Постанова від 02 червня 2026 р. у справі №904/5519/23 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.06.2026 року м.Дніпро Справа № 904/5519/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2025 (суддя Дупляк С.А.)

у справі № 904/5519/23

за позовом Криворізької північної окружної прокуратури в інтересах держави в особі

1. Дніпропетровської обласної ради

2. Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації

до відповідачів: 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ"

2. Комунального закладу освіти "Криворізька спеціальна школа "Натхнення" Дніпропетровської обласної ради"

про стягнення грошових коштів та визнання недійсними додаткових угод

ВСТАНОВИВ:

Криворізька північна окружна прокуратура (далі - прокуратура) в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної ради (далі - позивач-1) та Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі - позивач-2) звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" (далі - відповідач-1) та до Комунального закладу освіти "Криворізька спеціальна школа "Натхнення" Дніпропетровської обласної ради" (далі - відповідач-2), у якій прокурор просить суд:

(1) визнати недійсною додаткову угоду №1 від 08.02.2021 до договору на постачання природного газу №41ЕВ497-249-21, укладеного 22.01.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2;

(2) визнати недійсною додаткову угоду №2 від 08.02.2021 до договору на постачання природного газу №41ЕВ497-249-21, укладеного 22.01.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2;

(3) визнати недійсною додаткову угоду №3 від 08.02.2021 до договору на постачання природного газу №41ЕВ497-249-21, укладеного 22.01.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2;

(4) визнати недійсною додаткову угоду №4 від 08.02.2021 до договору на постачання природного газу №41ЕВ497-249-21, укладеного 22.01.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2;

(5) стягнути з відповідача-1 на користь позивача-2 надмірно сплачені грошові кошти у розмірі 77.136,93 грн.

Судові витрати прокурор просить суд покласти на відповідача-1.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2025 позовні вимоги задоволено у повному обсязі.

Визнано додаткові угоди №1 від 08.02.2021, №2 від 08.02.2021, №3 від 08.02.2021, №4 від 08.02.2021 до договору №41ЕВ497-249-21 від 22.01.2021, укладеного між Комунальним закладом освіти "Криворізька спеціальна школа "Натхнення" Дніпропетровської обласної ради" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ", недійсними.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" на користь Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації 77.136,93 грн (сімдесят сім тисяч сто тридцять шість грн 93 к.) надміру сплачених грошових коштів.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" на користь ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПРОКУРАТУРИ 6.441,60 грн (шість тисяч чотириста сорок одну грн 60 к.) судового збору.

Стягнуто з Комунального закладу освіти "Криворізька спеціальна школа "Натхнення" Дніпропетровської обласної ради" на користь ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПРОКУРАТУРИ 4.294,40 грн (чотири тисячі двісті дев`яносто чотири грн 40 к.) судового збору.

Не погодившись з вказаним рішенням Товариством з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" подано апеляційну скаргу, згідно якої апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2025 у справі №904/5519/23 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення прийняте судом за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків обставинам справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- застосування ст. 1212 ЦКУ в даному випадку є помилковим, оскільки предметом спору у даному провадження є визнання недійсними додаткових угод до Договору поставки природного газу. При цьому теоретична недійсність/нікчемність цих додаткових угод не означає відсутність між сторонами договірних відносин, оскільки відносини між сторонами врегульовані Договором, тобто є договірні зобов`язання. Таким чином, обов`язок з повернення грошової суми, сплаченої за кількість товару, який не був поставлений покупцеві, врегульований нормами Глави 54 ЦК «Купівля продаж» і тому як правова підстава такого повернення не може бути застосована ст. 1212 ЦК України Визнання недійсними/нікчемність додаткових угод буде означати, що зобов`язання сторін регулюється Договором, за яким Відповідач 1 мав поставити Відповідачу 2 природний газ у 2021 році в обсягах 65000 куб.м., однак Відповідач 1 поставив відповідачу 2 згідно актів приймання-передачі природний газ в обсягах 25202,58. куб м. З урахуванням вищевикладеного стягнення відбувається не на підставі ст. 1212 ЦК України;

- відповідно до роз`яснень Міністерства економічного розвитку і торгівлі України «Щодо зміни істотних умов договору про закупівлю» від 07.04.2015 №3302¬05/11398-07, у залежності від коливання ціни товару на ринку сторони протягом дії договору про закупівлю можуть вносити зміни декілька разів в частині ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків кожного разу з урахуванням попередніх змін, внесених до нього, сукупність яких може перевищувати 10 відсотків від ціни за одиницю товару, визначеної сторонами на момент укладання договору про закупівлю та за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної у договорі, і виконати свої зобов`язання відповідно до такого договору з урахуванням зазначених змін. При цьому внесені зміни до Договору були обґрунтованими та кожне наступне підвищення не перевищувало 10%. Перед кожним підвищенням ціни на газ ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» була надана Споживачу довідкова інформація Дніпропетровської торгово-промислової палати та/ або ДП «Державний інформаційно аналітичний центр моніторингу зовнішніх ринків» щодо коливання ціни природного газу на ринку, що кореспондується з роз`ясненнями Міністерства економічного розвитку і торгівлі України;

- в період між датою укладання Договору та додатковими угодами ціна на газ на біржі зросла, ціна в додаткових угодах не перевищувала 10% збільшення. Отже, у ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» були правові підстави для зміни ціни на газ, а внесення таких змін до Договору було обґрунтованим та документально підтвердженим, відбувалось відповідно до чинного законодавства України, Закону України «Про публічні закупівлі» та умов укладеного Договору, а тому відсутні підстави для визнання додаткових угод 1-4 недійсними, та стягнення з ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» коштів.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

05.05.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача-1 надійшли додаткові пояснення у справі, в яких, керуючись ст. 42 ГПК України, просить розглянути справу № 904/5519/23 без участі представника Дніпропетровської обласної ради з урахуванням наданих пояснень та за наявними в матеріалах справи документами.

09.05.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

23.03.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-1 надійшла заява/клопотання про залишення позову без розгляду, в якому просить суд врахувати під час розгляду Рішення Конституційного Суду України (КСУ) від 03 грудня 2025 року № 6-р(ІІ)/2025 у справі за конституційною скаргою ТОВ «Рейнір Бізнес Груп», рішення суду першої інстанції у справі №904/5519/23 скасувати та залишити позов без розгляду

В обґрунтування вказаного клопотання зазначено, що рішенням Конституційного Суду України (КСУ) від 03 грудня 2025 року № 6 р(ІІ)/2025 у справі за конституційною скаргою ТОВ «Рейнір Бізнес Груп», Суд дійшов висновку, що положення статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в частині підстав для представництва інтересів держави є неконституційними, оскільки не відповідають принципу верховенства права та порушують вимогу правової визначеності. У постанові від 17 січня 2025 року у справі № 343/1869/23 Верховний Суд наголосив, що відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України (аналогічна норма міститься у ст. 11 ГПК України), суд не застосовує закон, який суперечить Конституції України, а застосовує норми Конституції як норми прямої дії. Тому суд при вирішенні справи має надавати оцінку змісту позовних вимог та обставин справи відповідного (спірних правовідносин) з урахуванням конституційності (неконституційності) норми закону, яка підлягає застосуванню. За наявності рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положення нормативно-правового акта за підставою, що такий акт не відповідає Конституції України, суд враховує юридичну позицію (висновок) Конституційного Суду. Натомість відсутність рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності такого закону чи іншого правового акта має правовий наслідок у вигляді звернення судом, після ухвалення рішення у справі, до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. Аналогічний підхід підтримано постановою Судової палати Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2024 року у справі № 240/19209/21. Суд зазначив, що суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони КСУ неконституційними, оскільки пряме застосування Конституції передбачає повноваження судів відмовитись від застосування дефектного положення. Наведені рішення стали продовженням сталої та послідовної позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»: «Оскільки Конституція України, як зазначено в її ст. 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй». У наведеному контексті є очевидним, що сама констатація Конституційним Судом України факту, що стаття 23 Закону «Про прокуратуру» є неконституційною (незалежно від факту відстрочення втрати чинності норми), є беззаперечним юридичним фактом, який свідчить, що вказана норма не відповідає критерію «якості закону». Відповідно, прокурор не може обґрунтовувати свої повноваження та наявність виключного випадку для представництва нормою, яка не визнається та не є «законом» у розумінні ЄСПЛ. Застосування такого неякісного закону до постачальників становить порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оскільки прокурор, обґрунтовуючи підстави для представництва, посилається виключно на ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», яка не підлягає застосуванню судом через її невідповідність Конституції та критерію «якості закону», він фактично не доводить наявність виключного випадку для захисту інтересів держави.

Згідно з усталеною практикою, недоведення прокурором підстав для представництва є безумовною підставою для застосування п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України (залишення позову без розгляду).

Окремо зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 3 грудня 2025 року № 6-р(II)/2025 окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

При цьому рішенням Конституційного Суду України від 14.12.2000 № 15-рп/2000 визначено, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (абз. 6 п. 4 Рішення)

Розглянувши заявлене клопотання колегія суддів відмовляє у його задоволенні з огляду на таке.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Так, Конституційний Суд України рішенням від 03.12.2025 № 6-р(ІІ)/2025 визнав неконституційними окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв`язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Водночас у пунктах 3 та 4 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України зазначено, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», які визнано неконституційними, втрачають чинність із 01 січня 2027 року, та що це Рішення не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

У мотивувальній частині рішення Конституційний Суд України наголосив, що представництво інтересів держави в суді, передбачене пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, має винятковий та субсидіарний характер. Прокурор може здійснювати таке представництво лише у випадках, коли цього вимагає захист конституційно значущих інтересів держави та коли компетентний орган не забезпечує такого захисту належним чином. Законодавче регулювання цієї функції повинно відповідати принципам, закріпленим у Конституції України, зокрема принципам верховенства права, рівності сторін у судовому процесі та заборони надмірного втручання держави у сферу прав і свобод людини.

Конституційний Суд України також зазначив, що в умовах правового режиму воєнного стану особливої ваги набуває всебічне забезпечення захисту інтересів держави Україна, а неперервність виконання прокуратурою визначених Конституцією України функцій є важливою передумовою належного функціонування держави в цей період (пункт 9 мотивувальної частини). Такий конституційний підхід підтверджує правомірність здійснення прокурором представництва інтересів держави у спірних правовідносинах до моменту втрати чинності відповідними нормами або до їх законодавчого врегулювання, за умови наявності визначених законом підстав для такого представництва.

На вказане також звернув увагу Верховний Суд у постанові від 18.12.2025 у справі №160/4161/24 (пункт 68).

Крім того, Верховний Суд у постанові від 09.10.2024 у справі № 394/438/22 зазначив, що винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 3-рп/9 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі № 380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20, від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18 тощо).

Відповідно до преамбули Закону України «Про публічні закупівлі» цей Закон також має на меті адаптувати законодавство України acquis Європейського Союзу на виконання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами членами, з іншої сторони.

Суд Європейського Союзу зауважує, що з метою забезпечення прозорості процедур та рівного ставлення до учасників тендеру, зміни до положень державного контракту під час його дії становлять нове укладення контракту в розумінні Директиви 92/50, якщо вони істотно відрізняються за характером від початкового контракту і, отже, свідчать про намір сторін переглянути основні умови цього контракту. Зміна державного контракту під час його дії може вважатися істотною, якщо вона вводить умови, які, якби вони були частиною початкової процедури укладення контракту, дозволили б допуск інших учасників тендеру, крім тих, які були допущені спочатку, або дозволили б прийняття іншої пропозиції, крім тієї, яка була прийнята спочатку. Зміна також може вважатися істотною, якщо вона змінює економічний баланс договору на користь підрядника в спосіб, який не був передбачений умовами початкового договору (див. справу C-454/06 pressetext Nachrichtenagentur GmbH v Republik Osterreich (Bund), APA-OTS Originaltext - Service GmbH, APA Austria Presse Agentur registrierte Genossenschaft mit beschrankter Haftung).

У пункті 61 рішення від 07 грудня 2023 року у справах C-441/22 та C-443/22, EU:C:2023:970 Obshtina Razgrad Суд ЄС звернув увагу, що пункт 72 директиви 2014/24ЄС по суті має на меті забезпечити дотримання принципів прозорості процедур та рівного ставлення до учасників тендеру. Ці принципи виключають, після укладення державного договору, внесення замовником та переможцем тендеру змін до положень цього договору таким чином, щоб ці положення суттєво відрізнялися за своїм характером від положень початкового договору. Дотримання цих принципів, у свою чергу, є частиною більш загальної мети правил ЄС у сфері державних закупівель, яка полягає у забезпеченні вільного руху послуг та відкриття для неспотвореної конкуренції в усіх державах-членах (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2024 у справі № 910/13988/20, в якій було здійснено посилання на рішення Суду ЄС для ілюстрації підходу застосування схожих положень (принципів) у практиці ЄС).

Законодавство про публічні закупівлі встановлює спеціальний порядок зміни істотних умов договору, укладеного на відкритих торгах. Сторона договору при здійсненні державних закупівель розпоряджається не власними коштами, а коштами держави, коштами платників податків (постанови Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 16.01.2025 у справі № 916/1137/24).

Спірні правовідносини відповідають саме об`єктивно винятковій моделі – коли в умовах правового режиму воєнного стану, з урахуванням позиції уповноваженого органу, ефективний судовий захист інтересів держави без участі прокурора є неможливим. У цих правовідносинах прокурор захищає не «приватний» інтерес, а публічний (державний) інтерес. Без представництва прокурором інтересів держави в суді у спірних правовідносинах державний інтерес залишиться незахищеним, що не спростовано скаржником в установленому законом порядку. При цьому прокурором підтверджено наявність повноважень на представництво та подання позовної заяви, а скаржником не доведено наявність підстав для застосування п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України (залишення позову без розгляду).

18.05.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-1 надійшло клопотання про зупинення розгляду справи.

В обґрунтування клопотання зазначено, що 06.05.2026 року Перша колегія суддів Другого сенату відкрила конституційне провадження у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Укр Газ Ресурс“ щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України „Про публічні закупівлі“. Питання, пов`язані з конституційним провадженням у цій справі, судді розглянуть на засіданні Другого сенату. (https://ccu.gov.ua/novyna/6-travnya-vidbulysya-zasidannya-senativ-ta-kolegiy-suddiv rozglyadaly-spravy-za). Зокрема, суб`єкт права на конституційну скаргу – Товариство з обмеженою відповідальністю „УКР ГАЗ РЕСУРС“ (далі – Товариство) в особі директора Товариства ОСОБА_1 – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням щодо перевірки на відповідність частині першій статті 8, частині четвертій статті 13, частинам першій, четвертій статті 41, частині першій статті 42, пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України (конституційність) пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України „Про публічні закупівлі“ від 25 грудня 2015 року № 922–VІІІ зі змінами, який встановлює можливість зміни істотних умови договору про закупівлю після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі щодо збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків. Товариство твердить, що внаслідок застосування оспорюваних приписів порушено його права: на мирне володіння майном як складника права приватної власності (частини перша, четверта статті 41 Конституції України); на здійснення підприємницької діяльності на засадах економічної доцільності (частини перша, третя статті 42 Конституції України), а також порушує принцип верховенства права в аспекті юридичної визначеності (частина перша статті 8 Конституції України), принцип рівності суб`єктів права власності і господарювання перед законом (частина четверта статті 13 Конституції України).

За твердженням заявника, у справі № 904/5519/23 позовні вимоги обґрунтовані також тим, що сторони договору не могли змінювати істотні умови договору щодо збільшення ціни за одиницю товару більше ніж на 10% в порушення умов ст.41 Закону України «Про публічні закупівлі».

На його думку, на сьогодні виникла об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення справи, яка розглядається в порядку конституційного провадження, що є підставою для зупинення провадження у даній справі оскільки рішення, що будуть ухвалені Конституційним Судом України за результатом розгляду справи за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Газ Ресурс» щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» матимуть преюдиційне значення для даної справи.

За таких обставин ураховуючи наведене вище є об`єктивна неможливість і необхідність зупинення провадження у справі № 904/5519/23 до вирішення Конституційним Судом України справи за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Газ Ресурс» щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Зважаючи на викладене, просить суд зупинити провадження у справі № 904/5519/23 до вирішення Конституційним Судом України справи за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Укр Газ Ресурс» щодо конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

03.06.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від прокурора надійшли заперечення на клопотання про зупинення розгляду справи (у порядку ст. 42, 55 ГПК України).

Прокурор зазначає, що Відповідач у своєму клопотанні не навів доказів об`єктивної неможливості розгляду даної справи до набрання рішенням Конституційного Суду законної сили. Законність, на думку Відповідача, укладення додаткових угод до договору постачання газу в частині підвищення ціни за одиницю товару, на яку він посилався в апеляційній скарзі, є його суб`єктивною думкою, та не може вважатися об`єктивною неможливістю розгляду справи.

При цьому зауважує, що аналіз норм розділу XII Конституції України ("Конституційний Суд України") та Закону України від 13 липня 2017 року N 2136-VIII "Про Конституційний Суд України" дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням (п. 9.9 постанови Верховного Суду від 29.20.2019 у справі № 922/1391/18).

Окремо наголошує, що Прокурор під час подання позову належним чином обґрунтував наявність підстав для визнання недійсними додаткових угод до договору постачання природного газу в частині підвищення ціни за одиницю товару, згідно вимог діючого законодавства та усталеної практики Верховного Суду. Разом з цим, Відповідачем у клопотанні про зупинення провадження у справі належним чином не доведено сам факт відкриття конституційного провадження у справі за конституційною скаргою ТОВ «Укр Газ Ресурс», не наведено номер справи та не надано копію ухвали про відкриття конституційного провадження. До клопотання додано лише скріншоти з сайту Конституційного Суду щодо новин. Разом з цим, належним доказом відкриття конституційного провадження відповідно до ст. 61 Закону України «Про конституційний Суд України» є відповідна ухвала.

Таким чином, оскільки рішення Конституційного Суду не мають зворотної дії у часі, позов прокурора подано згідно норм діючого законодавства, відтак прокурор вважає, що вказане рішення жодним чином не вплине та не перешкоджає розгляду даної справи.

Розглянувши заявлене клопотання колегія суддів не вбачає наявності підстав для його задоволення виходячи з наступного.

Порядок та умови зупинення провадження у справі врегульовано положеннями статей 227, 228 ГПК України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за яких суд, відповідно, зобов`язаний або ж має право зупинити провадження у справі.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі, зокрема, у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

За змістом пункту 4 частини першої статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що причиною зупинення провадження у справі є неможливість її розгляду до вирішення пов`язаної з нею іншої справи, яка розглядається іншим судом.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження в якій зупинено (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.08.2023 у справі № 990/24/23).

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 зазначив, що: по-перше, провадження у справі варто зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього; по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо; по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Верховний Суд у постанові від 23.04.2025 у справі № 922/2714/23 (752/11425/22) вказав, що умовами застосування пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України є:

- об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи; тобто, неможливість для суду самостійно встановити обставини, які встановлюються судом у іншій справі;

- пов`язаність справи з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення;

- обґрунтованість судового рішення, в якому має бути проаналізовано, чи дійсно від наведених обставин залежить вирішення спору в цій справі, та належно мотивовано, що зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи зумовлюється виявленням в ній саме обставин, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені в цьому процесі, але мають значення для справи, провадження у якій зупинено і саме це і є першопричиною перешкоди у здійсненні правосуддя в справі, що зупиняється.

Пов`язаною є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення.

Тоді як під неможливістю розгляду зазначеної справи необхідно розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Отже, для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

У постановах Верховного Суду від 17.04.2019 у справах № 924/645/18 та №910/23396/16, від 15.05.2019 у справі № 904/3935/18, від 20.12.2019 у справах № 910/13234/18 та № 910/759/19, від 29.04.2020 у справі № 903/611/19, від 18.05.2020 у справі № 905/1728/14 908/4808/14, від 04.12.2020 у справі № 917/514/19 та від 25.03.2021 у справі № 873/148/20, від 12.05.2021 у справі № 922/2838/20 неодноразово зазначалося, що враховуючи положення пункту 5 частини першої статті 227 ГПК України, суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Проте, ТОВ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ» не доведено об`єктивної неможливості розгляду цієї справи № 904/5519/23 до вирішення конституційної скарги іншого суб`єкта звернення, відмінного від відповідача-1 у даній справі.

Заявником не обґрунтовано, яким чином конституційне провадження у справі за конституційною скаргою (вх. № 16/178 від 06.04.2026) ТОВ «УКР ГАЗ РЕСУРС» пов`язане з вимогами, заявленими у даній справі.

Таке, предметом розгляду у справі № 904/5519/23 є оцінка правомірності укладення спірних додаткових угод, зокрема, наявності чи відсутності передбачених законом підстав для зміни ціни за одиницю товару, дотримання сторонами вимог законодавства про публічні закупівлі, а також правових наслідків таких дій. При цьому зібрані докази дозволяють суду встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Більше того, згадане конституційне провадження ініційовано лише у березні 2026 року, тобто вже після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі та початку розгляду апеляційної скарги по суті.

Натомість конституційне провадження у справі №3-78/2026(178/26) не спрямоване на встановлення фактичних обставин цієї господарської справи, не стосується оцінки доказів у ній та не вирішує питання щодо прав і обов`язків сторін у спірних правовідносинах. Саме по собі відкриття Конституційним Судом України провадження щодо перевірки конституційності пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» не позбавляє господарський суд можливості дослідити докази, встановити обставини справи та надати їм правову оцінку.

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до події, факту застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

За змістом ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У постанові від 18.11.2020 у справі №4819/49/19 Велика Палата Верховного Суду наголосила: аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ.

Тобто рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Подібний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 14.03.2024 у справі №600/778/21-а (пункт 74), від 03.04.2024 у справі № 120/14973/21-а.

До того ж, суд приймає до уваги, що згідно з вимогами ч. 3 ст. 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Враховуючи все вищевикладене, клопотання ТОВ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ» слід відхилити за його необґрунтованістю.

В судовому засіданні 03.06.2026 брав участь прокурор. Відповідач-1 (апелянт), відповідач-2 та позивачі-1,2, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої ТОВ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ» апеляційної скарги, в межах їх доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.

Крім того, у справі вже відбулися судові засідання 25.03.2026, а до цього 01.10.2025, на якому був присутній представник скаржника.

При цьому як учасники судового процесу, позивачі та відповідачі не були позбавлені права забезпечити участь у судовому засіданні 03.06.2026 будь-якого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, в тому числі в режимі відеоконференції.

Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.

В свою чергу, варто наголосити на тому, що визначення пріоритету щодо участі в судовому процесі у випадку невизнання судом обов`язкової явки представника, не тягне за собою неможливість здійснення розгляду справи, тобто відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є безумовною підставою для його відкладення.

Натомість обставин неможливості вирішення спору судом не встановлено.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги тривалість провадження та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, заяву позивача-1 про розгляд справи за його відсутності, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників учасників справи, які не з`явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Присутній в судовому засіданні прокурор заперечив проти задоволення апеляційної скарги відповідача-1, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на залишенні оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, Комунальним закладом освіти «Криворізька спеціальна школа «Натхнення» Дніпропетровської обласної ради» у 2021 році проведено відкриті торги по закупівлі ДК 021:2015 (CPV): 09120000-6 Газове паливо (природний газ).

За результатами закупівлі Комунальним закладом освіти «Криворізька спеціальна школа «Натхнення» Дніпропетровської обласної ради» (далі-відповідач-2) з ТОВ «Дніпропетровськгаз збут» (далі-відповідач-1) 22.01.2021 було укладено договір №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу (далі - договір).

За умовами договору постачальник зобов`язується поставити споживачу у 2021 році товар: ДК 021:2015-09123000-6 Газове паливо (далі - газ), в обсягах і порядку передбачених даним договором, а споживач зобов`язується прийняти та оплатити постачальнику його вартість у розмірах, строках, порядку та на умовах, що визначені договором.

Відповідно до умов договору обсяг постачання газу – до 65,000 тис. куб. м.

Роздрібна ціна газу становить 5.666,00 грн за 1000 куб. м, крім того ПДВ – 1.133,33 грн, всього з ПДВ – 6.800,00 грн.

Загальна ціна договору складає 442.000,00 грн.

Додатковою угодою №1 від 08.02.2021 до договору, сторони домовилися внести зміни до договору, а саме підвищено ціну за 1 куб. м. газу до 6,2250 грн., крім того ПДВ 1,2450 грн., всього з ПДВ – 7,4700 грн.

Додатковою угодою №2 від 12.02.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 6,8450 грн., крім того ПДВ 1,3690 грн., всього з ПДВ – 8,2140 грн.

Додатковою угодою №3 від 22.02.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 7,5250 грн., крім того ПДВ 1,5050 грн., всього з ПДВ – 9,0300 грн.

Додатковою угодою №4 від 24.02.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, за 1 куб.м, до 8,2500 грн. , крім того ПДВ 1,6500 грн., всього з ПДВ – 9,9000 грн.

Додатковою угодою №5 від 28.05.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 9,05 грн., крім того ПДВ 1,81 грн., всього з ПДВ – 10,86 грн.

Додатковою угодою №6 від 31.05.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 9,136576 грн., крім того ПДВ 1,827315 грн., всього з ПДВ – 10,963891 грн.

Додатковою угодою №7 від 29.06.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 10,047492 грн., крім того ПДВ 2,009498 грн., всього з ПДВ – 12,05699 грн.

Додатковою угодою №8 від 30.06.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 10,216289 грн., крім того ПДВ 2,043258 грн., всього з ПДВ – 12,259547 грн.

Додатковою угодою №9 від 02.07.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 10,644909 грн. , крім того ПДВ 2,128982 грн., всього з ПДВ – 12,773891 грн.

Додатковою угодою №10 від 26.07.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 11,707271 грн., крім того ПДВ 2,341454 грн., всього з ПДВ – 14,048725 грн.

Додатковою угодою №11 від 28.07.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 12,744535 грн., крім того ПДВ 2,548907 грн., всього з ПДВ – 15,293442 грн.

Додатковою угодою №12 від 30.07.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 13,061575 грн., крім того ПДВ 2,612315 грн., всього з ПДВ – 15,673890 грн.

Додатковою угодою №13 від 26.08.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 14,365 грн., крім того ПДВ 2,873 грн., всього з ПДВ – 17,238 грн.

Додатковою угодою №14 від 14.09.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 15,13927 грн., крім того ПДВ 3,02786 грн., всього з ПДВ – 18,16713 грн.

Додатковою угодою №15 від 17.09.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 16,58333333 грн., крім того ПДВ 3,31666667 грн., всього з ПДВ – 19,90 грн.

Додатковою угодою №16 від 27.09.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 1 7,953 117 грн., крім того ПДВ 3,590623 грн., всього з ПДВ – 21,543740 грн.

Додатковою угодою №17 від 28.09.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 19,746633 грн., крім того ПДВ 3,949327 грн., всього з ПДВ – 23,695960 грн.

Додатковою угодою №18 від 30.09.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 21,719322 грн., крім того ПДВ 4,343864 грн., всього з ПДВ – 26,063186 грн.

Додатковою угодою №19 від 04.10.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 23,889082 грн., крім того ПДВ 4,777816 грн., всього з ПДВ – 28,666898 грн.

Додатковою угодою №20 від 20.10.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 26,275601 грн., крім того ПДВ 5,255120 грн., всього з ПДВ – 31,530721 грн.

Додатковою угодою №21 від 21.10.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1куб.м, до 28,900534 грн., крім того ПДВ 5,780107 грн., всього з ПДВ – 34,680640 грн.

Додатковою угодою №22 від 22.10.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 31,787697 грн., крім того ПДВ 6,357539 грн., всього з ПДВ – 38,145236 грн.

Додатковою угодою №23 від 25.10.2021 сторонами збільшено ціну природного газу за 1 куб.м, до 34,9251425 грн., крім того ПДВ 6,9850285 грн., всього з ПДВ – 41,910171 грн.

Додатковою угодою №24 від 01.11.2021 сторони зменшили річний плановий обсяг постачання газу до 25202,58 куб.м. Крім того, сторони дійшли згоди зменшити суму договору на 192 455,35 грн. та викласти п.2.1 Договору у наступній редакції: «Загальна вартість даного договору складає 249 544,65 грн.».

Додатковою угодою №25 від 01.11.2021 сторони дійшли згоди розірвати з 01.11.2021 договір №41 ЕВ497-249-21 від 22.01.2021.

На виконання умов укладеного договору між його сторонами підписані акти приймання-передачі природного газу, а саме:

№ДО381005931 від 10.03.2021 за ціною 8,250000000 грн за 1 куб. м в обсязі 13.850,54 м3 на загальну суму 137.120,35 грн;

№ДО381007343 від 08.04.2021 за ціною 8,250000000 грн за 1 куб. м в обсязі 8.695,02 м3 на загальну суму 86.080,70 грн;

№ДО381009954 від 11.05.2021 за ціною 8,250000000 грн за 1 куб. м в обсязі 2.337,33 м3 на загальну суму 23.139,56 грн;

№ДО381013155 від 09.06.2021 за ціною 8,250000000 грн за 1 куб. м в обсязі 316,26 м3, за ціною 9,050000000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,07 м3, за ціною 9,136576000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,02 м3 на загальну суму 3.131,96 грн;

№ДО381014787 від 12.07.2021 за ціною 9,136576000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,62 м3, за ціною 10,047492000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,02 м3, за ціною 10,216289000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,02 м3 на загальну суму 7,27 грн;

№ДО381016372 від 04.08.2021 за ціною 10,644909000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,54 м3, за ціною 12,744535000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,05 м3, за ціною 11,707271000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,4 м3, за ціною 13,061575000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,04 м3, за ціною 10,216289000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,02 м3 на загальну суму 9,09 грн;

№ДО381018578 від 09.09.2021 за ціною 13,061575000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,54 м3, за ціною 14,365000000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,13 м3, на загальну суму 10,70 грн;

№ДО381019986 від 08.10.2021 за ціною 21,719322000 грн за 1 куб. м в обсязі 0,65 м3 на загальну суму 16,94 грн;

№ДО381022618 від 04.11.2021 за ціною 34,925142500 грн за 1 куб. м в обсязі 0,67 м3 на загальну суму 28,08 грн (арк. 114-122, том 1).

Оплата поставленого відповідачем природного газу підтверджується платіжними дорученнями (арк. 123-131, том 1), зокрема:

платіжним дорученням №105 від 17.03.2021 на суму 137.120,35 грн;

платіжним дорученням №148 від 12.04.2021 на суму 86.080,70 грн;

платіжним дорученням №192 від 12.05.2021 на суму 23.139,56 грн;

платіжним дорученням №252 від 14.06.2021 на суму 3.131,96 грн;

платіжним дорученням №314 від 15.07.2021 на суму 7,27 грн;

платіжним дорученням №355 від 12.08.2021 на суму 9,09 грн;

платіжним дорученням №392 від 13.09.2021 на суму 10,70 грн;

платіжним дорученням №474 від 13.10.2021 на суму 16,94 грн;

платіжним дорученням №513 від 11.11.2021 на суму 28,08 грн.

Як у позові зазначає прокурор, обсяг спожитого газу за лютий 2021 року склав 13.850,54 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 94.183,7 грн, натомість фактично сплатив 137.120,35 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 42.936,65 грн.

Обсяг спожитого газу за березень 2021 року склав 8.695,02 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 59.126,14 грн, натомість фактично сплатив 86.080,70 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 26.954,56 грн.

Обсяг спожитого газу за квітень 2021 року склав 2.337,33 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 15.893,84 грн, натомість фактично сплатив 23.139,56 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 7.245,72 грн.

Обсяг спожитого газу за травень 2021 року склав 316,35 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 2.151,18 грн, натомість фактично сплатив 3.131,96 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 980,78 грн.

Обсяг спожитого газу за червень 2021 року склав 0,66 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 4,49 грн, натомість фактично сплатив 7,27 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 2,78 грн.

Обсяг спожитого газу за липень 2021 року склав 0,69 м3 газу, первісна ціна за Договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 4,70 грн, натомість фактично сплатив 9,09 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 4,39 грн.

Обсяг спожитого газу за серпень 2021 року склав 0,67 м3 газу, первісна ціна за Договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 4,56 грн, натомість фактично сплатив 10,70 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 6,14 грн.

Обсяг спожитого газу за вересень 2021 року склав 0,65 м3 газу, первісна ціна за Договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 4,42 грн, натомість фактично сплатив 16,94 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 12,52 грн.

Обсяг спожитого газу за жовтень 2021 року склав 0,67 м3 газу, первісна ціна за Договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 4,56 грн, натомість фактично сплатив 28,08 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 23,52 грн.

Таким чином відповідач-2 сплатив за спожитий газ у період з лютого 2021 року по жовтень 2021 року за вказаним договором, у результаті збільшення ціни за одиницю товару на підставі додаткових угод, кошти на загальну суму 249.544,65 грн.

Додаткові угоди №№5-23, з огляду на необхідність сплати судового збору та його розмір, прокуратура вирішила, що визнавати недійсними є недоцільним, про що вказано у позові, а тому позов подано з метою визнання недійсними лише додаткових угод №№1-4.

За умовами основного договору відповідач-1 мав сплатити за поставлений газ загальним обсягом 24.882,89 м3 у період з лютого 2021 року по квітень 2021 року грошові кошти у сумі 169.203,68 грн, проте з урахуванням укладання додаткових угод №№1-4 фактично сплатив 246.340,61 грн.

Отже, сума надмірно сплачених грошових коштів складає 77.136,93 грн (246.340,61 грн – 169.203,68 грн.)

Наведені вище обставини і зумовили звернення прокурора до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що додаткові угоди №1-4 до договору №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу від 21.01.2021 суперечать наведеним вище нормам ЦК України та Закону України «Про публічні закупівлі», тому підлягають визнанню недійсними. Звідси грошові кошти в сумі 77.193,36 грн є такими, що були безпідставно одержані відповідачем-1, підстава їх набуття відпала, а тому відповідач-1 зобов`язаний їх повернути позивачу-2, що відповідає приписам статей 216, 1212 ЦК України.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Предметом позову прокурор визначив питання визнання недійсними додаткових угод №1 від 08.02.2021, №2 від 08.02.2021, №3 від 08.02.2021 та №4 від 08.02.2021 до договору на постачання природного газу №41ЕВ497-249-21, укладеного 22.01.2021 між відповідачем-1 та відповідачем-2.

Також перед судом прокурором поставлено прохання стягнути з відповідача-1 на користь позивача-2 грошові кошти у розмірі 77.136,93 грн на підставі ст. 1212 ЦК України.

Щодо наявності підстав представництва прокурором інтересів держави під час розгляду даного спору.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу.

Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.

Приписами ч. 3 ст. 4, ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

З системного аналізу вказаних вище норм слідує, що на відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи, передбачені ст. 53 ГПК України, повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень.

Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені статтею 53 ГПК України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.

Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» від 31.03.2005).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно. (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05.06.2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зазначено про те, що за певних обставин прокурор може звертатися до суду в інтересах держави і в особі органу місцевого самоврядування, зокрема тоді, коли цей орган є стороною правочину, про недійсність якого стверджує прокурор. Оскільки таку позовну вимогу вправі заявити, зокрема, будь-яка сторона правочину, відповідний орган, як така сторона, може бути позивачем. У такій ситуації прокурор для представництва інтересів держави в особі компетентного органу, як сторони правочину, має продемонструвати, що цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює захист відповідних інтересів, не реагуючи на повідомлення прокурора про наявність підстав для звернення до суду (абз. 3 частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Аналогічний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 27.01.2021 у справі № 917/341/19, від 02.02.2021 у справі № 922/1795/19, від 07.04.2021 у справі № 917/273/20, від 18.06.2021 у справі № 927/491/19.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Вказаний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Частинами 2, 4 ст. 61 Закону № 280/97-ВР передбачено, що районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних та культурних програм, контролюють їх виконання.

Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

За висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22.12.2022 у справі №904/123/22 органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території.

Частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Згідно зі ст. 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Як встановлено судом, на території Дніпропетровської області таким органом місцевого самоврядування є Дніпропетровська обласна рада.

Відповідно до Статуту, затвердженого рішенням Дніпропетровської обласної ради №611-23/VП від 05.06.2020, Комунальний заклад освіти «Криворізька спеціальна школа «Натхнення» Дніпропетровської обласної ради, заснований на спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст Дніпропетровської області та перебуває в управлінні Дніпропетровської обласної ради (яка є органом управління майном).

Галузеву політику та розвиток закладу забезпечує Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації у межах повноважень, установлених чинним законодавством України.

Згідно з п. 16.12 Статуту фінансування Закладу здійснюється з державного та місцевого (обласного) бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України.

Відповідно до Додатку 3 «Розподіл видатків обласного бюджету на 2021 рік» до рішення Дніпропетровської обласної ради від 23.12.2020 року № 11-3/VШ «Про обласний бюджет на 2021 рік» головним розпорядником коштів обласного (місцевого) бюджету, в тому числі за рахунок субвенції з державного бюджету, щодо фінансування закладів освіти обласного підпорядкування визначено Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації.

Комунальний заклад освіти «Криворізька спеціальна школа «Натхнення» Дніпропетровської обласної ради є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

За висновками Верховного Суду, викладеними у підпунктах 6.45 - 6.48 постанови від 16.05.2021 у справі № 910/11847/19, правовий статус розпорядників бюджетних коштів, їх повноваження та відповідальність визначені положеннями Бюджетного кодексу України та підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 №228, якою затверджено Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги до виконання кошторисів бюджетних установ.

Порядком визначено, зокрема, що установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів, планів асигнувань загального фонду бюджету, планів надання кредитів із загального фонду бюджету, планів спеціального фонду.

Установи мають право брати бюджетні зобов`язання витрачати бюджетні кошти на цілі та в межах, установлених затвердженими кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

За змістом абзацу другого пункту 43 Порядку розпорядники мають право провадити діяльність виключно в межах бюджетних асигнувань, затверджених кошторисами, планами асигнувань загального фонду бюджету, планами надання кредитів із загального фонду бюджету, планами спеціального фонду.

Згідно із частиною четвертою статті 48 БК України зобов`язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), не вважаються бюджетними зобов`язаннями (крім витрат, що здійснюються відповідно до частини шостої цієї статті) і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов`язань є порушенням бюджетного законодавства. Витрати бюджету на покриття таких зобов`язань не здійснюються.

Згідно з п.п. 9 п. 4 Положення про Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації, затвердженого розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 02.03.2021 № р-216/0/3-21, основним завданням департаменту, в тому числі, є контроль за цільовим і ефективним використанням бюджетних призначень, визначених рішеннями про місцевий (обласний) бюджет для закладів обласної комунальної власності, закладів фахової передвищої, вищої та професійної (професійно-технічної) освіти, що фінансуються з обласного бюджету.

Підпунктом 8 пункту 6 Положення передбачено, що Департамент, відповідно до галузевих повноважень, організовує та контролює роботу в межах повноважень закладів освіти, які фінансуються з обласного бюджету відповідно до затвердженої мережі розпорядників та одержувачів коштів місцевого бюджету.

У аналогічних спірних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 (пункт 8.47, 10.2, 10.3) дійшла таких висновків, а саме, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - мешканців Черкаської області.

Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне витрачання коштів місцевого бюджету, зокрема шляхом укладення підконтрольним органу місцевого самоврядування комунальним закладом незаконних правочинів, може порушувати економічні інтереси територіальної громади Черкаської області.

Отже, оскільки засновником Школи та власником її майна є територіальна громада Черкаської області в особі Ради, яка фінансує і контролює діяльність цього комунального закладу, а також зобов`язана контролювати виконання обласного бюджету, зокрема законність та ефективність використання Школою коштів цього бюджету за договорами про закупівлю товарів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що Рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів обласного бюджету, а тому є належним позивачем у цій справі.

Схожі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №904/5558/20 (підпункти 5.50, 5.51) та від 21.12.2022 у справі №904/8332/21 (пункт 33), від 22.12.2022 у справі №904/123/22.

Таким чином, органами уповноваженими державою здійснювати відповідні функції держави у даних спірних правовідносинах є Дніпропетровська обласна рада та Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації як головний розпорядник коштів обласного (місцевого) бюджету.

Як будь-який публічний орган, на Дніпропетровську обласну раду та Департамент освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації також розповсюджуються вимоги ст. 19 Конституції України, яка зобов`язує ці органи та його посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України.

Стала судова практика свідчить, що органи влади та місцевого самоврядування, будучи суб`єктами владних повноважень, не можуть діяти на шкоду тим, чиї інтереси вони зобов`язані захищати, а повинні діяти в межах закону, на підставі Конституції та у спосіб, що передбачений законом, захищаючи права та інтереси громадян та територіальних громад.

Йдеться не про дискреційне управлінське рішення, а про відмову від реалізації обов`язкового механізму відповідальності, прямо погодженого сторонами та спрямованого на захист бюджетних інтересів.

Крім того, місцевий (обласний) бюджет формується та виконується в умовах обмежених фінансових ресурсів, характерних для територіальних громад Дніпропетровської області в період дії правового режиму воєнного стану. Значна частина видаткових зобов`язань місцевого бюджету спрямовується на забезпечення першочергових потреб громади, зокрема фінансування закладів освіти, житлово-комунального господарства, соціального захисту населення, утримання об`єктів критичної інфраструктури, а також реалізацію заходів цивільного захисту та безпеки в умовах воєнної агресії рф.

За таких обставин будь-яке невжиття заходів, спрямованих на відновлення порушених бюджетних інтересів територіальної громади, безпосередньо впливає на фінансову спроможність Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації виконувати покладені на нього законом повноваження та реалізовувати соціально значущі програми.

З наведеного вбачається, що у разі правомірної та активної поведінки уповноважених державою органів та самостійного вжиття заходів до захисту інтересів територіальної громади Дніпропетровської області, бюджет області не зазнав би зайвих необґрунтованих втрат.

Представництво прокурором інтересів держави в суді в спірних правовідносинах має винятковий та субсидіарний характер. Наведені факти порушень законодавства у сфері публічних закупівель в умовах правового режиму воєнного стану безальтернативно вимагають від прокурора захисту.

У даному випадку підставою для реалізації прокурором представницьких функцій стала пасивна поведінка Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації як розпорядника бюджетних коштів, за рахунок яких здійснювалася оплата газу за спірним договором.

Також на адресу Позивачів направлялось листи Прокурора про вжитті ними заходи, наявність підстав для представництва та звернення із цим позовом до суду, що підтверджується матеріалами справи.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у Прокурора наявні підстави для представництва інтересів держави в суді, оскільки підставою реалізації Прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка Позивачів, які згідно із законодавством України маючи право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, не зверталися до суду про стягнення безпідставно отриманої відпровідачем-1 суми коштів. Позовна заява містить вимогу про стягнення надмірно сплачених за Договором грошових сум на користь Департаменту освіти і науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації, в особі якого подано позов в інтересах держави.

Так, між відповідачем-1 і відповідачем-2 укладено Договір за результатами процедури відкритих торгів на виконання вимог Закону України "Про публічні закупівлі", який установлює правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади.

Метою Закону України "Про публічні закупівлі" є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Положеннями ч. 1 ст. 5 Закону України “Про публічні закупівлі” визначено, що закупівлі здійснюються за такими принципами: 1) добросовісна конкуренція серед учасників; 2) максимальна економія, ефективність та пропорційність; 3) відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; 4) недискримінація учасників та рівне ставлення до них; 5) об`єктивне та неупереджене визначення переможця процедури закупівлі/спрощеної закупівлі; 6) запобігання корупційним діям і зловживанням.

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 22 Закону України "Про публічні закупівлі" тендерна документація має містити проект договору про закупівлю з обов`язковим зазначенням порядку змін його умов.

Згідно з ч. 2 ст. 632 Цивільного кодексу України зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 652 ЦК України встановлює, що у разі істотної зміни обставин, договір може бути змінений за згодою сторін. Зокрема, зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Через зміну істотних обставин договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Водночас, п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі" передбачено, що істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків: збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю/внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії. Чинне законодавство не передбачає, які саме документи мають підтверджувати факт коливання цін.

Передбачена законодавством про публічні закупівлі норма (п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі») застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Для того, щоб за таких обставин не був розірваний вже укладений договір і щоб не проводити новий тендер, закон дає можливість збільшити ціну, але не більше як на 10%. Інше тлумачення відповідної норми Закону України «Про публічні закупівлі» нівелює, знецінює, робить непрозорою процедуру відкритих торгів. Обмеження 10% застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначеної в договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод).

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №927/4058/21, від 22.06.2022 у справі №917/1062/21, від 07.12.2022 у справі №927/189/22, прийнятих у подібних правовідносинах, за наслідками розгляду спорів про визнання недійсними додаткових угод, що були укладені під час дії нової редакції Закону України «Про публічні закупівлі», яка вступила в законну силу 19.04.2020 та застосовується до спірних правовідносин.

У п. 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 суд також дійшов наступного правового висновку: «У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у статті 652 ЦК України та пункті 2 частини п`ятої статті 41 Закону №922-VIII, проте загальне збільшення такої ціни не повинно перевищувати 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі».

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що частина п`ята статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" дає можливість змінити умови укладеного договору шляхом збільшення ціни за одиницю товару до 10% та має на меті запобігання ситуаціям, коли внаслідок істотної зміни обставин укладений договір стає вочевидь невигідним для постачальника.

Разом з тим, ця норма застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Документи щодо коливання ціни повинні підтверджувати, чому відповідне підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору за ціною запропонованою замовнику на тендері та/або чому виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним (подібна за змістом позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 912/898/18, від 16.04.2019 у справі № 915/346/18, від 25.06.2019 у справі № 913/308/18, від 12.09.2019 у справі № 915/1868/18, від 12.02.2020 у справі № 913/166/19).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що постачальник має довести не лише підвищення ціни на певний товар на відповідному ринку, але й обґрунтувати для замовника пропозиції щодо підвищення ціни, визначеної у договорі, а також обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору за запропонованою замовнику ціною, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для нього вочевидь невигідним. Постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником пропозиції).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 922/4089/20.

Системний аналіз положень статей 651, 652 ЦК України та положень пункту 2 частини п`ятої статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" дає підстави для висновку про те, що зміна істотних умов договору про закупівлю (збільшення ціни за одиницю товару) є правомірною виключно за таких умов: відбувається за згодою сторін; порядок зміни умов договору має бути визначений самим договором (відповідно до проекту, який входив до тендерної документації); підстава збільшення - коливання ціни такого товару на ринку (обґрунтоване і документально підтверджене постачальником); ціна за одиницю товару може збільшуватися не більше ніж на 10%; загальна сума (ціна) договору не повинна збільшуватися (подібний висновок наведений у постановах Верховного Суду від 09.06.2022 у справі №927/636/21, від 07.12.2022 у справі № 927/189/22, від 16.02.2023 у справі № 903/383/22).

Проте, за відсутності істотної зміни обставин, зокрема, за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі ст. 652 ЦК України договір не можна змінити за згодою сторін (див. постанову Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 910/17639/21).

Господарський суд встановив, що на момент підписання договору №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу від 21.01.2021 сторонами були погоджені всі істотні умови - предмет, ціну та строк виконання зобов`язань за договором відповідно до вимог частини третьої статті 180 ГК України та Закону України “Про публічні закупівлі”.

Отже, укладаючи 21.01.2021 договір з відповідачем-2, відповідач-1 взяв на себе зобов`язання поставити природній газ в обсязі до 65.000 тис. куб. м.

Станом на 21.01.2021 відповідач-1 погодився поставити відповідачу-1 природний газ за ціною 5.666,00 грн за 1000 куб. м, крім того ПДВ – 1.133,33 грн, всього з ПДВ – 6.800,00 грн. Загальна сума договору склала 442.000,00 грн.

Водночас оспорюваними додатковими угодами №№1-4 чотири рази змінено таку істотну умову договору, як ціну за одиницю товару шляхом її збільшення протягом одного календарного дня.

Матеріалами справи підтверджується, що жодної поставки природного газу за ціною, визначеною у договорі поставлено не було.

При цьому як слушно зауважив суд першої інстанції, договір укладений 22.01.2021 і вже 08.02.2021 вперше було підвищено ціну на газ. Визначальним у даній справі є те, що внесення змін до договору про закупівлю можливе у випадку коливання ціни такого товару на ринку, яке (коливання) повинно бути обґрунтованим і документально підтвердженим та відповідати запропонованим змінам.

Втім Відповідач-1 не довів виникнення у нього права змінити вартість газу, що поставляється ним за Договором, у зв`язку із коливанням цін на ринку, оскільки при зверненні до замовника з пропозиціями підвищити ціну, постачальник має обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по ціні, запропонованій замовнику на тендері, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним.

Постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції).

Під коливанням ціни необхідно розуміти зміну за певний період часу ціни товару на ринку чи то в сторону зменшення, чи в сторону збільшення. І таке коливання має відбуватись саме в період укладання договору і до внесення відповідних змін до нього.

Водночас, на підтвердження факту коливання ціни на товар, у документі, який видає компетентна організація, має бути зазначена діюча ринкова ціна на товар і її порівняння з ринкового ціною станом на дату, з якої почали змінюватися ціни на ринку, як у бік збільшення, так і у бік зменшення (тобто наявності коливання). Необхідність зазначення такої інформації зумовлюється також тим, що у випадку коливання цін зміни до договору про закупівлю вносяться з урахуванням показників коливання цін, що стали підставою для здійснення попередніх змін до договору. Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження.

Законом України "Про публічні закупівлі" не передбачено форму/вигляд інформації щодо такого коливання, внесення змін до договору про закупівлю можливе у випадку саме факту коливання ціни такого товару на ринку та повинно бути обґрунтованим і документально підтвердженим.

Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.06.2021 у справі № 927/491/19, від 05.02.2025 у справі № 902/202/24, від 06.02.2025 у справі № 916/747/24.

В обґрунтування необхідності підвищення ціни за одиницю товару, згідно оспорюваних додаткових угод №№1-4 відповідач надав:

- копії довідок ДП «Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх ринків», які містять інформацію щодо цін на природний газ суб`єктів ринку природного газу – регіональних газопостачальних підприємств, відпускний рівень цін на природний газ для установ і організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів на території України за лютий 2021 року станом на 02.01.2021 в порівнянні з 01.02.2021, станом на 11.05.2021 в порівнянні з 27.04.2021, станом на 02.06.2021 в порівнянні з 20.05.2021, станом на 05.07.2021 в порівнянні з 21.06.2021, станом на 17.08.2021, в порівнянні з 09.08.2021, станом на 02.08.2021 в порівнянні з 26.07.2021, станом на 05.09.2021 в порівнянні з 28.08.2021, станом на 13.09.2021 в порівнянні з 06.09.2021, станом на 16.09.2021 в порівнянні з 14.09.2021, станом на 21.09.2021 в порівнянні з 17.09.2021, станом на 01.10.2021 в порівнянні з 29.09.2021, станом на 06.10.2021 в порівнянні з 02.10.2021;

- копію довідки Харківської торгово-промислової палати №1343/21 від 16.06.2021, яка містить інформацію про те, що вартість природного газу на внутрішньому ринку України у період з 01.06.2021 по 16.06.2021 становила 11.877,96 – 14.000,00 грн/ тис. куб. м (ціна вказана з урахуванням ПДВ);

- копію довідки Харківської торгово-промислової палати №1587/21 від 14.07.2021, яка містить інформацію про те, що вартість природного газу на внутрішньому ринку України у період з 01.07.2021 по 14.07.2021 становила 12.540,00 – 16.500,00 грн / тис. куб. м (ціна вказана з урахуванням ПДВ);

- копію довідки Харківської торгово-промислової палати №1840/21 від 12.08.2021, яка містить інформацію про те, що вартість природного газу на внутрішньому ринку України у період з 01.08.2021 по 12.08.2021 становила 15.000,00 – 19.200,00 грн / тис. куб. м (ціна вказана з урахуванням ПДВ).

Слід зауважити, що довідки, експертні висновки Торгово-промислової палати України, тощо можуть використовуватися для підтвердження коливання ціни товару на ринку. При цьому судами у порядку статті 86 ГПК України слід їх досліджувати та оцінювати за критеріями належності, допустимості, достовірності, вірогідності з точку зору саме факту коливання ціни на товар.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 05.09.2023 у справі № 926/3244/22.

Однак долучені до даної справи документи не містять жодних відомостей щодо динаміки ціни на природний газ, в них відсутній аналіз вартості ціни електричної енергії на внутрішньому ринку України на конкретну дату у порівнянні з попередніми періодами, чи будь-які інші дані, які б підтверджували саме коливання ціни електричної енергії на ринку, у зв`язку з чим не містить належного обґрунтування для зміни істотних умов договору на підставі п. 2. ч. 5 ст. 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Матеріали справи не доводять наявності коливань ціни природного газу на ринку з огляду на відсутність документально підтверджених доказів.

Як вбачається з листів Державного підприємства "Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх ринків", надані середні ринкові ціни по Україні, при цьому відсутня жодна інформація, за якою вибіркою проводилось визначення середньої ринкової ціни, у тому числі по яких регіонах (областях).

Варто зазначити, що у примітці до указаних документів зазначено, що довідка носить інформативний характер і не враховує умов договорів та контрактів.

Разом із цим, указані листи Державного підприємства "Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх ринків" містять лише приведений середній діапазон ринкових цін на побутовий газ, мінімальна та максимальна межі яких відрізняються майже у два рази, що не надає можливості об`єктивно визначити навіть середньо-ринкову ціну природного газу станом на конкретну дату.

При цьому дані листи не містять жодної інформації про те, для яких категорій споживачів приведена указана ціна на природний газ, по яких умовах оплати приведена відповідна ціна (передоплата, післяплата тощо) та чи включена до приведеної ціни на природний газ надбавка за доступ до потужностей газу, яка у свою чергу є однією зі складових обумовленої договірної ціни договору постачання природного газу №41ЕВ497-249-21 від 22.01.2021.

Крім того, у зазначених цінових довідка аналізуються лише дві дати, а не період між цими датами, у зв`язку із чим із довідок взагалі не вбачається, що було коливання ціни саме за період. Такий аналіз вказує на те, що можна вибрати будь яку вигідну дату і показати різницю цін між двома датами у бік збільшення, однак у довідці відсутня інформація про коливання ціни у інші дні цього періоду, де коливання ціни на ринку газу було у бік її зменшення.

Відповідачами не надано будь-яких інших документів, з яких можливо було б визначити динаміку ціни у період з часу укладення договору про закупівлю товарів по дату звернення з вказаними вище довідками про вартість природнього газу на внутрішньому ринку України.

Звідси доводи скаржника про наявність правових підстав для зміни ціни на газ та внесення таких змін до Договору є помилковими та не підтверджені матеріалами справи.

В свою чергу, будь-який суб`єкт підприємницької діяльності діє на власний ризик. Укладаючи договір поставки товару на певний строк у майбутньому, він гарантує собі можливість продати свій товар, але при цьому несе ризики зміни його ціни. Підприємець має передбачати такі ризики і одразу закладати їх у ціну договору.

На момент укладення договору за результатами процедури закупівлі, який укладено 22.01.2021, відповідачу-1 достеменно було відомо про економічну невигідність його укладення, відповідач-1 при поданні остаточної пропозиції свідомо занизив ціни на продукцію з метою отримання перемоги та створення несприятливих умов для учасників торгів, їх дискримінації, непрозорості, спотворення добросовісної конкуренції тощо.

Порушення законодавства про публічні закупівлі під час укладення додаткових угод про збільшення ціни товару після укладення договору про закупівлю не сприяє раціональному та ефективному використанню бюджетних коштів і створює загрозу порушення економічних інтересів держави.

Тобто, посадові особи відповідача-1, пропонуючи значно нижчу ціну, усвідомлювали усі ризики щодо ефективності своєї підприємницької діяльності на весь період дії договору та не могли з самого початку орієнтуватися виключно на негайну можливість зміни ціни закупівлі у бік її збільшення.

Отже, уклавши договір 22.01.2021 відповідач-1 прийняв на себе зобов`язання постачати природний газ протягом усього періоду договору, тобто до 31.12.2021, що свідчить про усвідомлення підприємством всіх фінансових ризиків такої підприємницької діяльності.

Тож, рішення переможця про підписання договору є його добровільне волевиявлення, про те, що він згодний на умови договору, в тому числі ціну за одиницю товару на день підписання договору.

Як мотивовано виснував господарський суд, укладення договору з однією ціною та її подальше підвищення більш ніж на 100 % шляхом так званого "каскадного" укладення додаткових угод є нечесною і недобросовісною діловою практикою з боку продавця, а укладання спірних угод у цьому випадку фактично призвело до нівелювання результатів відкритих торгів.

Враховуючи викладене, правильним видається висновок про відсутність підстав для укладення спірних Додаткових угод про збільшення ціни договору згідно з пунктом 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі".

Апеляційний суд приймає до уваги, що 21.11.2025 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі №920/19/24, в якій, зокрема, вирішувалося питання про те, чи дозволяють приписи пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних закупівель" від 03.06.2021 № 1530-IX збільшувати ціну товару більш ніж на 10 % від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24 зазначила, що Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних закупівель" від 03.06.2021 № 1530-IX внесено зміни до Закону України "Про публічні закупівлі" (в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення публічних закупівель" від 19.09.2019 № 114-IX) та викладено пункт 2 частини 5 статті 41 цього Закону в такій редакції: "Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків: збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю / внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії".

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24 також зазначила, що внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних закупівель" від 03.06.2021 № 1530-IX змінами в першому реченні пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" слова "підписання договору про закупівлю" замінені словами "підписання договору про закупівлю / внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару", а друге речення після слів "дизельного пального" доповнено словом "природного". Ці зміни полягали, зокрема, в корегуванні обмеження щодо мінімального 90-денного строку змін до ціни за одиницю товару після підписання договору про закупівлю. Водночас порогове значення у 10 % залишилося незмінним і застосовується й надалі.

На відміну від приписів пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення публічних закупівель" від 19.09.2019 № 114-IX, який урегульовував можливість збільшення ціни за одиницю товару не частіше ніж один раз на 90 днів лише з моменту підписання договору про закупівлю, положеннями цього пункту в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про публічні закупівлі" та інших законів України щодо вдосконалення системи функціонування та оскарження публічних закупівель" від 03.06.2021 № 1530-IX визначено, що строк зміни умов договору може відраховуватися як з моменту підписання договору, так і з моменту внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Тобто редакцією цієї норми законодавець передбачив лише можливість внесення зміни до ціни договору неодноразово: вперше - один раз у перші 90 днів з дня підписання договору; другий і подальші рази - один раз на 90 днів, які починаються з моменту останньої зміни ціни.

Отже, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2025 у справі № 920/19/24 констатувала, що положення пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України "Про публічні закупівлі" (в редакції, чинній на час звернення Товариства з пропозицією укладення спірної додаткової угоди до Договору) не містять приписів щодо максимально можливого збільшення розміру ціни за одиницю товару, погодженої сторонами договору закупівлі, визначеної попередньою редакцією цієї норми на рівні не більше 10 %. У будь-якому випадку загальний розмір збільшення ціни не може перевищувати 10 % ціни, встановленої в договорі закупівлі.

До того ж визначене законодавцем відсоткове значення обмеження суми є граничним (пороговим) і відповідний ліміт зміни ціни слід враховувати при кожному внесенні змін до договору про закупівлю, а не застосовувати щоразу до кожного окремого випадку внесення змін. Іншими словами, це означає, що сукупне значення збільшення ціни при послідовних змінах до договору (у разі коливання ціни товару на ринку) не може перевищувати нормативно закріпленого 10 % значення для зміни ціни, визначеної в договорі про закупівлю.

Як вже було зазначено, укладаючи договір №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу від 21.01.2021 відповідач-1 погодився поставити відповідачу-2 природний газ за ціною 5.666,00 грн за 1000 куб. м, крім того ПДВ – 1.133,33 грн, всього з ПДВ – 6.800,00 грн.

Проте, укладення оспорюваних додаткових угод №№1-4 мало наслідком збільшення ціни товару за період з лютого 2021 року до квітня 2021 року від обумовленої договором на 77.193,36 грн, а саме:

(1) обсяг спожитого газу у лютому 2021 року склав 13.850,54 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 94.183,7 грн, натомість сплатив фактично 137.120,35 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 42.936,65 грн.

(2) обсяг спожитого газу у березні 2021 року склав 8.695,02 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 59.126,14 грн, натомість сплатив фактично 86.080,70 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 26.954,56 грн.

(3) обсяг спожитого газу у квітні 2021 року склав 2.337,33 м3 газу, первісна ціна за договором складала 6,8 грн, тобто відповідач-2 повинен був за відповідний обсяг спожитого газу сплатити 15.893,84 грн, натомість сплатив фактично 23.139,56 грн.

Таким чином, сума надмірно сплачених коштів за цей період складає 7.245,72 грн.

Ураховуючи викладене, додаткові угоди №1-4 до договору №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу від 21.01.2021 суперечать наведеним вище нормам ЦК України та Закону України «Про публічні закупівлі», тому підлягають визнанню недійсними, з чим погоджується колегія суддів.

Слід також зазначити, що будь-який покупець товару, за звичайних умов, не може бути зацікавленим у збільшенні його ціни, а відповідно й у зміні відповідних умов договору. Тобто, навіть за наявності росту цін на ринку відповідного товару, який відбувся після укладення договору, покупець має право відмовитися від підписання невигідної для нього додаткової угоди, адже ціна продажу товару вже визначена в договорі купівлі-продажу чи поставки. При цьому, така відмова покупця не надає постачальнику права в односторонньому порядку розірвати договір.

Метою регулювання, передбаченого статтею 41 Закону України "Про публічні закупівлі", а саме - закріплення можливості сторін змінити умови укладеного договору шляхом збільшення ціни за одиницю товару до 10%, є запобігання ситуаціям, коли внаслідок істотної зміни обставин укладений договір стає вочевидь невигідним для постачальника.

Однак правом на відмову від укладення Договору, передбаченим частиною 7 статті 33 Закону України "Про публічні закупівлі", Відповідач не скористався, маючи на меті подальше спонукання Позивача до укладення незаконних і таких, що порушують інтереси держави, Додаткових угод.

Відтак, можливо погодитися з висновком суду першої інстанції, що наведене свідчить про умисне заниження ціни Відповідачем при процедурі закупівлі під час подання пропозицій та відсутність у нього наміру постачати товар за запропонованою ціною, оскільки збільшення цін за Додатковими угодами відбувалось у дуже короткий термін з 15.07.2022 по 22.12.2022.

Доводи апеляційної скарги обґрунтованості цих висновків не спростовують, адже перемога у тендері (закупівля за державні кошти) та укладення Договору з однією ціною та її подальше підвищення шляхом так званого "каскадного" укладення Додаткових угод є нечесною і недобросовісною діловою практикою з боку Відповідача.

Верховним Судом у постанові від 12.09.2019 у справі № 915/1868/18 наголошено, що можливість зміни ціни договору внаслідок недобросовісних дій сторін (сторони) договору робить результат закупівлі невизначеним та тягне за собою неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених Законом. Укладення додаткових угод до Договору щодо зміни ціни на товар за відсутності підстав для цього, визначених Законом України "Про публічні закупівлі", спотворює результати торгів та нівелює економію, яку було отримано під час підписання Договору.

Укладення спірних угод у цьому випадку призвело до нівелювання результатів відкритих торгів, що відповідає правовій позиції об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №927/491/19.

Щодо аргументів апелянта про необхідність врахування роз`яснень Міністерства економіки України про застосування норми п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», то необхідно зазначити, що Мінекономіки надає узагальнені відповіді рекомендаційного характеру щодо застосування законодавства у сфері публічних закупівель, тобто його листи носять рекомендаційний характер. Право тлумачити норму права є виключним правом суду. Роз`яснення державних органів (листи, рекомендації) не є нормою права і не мають юридичного значення.

Така правова позиція відповідає висновкам об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.06.2021 у справі №927/491/19.

За змістом статті 202 Цивільного кодексу України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України).

З наведеного випливає, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 та від 13.07.2022 у справі №363/1834/17).

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.

Кожна сторона договору має добросовісно користуватися наданими їй правами, не допускати зловживання правом, його використання на шкоду іншим особам (ст. 13 ЦК України).

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до ст. 44 ГК України підприємництво здійснюється на основі, зокрема, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.

Пунктом 1 статті 55 ГК України було визначено, що суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Такі обставини як наявність або відсутність економічного ефекту від укладених в ході підприємницької діяльності договорів та зростання договірних зобов`язань суб`єкта підприємницької діяльності, як виникнення у Виконавця витрат є комерційним ризиком і суб`єкт підприємницької діяльності повинен самостійно нести відповідальність за власні комерційні ризики.

Ризик є однією із ознак підприємницької діяльності. Принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності. Тому правові підстави перекладати комерційний ризик позивача на відповідача шляхом спонукання до укладення очевидно невигідної для останнього угоди відсутні.

Отже, ризики при підприємницькій діяльності несе сам суб`єкт господарювання, а відповідно нерентабельність та неприбутковість підприємства стосуються виключно діяльності самого підприємства, в зв`язку з чим, наведені ризики не можуть бути ризики іншої сторони, оскільки в протилежному випадку порушується принцип збалансованості інтересів сторін.

Колегія суддів виходить з того, що, укладаючи договір поставки товару на певний строк, Товариство як продавець фактично гарантує можливість продати товар за узгодженою ціною та несе ризики зміни такої ціни.

Подібної за змістом позиції дотримується й Верховний Суд у постанові від 22.06.2023 у справі № 916/2536/22.

Як зазначено в постанові Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 916/3857/21 будь-який суб`єкт підприємницької діяльності діє на власний ризик. Отже, укладаючи відповідний договір на певний строк у майбутньому, він гарантує собі можливість продати свій товар, але при цьому несе ризики зміни його ціни. Підприємець має передбачати такі ризики й одразу закладати їх у ціну договору.

Необхідно зауважити, що ТОВ «Дніпровські енергетичні послуги» є суб`єктом підприємницької діяльності. При цьому у разі здійснення господарської діяльності особа має усвідомлювати, що така діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утримання від вчинення) таких дій.

Уклавши Договір на певних умовах, в тому числі погодивши ціну, Товариство діяло самостійно, ініціативно та на власний ризик з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

При цьому варто наголосити на тому, що відповідно до ч. 3 ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

Таким чином, прийняття та дотримання законодавства про боротьбу з недобросовісною конкуренцією, зокрема, у сфері публічних закупівель та закупівель, які прирівнюються до державних, відповідає інтересам держави (суспільства).

Саме держава взяла на себе обов`язок відповідно до ст. 4 Закону України "Про захист економічної конкуренції" здійснювати заходи щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб`єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції.

Держава намагається створити умови для ефективного використання бюджетних коштів при закупівлі товарів, робіт та послуг, створюючи відповідні механізми при проведенні закупівель, які закладені в Законі. Дотримуватись цих правил повинні всі учасники процедур закупівель.

Таким правилом у спірних правовідносинах, зокрема, є дотримання принципів здійснення публічних закупівель, таких як максимальна економія, ефективність та запобігання корупційним діям і зловживанням.

Адже як вже зверталась увага судом, джерелом фінансування відповідної закупівлі були бюджетні кошти.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України визначено, що видатками бюджету є кошти, спрямовані на виконання бюджетних програм, передбачених відповідним бюджетом.

Також, відповідно до ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 указаного Кодексу визначено, що бюджетна система України функціонує, зокрема, за принципом ефективності та результативності, який означає, що при виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

Оскільки договірні зобов`язання між сторонами виникли та фінансувались за кошти бюджету, то розпорядник бюджетних коштів повинен виконувати зобов`язання і перед державою щодо раціонального, правомірного та ефективного їх витрачання.

Правовідносини, пов`язані з використанням бюджетних коштів становлять суспільний інтерес, а незаконність угоди (якщо така буде встановлена), на підставі якої ці кошти витрачаються, такому суспільному інтересу не відповідає.

Порушення учасниками закупівель вимог Закону України «Про захист економічної конкуренції», спрямованого на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, нівелює можливість втілення вказаних принципів бюджетної системи України та публічних закупівель, призводить до неефективного та неекономного використання бюджетних коштів для придбання товарів, робіт і послуг та створює загрозу порушення інтересів держави.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 21.03.2019 у справі № 912/898/18, проведення процедури державних закупівель та укладення договору із порушенням законодавства порушує інтереси держави у сфері контролю за ефективним та цільовим використанням бюджетних коштів, а дотримання у цій сфері суспільних відносин законодавства становить суспільний інтерес, тому захист такого інтересу відповідає функціям прокурора.

За таких умов, встановивши наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним на момент його укладення, а саме: зміст додаткових угод № 1-4 не відповідає вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України, суперечить цьому кодексу, зокрема, ч. 2 ст. 632, ст. 652, а також ст.ст. 5, 41 Закону України «Про публічні закупівлі», суд обґрунтовано вбачав підстави для визнання їх недійсними відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Статтею 217 ЦК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Згідно вимог ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, до пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правової категорії, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Тлумачення змісту ч. 1 ст. 216 ЦК України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов`язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Як передбачено п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК України положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Водночас відповідач-1 (апелянт) наполягає на безпідставному застосуванні ст. 1212 ЦК України у спірних правовідносинах.

Так, згідно з ст. 12 Закону України «Про ринок природного газу», постачання природного газу здійснюється відповідно до договору, за яким постачальник зобов`язується поставити споживачеві природний газ належної якості та кількості у порядку, передбаченому договором, а споживач зобов`язується оплатити вартість прийнятого природного газу в розмірі, строки та порядку, передбачених договором. Права та обов`язки постачальників і споживачів визначаються цим Законом, ЦК і ГК, правилами постачання природного газу, іншими нормативно-правовими актами, а також договором постачання природного газу.

У ч. 2 ст. 712 ЦК України передбачено, що до договору постачання застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У ст. 669 ЦК України визначено, що кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні

Як правильно встановив суд першої інстанції, оскільки спірні додаткові угоди №1-4 є недійсними та не породжують правових наслідків, правовідносини між відповідачами 1, 2 щодо ціни газу, поставленого за договором №41 ЕВ497-249-21 на постачання природного газу від 21.01.2021, мали регулюватись умовами даного договору, згідно з якими ціна за одиницю товару складає 5.666,00 грн за 1000 куб. м, крім того ПДВ – 1.133,33 грн, всього з ПДВ – 6.800,00 грн.

У період з лютого 2021 року до квітня 2021 року відповідач-1 поставив відповідачу-2 природний газ загальним обсягом 24.882,89 м3.

За умовами договору вартість природного газу загальним обсягом 24.882,89 м3 мала складати 169.203,65 грн, проте відповідач-2 за вказаний обсяг природного газу сплатив відповідачу-1 грошові кошти у розмірі 246.397,01 грн.

Таким чином, грошові кошти в сумі 77.193,36 грн є такими, що були безпідставно одержані відповідачем-1, підстава їх набуття відпала, а тому відповідач-1 зобов`язаний їх повернути позивачу-2, що відповідає приписам статей 216, 1212 ЦК України.

Подібна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21, від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22; Верховним Судом у постанові від 06.02.2025 у справі № 916/747/24.

Отже, господарським судом правомірно задоволено вимогу прокурора про стягнення з Відповідача-1 на користь Позивача-2 грошових коштів в загальному розмірі 77.193,36 грн.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не виявлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Дніпропетровської області, викладених в оскаржуваному рішенні від 19.02.2025, у зв`язку з чим відсутні підстави для його зміни чи скасування.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275-279, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2025 у справі № 904/5519/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.02.2025 у справі №904/5519/23 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "ДНІПРОПЕТРОВСЬКГАЗ ЗБУТ".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 17.06.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя А.Є. Чередко