Рішення від 14 червня 2026 р. у справі №500/601/26 — Тернопільський окружний адміністративний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 500/601/26

15 червня 2026 рокум.Тернопіль

Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Подлісної І.М. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26 вересня 2022 року Центральною медико-соціальною експертною комісією Міністерства охорони здоров`я встановлено позивачу другу групу інвалідності безстроково з причини травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків. Вказаний факт підтверджується Довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0033295 від 26 вересня 2022 року.

15 грудня 2025 року комісією Міністерства у справах ветеранів України проведено перевірку дотримання Відділом ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації вимог щодо застосування законодавства під час надання (позбавлення) статусу, зокрема, особи з інвалідністю внаслідок війни.

29 січня 2026 року Відділом ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації прийнято рішення про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, наданого позивачу (копія рішення додається).

Позивач вважає дії Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації щодо припинення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни протиправними, а прийняте Рішення про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни № 1 від 29 січня 2026 року, таким, що суперечить вимогам Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Закону України «Про адміністративну процедуру» та підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 16.02.2026 року прийнято до розгляду та відкрито провадження по справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Даною ухвалою встановлено 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позовну заяву.

Відповідач своїм правом не скористався та відзиву до суду не подав.

Частиною шостою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Ухвалою суду від 15.04.2026 продовжено строк розгляду справи на 2 місяці.

Представником позивача 29.04.2026 на адресу суду надіслано заяву про стягнення судових витрат на правничу допомогу в розмірі 14 000,00 грн.

Клопотань про розгляд справи в судовому засіданні від учасників справи не надходило.

На підставі статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судовий розгляд справи проведено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши подані до суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд встановив наступне.

В період з 14 квітня 2008 року по 22 лютого 2017 року позивач ОСОБА_1 проходив службу в системі органів внутрішніх справ, зокрема – з 14 квітня 2008 року на посаді старшого інспектора організації дорожнього руху УДАІ ГУМВСІ України в Київській області (спеціальне звання – старший лейтенант міліції), а по 22 лютого 2017 року – на посаді інспектора роти № 1 батальйону № 3 Управління патрульної поліції у місті Києві Департаменту патрульної поліції (спеціальне звання капітан поліції). 22 лютого 2017 року звільнений за станом здоров`я, що підтверджуються Витягом з Наказу № 64, виданим Управлінням патрульної поліції у місті Києві Департаменту патрульної поліції (копія наказу додається).

18 квітня 2011 року позивач, перебуваючи на посаді старшого інспектора організації дорожнього руху УДАІ ГУМВС України в Київській області, виконуючи вказівку УДАІ ГУМВС України в Київській області № 18/3255 від 29.03.2011, у відповідності до затвердженого Плану-графіку обстеження доріг, здійснював обстеження автодороги «Київське Півкільце – Крюківщина – Боярка».

В результаті порушення правил дорожнього руху з боку громадянина ОСОБА_2 , який не впоравшись з керуванням транспортним засобом допустив виїзд на смугу зустрічного руху, відбулося зіткнення з транспортним засобом, яким керував позивач. В результаті дорожньо-транспортної пригоди позивач отримав численні травми, що підтверджується Постановою ВЛК Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» № 99/17 від 21 вересня 2017 року (копія постанови додається). Згідно вказаної постанови отримані травми пов`язані з виконанням службових обов`язків.

18-19 вересня 2017 року Ліквідаційною комісією ГУМВС України в Київській області проведено розслідування нещасного випадку, який стався 18 квітня 2011 року. За результатами розслідування комісією надано висновок, згідно якого травмування позивача відбулося в період проходження ним служби при виконанні службових обов`язків. Вказаний факт підтверджується Актом № 28 про нещасний випадок від 19.09.2017 та Актом розслідування нещасного випадку від 19.09.2017.

26 вересня 2022 року Центральною медико-соціальною експертною комісією Міністерства охорони здоров`я встановлено позивачу другу групу інвалідності безстроково з причини травми, пов`язаної з виконанням службових обов`язків. Вказаний факт підтверджується Довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0033295 від 26 вересня 2022 року.

