Рішення від 11 червня 2026 р. у справі №165/116/24 — Нововолинський міський суд Волинської області

Справа № 165/116/24

Провадження № 2/165/40/26

НОВОВОЛИНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2026 року м. Нововолинськ

Нововолинський міський суд Волинської області в складі:

головуючого судді Василюка А.В.,

за участю секретаря Навроцької М.Р.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Якименко З.С.,

представника відповідача Явтушенко І.В.,

за результатами розгляду у судовому засіданні, в залі суду, в м. Нововолинську цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою власністю

встановив:

08 січня 2024 року адвокат Якименко З.С. звернулася до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю.

Вимоги позовної заяви обгрунтовує тим, що 12 січня 1996 року, на підставі договору купівлі-продажу позивач ОСОБА_1 набула у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Договір був посвідчений державним нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори Матвіюк Р.Ф. (реєстраційний №1-100), і на виконання ст.227 ЦК України, зареєстрований у Волинському обласному бюро технічної інвентаризації. У відповідності до реєстраційного посвідчення від 06 лютого 1996 року квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на праві особистої власності, на підставі зазначеного договору купівлі-продажу, посвідченого 12 січня 1996 року. Вважає, що квартира є особистою приватною власністю позивача. Зазначає, що шлюб між сторонами було укладений 12 листопада 1994 року, і після його реєстрації подружжя проживало у квартирі разом з матір`ю позивача та сім`єю брата позивача за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 працювала у відділенні Ощадбанку, в той час як ОСОБА_2 працював на шахті «Нововолинська №6». Відповідачу систематично затримували виплату заробітної плати і з початку спільного проживання кожний з них мав свій бюджет. Після одного року спільного проживання, брат позивача ОСОБА_3 запропонував ОСОБА_1 купити власну квартиру та погодився допомогти з її придбанням. У день підписання договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 написала брату розписку про отримання позики у розмірі 300000000 карбованців. Однак у брата повної суми для купівлі житла не було, тому ОСОБА_3 звернувся до свого друга ОСОБА_4 з проханням позичити кошти в сумі 176000000 крб. Позика була оформлена у формі розписки, яку ОСОБА_3 написав 10 січня 1996 року та передав ОСОБА_4 . Вказані грошові кошти позивач взяла в борг з метою придбання квартири, яка, як вважала буде її особистою приватною власністю. Крім брата позивача ніхто грошей на придбання житла не давав. Також, при укладенні договору купівлі-продажу квартири, державний нотаріус Матвіюк Р.Ф. запевнила, що квартира оформлена як особиста приватна власність позивача. Оскільки в провадженні Нововолинського міського суду перебуває цивільна справа №165/3667/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частку квартири в порядку поділу майна подружжя, вважає, що право ОСОБА_1 підлягає захисту, а тому просить визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , особистою власністю ОСОБА_1 та стягнути з відповідача ОСОБА_2 в користь позивача ОСОБА_1 судові витрати у справі.

