Постанова від 09 червня 2026 р. у справі №199/2741/20 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року

м. Київ

справа № 199/2741/20

провадження № 61-12274св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_3 , Дніпровська міська рада,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., Красвітної Т. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Дніпровська міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області), про скасування права власності відповідачки на земельну ділянку, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 0,1 га, шляхом скасування запису про державну реєстрацію права власності.

У червні 2020 року ОСОБА_1 уточнила свої позовні вимоги, визначила відповідачами за її позовом Дніпровську міську раду, ОСОБА_3 та остаточно просила суд:

- скасувати рішення Дніпровської міської ради VІІ скликання від 20 лютого 2019 року № 176/42 «Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_3 , для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) 0,1 га»,

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, за ОСОБА_3 .

Позовну заяву обґрунтувала тим, що домоволодіння АДРЕСА_2 належало її матері ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 10 березня 1961 року, виданого державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Семенюхою Н. І. за реєстровим номером № 1-665. Це домоволодіння було успадковане матір`ю після смерті її батька ОСОБА_5 , який загинув на фронті ІНФОРМАЦІЯ_1 під час Другої світової війни.

На підставі рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341 земельну ділянку площею 0,4609 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , передано у приватну власність ОСОБА_4 , що свідчить про те, що ця земельна ділянка не тільки перебуває у користуванні, а є приватною власністю родини позивачки. На той час кадастрового номера земельній ділянці не видавалось, що підтверджено листом Держкомзему від 12 лютого 2002 року № 1342-7. Тому ця земельна ділянка не могла бути виділена нікому ані в користування, ані, тим більше, у власність.

ІНФОРМАЦІЯ_2 її мати ОСОБА_4 померла. Державний акт про право власності на вказану земельну ділянку отримати не встигла. Після смерті матері, вона як єдиний спадкоємець першої черги разом із родиною продовжила користуватись спірною земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 0,4609 га, а саме: сплачувала податок за землю, обробляла землю для вирощування огородини та фруктів для власного вжитку.

У квітні 2020 року їй стало відомо, що майже вся ця земельна ділянка (значна її частина), якою вона користується, належить ОСОБА_3 на підставі рішення Дніпровської міської ради VII скликання від 20 лютого 2019 року №176/142 «Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 у власність гр. ОСОБА_3 , для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)».

Стверджувала, що 08 грудня 2017 року при зверненні до Дніпровської міської ради ОСОБА_3 надала недостовірні дані за вх. № 36/6926 щодо виділення саме їй цієї земельної ділянки, яка знаходиться у користуванні її родини багато років.

04 березня 2019 року проведено державну реєстрацію на земельну ділянку 0,1 га, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, номер запису про право власності (в Державному реєстрі прав) 30623005 за ОСОБА_3 .

Переконувала, що земельна ділянка, надана ОСОБА_3 , безпосередньо накладається на земельну ділянку, якою вона користується.

Зазначала, що дії ОСОБА_3 були незаконними, так як ніхто з її родини та з сусідів, на чиї земельні ділянки накладається чи з якими межує вказана земельна ділянка, ніколи нікому не давали письмову згоду на відчуження та/або приватизацію землі, а також ніколи не підписували Акта погодження меж земельної ділянки, не надавали письмової згоди землевласника (землекористувача).

Також зазначала, що на її земельній ділянці встановлені чинні межові знаки згідно з паспортом Бюро технічної інвентаризації та капітальні інжерно-технічні споруди - постійна система водопостачання з труб та капітальна свердловина для води.

Наголошувала, що порушуються її законні права та інтереси як власника та користувача земельної ділянки, у зв`язку з неправомірно прийнятим Дніпровською міською радою оскаржуваним рішенням про передачу у власність ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку, що перебуває у її власності та користуванні, а тому просила задовольнити її уточнені позовні вимоги.

ІНФОРМАЦІЯ_3 позивачка ОСОБА_1 померла.

Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2025 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі як правонаступника ОСОБА_1 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2025 року у складі судді Руденко В. В. позов ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано рішення Дніпровської міської ради від 20 лютого 2019 року № 176/42 Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,1 га, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164. Скасовано державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,1000 (га) кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, розташованої на АДРЕСА_4 з внесенням відомостей до Державного земельного кадастру про скасування державної реєстрації. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_2 судові витрати у справі, що складаються з судового збору, у розмірі 630,60 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати у справі, що складаються з судового збору, у розмірі 630,60 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що з матеріалів справи не встановлено та в ході судового розгляду відповідачем не було доведено жодним доказом прийняття будь-яких рішень про припинення права користування ОСОБА_6 та вилучення із їх користування частини земельної ділянки площею 0,1000 га, яка входить до складу земельної ділянки площею 0,4609 га, за адресою: АДРЕСА_3 , із метою подальшої її передачі у власність відповідачки ОСОБА_3 , як і не доведено наявності добровільної відмови позивачки або спадкодавців позивачки від цієї земельної ділянки.

Також суд першої інстанції виходив із того, що фактично роботи із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, в натурі (на місцевості) не проводилися, як і не проводилися роботи із погодження меж зазначеної земельної ділянки при розгляді документів ОСОБА_3 та підготовки рішення Дніпровської міської ради від 20 лютого 2019 року № 176/42, тому таке рішення підлягає скасуванню.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки оспорювана державна реєстрація земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, розташована на АДРЕСА_1 , була проведена на підставі рішення Дніпровської міської ради, яке підлягає скасуванню, то відповідно підлягає скасуванню і державна реєстрація земельної ділянки площею 0,1000 (га), кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, розташованої на АДРЕСА_1 , з внесенням відомостей до Державного земельного кадастру про скасування державної реєстрації.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діяв адвокат Трофименко В. В, задоволено, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що:

- оскільки спадкодавиця ОСОБА_4 за життя не реалізувала рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341, не завершила інвентаризацію меж земельної ділянки площею 0,4609 га і не отримала державний акт на землю, а відповідно до Земельного кодексу України (далі - ЗК України) в редакції 1999 року, право власності чи користування на землю виникало виключно після встановлення меж в натурі та отримання посвідчувального документа, то у неї і відповідно у її спадкоємців ( ОСОБА_1 , а згодом - ОСОБА_2 ) не виникло законного майнового чи речового права на земельну ділянку в порядку спадкування;

- відкрите користування позивачкою та її родиною земельною ділянкою та сплата податків, саме по собі не є законною підставою для виникнення права власності на це нерухоме майно;

- відповідачка ОСОБА_3 набула право власності на спірну земельну ділянку у 2019 році за належною процедурою приватизації за рахунок вільних земель запасу міста Дніпра;

- оскільки позивачка ОСОБА_1 та її спадкоємець не мали належним чином оформлених правовстановлюючих документів не земельну ділянку площею 0,4609 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , то Дніпровська міська рада не мала обов`язку погоджувати з ними межі цієї ділянки.

Крім того, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачка, як спадкоємиця 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , не позбавлена права вимагати оформлення документів на ту частину землі, яка безпосередньо необхідна для обслуговування її нерухомого майна, проте поточні вимоги про скасування реєстрації ділянки ОСОБА_3 є безпідставними.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У жовтні 2025 року ОСОБА_2 із застосуванням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 17 лютого 2025 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявниця посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права щодо належної оцінки доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:

- безпідставно скасував правильне та по суті законне рішення суду першої інстанції;

- не взяв до уваги: плани Бюро технічної інвентаризації починаючи з 1948 року і до теперішнього часу; викопіювання з Генплану розвитку м. Дніпра, чинного на 20 лютого 2019 року, Генплан м. Дніпропетровська, розроблений в 1991 році, квитанції про сплату земельного податку, рішення місцевих органів влади, включаючи рішення від 17 лютого 2000 року № 341, які підтверджують безперервне користування родиною позивача спірною земельною ділянкою;

- не врахував, що право користування земельною ділянкою переходить до набувача будинку автоматично;

- не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявниці тощо.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_2 виклала клопотання про зупинення виконання оскаржуваної постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року до закінчення її перегляду справи у касаційному порядку.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_2 від інших учасників справи не надходили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та надано заявниці строк для усунення її недоліків, зокрема запропоновано надати докази доплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на підставіпунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпра матеріали справи № 199/2741/20; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2026 року справу № 199/2741/20 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження безповідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили та підтверджується матеріалами справи, що домоволодіння АДРЕСА_2 ) ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 10 березня 1961 року, виданого державним нотаріусом Четвертої дніпропетровської державної нотаріальної контори Семенюхою Н. І. за реєстровим номером № 1-665.