22 березня 2023 року Управлінням соціального захисту населення Фастівської районної військової адміністрації видано позивачу Посвідчення серія НОМЕР_1 , яким підтверджується статус особи з інвалідністю другої групи відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

06 вересня 2023 року Пенсійним фондом України видано позивачу пенсійне посвідчення серія НОМЕР_2 , вид пенсії – по інвалідності, 2 група, інвалідність внаслідок війни.

15 грудня 2025 року комісією Міністерства у справах ветеранів України проведено перевірку дотримання Відділом ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації вимог щодо застосування законодавства під час надання (позбавлення) статусу, зокрема, особи з інвалідністю внаслідок війни.

29 січня 2026 року Відділом ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації прийнято рішення про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, наданого позивачу (копія рішення додається).

Не погодившись із протиправними діями Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації щодо припинення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та прийнятим рішенням про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни № 1 від 29 січня 2026 року, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Визначаючись щодо спірних правовідносин, що виникли між сторонами, суд виходив з наступного.

Перелік категорій осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни визначений ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі – Закону №3551-XII).

Так, в ч. 1 ст. 7 Закону №3551-XII встановлено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов`язків військової служби (службових обов`язків) чи пов`язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з`єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

З аналізу вказаної норми випливає, що особами з інвалідністю внаслідок війни є, зокрема, працівники, які стали особами з інвалідністю внаслідок, каліцтва, захворювання, одержаного під час виконання службових обов`язків.

В п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII визначено, що до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.

Отже, суб`єктом п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII є, зокрема, особи начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України, в яких інвалідність виникла внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов`язків.

Таким чином, право на отримання статусу інваліда війни законодавець пов`язує з тим, що інвалідність працівника сталася в період проходження служби при виконанні службових обов`язків.

З врахуванням зазначеного, позивачу, який будучи працівником в системі органів внутрішніх справ, отримав численні травми під час виконання службових обов`язків, було надано статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Однак, в подальшому, відповідачем прийнято рішення про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, який було надано позивачу.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 4, ч. 3 ст. 8 Закону України «Про адміністративну процедуру» одним з принципів адміністративної процедури є обґрунтованість. Адміністративний орган зобов`язаний обґрунтовувати адміністративні акти, які він приймає. Адміністративний акт, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи, повинен містити мотивувальну частину, що відповідає вимогам вказаного Закону.

Обґрунтованість, в силу ст. 2 КАС України, є однією з обов`язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Всупереч вищезазначеним вимогам, відповідач, як на єдину підставу прийняття оскаржуваного рішення покликається на «відсутність причинно-наслідкового зв`язку між травмою та проходженням військової служби». Жодних інших мотивів оскаржуване рішення не містить.

Відповідачем не взято до уваги той факт, що позивачу надано статус особи з інвалідністю внаслідок війни не у зв`язку з травмою, пов`язаною з проходженням військової служби, а на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 – у зв`язку з травмою, отриманою під час виконання службових обов`язків.

Попри зазначене, в оскаржуваному рішенні не наведено мотивів, на основі яких відповідач дійшов висновку про відсутність причинно-наслідкового зв`язку між травмою та проходженням служби. Оскаржуване рішення не містить посилання на докази, які підтверджують відповідні висновки відповідача. Натомість, як вбачається з Акту № 28 про нещасний випадок від 19.09.2017, Акту розслідування нещасного випадку від 19.09.2017, Постанови ВЛК № 99/17 від 21.09.2017, отримані позивачем травми пов`язані з виконанням службових обов`язків. Довідкою до акта огляду МСЕК серія АВ № 0033295 від 26.09.2022 підтверджено, що причиною інвалідності є травма, пов`язана з виконанням службових обов`язків.

Покликання відповідача на рекомендації Міністерства у справах ветеранів України від 15 грудня 2025 року як на підтвердження доводів щодо «відсутності причинно наслідкового зв`язку між травмою та проходженням військової служби» є безпідставними, оскільки Акт перевірки не містить зазначених відповідачем висновків. Як вбачається з Витягу з Акту проведення перевірки № 12/3 від 15 грудня 2025 року єдиний висновок, якого дійшла комісія за результатами проведеної перевірки полягає в тому, що «закон не відносить до осіб з інвалідністю внаслідок війни поліцейських, яким встановлено інвалідність пов`язану з виконанням службових обов`язків».