Ухвалою від 01 жовтня 2024 року відкрито провадження в даній цивільній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Якименко З.С. у судовому засіданні позов підтримали та просили заявлені в ньому вимоги задоволити, надали пояснення аналогічні доводам, викладеним у позовній заяві та відповіді на відзив (а.с.56-59). Позивач додатково пояснила, що квартира була оформлена на неї, оскільки на її придбання були спрямовані виключно кошти позичені у її брата. Вважала спірне майно особистою власністю. Також наголосила, що ніхто крім брата коштів на придбання житла не надавав, 200 доларів вони з чоловіком на той час не мали, а батьки відповідача жодних грошей їм не передавали. Також зазначила, що відповідач вчиняв щодо неї протиправні дії і в присутності дочки, бився головою об стіну, коштів ніколи їй не давав і вона самостійно утримувала дитину, відповідно ремонту в квартирі спільно не робили. Представник позивача зазначила, що позивач не мала наміру встановлювати право особистої приватної власності допоки відповідач не подав позов про поділ нерухомого майна.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, його представник - адвокат Явтушенко І.В. у судовому засіданні просила в задоволенні позову відмовити з підстав, наведених у відзиві (а.с.56-59) За наведеними у відзиві доводами, спірна квартира придбана сторонами в період шлюбу, за спільні кошти і належить сторонам на праві спільної сумісної власності. Договір купівлі-продажу був укладений позивачем в інтересах сім`ї. Наполягала на тому, що сторони проживали однією сім`єю та мали спільний бюджет. Кошти на придбання квартири були позичені як у брата позивача так і були надані родиною відповідача (1000 доларів США передали батьки відповідача при свідках). Квартира загалом коштувала 3200 доларів США. Тобто спірна квартира була придбана на спільні кошти сторін у спільну власність. Після розлучення, в листопаді 2020 року відносини сторін погіршилися, позивач провокувала конфлікти та тривалий час своєю поведінкою та діями підтверджувала намагання позбавити відповідача права власності на спірну квартиру. З січня по 18 липня 2022 року вона проживала у матері, а згодом виселила ОСОБА_2 , який на даний час проживає у сестри в с. Павлівка. У відповіді також наводяться доводи про те, що відповідач у 1996 році вчасно отримував заробітну плату на шахті, і всі отримані кошти віддавав позивачу на потреби сім`ї. Також представник відповідача заперечила твердження позивача про те, що кошти на придбання майна були виключно її особистою власністю. Розписка брата ОСОБА_3 про отримання у ОСОБА_4 у позику 176 000 000 крб., а також розписка ОСОБА_1 про отримання коштів у розмірі 300 000 000 крб. не є належними доказами, які б спростовували ту обставину, що квартира була набута подружжям у шлюбі.

Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , у судовому засіданні кожен зокрема показали, що їх двоюрідна сестра ОСОБА_7 проживала у квартирі поблизу Нововолинської ЦМЛ. Зі слів її рідного брата ОСОБА_8 їм відомо, що спірна квартира була придбана частково за позичені ним кошти, а частково за кошти позичені у його кума ОСОБА_9 . Житло було придбано у 1995-1996 роках, і в квартиру заселилася позивач ОСОБА_10 зі своєю сім`єю, тобто включно з відповідачем.

Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні показав, що квартира поблизу лікарні у м. Нововолинську належить виключно позивачу. Цю нерухомість придбав брат ОСОБА_10 – ОСОБА_3 . На придбання спірного житла,10 січня 1996 року він позичив ОСОБА_3 176 000 купонів, про що останній дав йому розписку. Зі слів ОСОБА_3 знає, що той подарував квартиру своїй рідній сестрі ОСОБА_10 . Також вказав на те, що давно знайомий з позивачем, який є його кумом, неодноразово зустрічав позивача у її брата, однак не знає чи була вона заміжня на час придбання нерухомого майна.

Свідки ОСОБА_11 яка є рідною сестрою відповідача у судовому засіданні показала, що після одруження її брат проживав у тещі. Двом сім`ям (її брата та брата його дружини) в одній квартирі було тісно, і її матір підняла питання про придбання окремого житла для сім`ї ОСОБА_12 (сина та невістки). ОСОБА_13 сказав, що купить сестрі однокімнатну квартиру, а мати вирішила додати грошей для придбання ними двокімнатної квартири. Бачила особисто як матір передавала братові кошти на спірну квартиру (1000 доларів США). Не чула щоб ОСОБА_10 купувала квартиру виключно для себе, всім було відомо, що спірне житло купувалося на потреби сім`ї. Дійсно квартира була зареєстрована на братову, а ОСОБА_14 брав участь у виборі нерухомого майна і реєстрації житла. Також, ОСОБА_15 розповідав, що він вклав власні заощадження (200 доларів США), а згодом повернув швагру, на його вимогу, 800 доларів США. Після смерті батьків ОСОБА_10 почала висловлювати претензії брату, більше того між ними виникали конфлікти, які були предметом судового розгляду.