Згідно з копією Генерального плану (схеми) з будівлями на АДРЕСА_5 , станом на 25 грудня 1948 року загальна площа земельної ділянки складає 0,6757 га, розміри ділянки зазначені такі: по АДРЕСА_3 - 48,0 м; зі сторони домоволодіння АДРЕСА_6 - 44,5 м та 4,5 м; зі сторони домоволодіння АДРЕСА_7 - 140,6 м.

Рішенням Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341, яке видане на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», було передано у приватну власність та користування ОСОБА_4 земельну ділянка площею 0,4609 га, за адресою: АДРЕСА_3 ), а саме: у приватну власність - 015, га (присадибна ділянка - 0,1 га, для особистого підсобного господарства - 0,05 га), у постійне користування - 0,2 га, у тимчасове користування - 0,1109 га.

Зазначеним рішенням також було зобов`язано Управління земельних ресурсів міста Дніпропетровська видати громадянам державні акти на право приватної власності чи постійне користування земельними ділянками, якщо фактичні акти на право приватної власності проінвентаризованих земельних ділянок відповідають площам та матеріалам Бюро технічної інвентаризації.

За життя ОСОБА_4 не було реалізовано рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341 шляхом початку процедури проведення реєстрації та отримання державного акта про право власності на цю землю.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті її матері ОСОБА_4 набула право власності на 1/2 частини житлового будинку з господарчими спорудами АДРЕСА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим Четвертою дніпровською державною нотаріальною конторою 15 липня 2020 року, зареєстровано в реєстрі за № 4-326.

Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок індивідуального житлового фонду, виготовленого КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», станом на 17 серпня 2001 року площа земельної ділянки на АДРЕСА_3 становить 0,4555 га.

Нерухоме майно складається з: літ. «А-1» - житловий будинок, літ. «В-1» - житловий будинок, літ. «Б» - сарай, літ. «Г» - погріб, літ. «Д» - убиральня, літ. «Е, Ж, З, И» - зливні ями, літ. «К», № 5 - колодязі, № 1-4 - огорожі.

Відповідно до матеріалів Бюро технічної інвентаризації, розміри земельної ділянки зазначені такі: по АДРЕСА_3 - 28,65 м; зі сторони домоволодіння АДРЕСА_8 - 36,20 м; зі сторони домоволодіння АДРЕСА_3 - 137,20 м.

Згідно з планом садибної ділянки, масштаб 1:500, площа земельної ділянки на АДРЕСА_3 становить 0,4609 га.

Відповідно до копії листа Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів від 12 лютого 2002 року № 1342-7, земельна ділянка загальною площею 0,4609 га за адресою: АДРЕСА_3 , відповідно до рішення Виконкому Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341 (за матеріалами бюро технічної і інвентаризації) передана у приватну власність гр. ОСОБА_4 роботи з інвентаризації цієї земельної ділянки та встановлення її меж в натурі не виконувались, державний акт на право приватної власності на землю не виготовлявся.

У листі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 28 травня 2020 року № ПІ-149/0-175/0/63-20 «Про розгляд запиту на інформацію», зазначено, що не можливо надати архівну копію листа від 12 лютого 2002 року № 1342-7, що станом на 28 травня 2020 року земельна ділянка площею 0,4609 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 , не сформована, кадастровий номер не визначено, інформація про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня.

ОСОБА_1 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги після смерті її матері ОСОБА_1 , прийняла спадщину у встановленому законом порядку, що підтверджено матеріалами спадкової справи

Власники домоволодіння АДРЕСА_3 , зокрема і позивачка ОСОБА_1 , а надалі її правонаступник ОСОБА_2 , відкрито користувалися земельною ділянкою площею 0,4609 га, за адресою: АДРЕСА_3 , та сплачували податки за таке користування.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що пунктом 4 додатку до рішення від 15 лютого 2017 року № 312/18 Дніпропетровської міської ради «Про надання дозволу на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для будівництва та обслуговування жилих будинків, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки) громадянам у м. Дніпрі (7 осіб)», гр. ОСОБА_3 було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) на АДРЕСА_1 , орієнтовною площею - 0,1000 га.

ОСОБА_3 уклала договір на виконання робіт з розробки проекту землеустрою з Товариством з обмеженою відповідальністю «Центр землеустрою та технічної інвентаризації» (на підставі її заяви та рішення сесії Дніпропетровської міської ради від 15 лютого 2017 року № 312/18) у 2017 році.

