Рішення від 11 червня 2026 р. у справі №274/8639/25 — Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області

Справа № 274/8639/25

Провадження № 2/0274/1235/26

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

"12" червня 2026 р. м. Бердичів БЕРДИЧІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ

в складі: головуючого судді Хуторної І.Ю.,

за участю секретаря судового засідання Айрапетян А. А.,

учасники справи, присутні в судовому засіданні:

представник позивача Ковальчук Ю.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку,-

в с т а н о в и в:

17.12.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просить стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на його користь :

- невиплачену одноразову матеріальну допомогу при звільненні на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків в розмірі -114 169, 95 грн;

- невиплачену при звільненні матеріальну допомогу за сумлінну працю у розмірі чотирьох середньомісячних заробітків в розмірі - 91 335, 96 грн;

- суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.06.2024 до 24.12.2024 в розмірі 137 003, 94 грн.

Короткий виклад доводів позову

Позовні вимоги обґрунтовані ним, що ОСОБА_1 11 січня 1986 року розпочав трудову діяльність на посаді провідника пасажирських вагонів вагонної дільниці «Київ-Пасажирський», а в подальшому працював у структурних підрозділах АТ «Укрзалізниця». Загальний стаж його роботи на залізничному транспорті становить 38 років 5 місяців 7 днів.

17 червня 2024 року позивач був звільнений із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком відповідно до статті 38 КЗпП України.

Між адміністрацією Київської дирекції залізничних перевезень та Київським територіальним комітетом профспілки залізничників і транспортних будівельників України укладено Колективний договір на 2001–2005 роки, дію якого в подальшому було пролонговано при звільненні на пенсію йому повинна була бути виплачена одноразова допомога у розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а також додаткова одноразова допомога у розмірі чотирьох середньомісячних заробітків.

Крім того, відповідач безпідставно не виплатив йому матеріальну допомогу на оздоровлення за 2022 рік, право на отримання якої також передбачено колективним договором.

Після звільнення він неодноразово звертався до АТ «Укрзалізниця» та його структурних підрозділів із заявами про виплату належних йому коштів, однак отримував відмови або відповіді, які вважає необґрунтованими та такими, що порушують його трудові права.

Крім того, за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпПП України із відповідача підлягає стягненню137 003,94 грн, розрахована із за шість місяців із розрахунку середньоденного заробітку – 1037,91 грн.

Короткий виклад заперечень відповідача

Представник відповідача подав до суду заяву про застосування наслідків спливу строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України.

На обґрунтування заяви зазначив, що позивач був звільнений 12 червня 2024 року. У день звільнення позивач ознайомився під підпис з наказом про звільнення №1114/ос від 12 червня 2024 року та письмовим повідомленням про нараховані і виплачені суми при звільненні. Також у день звільнення відповідачем було перераховано на банківський рахунок позивача всі суми, зазначені у відповідному повідомленні.

Посилаючись на положення частини другої статті 233 КЗпП України, заявник вказав, що у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні, працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні. Вважає, що саме 12 червня 2024 року позивач дізнався про розмір нарахованих та виплачених йому сум і, відповідно, про можливе порушення свого права. Відтак перебіг установленого законом строку розпочався 12 червня 2024 року та закінчився 12 вересня 2024 року. Разом із тим позовну заяву подано до суду лише 06 січня 2026 року, тобто після спливу встановленого законом строку.

В обґрунтування своєї правової позиції відповідач навів положення статей 116, 233 та 234 КЗпП України, зазначивши, що чинна редакція статті 233 КЗпП України після внесення змін Законом України №2352-ІХ від 01 липня 2022 року передбачає як загальний тримісячний строк звернення працівника до суду з трудовим спором, так і спеціальні строки для окремих категорій спорів, зокрема місячний строк у справах про звільнення та тримісячний строк у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні.