Свідок ОСОБА_16 показав, що відповідач є його рідним братом. Сторони у справі після одруження проживали у батьків ОСОБА_10 по АДРЕСА_3 , але пізніше вирішили купити власне житло. Мати ОСОБА_17 з метою придбання житла, передала сину 1000 доларів США. Він особисто був присутнім при передачі цих коштів. Також ОСОБА_15 мав власні заощадження, а решту позичив брат позивача. Квартиру оформили на ОСОБА_10 (нібито з її сторони родичі дали більше грошей), однак про те що квартира купувалася виключно для ОСОБА_10 , мови ні в кого не було. Після придбання нерухомості, ОСОБА_12 зробили ремонт і стали проживати в спірній квартирі. П`ять років тому ОСОБА_18 утеплив квартиру, а частину коштів повернув швагру ОСОБА_19 (брату позивача), оскільки той наполягав на тому, що переплатив сестрі за належну їй частку в спадщині.

Свідок ОСОБА_20 показала, що товаришує з позивачем, зі слів ОСОБА_10 їй відомо, що у 1996 році її брат купив квартиру в якій вона проживає. Батьки відповідача ніколи грошей не давали, лише інколи передавали їм продукти з села. Після придбання житла подружжям ОСОБА_12 були куплені меблі. Коли і скільки грошей передавав брат ОСОБА_10 , та скільки коштувала квартира, їй невідомо, однак знає, що подруга разом з відповідачем проживала у спірній квартирі, а у 2007 році у них народилася дочка. Приблизно шість років тому вони розлучилися і на даний час відповідач у спірній квартирі не проживає.

Свідок ОСОБА_3 показав, що його сестра ОСОБА_7 проживає у квартирі в АДРЕСА_3 і єдина оплачує комунальні послуги, що надаються у цьому житлі. Ця квартира була придбана у шлюбі сторін у 1996 році, за позичені ним кошти. Зазначив, що житло було куплене за його ініціативи, грошові кошти на його придбання він позичив у кума ОСОБА_21 . Ні відповідач, ні його батьки коштів йому не повертали та не брали жодної участі у придбанні квартири. Спірне житло було оформлено на позивача. оскільки кошти на придбання житла відповідач не надавав, тому дозволу на придбання житла у ОСОБА_2 ніхто не питав. Між ним та сестрою існувала домовленість про повернення коштів на першу його вимогу. Також зазначив, що відповідач не робив жодного ремонту в квартирі, утеплив лише фасад та купив телевізор та диван. За двадцять років проживання в житлі ОСОБА_22 не зміг встановити ванну, яка і по даний час лежить в коморі. Більше того, відповідач піднімав руку на сестру, змінив замок від вхідних дверей в квартирі і вчиняв багато різних протиправних дій щодо неї. Тому, за рішенням суду, його було виселено із спірного житла.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, покази свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив наступні обставини та приходить до наступних висновків.

Судом установлено, що з 12 листопада 1994 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с.23), який був розірваний на підставі рішення Нововолинського міського суду Волинської області від 26 листопада 2020 року(а.с.24).

У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.25).

Предметом спору в даній справі є квартира за адресою: АДРЕСА_1 .

Сторонами та їх представниками не заперечується придбання вказаного майна під час перебування у шлюбі. При цьому позивач стверджує, що квартира була придбана за її особисті кошти, а відповідач, що квартира була придбана за спільні кошти подружжя та є їх спільною сумісною власністю (справа №165/3667/23, ухвалою від 03 листопада 2023 року зупинено провадження у справі (а.с.52).

З наявних у матеріалах справи доказів - копії договору купівлі-продажу квартири №І-4276 від 12 січня 1996 року, суд встановив, що ОСОБА_24 (продавець) з однієї сторони та ОСОБА_1 (покупець) з іншої сторони уклали вказаний договір, яким продавець ОСОБА_24 продав, а покупець ОСОБА_1 придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 270 000 000 крб., які ОСОБА_24 отримав від ОСОБА_1 (а.с.12).

