Вирок від 17 червня 2026 р. у справі №754/21039/25 — Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 754/21039/25

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"18" червня 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва (далі - Суд)

у складі головуючого судді ОСОБА_1 одноособово,

за участю

секретаря судових засідань ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

сторін кримінального провадження:

прокурора ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_5 ,

потерпілої ОСОБА_6 ,

законного представника обвинуваченого ОСОБА_7 ,

обвинуваченого ОСОБА_8 ,

розглянувши у закритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28 квітня 2025 року за № 12025100030001414, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м. Києва, громадянин України, із повною загальною середньою освітою (у 2025 році завершив навчання у ліцеї №305 Дарницького району м. Києва), зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимий,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 289 Кримінального кодексу України,

у с т а н о в и в :

І. Суть питань, що вирішуються судом

З обвинувального акта від 16 грудня 2025 року, який складено старшим слідчим СВ Деснянського УП ГУ НП в м. Києві ОСОБА_9 та затверджено прокурором Деснянської окружної прокуратури міста Києва ОСОБА_10 , слідує, що ОСОБА_8 обвинувачується в незаконному заволодінні транспортним засобом.

Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі КПК) України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в т.ч. 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення .

Особливості наведених правовідносин свідчать, що у провадженні необхідно надати відповідь на такі ключові питання:(1) чи вчиняв обвинувачений діяння, які охоплюються складом певного кримінального правопорушення, передбаченого КК ?; (2) чи доведено стороною обвинувачення винуватість обвинуваченого у вчиненні певного кримінального правопорушення ?;(3) як слід кваліфікувати дії обвинуваченого, у випадку доведення винуватості ?

Суд надає ствердні відповіді на 1 та 2 питання, у зв`язку з чим кваліфікує дії обвинуваченого за ч. 1 ст. 289 КК, з огляду на наступне.

ІІ. Формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення

27.04.2025 року приблизно об 11:50 год. ОСОБА_8 познайомився у соціальній мережі «TikTok» з малолітнім ОСОБА_11 , в акаунті якого помітив відеозапис останнього з мотоциклом «KOVI ADVANCE 250-ST» 2025 року виготовлення, ідентифікаційний номер рами НОМЕР_1 , що належить ОСОБА_6 .

Цього ж дня, приблизно о 13:00 год. неповнолітній ОСОБА_8 продовжив спілкування з малолітнім ОСОБА_11 у месенджері «Telegram», під час якого у неповнолітнього ОСОБА_8 виник злочинний умисел, направлений на незаконне заволодіння транспортним засобом, а саме мотоциклом «KOVI ADVANCE 250-ST» 2025 року виготовлення, ідентифікаційний номер рами НОМЕР_1 . З метою реалізації свого умислу, неповнолітній ОСОБА_8 домовився з малолітнім ОСОБА_11 про зустріч у лісопарковій зоні Деснянського району м. Києва під приводом спільної поїздки на мотоциклах.

Після цього, 27.04.2025 року приблизно о 16:30 год, неповнолітній ОСОБА_8 , реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на незаконне заволодіння транспортним засобом, діючи з прямим умислом, тобто усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, прийшов до місцевості на території лісопаркової зони Деснянського району м. Києва за координатами: НОМЕР_3, де зустрівся з малолітнім ОСОБА_11 , який мав при собі мотоцикл «KOVI ADVANCE 250-ST» 2025 року виготовлення, ідентифікаційний номер рами НОМЕР_1 ».

Під час бесіди з малолітнім ОСОБА_11 , неповнолітній ОСОБА_8 , шляхом зловживання довірою, попросив у нього вищевказаний мотоцикл, щоб проїхатися, при цьому не маючи наміру повертати його. У свою чергу, малолітній ОСОБА_11 , не передбачаючи істинних намірів ОСОБА_8 , добровільно передав йому мотоцикл, після чого останній сів на мотоцикл «KOVI ADVANCE 250-ST» 2025 року виготовлення, ідентифікаційний номер рами НОМЕР_1 », поїхав від малолітнього ОСОБА_11 , зникнувши з поля його зору.

