Рішення від 26 квітня 2026 р. у справі №201/3667/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/3667/26

Провадження № 2/201/3575/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі судового засідання Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, розірвання шлюбу, стягнення аліментів, -

ВСТАНОВИВ:

18 березня 2026 року до Соборного районного суду міста Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 80 000 грн. заборгованості за Договором про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 грудня 2024 року. Позов обґрунтовано тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають спільну доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а 01 грудня 2024 року між ними укладено письмовий договір, яким зафіксовано проживання дитини разом із батьком та обов`язок матері щомісячно до 10 числа сплачувати 10 000 грн. на її утримання. Позивач посилався на те, що за період липень 2025 року - лютий 2026 року відповідачка платежів не здійснювала, унаслідок чого утворилася заборгованість.

Ухвалою судді відкрито провадження у справі, призначено судове засідання.

10 квітня 2026 року позивач подав уточнену позовну заяву, у якій, крім первісної вимоги про стягнення 80 000 грн, просив розірвати шлюб між сторонами, після розірвання шлюбу залишити малолітню ОСОБА_3 проживати разом із батьком, який самостійно здійснює її щоденне виховання та утримання, а також стягнути з відповідачки аліменти у твердій грошовій сумі 10 000 грн. щомісячно, починаючи з дня подання уточненої позовної заяви і до досягнення дитиною повноліття, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого законом. Уточнений позов мотивовано тим, що фактичні сімейні відносини сторін припинені, спільне проживання та ведення спільного господарства відсутні, дитина фактично постійно проживає разом із батьком, а саме батько забезпечує її повсякденні потреби, побут, навчання, лікування, розвиток та безпеку.

Відповідачка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, у якій не заперечила проти розірвання шлюбу, визнала, що дитина фактично проживає разом із батьком і що саме батько забезпечує її повсякденне виховання, побут, навчання, лікування та інші щоденні потреби. Разом із тим відповідачка заперечила проти стягнення з неї заборгованості у заявленому вигляді та проти стягнення аліментів саме у заявленому розмірі без урахування її матеріального становища.

Позивач у своїй заяві просив справу розглянути за його відсутності, уточнений позов підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити. Ці заяви узгоджуються з письмовою процесуальною позицією сторін, викладеною у матеріалах справи.

Згідно із ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, укладеному 12 вересня 2014 року Красногвардійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис № 1354.

Від шлюбу сторони мають спільну дитину — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

01 грудня 2024 року між сторонами було укладено письмовий Договір про участь у вихованні та утриманні дитини, яким сторони підтвердили припинення фактичних сімейних відносин та ведення спільного господарства, погодили проживання дитини разом із батьком і обов`язок матері щомісячно сплачувати 10 000 грн на утримання дитини. При цьому у самому договорі прямо зазначено, що він укладений у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення, а сторони усвідомлюють, що закон передбачає нотаріальне посвідчення відповідних домовленостей між батьками.

До матеріалів справи також подано Акт про фактичне проживання та самостійне виховання і утримання дитини батьком від 08 квітня 2026 року, складени1й за участю свідків, у якому зазначено, що ОСОБА_4 постійно проживає разом із батьком, а мати проживає окремо і у щоденному догляді та забезпеченні дитини участі фактично не бере. Ці обставини підтверджені також письмовими поясненнями свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які вказали, що саме батько щоденно займається дитиною, забезпечує її побут, харчування, навчання, зовнішній догляд та загальні умови для проживання і розвитку.

Надаючи оцінку доказам по справі та аналізуючи доводи сторін, суд, щодо вимоги про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за період липень 2025 року — лютий 2026 року у розмірі 80 000 грн. суд виходить із такого.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач обґрунтовує цю вимогу саме Договором про участь у вихованні та утриманні дитини від 01 грудня 2024 року, яким передбачено обов`язок матері щомісячно до 10 числа сплачувати 10 000 грн. на утримання дитини, а також розрахунком заборгованості за вісім місяців — з липня 2025 року по лютий 2026 року включно. Саме цей договір позивач розглядає як правову підставу для стягнення з відповідачки цивільно-правового боргу.

Разом з тим за своїм змістом цей договір одночасно регулює і порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, і порядок сплати коштів на утримання дитини.

Частина четверта статті 157 Сімейного кодексу України передбачає, що договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дитини, укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Стаття 189 Сімейного кодексу України так само передбачає, що договір між батьками про сплату аліментів на дитину має бути укладений письмово і нотаріально посвідчений. Відповідно до статей 203 та 215 Цивільного кодексу України правочин має відповідати вимогам закону, у тому числі щодо форми, а недодержання цих вимог у момент його вчинення є підставою недійсності правочину.

Частина перша статті 220 Цивільного кодексу України прямо встановлює, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Офіційні матеріали Верховного Суду щодо недійсності правочинів також виходять із того, що конвалідація договору за частиною другою статті 220 ЦК України можлива лише за наявності встановлених законом умов, зокрема за наявності факту ухилення однієї зі сторін від нотаріального посвідчення, тоді як сам по собі свідомий вибір сторонами простої письмової форми цього не замінює.