Комплекс землевпорядних робіт виконано Товариством з обмеженою відповідальністю «Центр землеустрою та технічної інвентаризації», на підставі кваліфікаційних сертифікатів від 24 грудня 2012 року № 000057 та від 16 травня 2013 року № 010101. Комплекс геодезичних робіт виконано фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 на підставі кваліфікаційного сертифіката від 10 січня 2014 року № 010311.

У матеріалах проєкта відведення є довідка з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем) видана гр. ОСОБА_3 відділом Держгеокадастру у м. Дніпро від 16 березня 2017 року № 2/150317/03-16, у якій зазначено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 у районі буд. № НОМЕР_1 відводиться за рахунок земель запасу, не наданих у власність та постійне користування, в межах населених пунктів.

Рішенням Дніпровської міської ради від 20 лютого 2019 року №176/42 про передачу земельної ділянки на АДРЕСА_4 у власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд передана присадибна ділянка площею 0,1 га, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164.

Відповідно до висновку експерта Дніпровського науково-дослідного інституту судових експертиз від 02 вересня 2024 року № 578-24 за результатами проведення судової земельно-технічної експертизи у цивільній справі № 199/2741/20, згідно з наданих матеріалів топографо-геодезичних вишукувань, які виконані фізичною особою - підприємцем ОСОБА_8 , встановлено факт накладання земельної ділянки на АДРЕСА_1 (кадастровий номер: 1210100000:01:639:0164), яка належить гр. ОСОБА_3 , на земельну ділянку на АДРЕСА_3 , яка перебуває у фактичному користуванні гр. ОСОБА_1 , площа накладання становить - 0,1000 га.

Земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, повністю знаходиться у межах земельної ділянки на АДРЕСА_3 , координати накладання відповідають координатам земельної ділянки на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 1210100000:01:639:0164) згідно з даними Державного земельного кадастру та проєкту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки. Розміри накладання: відстань від точки 1 до точки 2 - 21,19 м, відстань від точки 2 до точки 3 - 42,50 м, відстань від точки 3 до точки 4 - 26,33 м, відстань від точки 4 до точки 1 - 43,67 м.

Правове обґрунтування

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до положень постанови Пленуму Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування», право відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР). Коли ж спадщина відкрилася до набрання чинності ЦК України й строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Враховуючи, що правовідносини щодо спадкування ОСОБА_1 після матері ОСОБА_4 виникли до набрання чинності ЦК України 2004 року та те, що визначений у статті 549 ЦК Української РСР шестимісячний строк для прийняття спадщини після померлої в травні 2000 року спадкодавиці закінчився в листопаді 2000 року відповідно, тобто до 01 січня 2004 року, то до вказаних спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР.

Зміст статті 10 ЦК Української РСР свідчить про те, що громадяни можуть відповідно до закону мати майно в особистій власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати і заповідати майно.

Згідно зі статтею 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу (стаття 525 Української РСР)

Відповідно до статті 527 ЦК Української РСР спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.

Згідно зі статтею 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Умовою переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі земельну ділянку, житловий будинок та інші споруди, було набуття спадкодавцем за життя зазначеного права у встановленому законом порядку.

Матеріали справи свідчать про те, що рішення Виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341, яким було передано у приватну власність та користування ОСОБА_4 (матері ОСОБА_1 та бабусі ОСОБА_2 ), земельну ділянка площею 0,4609 га, за адресою: АДРЕСА_3 , було прийняте на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок».

Відповідно до пункту 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок» (в редакції, чинній на 17 лютого 2000 року) право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Згідно зі статтею 22 ЗК України від 18 грудня 1990 року в редакції від 06 квітня 1999 року визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Приступати до використання земельної ділянки, в тому числі на умовах оренди, до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності або право користування землею, забороняється.

Відповідно до частини першої статті 23 ЗК України від 18 грудня 1990 року в редакції від 06 квітня 1999 року, встановлювалось, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Законом України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ прийнято нову редакцію ЗК України, який набрав чинності 01 січня 2002 року.

Відповідно до пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2002 року рішення про надання в користування земельних ділянок, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок», є підставою для виготовлення та видачі цим громадянам або їх спадкоємцям державних актів на право власності на земельну ділянку за технічною документацією щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку (абзац 2 пункту 1 розділу Х Перехідні положення ЗК України доповнено Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву» від 16 вересня 2008 року № 509-VI).