Зазначений висновок комісії є помилковим, оскільки позивач, на момент отримання травми, яка призвела до інвалідності, проходив службу безпосередньо в органах внутрішніх справ – на посаді старшого інспектора організації дорожнього руху УДАІ ГУМВС України в Київській області, маючи спеціальне звання – старший лейтенант міліції, відтак позивач відносився до складу осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ України.

За таких обставин, прийняте відповідачем рішення є необґрунтованим, таким, що не містить конкретних та чітких підстав його оформлення (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3 рп/2003). Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З огляду на вищевикладене, з врахуванням обставини справи, суд вважає, що належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача є не тільки визнання протиправними дій відповідача щодо припинення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та скасування протиправного рішення, але і зобов`язання відповідача поновити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни.

Щодо заяви про стягнення судових витрат на правничу допомогу в розмірі 14 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до положень п.1 ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч.1-3 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Згідно з ч.5, 7 ст.134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч.9 ст.139 КАС України).

Згідно з ч.1, 5 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Водночас, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

При визначенні суми відшкодування інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, Суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в додатковому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 лютого 2020 року по справі №280/1765/19.

Судом встановлено, що згідно договору про надання правової допомоги №2/2-26-В3 від 04.02.2026. Позивач користується адвокатськими послугами.

Попередній розрахунок за надання послуг становив 14 000 (чотирнадцять тисяч) гривень 00 коп.

Таким чином, Позивач має право на відшкодування витрат на правову допомогу у розмірі 14000 (чотирнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката.

У постанові Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 640/2076/19 зазначено, що КАС України у редакції, чинній з 15.12.2017 року, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено, безвідносно до наявності в матеріалах справи відповідних платіжних документів. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 і постанові Верховного Суду від 15 квітня 2021 року у справі № 160/6899/20.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір був обґрунтованим. Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд, не може бути обов`язковою для суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.

Суд звертає увагу на те, що суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку, тому, суд вважає, що заявлений представником позивача до відшкодування розмір правничої допомоги є завищеним та таким, що підлягає зменшенню.

Суд вважає, що визначений представником позивача розмір понесених судових витрат на правничу допомогу співмірний із складністю справи, яка розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи. При цьому, на момент відкриття провадження по справі, судом встановлено можливість розгляду справи на підставі наявних матеріалів справи, які були достатніми для прийняття рішення по даній справі та не потребували надання учасниками справи додаткових обґрунтувань, пояснень та доказів по справі.

Виходячи з наведеного, враховуючи додані до справи докази понесення позивачем судових витрат, їх співмірність із складністю справи, обсягом наданих до суду та досліджених матеріалів, а також обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на підготовку процесуальних документів, подання позову, враховуючи також інші критерії оцінки співмірності витрат на оплату послуг адвоката, встановлені ч. 5 ст. 134 КАС України, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви представника позивача та стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 4 000,00 грн., які підлягають компенсації позивачеві за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Позов належить задовольнити частково.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для відшкодування судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації щодо припинення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, який було надано позивачу – ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати Рішення про скасування статусу особи з інвалідністю внаслідок війни № 1 від 29 січня 2026 року, прийняте Відділом ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації.

Зобов`язати Відділ ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації поновити ОСОБА_1 статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі пункту 2 частини 2 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Відділу ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 суму судових витрат на професійну правничу допомогу у загальному розмірі 4 000 грн. 00 коп. (чотири тисячі гривень нуль копійок).

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повне судове рішення складено 15 червня 2026 року.

Реквізити учасників справи:

позивач:

- ОСОБА_1 (місцезнаходження/місце проживання: АДРЕСА_1 код ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_3 );

відповідач:

- Відділ ветеранської політики Фастівської районної державної адміністрації (місцезнаходження/місце проживання: вул. Тимофія Рудяка, 1,м. Фастів,Фастівський р-н, Київська обл.,08500 код ЄДРПОУ/РНОКПП 45911857).

Головуючий суддя Подлісна І.М.