Звернув увагу суду на те, що до 19 липня 2022 року законодавство передбачало право працівника звертатися до суду з вимогами про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, що було предметом офіційного тлумачення Конституційного Суду України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013. Водночас після набрання чинності Законом України №2352-ІХ відповідні положення були змінені, а тому, вважає, що висновки Конституційного Суду України, викладені у зазначеному рішенні, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Крім того, відповідач послався на Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025, яким визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат. При цьому заявник зазначив, що вказаним рішенням не було визнано неконституційною частину другу статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду у справах про виплату всіх сум, належних працівникові при звільненні. Вважає, що саме положення частини другої статті 233 КЗпП України підлягають застосуванню при вирішенні даного спору.

Також відповідач зазначив, що позивачем не доведено наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду. Посилаючись на положення статті 234 КЗпП України, статей 81, 82, 120 та 122 ЦПК України, а також на практику Верховного Суду, зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі №990/115/22, заявник вказав, що сам факт запровадження воєнного стану не є безумовною підставою для поновлення процесуального строку, а поважними можуть бути лише ті причини, які об`єктивно унеможливлювали своєчасне звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Окремо відповідач звернув увагу суду на правові висновки Верховного Суду щодо обов`язку суду незалежно від заяв сторін перевіряти дотримання строків звернення до суду у трудових спорах та надавати оцінку причинам їх пропуску.

Посилаючись на наведені обставини та норми права, представник відповідача просив застосувати наслідки спливу строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України, та відмовити у задоволенні позову.

Заяви, клопотання, процесуальні дії у справі

Ухвалою судді від 22.12.2025 позовна заява залишена без руху.

Недоліки позову ОСОБА_1 усунув 05.01.2026.

Ухвалою судді від 06.01.2026 у справі відкрито спрощене провадження, задовольнив клопотання про витребування доказів.

Протокольною ухвалою суду від 02.03.2026 залишено без розгляду поданий представником відповідача відзив на позовну заяву, як такий, що поданий із порушенням процесуальних строків для його подання.

Протокольною ухвалою суду від 04.06.2026 суд залишив повернув без розгляду заяву ОСОБА_1 про уточнення позовних вимоги від 02.06.2026, як таку, що подана із порушенням процесуального строку для її подання.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Ковальчук Ю.М. позовні вимоги підтримала, просила задовольнити.

Інші учасники у судове засідання не з`явилися.

Суд призначив проголошення рішення 12.06.2026.

Фактичні обставини, встановлені судом, докази на їх підтвердження

17 червня 2024 року ОСОБА_1 був звільнений з посади провідника пасажирських вагонів Київського резерву провідників пасажирських вагонів та ЛНП (цех 4) на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням, у зв`язку із виходом на пенсію за віком, що доводиться копіями трудової книжки, наказу № 1114/ос від 12.06.2024 (а.с. 16-17, 97, зворот).

Загальний стаж ОСОБА_1 роботи на залізничному транспорті становить більше 38 років, що доводиться копією наказу № 5/0к про прийняття на роботу від 08.01.1986 р., копією трудової книжки (а.с. 16-17, 98, зворот).

Відповідно до наданого відповідачем повідомлення від 17.06.2026 про нараховані та виплачені суми працівнику при звільненні ОСОБА_1 належало до виплати у день звільнення 59 326,7 грн. у графі про отримання цього повідомлення ОСОБА_1 підпис відсутній (а.с. 78).

Відповідно до довідки АТ «Укрзалізниця» про нараховані (виплачені) доходи для розрахунку вихідної допомоги за 12 місяців – середня зарплати ОСОБА_1 складає 18 298,33 грн, сума вихідної допомоги становить 164 684, 97 грн. Ця довідка надана суду відповідачем, не містить дати (а.с. 99).

ОСОБА_1 06.01.2025, 11.06.2025 звертався із письмовими заявами до вагонної дільниці станції «Київ -Пасажирський » філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» із заявою про виплату одноразової допомоги при звільненні (а.с. 19).

