Рішення від 01 червня 2026 р. у справі №947/42051/25 — Київський районний суд м. Одеси

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

_____________________________________________________________________________________________________________________

Справа № 947/42051/25

Провадження № 2/947/699/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.06.2026 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого – судді Петренка В.С.

за участю секретаря – Торгонської В.М.,

представника позивача – Гайдай Я.Ф.,

представника відповідача – Переходова М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу №947/42051/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу,

ВСТАНОВИВ:

05.11.2025 року ОСОБА_1 , через свого представника – адвоката Гайдай Яніну Федорівну, звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу, просить суд стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 загальну суму боргу в розмірі 5607506,04 грн., яка складається із суми основного боргу в розмірі 1879821,00 грн., інфляційних витрат в розмірі 5639,46 грн., та пені у розмірі 3722045,58 грн., а також стягнути судовий збір в розмірі 15140,00 грн.

Позивач посилається на те, що між позивачем та ОСОБА_2 , від імені якої діяв її чоловік ОСОБА_3 , на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В., 19.05.2025 року за реєстровим номером №708 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу 1879821,00 грн., що еквівалентно 45000 доларів США.

Відповідач повинен був повернути таку ж суму грошових коштів не пізніше 01.09.2025 року.

Позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідачів, однак останні борг не повертають.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Київського районного суду м. Одеси Петренку В.С.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 28.11.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу. Розгляд справи призначено в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 02.12.2025 року заяву представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Гайдай Яніни Федорівни про забезпечення позову, подану по цивільній справі №947/42051/25 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу було задоволено частково. Вжито заходи забезпечення позову, а саме накладено арешт на земельну ділянку, площею 0,0214 га, кадастровий номер 5110136900:33:021:0283, реєстраційний номер об`єкта 3141514251101. Заборонено державним реєстраторам прав на нерухоме майно, а також іншим суб`єктам на яких покладено функції державного реєстратора прав на нерухоме майно вчиняти будь-які реєстраційні дії (реєстрація права власності, похідних від права власності речових прав та обтяжень, відкриття розділу в державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав перереєстрація об`єкта нерухомості) відносно вказаного об`єкту нерухомості. В іншій частині вимог заяви було відмовлено.

28.04.2026 року від відповідача ОСОБА_3 надійшли письмові пояснення, відповідно до яких ним зазначено, що позовні вимоги щодо стягнення суми боргу солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не підлягають задоволенню, оскільки 12.05.2025 р. його дружиною, не в інтересах сім`ї, було позичено у ОСОБА_4 в борг 1630000,00 грн., про що було укладено розписку зі строком повернення до 01.08.2025 p.

Вказує, що 19.05.2025 р. з метою врегулювання виниклого боргу перед ОСОБА_4 та виїздом закордон, дружина видала довіреність на нього, посвідчену приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Деордієвою І.В., за реєстровим номером 708.

26.07.2025 р. між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від імені якої діяв ОСОБА_3 , з метою врегулювання боргових зобов`язань дружини, на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Деордієвою І.В., 19 травня 2025 року за реєстровим номером №708, укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 1 879 821 грн., що еквівалентно 45 000 доларів США, що підтверджується договором позики, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О.С., реєстровий номер №3419.

Однак виконати грошові зобов`язання за договором позики укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у простій письмовій формі у вигляді розписки від 12.05.2025 р. дружина не змогла вчасно, у зв`язку з чим у жовтні 2025 року ОСОБА_4 звернувся з позовними вимогами до суду.

21.11.2025 року Київським районним судом м. Одеси у складі головуючого судді Бескровного Я.В. у цивільній справі №947/38543/25 було винесено рішення, яким позовні вимоги були задоволені та стягнуто з ОСОБА_2 1 698 460,00 грн., з яких у якості основної суми боргу 1630 000,00 грн., відсотки 68 460,00 грн., а також судові витрати 15 745,60 грн., зазначене судове рішення набрало законної сили.

Відповідач ОСОБА_3 у письмових поясненнях зазначає, що його дружиною - ОСОБА_2 були позичені грошові кошти в особистих інтересах, а не в інтересах сім`ї, та він діяв виключно за договором доручення (довіреністю), письмову згоду на укладання договору позики він не надавав та діяв виключно в умовах представництва.

28.04.2026 року від представника відповідачки ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення, відповідно до яких вона просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки її чоловік діяв виключно в рамках правовідносин з представництва, згоди на укладення договору позики не надавав, договір був укладений не в інтересах сім`ї. Крім того вимоги щодо стягнення інфляційних витрат та пені не підлягають задоволенню.

У підготовчому засіданні 28.04.2026 року судом протокольною ухвалою було закрито підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні 02.06.2026 року представник позивача позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

У судовому засідання 02.06.2026 року представник відповідача ОСОБА_2 позовні вимоги не визнав та у їх задоволенні просив відмовити.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом у судовому засіданні, відповідно до довіреності від 19.05.2025 року ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_3 представляти її інтереси.

Судом встановлено, що між позивачем та ОСОБА_2 , від імені якої діяв її чоловік ОСОБА_3 , на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В., 19.05.2025 року за реєстровим номером №708 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач передав відповідачу 1879821,00 грн., що еквівалентно 45000 доларів США.