Із самого тексту договору вбачається, що сторони не лише не посвідчили його нотаріально, але й прямо зафіксували в ньому, що укладають його у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення. Матеріали справи не містять доказів того, що одна зі сторін ухилялася від нотаріального посвідчення вже погодженого договору, а тому підстави для застосування частини другої статті 220 Цивільного кодексу України та визнання такого договору дійсним судом відсутні. За таких обставин укладений між сторонами письмовий договір не може бути належною самостійною правовою підставою для стягнення саме договірної заборгованості у заявленому розмірі 80 000 грн.

Суд при цьому враховує, що висновок про нікчемність договору через недодержання обов`язкової нотаріальної форми не означає відсутності у матері дитини обов`язку брати участь у її утриманні, оскільки такий обов`язок прямо встановлений статтею 180 Сімейного кодексу України та не залежить від наявності чи відсутності письмової домовленості між батьками. Однак у цій справі позивач заявив саме вимогу про стягнення коштів як заборгованості за договором, укладеним у формі, яка не відповідає імперативним вимогам закону. Саме тому у цій частині позов задоволенню не підлягає.

Разом із тим сам договір підлягає оцінці судом як письмовий доказ фактично сформованого порядку проживання дитини з батьком, окремого проживання матері та усвідомлення нею власного обов`язку брати участь у матеріальному забезпеченні дитини.

Щодо вимоги про розірвання шлюбу суд виходить із положень статей 110, 112 Сімейного кодексу України, згідно з якими шлюб розривається судом, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечать інтересам одного з подружжя або інтересам їхньої дитини.

Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї, а сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Аналогічно стаття 24 Сімейного кодексу України встановлює, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, а примушування до шлюбу не допускається.

При цьому відповідно до частини третьої та частини четвертої статті 56 Сімейного кодексу України кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини, а примушування до їх збереження є порушенням права дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканність.

Отже, збереження шлюбу всупереч реальній волі одного або обох із подружжя суперечить самій природі шлюбу як добровільного сімейного союзу.

Із позовної заяви позивача, уточненого позову, а також із письмових заяв сторін та інших матеріалів справи вбачається, що сторони фактично припинили сімейні відносини, проживають окремо, спільного побуту не ведуть, спільного сімейного укладу не мають, а відповідачка прямо не заперечує проти розірвання шлюбу.

За таких обставин суд дійшов висновку, що шлюб між сторонами втратив реальний зміст, має формальний характер і його подальше збереження не відповідає ані інтересам сторін, ані інтересам їхньої спільної неповнолітньої дитини, для якої важливим є не формальне існування шлюбу, а наявність стабільного і передбачуваного середовища проживання та виховання.

Із матеріалів справи вбачається, що сторони фактично припинили сімейні відносини, спільно не проживають, спільного господарства не ведуть, мають різне бачення сімейного укладу та виховання дитини, а відповідачка прямо не заперечує проти розірвання шлюбу. За таких обставин суд доходить висновку, що шлюб між сторонами існує лише формально і підлягає розірванню.

Щодо залишення місця проживання малолітньої ОСОБА_7 разом із батьком суд ураховує усталену практику Верховного Суду, відповідно до якої, якщо між батьками відсутній реальний спір щодо того, з ким саме фактично проживає дитина, суд вправі одночасно з розірванням шлюбу вирішити питання про залишення проживання дитини з тим із батьків, з ким вона фактично проживає.

Такий підхід викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18 та постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 339/143/20.

Тому, встановивши фактичний розпад сім`ї, відсутність заперечень проти розірвання шлюбу та відсутність реального спору щодо фактичного проживання неповнолітньої дитини з батьком, суд приходить до висновку про наявність правових підстав не лише для розірвання шлюбу, а й для вирішення похідного питання про залишення проживання дитини разом із батьком у межах цієї ж справи.

Так, відповідно до статей 141, 150, 160, 161 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, а при вирішенні питань, пов`язаних із проживанням, вихованням та утриманням дитини, суд повинен виходити насамперед із принципу найкращих інтересів дитини, враховувати сталість її соціального та побутового середовища, реальне виконання кожним із батьків своїх батьківських обов`язків, вік дитини, її потреби, а також інші істотні для справи обставини. Аналогічний підхід випливає і з практики Європейського суду з прав людини, який у справах Hunt v. Ukraine та Mamchur v. Ukraine наголошував, що між інтересами батьків та дитини має бути забезпечено справедливу рівновагу, однак особлива увага повинна приділятися саме найкращим інтересам дитини, яка має зростати у безпечному, спокійному та стабільному середовищі.

Отже, у випадку, коли між батьками відсутній самостійний спір щодо проживання дитини, суд у межах справи про розірвання шлюбу вправі залишити дитину проживати з тим із батьків, з ким вона фактично проживає і з ким пов`язане її повсякденне життя.