У листі від 30.01.2025 виробничий підрозділ Вагонна дільниця ст.Київ-пасажирський повідомило ОСОБА_1 , що у у зв`язку з введеним Указом № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» виплати одноразової матеріальної допомоги при звільненні з виходом на пенсію згідно Колективного договору Виробничого підрозділу «Вагонна дільниця станції Київ-Пасажирський» філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця « п.7.8 проводяться згідно затвердженого графіка виплат. На даний час здійснена виплата матеріальної допомоги при звільнені з виходом на пенсію за березень 2024 року. Матеріальна допомога на оздоровлена за 2022 рік звільненим працівникам відтермінована до протокольного рішення АТ УЗ (а.с. 20).

У листі від 11.02.2025 керівництво філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» (далі - філія), повідомило ОСОБА_1 , що йому при звільненні належало б виплатити 5 середньомісячних заробітків при стажі роботи в галузі більше 15 років, 4 середньомісячних заробітків додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті при стажі роботи в галузі 38 роки 5 місяці 7 днів та компенсувати невикористані 128 дні відпустки.

Розрахунок згідно табелю обліку робочого часу та компенсацію за невикористані дні відпустки було з проведено у день звільнення.

При цьому, рішенням правління АТ «Українська залізниця» (протокол від 14.03.2022 №Ц-54/31) було ухвалено ряд обмежень щодо виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами, зокрема матеріальної допомоги працівникам, які звільнились у зв`язку з виходом на пенсію, в залежності від стажу роботи в галузі.

Наразі виплати матеріальної допомоги при звільнені на пенсію, що були тимчасово призупинені, поновлені для працівників, які звільнилися у зв`язку з виходом на пенсію і проводяться у хронологічній послідовності відповідно до дат звільнення згідно з графіками виплат АТ «Укрзалізниця». На даний час, виплата матеріальної допомоги при звільненні в зв`язку з виходом на пенсію проведена за березень 2024 року (а.с. 21).

У листі від 16.06.2026 філія «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» повідомила ОСОБА_1 , що виплати матеріальної допомоги при звільненні з роботи вперше у зв`язку з виходом на пенсію знов призупинені, починаючи з 01.04.2025 до окремого рішення керівництва, відповідно до вказівки АТ «Укрзалізниця» від 04.04.2025 № Ц-1.5-25/122-25 з метою проведення заходів щодо оптимізації витрат для забезпечення фінансової стабільності Товариства (а.с. 25).

У листі від 25.07.2025 Центральне міжрегіональне управління державної служби з питань праці повідомило ОСОБА_2 , що питання перевірки законності нездійснення виплат, визначених Колективним договором не віднесено до компетенції Держпраці та рекомендовано звернутися до суду (а.с. 26-27).

Як вбачається з копії Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом вагонної дільниці станції Київ – пасажирський , п.п. 7.8. вказує, що адміністрація гарантує що при звільненні працівників вперше з роботи у зв`язку з виходом на пенсію, виплачувати одноразову матеріальну допомогу в розмірі п`яти середньомісячних заробітків, а працівникам, які були прийняті на роботу після прийняття даної норми колдоговору (з 15 травня 2007 року) цю допомогу надавати в залежності від стажу роботи на залізничному транспорті: - до 5 років 1 середньомісячний заробіток; - від 5 до 10 років 2 середньомісячні заробітки; - від 10 до 15 років- 3 середньомісячні заробітки; - більше 15 років 5 середньомісячних заробітків. У разі звільнення працівників за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію (за віком на пільгових умовах, за вислугу років) протягом двох місяців після настання цього права, виплачувати їм додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в таких розмірах при стажі роботи в галузі: для чоловіків: з 20 до 25 та для жінок з 15 до 20 - 1 середньомісячний заробіток; для чоловіків з 25 до 30 та для жінок з 20 до 25 - 2 середньомісячні заробітки; для чоловіків з 30 до 35 та для жінок з 25 до 30 - 3 середньомісячні заробітки; для чоловіків з 35 до 40 та для жінок з 30 до 35 - 4 середньомісячні заробітки; для чоловіків понад 40 та для жінок понад 35 - 5 середньомісячних заробітків.

Застосовані норми права, позиція суду

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як визначено у ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який у подальшому неодноразово продовжувався.

Згідно із пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», главу XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом 2, відповідно до якого під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

З наведеного слідує, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є спеціальним законом на період дії воєнного стану щодо застосування окремих положень трудового законодавства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно із ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входять: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 5 Закону України «Про оплату праці» визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів; грантів.

Згідно із ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Частиною першою статті 10 КЗпП України визначено, що колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг.

Згідно із ч. 1 ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, які передбачають призупинення виплат, зокрема матеріальної допомоги на період дії воєнного стану поширюється лише на правовідносини, які виникають між працівником та роботодавцем, і до звільненого працівника не можуть бути застосовані.

Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підтверджено, що згідно із положеннями ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просить стягнути з відповідача невиплачену одноразову матеріальну допомогу у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків та невиплачену при звільненні матеріальну допомогу за сумлінну працю у розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, виплата яких передбачена пунктом 7.8 Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом вагонної дільниці станції Київ-Пасажирський та була призупинена роботодавцем в односторонньому порядку.

За приписами статті 9 КЗпП України умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними. Вказана норма є імперативною та не вимагає окремого судового визнання недійсності таких умов, оскільки вони є недійсними в силу закону.

На момент звільнення позивача діяли положення Колективного договору між адміністрацією та трудовим колективом вагонної дільниці станції Київ-Пасажирський, пунктом 7.8 якого передбачено гарантії щодо виплати працівникам, які вперше звільняються у зв`язку з виходом на пенсію, одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи на залізничному транспорті, а також додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті.

З наявних у справі доказів убачається, що загальний стаж роботи ОСОБА_1 на залізничному транспорті становить понад 38 років. Звільнення позивача відбулося за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком, що відповідає умовам застосування пункту 7.8 Колективного договору.

Таким чином, позивач належить до кола осіб, які мають право на отримання як одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію, так і додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю.

Листом від 11 лютого 2025 року філія «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» підтвердила, що при звільненні позивачу належало до виплати п`ять середньомісячних заробітків одноразової матеріальної допомоги та чотири середньомісячні заробітки додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю. Отже, відповідач фактично не заперечував ані наявності у позивача відповідного права, ані стажу роботи, ані підстав для нарахування таких виплат.

Вказані виплати, передбачені пунктом 7.8 Колективного договору, є складовою системи оплати праці та гарантій у сфері трудових правовідносин, оскільки встановлюються на підставі статей 2, 5, 15 Закону України «Про оплату праці», статей 10, 13 КЗпП України та реалізуються в межах договірного регулювання оплати праці. Вони мають обов`язковий характер для роботодавця та підлягають безумовному виконанню.

Колективний договір є локальним нормативним актом у сфері праці, що має обов`язкову силу для всіх працівників та роботодавця, а тому не може бути змінений або обмежений в односторонньому порядку шляхом прийняття внутрішніх управлінських рішень чи встановлення черговості виплат, які не передбачені умовами договору.

Посилання відповідача на рішення правління АТ «Українська залізниця» щодо призупинення або відтермінування відповідних виплат суд оцінює критично, оскільки такі рішення не є нормативно-правовими актами у сфері регулювання трудових відносин та не можуть змінювати чи скасовувати гарантії, встановлені колективним договором.

Крім того, зі змісту листування сторін убачається, що відповідач не заперечував сам факт наявності у позивача права на спірні виплати, однак посилався на їх поетапне здійснення у порядку черговості, а згодом - на їх тимчасове призупинення, що свідчить про визнання самого обов`язку щодо виплати.

Також із довідки АТ «Українська залізниця» про нараховані (виплачені) доходи для розрахунку вихідної допомоги вбачається, що середньомісячна заробітна плата позивача становить 18 298 грн 33 коп., що є належною та достатньою базою для визначення розміру спірних виплат.