Вказаний договір був посвідчений 12 січня 1996 року державним нотаріусом Нововолинської державної нотаріальної контори №1і зареєстрований в реєстрі за №1-100.

Також, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.13) було внесено відомості щодо спірного нерухомого майна за реєстраційним номером 2076384007107. Зокрема у реєстрі зазначено, що ОСОБА_1 набула у власність нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу серії та номер І-4276, виданого 12 січня 1996 року, технічного паспорта виданого 30 січня 1998 року та реєстраційного посвідчення №1679, виданого 06 лютого 1996 року Волинським обласним бюро технічної інвентаризації (зворот а.с.13).

Згідно з копією висновку (а.с.28) ринкова вартість майна – квартири загальною площею 42,8 м. кв. за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 01 вересня 2023 року, становить 339648 грн.

Відповідно до ст.22 Кодексу про шлюб та сім`ю (далі КпШС, норма діяла на час укладення договору) визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння,

користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У пункті 9 Постанови № 16 від 12 червня 1998 року «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (чинному на дату виникнення спірних правовідносин) Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об`єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).

Відповідно до ст.16 Закону України «Про власність» майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

За правилами ст.60 СК України (що кореспондується з нормами КпШС) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і особа не зобов`язана доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження №14-325цс18) зроблено висновок, що у ст.60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст.368 ЦК України. Частиною першою ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.

Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.

Статтею 57 СК України визначено перелік видів особистої приватної власності одного з подружжя та підстави її набуття.

За змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, серед іншого, є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст.60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст.60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року у справі №756/2527/16-ц (провадження №61-5837св20) вказано, що «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».

Заперечуючи проти позову, відповідач посилається на те, що з часу реєстрації шлюбу сторони проживали однією сім`єю та вели спільне господарство, кошти, що були спрямовані на придбання спірної квартири, були надані як родиною позивача так і родиною відповідача, і частково були повернуті ОСОБА_3 , оскільки у нього були позичені на придбання майна.

З наявної в матеріалах справи копії розписки від 11 січня 1996 року судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 позичила у брата ОСОБА_3 300 000 000 карбованців на придбання квартири у ОСОБА_24 та оплату нотаріальних послуг. ОСОБА_1 зобов`язувалася повернути позику на вимогу позикодавця. В розписці також відображена інформація щодо сторін договору (т.1 а.с.16)

Зі змісту копії розписки від 10 січня 1996 року (а.с.27) ОСОБА_3 позичив кошти в сумі 176 000 000 крб. в ОСОБА_25 для придбання квартири сестрі ОСОБА_1 , які зобов`язувався повернути останньому до 31 грудня 1997 року (а.с.27).

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

Частиною 1 ст.81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 3 ст.77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст.76 ЦПК України).

Проте, матеріали справи не містять жодного доказу в розумінні ст.76, ст.77, ст.78, ст.79, ст.80 ЦПК України, на підтвердження того, що сторони у справі проживали порізно або мали окремий бюджет та витрати, в тому числі й на придбання майна тощо.

Посилання позивача на те, що вона набула спірне майно у особисту власність, є голослівними та не підтверджено достатніми та належними доказами.

Суд зауважує, що презумпція спільності майна подружжя є ключовою в сімейному праві. Тягар спростування цієї презумпції покладається на того з подружжя, хто стверджує, що майно було придбане за особисті кошти та є його приватною власністю.

Довідки про доходи відповідача та позивача, як доказ того, що ОСОБА_1 постійно працювала та мала достатній дохід, в той час як відповідач мав нестабільну заробітну плату, суд не приймає до уваги, оскільки відповідно до ч.2 ст.61 СК України, заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя.

Також суд бере до уваги те, що в даному провадженні позивачем заявлені вимоги про визнання майна особистою власністю, а не про збільшення частки позивача чи зменшення частки відповідача у спільному майні з підстав, визначених ч.2 та ч.3 ст.70 СК України.