Разом з тим ЗК України встановлював, що набуття права власності на земельну ділянку та перехід права власності на земельну ділянку в порядку спадкування має місце за наявності таких юридичних фактів у їх сукупності: ухвалення рішення компетентного органу про передачу у власність земельної ділянки спадкодавцю чи укладення спадкодавцем правочинів щодо набуття права власності на земельні ділянки; виготовлення технічної документації на земельні ділянки; визначення меж земельної ділянки в натурі; погодження меж земельної ділянки із власниками чи користувачами суміжних земельних ділянок; одержання у встановленому порядку державного акта на землю; державна реєстрація права власності на земельну ділянку.

У випадку, якщо зазначені вимоги спадкодавцем не дотримано - право власності на конкретні земельні ділянки не виникає та не переходить до спадкоємців у порядку спадкування, за винятком встановлених випадків, на які поширюється дія пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України.

Якщо видача державного акта про право власності на землю здійснюється на підставі рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятого органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету, до спадкоємців переходить право отримати державний акт про право власності на земельну ділянку.

Зазначений порядок встановлений законодавством у разі набуття права власності на земельні ділянки шляхом їх приватизації громадянами (частина третя статті 116 ЗК України).

Подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15-ц (провадження № 14-652цс18) та Верховний Суд у постанові від 23 червня 2021 року у справі № 722/694/18 (провадження № 61-7995св21).

За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки спадкодавиця ОСОБА_4 за життя не реалізувала рішення виконкому Дніпропетровської міської ради від 17 лютого 2000 року № 341, не завершила інвентаризацію меж земельної ділянки площею 0,4609 га і не отримала державний акт на землю, то у неї, і відповідно, у її спадкоємців ( ОСОБА_1 , а згодом ОСОБА_2 ) не виникло законного майнового чи речового права на земельну ділянку в порядку спадкування.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не взяв до уваги: плани Бюро технічної інвентаризації починаючи з 1948 року до теперішнього часу; викопіювання з Генплану розвитку м. Дніпра, чинного на 20 лютого 2019 року; Генплан м. Дніпропетровська, розроблений в 1991 році; квитанції про сплату земельного податку; рішення місцевих органів влади, включаючи рішення від 17 лютого 2000 року № 341, які підтверджують безперервне користування родиною позивача спірною земельною ділянкою, є безпідставними, оскільки, як свідчить зміст оскаржуваного судового рішення, апеляційний суд дослідив вказані докази та надав їм належну оцінку.

Зокрема, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відкрите користування позивачкою та її родиною земельною ділянкою та сплата податків, саме по собі не є законною підставою для виникнення права власності на це нерухоме майно.

Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів попередніх інстанцій чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги про те, що право користування земельною ділянкою переходить до набувача будинку автоматично, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Положеннями статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України (в редакції станом на 15 липня 2020 року, тобто, на момент отримання свідоцтва про спадщину на 1/2 частину домоволодіння на АДРЕСА_3 ОСОБА_4 ) було визначено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Тобто, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.

Позивачка набула право власності на частину домоволодіння на АДРЕСА_3 в порядку спадкування після ОСОБА_1 , яка, в свою чергу, успадкувала це майно від матері ОСОБА_4 , тому вона набула і право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній.

Однак, оскільки мати позивачки ОСОБА_1 не скористалась своєчасно своїм правом на оформлення земельної ділянки площею 0,4609 га шляхом отримання державного акта на землю та проведенням державної реєстрації земельної ділянки (ще у 2000 році), а відповідачка ОСОБА_3 набула право власності на частину цієї земельної ділянки у 2019 році з повним дотриманням процедури приватизації, то позивачка наразі не може набути прав на всю земельну ділянку площею 0,4609 га, тобто в обсязі, який був встановлений для попереднього землекористувача - її бабусі ОСОБА_4 .

Натомість позивачка, як спадкоємиця 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , не позбавлена права вимагати оформлення документів на ту частину землі, яка безпосередньо необхідна для обслуговування її нерухомого майна.

Крім того, матеріали справи, яка переглядається, не містять доказів того, що спірна земельна ділянка, кадастровий номер 1210100000:01:639:0164, площею 0,1 га, яка належить ОСОБА_3 , накладається на земельну ділянку на якій фактично розміщено домоволодіння позивачки, чи земельну ділянку, яка відповідно до державних будівельних норм та санітарних правил, необхідна для його обслуговування.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 410 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк