Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №645/3302/24 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

Іменем України

16 червня 2026 року

м. Харків

справа №645/3302/24

провадження № 22-ц/818/623/26

Харківський апеляційний суд у складі:

Головуючого: Маміної О.В.

суддів: Мальованого Ю.М., Тичкова О.Ю.,

за участю секретаря: Смелянець К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 адвоката Козуб Олега Івановича на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2025 року, під головуванням судді Мартинової О.М.,-

в с т а н о в и в :

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просив суд поновити строк для звернення до суду щодо порушеного трудового права; зобов`язати нарахувати та стягнути з Інституту тваринництва НААН України середній заробіток за час його вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Стягнуто з Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року у розмірі 113317,55 гривень (сума визначена без відрахування податків, зборів та інших обов`язкових платежів). Стягнуто з Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України на користь держави судові витрати в розмірі 1211,20 гривень.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 адвокат Козуб Олег Іванович - особа, яка не брала участі у справі, проте вважає, що вказаним судовим рішенням вирішено питання про її права та обов`язки, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що справа розглянута судом першої інстанції за участю неповноважних представників відповідача. Також суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги позивача у цій справі, у мотивувальній частині оскаржуваного рішення зазначив, що « ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення невиплаченого грошового забезпечення за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року», у зв`язку з чим застосував норми матеріального права, які не поширюються на спірні правовідносини з (статті 232, 234, 235 КЗпП України), і не застосував ті, які підлягали застосуванню (стаття 236 КЗпП України). Рішенням суду від 25.10.2016 року по справі № 645/11033/14-ц встановлено факт вимушеного прогулу позивача, який тривав з 26.12.2014 року по 25.10.2016 року, а після цього у період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року відбувалось невиконання рішення суду про поновлення на роботі працівника, і зазначені правовідносини регулюються положеннями статті 236 КЗпП України. Тобто саме стаття 236 КЗпП України за своєю суттю установлює відповідальність за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника, у зв`язку з чим стягненню з відповідача підлягає не середній заробіток, як такий, а компенсація – фінансова санкція у вигляді виплати середнього заробітку. Право вибору судового захисту належить виключно позивачеві, однак позивач обрав неналежний спосіб захисту свого порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у позові, у зв`язку з чим суд першої інстанції повинен був відмовити позивачу у задоволенні його позову про стягнення з відповідача середньої заробітку за час вимушеного прогулу. Посилається на те, що особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи. Як передбачено положеннями ст.237 КЗпП України на службову особу, винну в незаконному звільненні покладається обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Тобто суд першої інстанції повинен був залучити до участі у цій справі ОСОБА_2 в якості третьої особи, так як саме на нього згідно ст.237 КЗпП України покладається обов`язок покрити шкоду відповідачу у цій справі, керівником якого він був у спірний період. Не зважаючи на це, судом першої інстанції не було витребувано у відповідача відомості про перелік його службових осіб (керівників), які здійснювали керівництво у спірний період, а відтак ОСОБА_2 не мав відомостей про знаходження цієї справи в суді першої інстанції, у зв`язку з чим був позбавлений можливості надавати свої заперечення та пояснення щодо заявленого позову. Доказом того, що рішення у цій справі безпосередньо стосується прав, інтересів та обов`язків апелянта ОСОБА_2 є той факт, що саме цим оскаржуваним рішенням суду обґрунтовується позов Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України (відповідача у цій справі), заявлений до ОСОБА_2 (особи, яка подає цю апеляційну скаргу) про стягнення з нього матеріальної шкоди в порядку регресу, який знаходиться в провадженні Київського районного суду м.Харкова (справа № 953/4620/25).

У відзиві на апеляційну скаргу Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України просить апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Козуб Олега Івановича на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, залишити без задоволення.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 13 січня 2026 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 .

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення невиплаченого грошового забезпечення за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 рік. Враховуючи те, що ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 рік, то суд застосовує норму частини другої статті 233 КЗпП України, що діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком. За таких обставин, суд дійшов висновку про дотримання ОСОБА_1 строків звернення до суду та відсутність правових підстав для залишення його позовної без розгляду. Відповідачем, на підставі розрахункових листів зроблено підрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який складає 113317 гривень 55 копійки, з яким погоджується позивач. З огляду на викладене, порушене право позивача підлягає захисту, тому суд вважав необхідним стягнути з Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року в розмірі 113317 гривень 55 копійки. З урахуванням вищенаведених фактичних обставин по справі та приписів законодавства, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова від 25.10.2016 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано накази виконуючого обов`язки директора Інституту тваринництва національної академії аграрних наук України №219/к від 09.12.2014 року про сувору догану за невиконання службових обов`язків та №236/к від 25.12.2014 року про сувору догану за систематичне невиконання службових обов`язків без поважних причин ОСОБА_1 незаконними. Визнано наказ виконуючого обов`язки директора Інституту національної академії аграрних наук України № 237/к від 26.12.2014 року про звільнення ОСОБА_1 , за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов`язків, п. 3 ст. 40 КЗпП України незаконним. Поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного юрисконсульта сектора наукових кадрів та правової роботи Інституту тваринництва національної академії аграрних наук України. Стягнуто з Інституту тваринництва національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.12.2014 року по 25.10.2016 року в сумі 21 088 грн 30 коп. Стягнуто з Інституту тваринництва національної академії аграрних наук України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 1000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 15.08.2017 року апеляційна скарга Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України відхилена. Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 25 жовтня 2016 року залишено без змін.

Позивач ОСОБА_1 проходив військову службу з 19.06.2017 року по 21.01.2024 року, що підтверджується витягом з послужного списку підполковника ОСОБА_1 №24/95/124/ПС від 21.01.2024 року.

ОСОБА_1 , з метою виконання рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 25.10.2016 року та захисту своїх прав, звертався з заявами, а саме: 02.11.2018 року до Харківської прокуратури №3, 19.03.2019 року та 21.11.2019 року до прокуратури Харківської області, а також 03.01.2020 року до відділу державної виконавчої служби по Індустріальному та Немишлянському районах м.Харкова ГТУЮ у Харківській області.

09.01.2020 року ОСОБА_1 поновлено на роботі, що не заперечується сторонами.

Таким чином, період затримки виконання рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 25.10.2016 року становить з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року.

Згідно розрахунку наданого 29.07.2024 року Інститутом тваринництва Національної академії аграрних наук України середній заробіток ОСОБА_1 за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року становить 113317 гривень 55 копійок.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що згідно рішення Фрунзенського районного суду м.Харкова від 25.10.2016 року по справі №645/11033/14-ц, яке набрало законної сили 15.08.2017 року після апеляційного розгляду справи, Інститут тваринництва Національної академії аграрних наук України повинен був поновити його на посаді провідного юрисконсульта сектора наукових кадрів та правової роботи Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України. 25.08.2017 року ОСОБА_1 подав заяву до Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України з вимогою поновити його на посаді згідно рішення суду, але він був поновлений на посаді тільки 09.01.2020 року. При цьому ОСОБА_1 вказав, що оскільки відповідач тривалий час не виконував рішення суду про поновлення його на посаді, він був змушений неодноразово звертатися до органів прокуратури м.Харкова, які на його звернення не реагували. Позивач зазначив, що він в 2020 році звертався до ДВС Індустріального та Немишлянського району м.Харкова з проханням забезпечити поновлення його на посаді згідно рішення суду, але результату також не було. Таким чином, ОСОБА_1 наголосив, що за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року він по вині Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України знаходився у вимушеному прогулі, тому вимушений звернутися до суду з відповідним позовом. Окремо зазначив, що звернутися до суду для захисту порушеного трудового права не міг, оскільки з 2017 року по 2024 рік проходив військову службу у Збройних Силах України, в зв`язку з чим просив поновити строк звернення до суду щодо порушеного трудового права.

Згідно зі ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно статті 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин.

Згідно розрахунку наданого 29.07.2024 року Інститутом тваринництва Національної академії аграрних наук України середній заробіток ОСОБА_1 за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 року становить 113317 гривень 55 копійок.

Із даним позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 05.06.2024 року.

Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.

За правилами частин першої, другої статті 233 КЗпП України (в редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) працівник міг звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» ( далі - Закон № 2352-ІХ) запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення частини другої статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Закон України № 2352-ІХ та, відповідно, і нова редакція статті 233 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Верховний суд неодноразово висловлював правову позицію щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України як до, так і після змін, запроваджених Законом №2352-IX. Зокрема у справі №580/9690/23 суд сформував такий висновок.

Оскільки, КЗпП України до 19 липня 2022 року не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Водночас у справі №380/6701/24 Верховний Суд констатував, що дія статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX поширюється лише на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 08 серпня 2024 року у справі №380/29686/23.

ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення невиплаченого грошового забезпечення за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 рік.

У постанові від 11 липня 2024 року №990/156/23 Велика Палата Верховного Суду з-поміж іншого, зауважила, що у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права.

Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 року по 09.01.2020 рік, то суд першої інстанції обґрунтовано застосував норму частини другої статті 233 КЗпП України, що діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_1 дотримався строків звернення до суду із позовом.

Відповідачем до суду першої інстанції, на підставі розрахункових листів, зроблено підрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який складає 113317 гривень 55 копійки, який визнано і позивачем.

Відповідно ч.ч.2, 3 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 25 травня 2016 року у справі № 6-511цс16 та від 22 листопада 2017 року у справі № 299/967/15 і постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 826/808/16.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року в справі № 760/2881/19 (провадження № 61-1096св20) вказано, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували події, з якою пов`язана відповідна виплата. Абзацом другим пункту 8 вказаного Порядку встановлено, що в разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Верховним Судом в постанові від 16.12.2020 року в справі № 761/36220/17 вказано, що системний аналіз та тлумачення положень статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. При цьому причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця. У трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором. Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.

Як вбачається з вказаних вище висновків Верховного Суду, обов`язковою умовою виплати середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем встановлено наявність негативних наслідків у вигляді неможливості працівника належним чином реалізовувати своє право на працю, тобто неможливість працевлаштування працівника внаслідок неправомірних дій роботодавця.

Статтею 236 КЗпП України визначено, що у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

При цьому правильним є висновок про те, що зазначений період є вимушеним прогулом, оскільки позивач був позбавлений можливості працювати саме внаслідок дій відповідача, який своєчасно не виконав рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі.

Щодо посилання апелянта на той факт, що судом першої інстанції проігноровано вимоги законодавства щодо залучення до участі у справі ОСОБА_2 в якості третьої особи, так як саме на нього згідно ст.237 КЗпП України покладається обов`язок покрити шкоду відповідачу у цій справі, керівником якого він був у спірний період, судова колегія зазначає наступне.

Положеннями ст.237 КЗпП України визначено, що на службову особу, винну в незаконному звільненні покладається обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Суд апеляційної інстанції залучив до участі у даній справі ОСОБА_2 , як третю особу.

Натомість даних про те, що позов було пред`явлено до неналежного відповідача, або, що рішенням суду вирішено питання про права та обов`язки іншої особи, яку не залучено до участі у справі, матеріали справи не містять.

Наявність чи відсутність підстав для покладення саме на апелянта обов`язку по відшкодуванню відповідачу шкоди, завданої внаслідок покладених на них обов`язків по виплаті середнього заробітку, зазначеним рішенням не вирішувалось. Вказані обставини, мають доводитись в межах розгляду справи за позовом Інституту тваринництва Національної академії аграрних наук України до ОСОБА_2 про стягнення матеріальної шкоди в порядку регресу.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Інші доводи, наведені у апеляційній скарзі, судовою колегією не приймаються, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Висновки суду відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката Козуб Олега Івановича – залишити без задоволення.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: О.В. Маміна

Судді: Ю.М. Мальований

О.Ю. Тичкова