При ухваленні рішення у справі суд враховує, що позивач та її свідки вказували на те, що ОСОБА_1 придбала спірне майно за кошти позичені у брата, при цьому відповідач та його свідки вказали на те, що він з дружиною частково повернув борг швагру, частково кошти на придбання квартири надала його сім`я, що в сукупності не змінює правового режиму самого майна як спільного.

Тобто свідки зі сторони позивача та сторони відповідача надали суперечливі покази, тому вони не можу бути покладені на основу рішення.

Також, слід взяти до уваги, що відповідно ч.3 ст.61 СК якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Доказів того, що в період перебування у шлюбі сторонами було набуто будь-яке інше майно, або що сторони в цей період мали інші витрати, матеріали справи не містять.

Суд також вважає безпідставними доводи позивача з приводу того, що спірна квартира була придбана нею особисто без дозволу та обговорення даного питання з відповідачем. Такого висновку суд дійшов з огляду на те, що на час її придбання сторони перебували у зареєстрованому шлюбі понад два роки, і саме з метою покращення житлових умов їх сім`ї була придбана спірна квартира.

Доводи позивача про те, що на придбання житла були витрачені виключно кошти отримані у брата та йому не повернуті, є на думку суду голослівними, з огляду на природу укладеного договору позики. Більше того, ОСОБА_14 сам позичив кошти у кума ОСОБА_4 з метою придбання житла сестрі.

Долучені позивачем рішення суду з приводу видачі обмежувального припису стосовно ОСОБА_2 та притягнення його до адміністративної відповідальності, а також визнання його винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.125 КК України щодо позивача (а.с.18-22), що мали місце вже після розірвання шлюбу сторін, не мають жодного доказового значення у даній справі та не можуть бути взяті судом до уваги.

Однак, у своєму повідомленні начальник ВП №1 Володимирського РВП ГУНП у Волинській області вказує на те, що 21 липня 2022 року ОСОБА_1 виявила, що її колишній чоловік ОСОБА_2 , який також проживав за адресою: АДРЕСА_1 , змінив дверний замок вхідних дверей та відмовлявся відкрити двері квартири ОСОБА_1 . Остання, з цього приводу викликала працівників поліції і ДСНС, а після відкриття дверей було ознайомлено ОСОБА_2 з судовим приписом (а.с.17). Тобто, з зазначеної інформації випливає, що спір щодо нерухомого майна тривалий час існував між сторонами та був приводом для конфліктів між ними.

З огляду на зазначене, суд не знаходить визначені п.3 ч. ст.57 СК України підстави для визнання спірної квартири АДРЕСА_4 , особистою приватною власністю позивача ОСОБА_1 .

Таким чином, суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів у їх сукупності, приходить до висновку, що презумпція права спільної сумісної власності подружжя сторін щодо спірної квартири залишається непохитною.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення в рішенні суду, питання вичерпності висновків суду, суд виходить з того, що у справі, що розглядається в даному провадженні, учасникам спору в рішенні було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

Щодо інших доводів учасників справи, викладених у заявах по суті справи та наведених в усних і письмових поясненнях, суд зазначає, що у п.23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява №63566/00) «Пронін проти України» зазначено, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене, беручи до уваги усі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_4 , її особистою власністю не підлягають задоволенню через їх недоведеність.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на те, що у задоволенні позову суд відмовляє, на сторону позивача суд покладає усі понесені нею судові витрати у справі, включно 3396,49 грн. сплаченого судового збору (а.с.9).

Керуючись ст.4, ст.12, ст.13, ст.76, ст.81, ст.141, ст.258, ст.259, ст.265, ст.268, ст.274, ст.275, ст.276, ст.277, ст.278 ЦПК України, суд

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою власністю ОСОБА_1 , нерухомого майна - квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 42,8 м.кв., відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .

Повний текст рішення складено 12 червня 2026 року.

Головуючий суддя підпис А.В. Василюк