земельного кодексу України).

За статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16, від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19, від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18.

Спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, вирішуючи спір про повернення земельної ділянки та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки з одночасним припиненням права оренди земельної ділянки, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19, зазначила, що такий спосіб захисту, як визнання права, може застосовуватися для захисту (невизнання чи оспорювання) різноманітних приватних прав (зобов`язальних, речових, виключних, спадкових, права на частку в спільній частковій власності тощо). За своїм змістом такий спосіб захисту, як визнання права, охоплює собою й визнання права відсутнім. Зокрема, належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача.

В свою чергу, тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року в справі № 127/23627/20 (провадження №61-17025св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 233/4580/20 (провадження № 61-12524сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

У пункті 7.27 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку.

Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Обгрунтовуючи вимоги у частині визнання права користування земельною ділянкою сторона позивача покликається на ст. 377 ЦК України, а також судову практику у цьому контексті.

Відповідно до положень ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Схожі за змістом положення містяться у ст. 120 ЗК України, яка закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

В свою чергу, згідно даних з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивачка ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 , а не житлового будинку, відтак, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції про те, що набувши у власність квартирку, як об`єкт цивільних прав, до ОСОБА_3 не перейшло право на земельну ділянку за вказаною адресою, оскільки така є прибудинковою територією усього бутинку.

Іншими словами, будучи власником квартири, як частини цілого, позивачка ОСОБА_3 не може вважатися одноосібним користувачем відповідної земельної ділянки, оскільки такий стан речей свідчитиме про порушення прав інших співвласників квартир та потенційних користувачів такої земельної ділянки.

Враховуючи наведене, покликання сторони позивача на ст. 377 ЦК України, ст. 120 ЗК України, а також судову практику у цьому контексті не є релеватним та підставою для задоволення позовних вимог у цій частині.

Правове регулювання земельних ділянок багатоквартирних житлових будинків передбачено ст. 42 ЗК України.

Так, земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками (ст. 42 ЗК України).

Згідно з пунктами 4, 6 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» прибудинкова територія – це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку. Спільне майно багатоквартирного будинку – приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що співвласники багатоквартирного будинку набувають права власності чи права користування земельною ділянкою, необхідною для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення їх житлових, соціальних і побутових потреб, після передачі такої ділянки у їх власність чи у постійне користування на загальних підставах у встановленому законом порядку. Розміри та конфігурація такої земельної ділянки визначаються на підставі відповідної технічної документації із землеустрою, яка подається на затвердження уповноваженому на прийняття такого рішення органу місцевого самоврядування.

Розміри земельних ділянок прибудинкових територій визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежилих приміщень, поверховості будинків, їх розташування в межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил і затвердженої проектно-технічної документації.

Межі земельних ділянок прибудинкових територій встановлюються за проектами цих ділянок відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.

Зазначене у статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» поняття «права на земельну ділянку» варто розуміти як

оформлене у встановленому законом порядку право власності чи право постійного користування. Лише після оформлення такого права розміри і конфігурація земельної ділянки вважаються встановленими.

За статтями 125, 126 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

У постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 2-1139/11 (провадження № 61-17942св18) вказано, що «визначення прибудинкової території і земельної ділянки, яка обліковується у документах міської ради відповідно до містобудівної документації, що належить на праві власності, є істотно відмінним. У будь якому випадку право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право».

Відповідно до положень частини третьої статті 12 та частин першої, шостої

статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи наведне, колегія суддів погоджується з тим, що вимога ОСОБА_3 про визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою, не підлягає задоволенню, оскільки відповідного речового права ОСОБА_3 , яке б підлягало захисту, судом не встановлено, тому оскаржуване рішення у цій частині є законним, а доводи апеляційної скарги неспроможними.

В свою чергу, ухваливши оскаржуване рішення та відмовивши у задоволенні однієї вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції також закрив провадження у справі в частині іншої вимоги.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 3 ст. 258 ЦПК України розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

У випадках, передбачених цим Кодексом, судовий розгляд закінчується постановленням ухвали чи видачею судового наказу (ч. 5 цієї статті).

Зокрема, процедурні питання, пов`язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Наведене дає підстави для висновку про те, що дійшовши висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі, навіть під час розгляду справи по суті, суд першої інстанції повинен постановити відповідну ухвалу, як процесуальний документ, а не вирішувати таке питання шляхом ухвалення рішення суду.

Таким чином, закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про скасування розпорядження про визнання права користування прибудинковою земельною ділянкою в частині вимог скасування розпорядження в оскаржуваному рішенні, тобто шляхом ухвалення рішення, як виду судових рішень, яке ухвалюється за наслідками розгляду справи по суті спору, суперечить наведеним вище вимогам процесуального закону.

Крім цього, цивільний процесуальний кодекс України передбачає, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами (ч.ч. 1-2 ст. 19 ЦПК України).

Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції (ч. 1 ст. 23 ЦПК).

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, і це правило є загальним.

При цьому, справою адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб`єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суб`єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у зазначеній редакції).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (п.п. 3, 5 ч. 1 ст. 19 КАС України).

За змістом пункту 5 частини четвертої статті 46 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об`єднання, юридичні особи, які не є суб`єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб`єкта владних повноважень, зокрема, в інших випадках, встановлених законом.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір.

Таким чином, вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід враховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.

Зокрема, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Стосовно терміну «владні управлінські функції», то зміст поняття «владні» полягає в наявності у суб`єкта повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» – це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

З огляду на вказане до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17, від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17, від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі №815/6956/15 зазначено, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак, сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Як наслідок, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Колегія суддів виходить з того, що Галицька районна адмінстрація є виконавчим органом Львівської міської ради.

Виконавчі органи міських рад - це органи, які відповідно до Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон № 280/97-ВР) створюються міськими радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами (абзац одинадцятий статті 1 Закону № 280/97-ВР).

Таким чином, як виконавчий орган місцевого самоврядування Галицька районна адміністрація Львівської міської ради відповідно до статті 25 Закону № 280/97-ВР правомочна розглядати та вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до її відання.

У статті 29 згаданого Закону передбачено, зокрема, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема власні повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Відповідно до підпункту 3 пункту «б» частини першої статті 31 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема, здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Аналогічну норму закріплено у статті 14 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII «Про основи містобудування», яка врегульовує питання компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування.

В свою чергу, у даній справі Галицька районна адміністрація не є позивачем та не зверталася до суду з позовом про зобов`язання ОСОБА_3 демонтувати металеву огорожу тощо, тобто спірні правовідносини у цій справі не обумовлені реалізацією передбачених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності.

Натомість, спірні правовідносини зводяться до того, що ОСОБА_3 вимагаючи визнання за нею права користування прибудинковою земельною ділянкою, зазначала, що реалізувати таке право вона не може без скасування спірного розпорядження Галицької районної адміністрації №128.

Визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Іншими словами, оскільки вимоги ОСОБА_3 про скасування розпорядження, яким її зобов`язано демонтувати самовільно влаштовану металеву огорожу біля квартири АДРЕСА_4 , є пов`язаними та стосуються її прав на майно, тому можуть бути предметом цивільних правовідносин, відтак розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Крім цього, вимога про скасування рішення Галицької районної адміністрації, яка є виконавчим органом Львівської міської ради, як органу органу місцевого самоврядування та власника земельної ділянки, до якого також пред`явлено вимогу про визнання права користування такою, є взаємопов`язані та стосуються цивільних прав позивачки, тому розгляд єдиного спору у судах двох юрисдикцій створюватиме перешкоди для захисту прав позивачки та ускладнюватиме судові розгляди.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Закриття провадження - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції у порушення вимог процесуального закону закрив провадження у справі оскаржуваним рішенням (ухваливши рішення по суті спору), колегія суддів приходить переконання про необхідність скасування оскаржуваного рішення у частині закриття провадження у справі та направлення справи у цій частині для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Не можуть залишитися поза увагою апеляційного суду і неточності допущені судом першої інстанції у контексті порядку розгляду даної справи місцевим судом.

Так, відкривши провадження у справі, суд констатував, що ця справа не віднесена до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження та дійшов висновку про необхідність розгляду такої у порядку спрощеного провадження, без виклику сторін справи у судове засідання (а.с. 35).

У подальшому, ухвалою від 28.09.2023 суд відмовив у задоволенні клопотання Галицької районної адміністрації про розгляд справи у порядку загального позовного провадження, розгляд справи відклав без виклику учасників справи у судове засідання.

При цьому, у матеріалах справи наявні судові повістки-повідомлення про виклик на 17.10.2023, а також розписка представника ОСОБА_1 про повідомлення її про час та дату судового розгляду (а.с. 61-63).

У мотивах оскаржуваного рішення суд також зазначив, що сторони у справі про судовий розгляд даного позову повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи. Виклик сторін до суду був здійснений шляхом скерування судових повісток на їх поштову та електронну адресу, однак у зв`язку з неявкою учасників справи фіксування судового засідання технічним засобом не здійснюється.

Окремо колегія суддів зазначає, що сам по собі розгляд справи судом першої інстанції у порядку спрощеного позовного провадження, не є порушенням норм процесуального права, оскільки за змістом частини другої статті 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь яка справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Колегія суддів звертає увагу на те, що дана справа не належить до категорій справ, які в силу вимог частини четвертої статті 274 ЦПК України підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження.

Разом з тим встановлено, що 29 березня 2022 року суд першої інстанції постановив ухвалу про відкриття провадження у даній справі та вирішив розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, покликаючись на ст. ст.19, 274 ЦПК України.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 ЦПК України малозначними справами є: справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У постанові Верховного Суду від 27 грудня 2018 року по справі № 589/3937/17 касаційний суд робить кілька висновків про те, що суд вправі відносити справу до категорії малозначних на будь якій стадії її розгляду; справа може бути визнана малозначною лише за постановлення ухвали суду про віднесення її до категорії малозначних; справа не може бути малозначною в силу закону, якщо серед позовних вимог наявні вимоги немайнового характеру.

Таким чином, якщо позов містить хоча б одну немайнову вимогу то справа за його розглядом не є малозначною.

Наведене дає підстави для висновку про те, що неможливість віднесення відповідної справи до малозначної (за категорією, пред`явленими вимогами тощо), зобов`язує суд розглядати таку навіть у порядку спрощеного позовного провадження із повідомленням учасників справи, тобто у судовому засіданні.

Встановлено, що позивачка звернулася до суду з позовом про скасування розпорядження та визнання права користування земельною ділянкою, відтак вимоги носять немановий характер, з врахуванням наведеного не могли бути розглянуті без повідомлення учасників справи.

Суд першої інстанції на вказане належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що справа може бути розглянута без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, що позбавило сторони мати розумну можливість представляти свої інтереси, як учасника справи в умовах, які передбачені процесуальним законодавством, зокрема в умовах відкритого та публічного судового розгляду, також суд не врахував категорію та складність справи, обсяг та характер доказів у ній, що свідчить про те, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження та необхідність скасування оскаржуваного рішення у відповідній частині.

Крім цього, розгляд справи без повідомлення у часників справи та відкритого судового засідання унеможливив залучення до участі у справі усіх третіх осіб, за умови, що рішення у справі може вплинути на їхні права, тому клопотання ОСОБА_4 про залучення його до участі у справі як третю особу також має бути вирішено судом першої інстанції.

Наведені порушення процесуального закону не можуть залишатися поза увагою апеляційного суду, однак обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення (ч. 3 ст. 376 ЦПК України) не є, як і не призвели до неправильного вирішення справи у частині вирішеної судом вимоги по суті спору.

При цьому, оскільки зазначені упущення не можуть бути виправлені при апеляційному розгляді справи, тому повинні бути враховані судом першої інстанції при продовженні розгляду відповідної вимоги.

Оскільки суд першої інстанції частково неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, не врахував правові висновки Верховного Суду щодо належного способу захисту, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, шляхом скасування оскаржуваного рішення в частині закриття провадження за вимогою про визнання незаконним та скасування розпорядження Галицької районної адміністрації № 128 від 09 травня 2023 року, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції в цій частині, що не має наслідком перерозподілу судових витрат у справі.

В іншій частині рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року необхідно залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 258,259, 367, 368, 374, 376, 379, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року в частині закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради про визнання незаконним та скасування розпорядження Галицької районної адміністрації № 128 від 09 травня 2023 року – скасувати.

Справу у цій частині направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 жовтня 2023 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 18 червня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк