Рішення від 09 червня 2026 р. у справі №761/36032/25 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/36032/25

Провадження № 2/761/3953/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва під головуванням судді Матвєєвої Ю.О., за участю секретаря судового засідання Каніковського Б.А., позивача ОСОБА_1 , його представника адвоката Шугалєєвої І.Г., представника відповідача адвоката Ульянова О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу

ВСТАНОВИВ :

В серпні 2025 року позивач звернувся до суду із позовом до відповідачки про стягнення боргу, в обґрунтування якого зазначає, що з 04.03.2021 року між ними фактично склалися правовідносини за усним договором позики, в межах яких відповідачка в період з 04.03.2021 року по 18.11.2021 року отримувала від позивача окремими траншами грошові кошти у борг на загальну суму 1 673 865 грн., що підтверджуються платіжними документами, доданими до позову, які свідчать про систематичне перерахування грошових коштів на рахунок відповідачки. Відповідачкою в свою чергу було повернуто 709 129, 14 грн. із вищевказаної загальної суми боргу. Непогашений залишок боргу складає 964 735, 86 грн., які позивач в письмовій претензії до відповідачки просив повернути разом із сумою процентів в розмірі 599 156, 46 грн. З огляду на викладені обставини позивач просить стягнути загальну суму заборгованості в розмірі 1 563 892, 32 грн. (964 735, 86 грн. основний борг + 599 156, 46 грн. проценти).

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.08.2025 року справу передано на розгляд судді Матвєєвій Ю.О.

Ухвалою судді від 28.08.2025 року відкрито загальне позовне провадження, справу призначено до розгляду у підготовче засідання.

09.10.2025 року через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому він позов не визнає, оскільки відповідачка виконала свої зобов`язання перед позивачем за письмовим договором позики від 02.03.2021 року, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2025 року в задоволенні позову позивача до відповідачки про стягнення боргу було відмовлено, а тому позивач зловживає своїми процесуальними правами. Просив відмовити в задоволенні позову.

14.10.2025 року через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій вона наполягає на позовних вимогах, оскільки між сторонами були усні договори позики, а переказ грошових коштів підтверджує їх існування. Просила суд задовольнити позов.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 18.02.2026 року закрито підготовче засідання, справу призначено до розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та пояснив, що 02.03.2021 року він уклав із відповідачкою письмовий договір позики, за яким вона сплатила всю суму боргу. Далі були усні домовленості щодо взяття в борг грошових коштів, при цьому ані розписок, ані договорів позики вони не складали, оскільки він був впевнений, що вона поверне борги. Він переказував кошти на її рахунок, це і є підтвердженням їх правовідносин. Просив позов задовольнити.

Представник позивача в судовому засіданні підтримала позовні вимоги, просила їх задовольнити. Зазначила, що усний договір позики підтверджується переказом грошових коштів та конклюдентними діями відповідачки, яка прийняла ці гроші та потім переказувала певні суми з метою погашення боргу. Письмового оформлення боргових зобов`язань не було, оскільки позивач та відповідачка перебували на значній відстані один від одного. Просила позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначив, що відповідачка мала борг перед позивачем за письмовим договором позики від 02.03.2021 року. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2025 року в задоволенні позову між тими ж самими сторонами про стягнення боргу за письмовим договором позики від 02.03.2021 року було відмовлено, оскільки наявність боргу у відповідачки не знайшло свого підтвердження. Інших заборгованостей перед позивачем відповідачка не має, будь-яких усних домовленостей про позику також не існує. Позивач, будучи за кордоном, переказував грошові кошти відповідачці, а вона їх знімала з рахунку та передавала іншим особам, але це не було позикою. Просив суд відмовити в задоволенні позову.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснив, що є рідним братом позивача, який надав йому повноваження на підписання договору позики із ОСОБА_2 02.03.2021 року. Між тим, він не домовлявся із відповідачкою про отримання від неї грошових коштів та нікому їх не передавав. Окрім договору позики від 02.03.2021 року він більше інших договорів не укладав.

Суд, вислухавши сторони, свідка, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.528 ЦК України виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

Згідно ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до змісту ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно ч.1 ст. 528 ЦК України, виконання обов`язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов`язання не випливає обов`язок боржника виконати зобов`язання особисто. У цьому разі кредитор зобов`язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми ( договори).

Згідно частини першої та другої статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторонами. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. При цьому, факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач як на підставу звернення до суду з даним позовом посилався, зокрема на ст. ст. 526, 1046 ЦК України, якими передбачено вимоги та умови до укладеного договору позики, хоча, безпосереднє посилання на вище вказані статті Цивільного Кодексу України без належного підтвердження даних обставин не може свідчити про той факт, що між сторонами наявні боргові зобов`язання щодо укладеного договору позики. При цьому, у суду сумніву не викликає той факт, що рахунок, на який позивачем було здійснено переказ коштів, безпосередньо належить відповідачці по справі, оскільки дані обставини судом перевірені та з`ясовані. Проте, в розумінні вимог закону перерахування суми грошових коштів не може свідчити про той факт, що між сторонами наявний укладений договір, погоджений усіма істотними умовами, про його предмет та визначенні строки, які сторони погодили, а також не може свідчити про той факт, що позикодавець, в даному випадку, позивач з однієї сторони, та позичальник, в даному випадку, відповідач з другої сторони, починаючи з 04.03.2021 року по 18.11.2021 року шляхом перерахування окремими траншами грошових коштів на загальну суму 1 673 865 грн., укладали договір позики.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс15, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів. Тому, у справах про стягнення боргу за договором позики, позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, а суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Так, зі змісту заявлених вимог, обставин та правовідносин судом не вбачається за можливе визнати, що між сторонами наявні правовідносини, які передбачені вимогами чинного законодавства щодо стягнення суми боргу як заборгованості за договором розписки. Тобто, долучені позивачем до позовної заяви банківські квитанції про переказ відповідачці грошових коштів не доводить отримання відповідачкою від позивача грошових коштів безпосередньо у борг із зазначенням умов щодо строковості (зворотності) їх повернення.