Як установлено судом, малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , фактично проживає разом із батьком, що прямо визнається і самою матір`ю у її письмовій заяві про розгляд справи за відсутності. При цьому мати не заявляє вимоги про передачу дитини їй, не стверджує, що проживання дитини з батьком суперечить її інтересам, та фактично не оспорює сформований порядок проживання дитини.

Натомість із матеріалів справи вбачається, що саме батько здійснює щоденний догляд за дитиною, забезпечує її харчування, одяг, гігієну, медичний супровід, режим дня, побутову безпеку, навчання, розвиток та належну емоційну підтримку, тобто фактично виконує повний обсяг батьківських обов`язків щодо малолітньої дитини. Це підтверджується Актом від 08.04.2026 та письмовими поясненнями свідків ОСОБА_5 і ОСОБА_6 .

За таких обставин суд доходить висновку, що після розірвання шлюбу місце проживання малолітньої ОСОБА_7 слід залишити разом із батьком, оскільки саме такий порядок відповідає найкращим інтересам дитини, забезпечує для неї сталість середовища проживання, безперервність щоденного догляду, виховання та побутового забезпечення, а також узгоджується з фактичними обставинами справи.

При цьому суд враховує правовий висновок Верховного Суду про те, що визначення місця проживання дитини із батьком, з яким вона безперервно проживала тривалий період, забезпечує її розвиток у безпечному, спокійному і стійкому середовищі та не позбавляє матір її прав і не звільняє від виконання нею батьківських обов`язків.

Щодо вимоги про стягнення аліментів суд виходить із такого.

Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно зі статтями 181, 182, 183, 191 цього Кодексу аліменти присуджуються на користь того з батьків, з ким фактично проживає дитина; на одну дитину вони можуть бути визначені у частці від доходу платника або у твердій грошовій сумі; мінімальний гарантований розмір не може бути меншим ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку; присуджуються аліменти від дня пред`явлення позову.

Відсутність у платника високого чи стабільного доходу сама по собі не звільняє його від законного обов`язку брати участь у матеріальному забезпеченні дитини.

Суд бере до уваги, що в договорі сторони самі визначили розмір щомісячної матеріальної участі матері в утриманні дитини на рівні 10 000 грн, а тому цей документ, хоча й не може бути підставою для стягнення договірного боргу через нікчемність унаслідок недодержання нотаріальної форми, водночас є письмовим доказом того, що саме такий розмір сторони на момент укладення договору вважали співмірним потребам дитини та участі матері у її забезпеченні.

Відповідачка не надала суду належних і достатніх доказів, які б свідчили про повну неможливість сплачувати аліменти або про такі виключні обставини, що об`єктивно унеможливлювали б стягнення аліментів саме у заявленому розмірі.

За цих умов суд вважає обґрунтованою вимогу про стягнення аліментів у твердій грошовій сумі 10 000 грн щомісячно, починаючи з дня подання уточненої позовної заяви.

При цьому суд окремо зазначає, що саме по собі стягнення аліментів з матері не може свідчити про фактичне утримання нею дитини чи належну участь у її щоденному вихованні. Сплата аліментів є лише виконанням передбаченого законом обов`язку того з батьків, хто проживає окремо від дитини, брати участь у її матеріальному забезпеченні. Такий обов`язок не підміняє реального щоденного догляду, виховання, побутового забезпечення, турботи про здоров`я, розвиток, режим дня та безпеку дитини.

Як установлено судом у цій справі, саме батько постійно проживає разом із дитиною, самостійно здійснює її щоденне виховання, догляд і фактичне утримання, тоді як мати проживає окремо та не бере належної системної участі у повсякденному житті дитини. Отже, присудження аліментів у даному випадку не означає, що мати фактично утримує дитину, а лише покладає на неї встановлений законом обов`язок брати участь у матеріальному забезпеченні дитини, яка перебуває на самостійному вихованні та утриманні батька.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до статті 141 ЦПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 141, 263–265, 274, 279, 430 ЦПК України, статтями 110, 112, 141, 150, 157, 160, 161, 180–183, 189, 191 Сімейного кодексу України, статтями 203, 215, 220 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задовольнити частково.

Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , укладений 12.09.2014 року, зареєстрований Красногвардійським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції за актовим записом № 1354, — розірвати.

Після розірвання шлюбу залишити малолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживати разом із батьком, ОСОБА_1 , який самостійно здійснює її щоденне виховання та утримання без участі матері.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , аліменти на утримання малолітньої дитини — ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , — у твердій грошовій сумі 10 000 (десять тисяч) гривень щомісячно, починаючи з дня подання уточненої позовної заяви до суду і до досягнення дитиною повноліття.

В задоволенні решти вимог – відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору 1331,20 грн.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду в тридцятиденний строк з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Федоріщев С.С.