Після чого, ОСОБА_8 на мотоциклі «KOVI ADVANCE 250-ST» 2025 року виготовлення, ідентифікаційний номер рами НОМЕР_1 », з місця вчиненого кримінального правопорушення зник, тим самим умисно незаконно заволодів даним транспортним засобом, що належить ОСОБА_6 , чим спричинив останній матеріальну шкоду на загальну суму 87132 грн 09 коп.

ІІІ. Стаття (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений

Винятково законами України визначаються діяння, які є кримінальним правопорушенням (п. 22 ст. 92 Конституції України), зокрема ним (злочином) є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб`єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК України), у т.ч. до них відноситься, у руслі обставин справи, такий вчинок, як незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 1 ст. 289 КК).

ІV. Мотиви суду

Суд провівши судовий розгляд лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку, виходить з наступного у своїх висновках.

IV.I. Докази на підтвердження встановлених обставин та процедура розгляду

Згідно положень ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Тобто, докази - це єдність фактичних даних (даних про факти) та їх процесуальних джерел. Фактичні дані - це не факти об`єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (див. постанову ВС від 28 березня 2019 року в справі № 154/3213/16).

В цьому випадку, будучи допитаним, у присутності адвоката, законного представника, обвинувачений ОСОБА_8 свою вину у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення визнав повністю, дав покази, підтвердив обставини вчинення діяння, викладені у п. ІІ вироку, зокрема в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому.Дійсно, за наведеного алгоритму дій вчинив заволодіння ТЗ.

Останній також виразив готовність понести покарання за вчинене у межах своєї вини. Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення обвинувачений просив визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.

Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

В цьому випадку, повне визнання вини, не заперечення обвинуваченим фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин діяння, в якому він обвинувачується, правових наслідків розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення останнім цих обставин є передумовами для здійснення розгляду провадження в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.

Відповідно, Суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин кримінальних правопорушень та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні вказаного кримінального правопорушення за обставин встановлених судом.

Відповідно, Суд, враховуючи вказане, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 289 КК України, за обставин встановлених судом.

IV.ІI. Кваліфікація дій

Згідно ст. 2, 11 КК підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом, вчинене суб`єктом кримінального правопорушення.

Верховний Суд у постанові від 05 квітня 2018 року в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.

За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Склад кримінального правопорушення - це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об`єктивних і суб`єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

Обов`язковими (універсальними) елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: 1) об`єкт кримінального правопорушення; 2) об`єктивна сторона кримінального правопорушення; 3) суб`єктивна сторона кримінального правопорушення; 4) суб`єкт кримінального правопорушення.

Об`єкт кримінального правопорушення - це те, на що завжди посягає кримінальне правопорушення і чому воно завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.

Об`єктивна сторона - зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об`єкту кримінального правопорушення.

Суб`єктом кримінального правопорушення є фізична осудна особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК, див. постанову Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2023 року в справі №761/37225/20).

В цьому випадку слід врахувати, що згідно ст. 289 КК передбачено відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом.

Примітка до вказаної статті КК передбачає, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі.

В постанові від 13 січня 2022 року в справі № 521/10497/20 Верховний Суд вказав, що диспозицією ст. 289 КК встановлено, що особа підлягає притягненню до кримінальної відповідальності за незаконне заволодіння транспортним засобом.

Системне тлумачення норм кримінального закону свідчить про те, що під незаконним заволодінням транспортним засобом слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі шляхом запуску двигуна, тощо. При цьому закінченим злочин, передбачений ст. 289 КК України, вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна.

Об`єктивна сторона злочину полягає у вчиненні відповідних дій, направлених на незаконне заволодіння транспортного засобу. При цьому воля потерпілого або ігнорується (при таємному заволодінні транспортним засобом), або фальсифікується (при заволодінні шляхом обману).

Із суб`єктивної сторони кримінальне правопорушення характеризується умислом. Обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони вказаного злочину є мета.

Разом з тим правовий аналіз Особливої частини КК України свідчить про те, що мета незаконного заволодіння транспортним засобом законодавцем не конкретизована, а тому, на переконання суду в цій справі намір особи, яка незаконно заволоділа чужим транспортним засобом, може бути направлений на будь-яку ціль, котрої прагне досягнути винуватець.

З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним,Суд кваліфікує дії ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 289 КК, оскільки він вчинив незаконне заволодіння транспортним засобом.

Підстав для виходу за межі висунутого обвинувачення, чи його зміни, Суд, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод не встановлено.

IV.ІІI. Покарання

Покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила. Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і у суспільства.

Згідно з приписами ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з дотриманням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

За змістом статей 50, 65 КК, особі, яка скоїла злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження скоєння нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам законності, обґрунтованості, справедливості, співмірності та індивідуалізації, що є системою найбільш істотних правил і критеріїв, які визначають порядок та межі діяльності суду під час обрання покарання. Суд повинен ураховувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його скоєння, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення особи до своїх дій, інші особливості справи, які мають значення для забезпечення відповідності покарання характеру та тяжкості злочину.

Покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.

Зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду. Оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання виправлення засудженого.

Однак у певних випадках процес виправлення засудженого може відбуватися настільки інтенсивно, що ця мета реально досягається значно раніше від закінчення визначеного вироком суду строку покарання або взагалі відсутня реальна потреба в застосуванні такої форми реагування. Тоді покарання або подальше його відбування втрачає свій сенс як в соціальному, так і в юридичному аспектах, суперечить принципам справедливості і гуманізму, сприйматиметься засудженим та оточуючими як прояв надмірної жорстокості.

У такому разі можливе застосування звільнення від покарання та його відбування, що також виступає фактичною реалізацією принципу невідворотності кримінальної відповідальності та кримінально правового реагування на поведінку особи, яка вчинила злочин.

З метою реалізації кримінально правового реагування шляхом звільнення особи від покарання законодавцем у розділ ХІІ Загальної частини Кримінального кодексу «Звільнення від покарання та його відбування» передбачено систему кримінально-правових норм, що утворюють собою окремий, самостійний комплексний інститут кримінального права інститут звільнення від покарання (статті 74-87 КК).

Однак, вищевказаний розділ включає в себе не всі норми інституту звільнення від покарання. Певні норми цього інституту законодавець зосередив і в інших розділах Загальної частини КК. Зокрема, законодавець передбачив спеціальні види звільнення від покарання щодо: 1) неповнолітніх (статті 104-107 КК); 2) осіб, які стали непрацездатними після початку виконання покарання у виді виправних робіт (ч. 3 ст. 57 КК); 3) військовослужбовців, засуджених до покарання у виді службового обмеження (ч. 1 ст. 58 КК); 4) військовослужбовців, засуджених до покарання у виді тримання у дисциплінарному батальйоні (ч. 1 ст. 62 КК); 5) засуджених до основних покарань у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, якщо вони були попередньо ув`язненими (ч. 5 ст. 72 КК). Також, у судовій практиці застосовується і звільнення від покарання осіб, щодо яких суд не може застосувати призначений вид покарання.

Разом з тим, зі змісту наведених норм убачається, що в межах аналізованого інституту законодавцем використовуються різні термінологічні звороти, зокрема: «звільнення від покарання», «звільнення від відбування покарання», «звільнення від подальшого відбування покарання», «заміна покарання більш м`яким», «пом`якшення покарання».

При цьому, вжитий у статтях 74-87 КК термінологічний вислів «звільнення від покарання» законодавець використовує в декількох значеннях. Цим термінологічним зворотом законодавець описує різні кримінально-правові поняття: звільнення від призначення покарання (частини 4, 5 ст. 74, частини 1 статей 105, 106 КК); звільнення від призначеного покарання під час ухвалення вироку (частини 2 ст. 84 КК); звільнення від призначеного покарання після закінчення іспитового строку (ч. 1 ст. 78, ч. 4 ст. 79 КК); звільнення від призначеного покарання під час виконання вироку (ч. 2 ст. 74, частини 13 ст. 84 КК). У всіх зазначених випадках наслідком застосування судом звільнення від покарання є остаточна відмова держави від застосування до засудженого покарання без будь-яких умов та перегляду цього питання в майбутньому.

Під звільненням від відбування покарання законодавець теж розуміє (описує) різні кримінально-правові поняття. Це, зокрема, випадки ухвалення судом рішення про тимчасове невиконання призначеного покарання з певною умовою протягом певного строку (статті 75, 79, 104 КК); незастосування призначеного судом покарання (ч. 5 ст. 72, статті 80, 106, ст. 86 КК); ухвалення рішення про звільнення засудженої особи від подальшого відбування покарання, яке вже виконується щодо неї за вироком суду (статті 81, 107, 83, частини 12 ст. 84, статті 86, 87 КК). Заміна покарання більш м`яким передбачає заміну судом призначеного виду та міри покарання на інше більш м`яке покарання (ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62, ст. 82, ч. 4 ст. 83, ч. 5 ст. 80, ч. 2 ст. 87 КК). Пом`якшення покарання передбачає зниження або скорочення судом межі призначеного за вироком суду покарання, яке відбуває засуджений (ч. 3 ст. 74, ст. 86 КК).

Таким чином, виходячи зі змісту вищевказаних видів звільнення від покарання необхідно розмежувати вжиті термінологічні вислови, зокрема у статтях 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК «звільнення від призначення покарання»; у ч. 1 ст. 78, ч. 4 ст. 79, ч. 13 ст. 84 КК «звільнення від призначеного покарання»; у статтях 75, 79, 104 КК «звільнення від відбування покарання з випробуванням»; у ч. 5 ст. 72, у статтях 80, 106, ст. 86 КК «звільнення від відбування покарання»; а у статтях 81, 83, частинах 12 ст. 84, статтях 86, 87 КК «звільнення від подальшого відбування покарання».

Разом з тим, у рамках питання винесеного на розгляд палати в даному кримінальному провадженні щодо правильного застосування інституту звільнення від покарання в контексті положень статті 105 КК, слід зосередити увагу на окремому з наведених видів звільнення від покарання «звільнення від призначення покарання», «засудження без призначення покарання» або «відмова від визначення покарання в обвинувальному вироку», що використовується у статтях 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК.

Такий вид звільнення від покарання, як одна з форм реалізації кримінально правового реагування, визначений у статтях 4, 5 ст. 74, ч. 1 ст. 105 КК, при визнанні особи винною у вчиненні злочину, надає можливість засудження такої особи без призначення покарання, тобто дозволяє відмовитись від призначення конкретного заходу примусу за наявності певних передбачених законом на те підстав.

У такому випадку суд, постановивши обвинувальний вирок, разом з тим у самому вироку зазначає, що покарання особі не призначається, тобто суд постановляє обвинувальний вирок без призначення покарання або засуджує без покарання. Водночас, при засудженні особи без призначення покарання, один з найголовніших елементів реалізації кримінальної відповідальності осуд особи, яка вчинила злочин, залишається і знаходить своє відображення в обвинувальному вироку.

Така форма реагування має важливе значення в протидії злочинності, оскільки достатньо часто досягнення цілей кримінально-правового впливу на вчинення не тяжкого злочину можливе без обмеження чи позбавлення особи, засудженої за вчинення злочину, певних прав чи можливостей. Більше того, призначення покарання в деяких випадках виступає неефективним засобом реагування на кримінальне правопорушення, таким, що навпаки шкодить процесам ресоціалізації засудженої особи, яка вчинила нетяжкий злочин. Також засудження без покарання в своєму соціальному значенні дозволяє заощаджувати заходи кримінальної репресії і стимулювати виправлення особи, яка вчинила злочин, сприяти її якнайшвидшому пристосуванню до вимог правопорядку, до норм соціальної поведінки.

Разом з тим, аналізуючи особливості застосування звільнення особи від покарання стосовно неповнолітніх правопорушників, закріплених у розділі ХV Загальної частини КК, слід зазначити, що з метою забезпечення їх особливих потреб, які обумовлені недостатністю інтелектуального розвитку, життєвого досвіду, соціально-психологічними особливостями особи, законодавцем у положеннях статей 97, 105, 106 КК було передбачено можливість заміни кримінальної відповідальності або покарання примусовими заходами виховного характеру.

При цьому, підставою для звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності або від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру виступає можливість їх виправлення без призначення покарання. Можливість такого виправлення випливає з оцінки поведінки неповнолітнього до і після вчинення злочину, його ставлення до навчання, роботи та інших обставин, що свідчать про невелику небезпечність особи неповнолітнього.

Так, за змістом положень ст. 97 КК неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу.

Водночас, відповідно до частини 1 статті 105 КК суд вправі звільнити неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру, визначених в частині другій цієї статті, за умови вчинення неповнолітнім злочину, який не відноситься до категорії тяжких або особливо тяжких злочинів, щирого розкаяння неповнолітнього у вчиненому ним злочині та подальшої бездоганної поведінки, які на момент постановлення вироку свідчать про те, що неповнолітній не потребує застосування покарання для досягнення мети виправлення.

Отже, в контексті вжитих законодавцем у диспозиціях статей 97, 105 КК розділу ХV Загальної частини КК термінологічних формулювань «без застосування покарання» та «не потребує застосування покарання», які по суті є аналогічними за своєю правовою природою і направлені на досягнення однієї мети кримінально правового реагування виправлення засудженого, можливо зробити висновок, що застосування до неповнолітнього інституту звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру здійснюється судом без призначення неповнолітньому конкретного покарання, визначеного в санкції відповідної статті КК, за якою його було визнано винуватим.

Зокрема, з урахуванням вказаного, у постанові від 10 червня 2020 року в справі №161/7253/18 Друга судова палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду сформувала висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - положень ст. 105 КК: звільнення неповнолітнього від покарання на підставі ст. 105 КК здійснюється без призначення неповнолітньому конкретного покарання, передбаченого санкцією статті закону України про кримінальну відповідальність, за якою його було визнано винуватим.

Тому, вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому Суд враховує вказане та зауважує, що згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину .

В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […]має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч. 1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

В цій ситуації, обставинами, що пом`якшують покарання є

? щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.

Адже, щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).

Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).

Обвинувачений висловив щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки;

? активне сприяння розкриттю злочину, що виразилось у активному сприянні у встановленні обставин регламентованих ст. 91 КПК України та розгляду провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК;

? вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім;

? добровільне відшкодування завданого збитку.

Обставин, що обтяжують покарання, відповідно до ст. 67 КК, не установлено.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України неповнолітнього, який вперше вчинив кримінальний проступок або необережний тяжкий злочин, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу.

Нормами ст. 105 КК України передбачена можливість звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру.

Тому, враховуючи встановлені в суді позитивні характеристики обвинуваченого, те, що він вперше вчинив умисне кримінальне правопорушення, яке кримінальний закон, а саме ст. 12 КК України, відносить до нетяжких злочинів, даних про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, це діяння вчинив будучи неповнолітнім, наявність обставин, які пом`якшують, та відсутність обставин, які обтяжують покарання, Суд приходить до висновку, про винуватість неповнолітнього та вважає за можливезвільнити його, на підставі статті 105 Кримінального кодексу України, від покарання із застосуванням строком на 3 (три) місяці примусових заходів виховного характеру у вигляді застереження та обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, а саме:

? заборонити відвідування парків, розважальних закладів та закладів відпочинку в період часу з 22:00 години по 06:00 годин наступного дня;

? обмежити перебування поза місцем проживання, заборонивши вихід з будинку, який є місцем проживання неповнолітнього (в т. ч. тимчасового) щоденно в період з 22:00 години вечора до 06:00 години ранку без присутності батьків або осіб, що їх замінюють (за виключенням часу прямування та перебування в укритті під час повітряної тривоги у регіоні проживання, а також необхідності отримання екстреної медичної допомоги);

? пройти онлайн курс на освітній платформі «Ed-Era» з отриманням відповідного сертифікату про проходження: «Людина та держава. Правила гри».

Зокрема, на потребу проходження програми «Людина та держава. Правила гри» з отриманням відповідного сертифікату, прямо вказується в досудовій доповіді щодо обвинуваченого з метою сформування розуміння своїх прав та обов`язків, усвідомлення відповідальності за власні дії, рішення та їх наслідки.

На переконання суду, вказана у досудовій доповіді мета кейсу є надважливою в житті, тому Суд власне вбачає підставним зазначити про них у порядку ст. 105 КК.

Такі заходи перебувають у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18), що власне і має місце, в цій ситуації, при застосуванні наведеного судом об`єму заходів, у порядку ст. 105 КК, щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення.

IV.ІV. Інші рішення щодо питань, які вирішуються судом

Процесуальні витрати розподілено у порядку регламентованому ч. 2 ст. 124, ст. 534 КПК.

Питання щодо речових доказів Суд вирішує у відповідності до ст. 100 КПК.

На підставі викладеного та керуючись статтями 368-371, 373-374, 376 Кримінального процесуального кодексу України, Суд

у х в а л и в :

ОСОБА_8 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 289 Кримінального кодексу України (без призначення конкретного покарання, передбаченого санкцією вказаної статті закону України про кримінальну відповідальність) та звільнити його, на підставі статті 105 Кримінального кодексу України, від покарання із застосуванням строком на 3 (три) місяці примусових заходів виховного характеру у вигляді застереження та обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього, а саме:

? заборонити відвідування парків, розважальних закладів та закладів відпочинку в період часу з 22:00 години по 06:00 годин наступного дня;

? обмежити перебування поза місцем проживання, заборонивши вихід з будинку, який є місцем проживання неповнолітнього (в т. ч. тимчасового) щоденно в період з 22:00 години вечора до 06:00 години ранку без присутності батьків або осіб, що їх замінюють (за виключенням часу прямування та перебування в укритті під час повітряної тривоги у регіоні проживання, а також необхідності отримання екстреної медичної допомоги);

? пройти онлайн курс на освітній платформі «Ed-Era» з отриманням відповідного сертифікату про проходження: «Людина та держава. Правила гри».

Стягнути з ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на користь держави процесуальні витрати на проведення експертизи у розмірі 4457 грн.

Речові докази: оптичний носій DVD-R диск, електронний носій СD-R диск - залишити в матеріалах кримінального провадження; мотоцикл «KOVI», номер шасі НОМЕР_2 , один чорний ключ від мотоцикла, один шолом чорного кольору разом із балаклавою чорною, один шолом чорного кольору, одні окуляри від шолому чорного кольору, одні окуляри від шолому чорного кольору - повернути власнику; мікрооб`єкти з поверхні сидіння мотоцикла, один змив на стерильний зонд аплікатор з поверхні правої ручки керма мотоциклу, один змив на стерильний зонд аплікатор з поверхні лівої ручки керма мотоциклу, один змив на стерильний зонд аплікатор з поверхні баку мотоцикла - знищити; три окремі СD-R диски - залишити в матеріалах кримінального провадження; оптичний носій СD-R диск - залишити в матеріалах кримінального провадження; електронний носій СD-R диск - залишити в матеріалах кримінального провадження.

Арешт накладений слідчим суддею Деснянського районного суду м. Києва від 06 травня 2025 року у справі №754/6858/25 (1-кс/754/1526/25) на мотоцикл «KOVI», номер шасі НОМЕР_2 , один чорний ключ від мотоцикла, один шолом чорного кольору разом із балаклавою чорною, один шолом чорного кольору, одні окуляри від шолому чорного кольору, одні окуляри від шолому чорного кольору - скасувати.

Вирок може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.

Копію судового рішення негайно після його проголошення вручити обвинуваченому, прокурору, іншим учасникам судового провадження та не пізніше наступного дня після ухвалення надіслати учаснику судового провадження, який не був присутнім в судовому засіданні.

С у д д я ОСОБА_1