Постанова від 08 червня 2026 р. у справі №464/2524/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 464/2524/24 Головуючий у 1 інстанції: Данилів Є.О.

Провадження № 22-ц/811/520/26 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,

секретаря Гаврилюк Я.Ю.

з участю представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Райхеля Р.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Дмитренко Оксани Сергіївни на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2025 року в складі судді Даниліва Є.О. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Репети Орисі Михайлівни, ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації,-

встановив:

У квітні 2024 року позивач ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Репети О.М., ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів дарування та скасування державної реєстрації.

Вимоги обгрунтовані тим, що 09.04.2010 уклав з ОСОБА_3 два договори позики, відповідно до яких позивач передав грошові кошти за одним договором в розмірі 2 775 500, 00 грн (два мільйони сімсот сімдесят п`ять тисяч п`ятсот гривень), розписка від 09.04.2010 на строк до 09 липня 2010 року ( п. 2. Договору) та за іншим договором в розмірі 2 775 500, 00 грн. (два мільйони сімсот сімдесят п`ять тисяч п`ятсот гривень), розписка від 09.04.2010 на строк до 31 грудня 2010 року (п. 2 договору).

Факт одержання грошей підтверджується розписками, які були власноруч написані відповідачем.

Рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 24.04.2014 у справі №464/266/14-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 09.04.2010 та борговими розписками до них від 09.04.2010 та 21.09.2010, на загальну суму 9 749 158 гривень , а також понесені судові витрати в розмірі 3 441 гривень.

З матеріалів виконавчого провадження №72871608 щодо виконання рішення у справі №464/266/14-ц ОСОБА_2 стало відомо, що 19 грудня 2013 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування відчужив на користь ОСОБА_4 земельну ділянку кадастровий номер 4623688200:09:000:0211. Договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. за реєстровим номером №3384.

Також, 19 грудня 2013 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування відчужив на користь ОСОБА_4 земельну ділянку кадастровий номер 4623688200:09:000:0266. Договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. за реєстровим номером №3388.

Звертає увагу на те, що відчуження майна відбувалось на етапі після того, як у позичальника почала виникати прострочена заборгованість і припинилась сплата періодичних платежів.

При цьому ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є родичкою (матір`ю) ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), яка є дружиною ОСОБА_3 .

Покликаючись на статті 3, 12, 13, 203, 215 ЦК України, просив визнати поважними причини пропуску строків позовної давності та поновити їх, визнати недійсними з мотивів їх фраудаторності укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договору дарування від 19.12.2013 земельної ділянки кадастровий номер 4623688200:09:000:0211, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. за реєстровим номером №3384 та договору дарування від 19.12.2013 земельної ділянки з кадастровим номером 4623688200:09:000:0266, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М., внесений до реєстру за номером №3388, а також припинити/скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на такі земельні ділянки.

Оскаржуваним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування земельної ділянки, площею 0,0417 га, розташованої за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0211 від 19.12.2013р., зареєстрований в реєстрі № 3384 та скасувати державну реєстрацію права власності на дану земельну ділянку та договору дарування земельної ділянки, площею 0,0498 га, розташованої за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0226 від 19.12.2013р., зареєстрований в реєстрі № 3388 та скасувати державну реєстрацію права власності на дану земельну ділянку - відмовлено.

Додатковим рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 25 листопада 2025 року заяву представника відповідача ОСОБА_3 – адвоката Райхель Р.П. про ухвалення додаткового рішення у справі в частині стягнення судових витрат по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Репета Орися Михайлівна, ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними - задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати на правничу допомогу у розмірі 15000,00 (п`ятнадцять тисяч гривень 00 коп.) грн.

Рішення оскаржила представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Дмитренко О.С., з висновками суду не погоджується.

Покликаючись на норми процесуального права, зазначає, що треті особи без самостійних вимог мають майже всі права учасників справи, включаючи право подавати пояснення та ставити питання іншим учасникам, у своїх правах відрізняються від відповідача у справі лише відсутністю свого права подати зустрічний позов.

Поряд з цим, третя особа ОСОБА_4 не скористалася жодним із своїх прав, не була присутня на судових засіданнях, не цікавилася розглядом справи, не подавала жодних заперечень, хоча не була обмежена у таких правах.

Враховуючи наведене, твердження суду про те, що незалучення співвідповідачів до участі у справі позбавляє їх права на вчинення процесуальних дій, які передбачені законом, не знаходить свого підтвердження.

Вважає, що залучення третьої особи не замінює відповідальність відповідача перед позивачем.

Покликаючись на судову практику, зазначає, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення.