Згідно ст.12, 81 ч.1 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Отже, дослідивши всі матеріали справи, суд вважає, що для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи, з метою правильного застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України, суд повинен виявити справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа.

Саме такий правовий висновок про застосування ст.ст.1046, 1047 ЦК України міститься в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, які, згідно зі ст.360-7 ЦПК України, є обов`язковими для всіх судів України.

Зокрема, як вбачається з правової позиції, сформованої Верховним Судом України у постанові від 02.07.2014 року, за наслідками розгляду справи № 6-79цс14, відповідно до норм ст.ст.1046, 1047 ЦК України, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого, дійсно, вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.

Розписка може бути підставою для стягнення грошей лише за умови, якщо між сторонами виникли правовідносини позики і кошти реально передавались боржнику (ВС/КЦС у справі № 753/11670/17 від 11.06.2021 року).

Разом з тим, надані позивачем банківські квитанції про грошові перекази на рахунок відповідачки, які, на йому думку, є належним підтвердженням укладення договору позики, не можуть бути підтвердженням укладення між сторонами вищевказаного договору, оскільки з їх змісту вбачається факт фіксації операції по перерахуванню коштів, в той час коли відомості про строк зворотності (повернення) останні не містять, так само як і не містять відомості, що останній дані кошти отримав, безпосередньо у борг та зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів (суму позики).

Таким чином, з огляду на те, що договір позики або розписка в матеріалах справи відсутні, яка в свою чергу, є безпосередній доказом та фактом укладання між сторонами договору позики, окрім цього, будь-які відомості щодо умов договору, відомості про передачу у власність другій стороні (позичальникові) грошових коштів або інших речей, які визначені родовими ознаками, зобов`язання позичальника повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості у визначені строки та у визначеному порядку, позивачем надані не були, що в даному випадку, дає суду підстави вважати, що заявлені вимоги в розумінні положень ст.ст.1046, 1047, 1049 ЦК України, як існування укладеного у письмовій формі між сторонами саме договору позики відсутні, а версія представника позивача про послідовність погашення відповідачкою боргу - перші платежі за хронологією - за письмовим договором позики, а інші платежі - з метою погашення боргу за усними домовленостями - є надуманими та не знайшли свого підтвердження.

Судом під час розгляду справи встановлено існування лише одного договору позики між сторонами № 02.03 від 02.03.2021 року у сумі 677060, 16 грн, що за офіційним курсом НБУ станом на 28.05.2024 року складає 16800 дол. США. Між тим, рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення зазначеного боргу було відмовлено у зв`язку із відсутністю у відповідачки цієї заборгованості.

В судовому засіданні були досліджені матеріали цивільної справи про стягнення боргу за письмовим договором позики. При цьому суд зазначає, що в якості доказів, на підставі яких було ухвалено судове рішення від 16.07.2025 року про відмову в задоволенні позову, та в якості доказів у справі, що розглядається, позивачем використовуються, серед інших, одні й ті ж самі банківські квитанції про переказ грошових коштів відповідачці та про переказ відповідачкою грошових коштів позивачу, що суд вважає спробою позивача повторно вирішити спір, в задоволенні якого було відмовлено.

Пояснення свідка ОСОБА_3 в даному випадку не вливають на вирішення спору, оскільки він підтвердив укладення письмового договору позики від імені свого брата, що не є предметом позову.

Листування в месенджері, скріншоти яких було долучено стороною позивача на підтвердження існування боргових зобов`язань відповідачки перед позивачем, суд оцінює критично, оскільки його зміст не може свідчити про існування усних договорів позики з огляду на те, що між сторонами існував письмовий договір позики від 02.03.2021 року, спір за яким було розглянуто судом 16.07.2025 року. Вказане листування мало місце в лютому-березні 2023 року. Зміст одного з повідомлень від 14.03.2023 року свідчить про намір позивача звернутися до суду разом із стягненням штрафних санкцій, що 19.09.2023 року позивачем було зроблено. Відтак суд вважає, що ці докази мають відношення до спору, який вже розглянуто судом.

Статтею 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до положень ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, при зверненні до суду з позовом, саме на позивача покладається обов`язок з доведення належними, допустимими та достатніми доказами своїх позовних вимог з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог.

Відповідно до ст.89 ЦПК України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи встановлені під час судового розгляду обставини та відповідні їм правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу не знайшли свого підтвердження, а тому суд приходить до висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог, у зв`язку з їх необґрунтованістю та недоведеністю.

У зв`язку із відмовою в задоволенні позову суд на підставі ст. 141 ЦПК України відмовляє і в стягненні судових витрат.

Керуючись статтями 2, 4, 12, 13, 76-78, 141, 178, 247, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу - відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 18.06.2026 року.

Суддя Ю.О. Матвєєва

10 червня 2026 року