Відповідно до п.4 Договору, позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів не пізніше 01.09.2025 року, відповідно до умов цього Договору та який може бути продовжений за взаємною згодою сторін.

Відповідно до п.9 Договору, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики (її частину), він зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу, а також пеню у розмірі 3% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідачів, однак останні борг не повертають.

Згідно рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.11.2025 року у цивільній справі №947/38543/25 позовні вимоги ОСОБА_4 були задоволені та стягнуто з ОСОБА_2 1 698 460,00 грн., з яких у якості основної суми боргу 1630 000,00 грн., відсотки 68 460,00 грн., а також судові витрати 15 745,60 грн.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є зокрема змагальність сторін та диспозитивність.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).

Відповідно до частини першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зазначено, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона; таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Правовий аналіз частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об`єктивний підхід, оскільки він не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов`язаною особою, якщо об`єктивно цей договір було укладено в інтересах сім`ї та одержане майно було використано в інтересах сім`ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів.

За таких обставин суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з`ясовувати, чи надавав інший з подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 28 серпня 2019 року у справі № 638/20603/16 (провадження № 61-26089св18), від 08 квітня 2020 року у справі № 361/7130/15-ц (провадження № 61-1843св20), від 21 липня 2021 року у справі № 361/5840/19 (провадження № 61-259св21), від 16 лютого 2022 року у справі № 520/6471/17 (провадження № 61-16118св20).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Частиною другою статті 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи № 464/3790/16-ц.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Суд погоджується з доводами позивача та поясненнями ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що договір позики з позивачем від 26.07.2025 року був укладений ОСОБА_2 , від імені якої діяв її чоловік ОСОБА_3 , на підставі довіреності. При цьому, дружиною ОСОБА_3 - ОСОБА_2 були позичені грошові кошти в особистих інтересах, а не в інтересах сім`ї, та ОСОБА_3 діяв виключно за договором доручення (довіреністю), письмову згоду на укладання договору позики він не надавав, розписку не писав та діяв виключно в умовах представництва.

При цьому, будь-яких доказів витрачання грошових коштів відповідачами, у випадку дійсного їх отримання від позивача саме в інтересах сім`ї, в матеріалах справи відсутні, позивачем таких доказів надано не було.

Також, суд зазначає, що при цьому саме по собі зазначення мети використання коштів у борговій розписці без доведення відповідного їх витрачання не свідчить про укладення договору позики в інтересах сім`ї.

Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість. Відповідно до частини 3 статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 статті 13 цього Кодексу.

Добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосовуваних засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Аналізуючи частину 2 статті 13 ЦК України можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб,є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості врівноваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, поняття "добросовісність" ототожнюється із поняттям "безвинність" і навпаки, "недобросовісність" із "виною". Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина 3 статті 39 ЦК України), а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Суд зауважує, що добросовісність є однією із основоположних засад цивільного законодавства (пункт шостий статті 3 ЦК). Принцип добросовісності передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. Дії учасників цивільних відносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Суд також враховує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керувався однією з аксіом цивільного судочинства: «Рlacuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Отже, неправомірна мета та недобросовісна і суперечлива поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підстави та умови надання захисту судом.

При цьому суд враховує, що інших належних та допустимих доказів отримання ОСОБА_2 , від імені якої діяв її чоловік ОСОБА_3 в інтересах сім`ї грошових коштів від позивача, останнім надано не було, а тому, з урахуванням стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний, суд дійшов висновку, що в частині вимог про стягнення заборгованості за договором позики позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу є необґрунтованим і недоведеним і тому в цій частині задоволенню не підлягає.

У даному випадку суд вважає доведеним належними та допустимими доказами факт укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору позики від 26.07.2025 року, згідно якого остання отримала у борг 1879821,00 грн., та своїх зобов`язань по поверненню грошей не виконала, тому зобов`язання, у відповідності до вимог законодавства повинно бути виконано боржником – відповідачкою по справі - ОСОБА_2 та з останньої підлягає до стягнення на користь позивача сума основного боргу в розмірі 1879821,00 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних витрат в розмірі 5639,46 грн., та пені у розмірі 3722045,58 грн.

Згідно п.18 прикінцевих та перехідних положень Цивільного Кодексу України У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

У даній справі, встановлено, що позивач (позикодавець) просив стягнути з позичальника інфляційні витрати в розмірі 5639,46 грн. та пеню у розмірі 3722045,58 грн. під час дії в Україні воєнного стану.

Судом враховано, що законодавець на рівні акту цивільного законодавстві (п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України) передбачив спеціальний випадок звільнення від обов`язку позичальника сплатити неустойку (штраф, пеню) за прострочення виконання грошового зобов`язання за договором. Такий обов`язок припиняється без його виконання.

Відповідно до вимог закону такі нарахування підлягають списанню кредитодавцем, а отже у задовленні позовних вимог у цій частині слід відмовити.

У зв`язку з частковим задоволенням позову, з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача слід стягнути понесені судові витрати пропорційно задоволеним вимогам, що становить судовий збір в розмірі 5277,93 грн.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) суму основного боргу в розмірі 1879821,00 грн.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір в розмірі 5277,93 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення.

Повний текст рішення складено 15.06.2026 року.

Суддя В. С. Петренко