При цьому, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом чи договором, але є ефективним та не суперечить закону, то порушені право чи інтерес позивача підлягають захисту обраним ним способом.

Обгрунтовуючи поважність пропуску позовної давності на оскарженя спірних договорів, зазначає, що лише 07.12.2023 дізнався про укладення таких відповідачем.

Просить суд скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

12.05.2026 на адресу апеляційного суду надійшов відзив представника ОСОБА_7 на апеляційну скаргу, у якому заперечуючи доводи апеляційної скарги, просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх представників учасників справи, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи із такого.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до приписів частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна людина має можливість безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав. Це право гарантується частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій зазначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, підлягає встановленню, яким чином наслідки такого правочину вплинули або можуть вплинути на права та інтереси цієї особи, оскільки звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направлене на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

Також необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

В свою чергу, пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється у порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Зважаючи на те, що позивач оспорює договори дарування земельних ділянок, стороною яких він не є, однак, вважає, що такими порушено його майнові права, тому є заінтересованою особою, суд дійшов висновку, що у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, тому належними відповідачами є сторони оспорюваних договорів.

Іншими словами, оскільки заявлені позивачем вимоги безпосередньо стосуються прав та обов`язків сторін оспорюваного правочину, а саме дарувальника ОСОБА_3 та обдарованої ОСОБА_4 , такі вимоги не можуть бути розглянуті і вирішені судом без залучення їх відповідачами у справі, оскільки лише за наявності належних відповідачів у справі суд у змозі вирішувати питання про обґрунтованість чи необґрунтованість позовних вимог, без залучення таких належних відповідачів позовні вимоги не можуть бути вирішені.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) зазначено, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Незалучення співвідповідачів до участі у справі позбавляє їх права на вчинення процесуальних дій, які передбачені законом, зокрема, можливості подання відзиву на позовну заяву, зустрічного позову, заяви про застосування позовної давності тощо.

Разом з тим, наведені обставини не перешкоджають заявнику звернутись із новим позовом, визначившись із належним суб`єктним складом відповідачів.

Щодо застосування строків позовної давності та клопотання позивача про визнання поважними причин пропуску строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, суд вказав, що сплив позовної давності може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у разі встановлення судом його обґрунтованості, тому враховуючи наявність підстав для відмови в задоволенні позову по суті, суд не вбачав підстав для застосування позовної давності.

Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі, судові витрати залишено за позивачем.

При вирішенні спору суд врахував правові висновки касаційного суду, зокрема, викладені Верховним Судом у постанові від 31.05.2023 у справі № 331/5317/21.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення колегія суддів виходить з такого.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Таким чином, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).

Судом встановлено, що 09.04.2010 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено два договори позики, відповідно до яких позивач передав грошові кошти за одним договором в розмірі 2 775 500, 00 грн (два мільйони сімсот сімдесят п`ять тисяч п`ятсот гривень), розписка від 09.04.2010 на строк до 09.07.2010 ( п. 2. Договору), та за іншим договором кошти в розмірі 2775500,00 грн. (два мільйони сімсот сімдесят п`ять тисяч п`ятсот гривень), розписка від 09.04.2010 на строк до 31.12.2010 (п. 2 договору).

Заочним рішенням Сихівського районного суду міста Львова від 24.04.2014 у справі №464/266/14-ц позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 09.04.2010 та борговими розписками до них від 09.04.2010 та 21.09.2010 на загальну суму 9 749 158 гривень та понесені судові витрати в розмірі 3 441 гривень.

На виконання судового рішення видано виконавчий лист.

25.09.2023 на підставі заяви стягувача, приватний виконавець Маковецький З.В. відкрив виконавче провадження за виконавчим листом від 23.06.2014, виданим Сихівським районним судом м. Львова по справі №464/266/14-ц.

В свою чергу, 19 грудня 2013 року ОСОБА_3 , від імені котрого на підставі довіреності, посвідченої 25.11.2013 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. діяла ОСОБА_8 , уклав договір дарування, за яким подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0417 га, розташовану за адресою: Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0211. Земельна ділянка для ведення садівництва належала ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД №512850, виданого 12.06.2008 Управлінням земельних ресурсів у Пустомитівському районі Львівської області на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки ВКІ №586732 від 08.04.2008, реєстр. № 773.

Відповідно до п.2.2. Договору дарування земельної ділянки, згідно Висновку про вартість земельної ділянки, який міститься у Звіті про експертну грошову оцінку земельної ділянки, складеному 29.10.2013 ТзОВ «Термін Лтд», ринкова вартість ділянки становить 16267,00 грн. Сторони оцінили дарунок в 17000 грн. (пункт 2.1. договору).