Разом із тим суд не може погодитися з розрахунком позивача, наведеним у позовній заяві, оскільки заявлені суми не відповідають встановленому розміру середньомісячної заробітної плати та не підтверджені належними доказами.

З урахуванням встановленого судом розміру середньомісячної заробітної плати позивача, розмір одноразової матеріальної допомоги при звільненні у зв`язку з виходом на пенсію становить 91 491 грн 65 коп. (18 298,33 грн ? 5), а розмір додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю -73 193 грн 32 коп. (18 298,33 грн ? 4).

Таким чином, позов у цій частині підлягає частковому задоволенню шляхом стягнення з відповідача на користь позивача зазначених сум.

Суд відхиляє доводи відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду щодо вимог про стягнення одноразової матеріальної допомоги при звільненні та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині встановлення тримісячного строку звернення працівника до суду з вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано таким, що не відповідає Конституції України.

Суд враховує, що спірні виплати, передбачені пунктом 7.8 Колективного договору, є складовою системи трудових гарантій та інших виплат, що випливають із трудових правовідносин між працівником та роботодавцем. Такі виплати безпосередньо пов`язані з трудовою діяльністю працівника, його стажем роботи та звільненням у зв`язку з виходом на пенсію, а тому належать до інших належних працівникові виплат у розумінні трудового законодавства.

За положеннями ч. 2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Разом з тим, суд бере до уваги, що відповідач не надав належних та допустимих доказів вручення позивачу письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, як того вимагає стаття 116 КЗпП України. Надане відповідачем повідомлення від 17 червня 2024 року не містить підпису позивача про його отримання.

Отже, відповідачем не доведено факту одержання позивачем такого письмового повідомлення, з яким частина друга статті 233 КЗпП України пов`язує початок перебігу строку звернення до суду.

Оскільки належних та допустимих доказів вручення позивачу письмового повідомлення відповідач не надав, доводи заяви про застосування наслідків спливу строку звернення до суду є необґрунтованими.

Крім того, суд враховує, що Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 визнано неконституційним обмеження права працівника на звернення до суду із вимогами про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, що випливають із трудових правовідносин.

Разом з тим суд не знаходить підстав для задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до статті 117 КЗпП України середній заробіток за час затримки розрахунку є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення обов`язку провести з працівником своєчасний розрахунок при звільненні та не входить до структури заробітної плати.

До спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає застосуванню спеціальний тримісячний строк звернення до суду, встановлений статтею 233 КЗпП України.

Як убачається з матеріалів справи, позивач був обізнаний про невиплату спірних сум не пізніше червня 2025 року, коли отримав листа, яким фактично підтверджувалася зупинення проведення виплат.

Отже, саме з цього часу позивачу було достеменно відомо про обставини, які він вважає порушенням своїх трудових прав. Проте з позовом до суду він звернувся лише у грудні 2025 року, тобто після спливу встановленого законом строку.

Будь-яких доказів існування об`єктивних та непереборних обставин, які перешкоджали своєчасному зверненню до суду саме з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, позивачем не надано.

За таких обставин вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задоволенню не підлягає через сплив строку позовної давності.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 одноразової матеріальної допомоги при звільненні на пенсію у розмірі п`яти середньомісячних заробітків та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю у розмірі чотирьох середньомісячних заробітків, а в решті позовних вимог слід відмовити.

Керуючись статтями 141, 259, 263–265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 невиплачену одноразову матеріальну допомогу при звільненні у зв`язку із виходом на пенсію у розмірі 91 491 гривню 65 копійок та невиплачену при звільненні матеріальну допомогу за сумлінну працю в розмірі 73 193 гривні 32 копійки.

У задоволенні решти позову відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави 1 646,84 грн судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення безпосередньо до Житомирського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

Відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця», місцезнаходження за адресою: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ 40075815.

Повний текс рішення складено 17.06.2026.

Суддя І.Ю. Хуторна