Договір дарування земельної ділянки було посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. і зареєстровано в реєстрі за №3384.

Крім цього, 19 грудня 2013 року ОСОБА_3 , від імені котрого на підставі довіреності, посвідченої 25.11.2013 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. діяла ОСОБА_8 , уклав договір дарування, за яким подарував ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0498 га, розташовану за адресою: Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0266. Земельна ділянка для ведення садівництва належала ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №674152, виданого 10.06.2011 Управлінням Держкомзему у Пустомитівському районі Львівської області на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки реєстр №1594 від 02.12.2009, ВММ №008909.

Відповідно до п.2.2. Договору дарування земельної ділянки, згідно Висновку про вартість земельної ділянки, який міститься у Звіті про експертну грошову оцінку земельної ділянки, складеному 29.10.2013 ТзОВ «Термін Лтд», ринкова вартість ділянки становить 19158,00 грн. Сторони оцінили дарунок в 20000 грн. (пункт 2.1. договору).

Договір дарування земельної ділянки було посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Репетою О.М. і зареєстровано в реєстрі за №3388.

Таким чином, відповідач ОСОБА_3 уклав два договори дарування земельних ділянок, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0211 та кадастровий номер: 4623688200:09:000:0226, при цьому, позивач вважає, що відчуження майна відповідача відбулось після того, як у нього почала виникати прострочена заборгованість і припинилась сплата періодичних платежів, тому просив визнати недійсними з мотивів їх фраудаторності укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договори дарування земельних ділянок від 19.12.2013 та припинити/скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на такі земельні ділянки.

Колегія суддів виходить з того, що правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

У Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило, при цьому, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Згідно із ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положеннями ст. 204 УК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, допоки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Відповідна практика є усталеною, з огляду на постанову ВП ВС від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), постанову КЦС ВС від 28.07.2021 у справі №759/24061/19.

Відповідно до ст.ст. 215, 216 ЦК України, правом оспорювати правочин законодавець наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, заінтересованих (третіх) осіб, що не є сторонами правочину.

Таким чином, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вказаним правочином.

При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі №905/1227/17).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. (Постанова ОП КЦС ВС від 05.09.2019 у справі №638/2304/17).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі №910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені оспорюваним договором, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Договір, який укладений з метою уникнути виконання наявного зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку. Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Будь який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

В свою чергу, позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).

Так, за загальним правилом, договір як універсальний регулятор приватних відносин, є підставою для встановлення (зміни чи припинення) приватних прав і обов`язків та інших наслідків саме для його сторін.

Тобто, по-перше, регулююча сила договору стосується його сторін.

По-друге, в певних випадках не сторона договору може наділятися правами та обов`язками (наприклад, стаття 636 ЦК України, частина перша статті 816 ЦК України).

По-третє, законодавець в окремих випадках, з урахуванням того, що інші особи (не сторони договору) не можуть ігнорувати існування договору між сторонами, а також фактичне та правове становище, яке є його результатом, передбачає спеціальні правила при «інтервенції» в «чужі» договірні відносини.

Про зазначене йдеться у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі №396/269/18.

В свою чергу, сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач (ст. 48 ЦПК України).

Натомість сторони та треті особиє учасниками справи у справах позовного провадження (ст. 42 ЦПК України).

Колегія суддів виходить з того, що відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (провадження № 14-626цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (провадження № 14-61цс19, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (провадження № 14-94цс19) та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

За наведених обставин і сталої судової практики Верховного Суду можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.

Так, учасники справи - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення.

Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Таким чином, визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача, за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті, є підставою для відмови в задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом сторін.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_2 оскаржує договори (правочини) дарування, стороною яких не є, при цьому, звернувшись до суду відповідачем визначив лише ОСОБА_8 , як особу яка подарувала за спірними договорами земельні ділянки іншій особі.

Таким чином, інша сторона оспорюваних договорів, а саме обдаровувана ОСОБА_4 , яка за такими набула у власність дві земельні ділянки кадастровий номер: 4623688200:09:000:0211 та кадастровий номер: 4623688200:09:000:0266, як особа, щодо якої правові наслідки недійсності договорів матимуть безпосереднє значення, не залучена до участі у справі як відповідач, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог та правильно враховано судом першої інстанції.

Не може залишатися поза увагою суду і те, що позивач також просить про скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки кадастровий номер 4623688200:09:000:0211 та кадастровий номер 4623688200:09:000:0226, які як зазначалося вище належать ОСОБА_4 , при цьому, особу, яка є власником таких ділянок до участі у справі не залучив, а також безпосередньої вимоги до останньої не пред`явив.

В свою чергу, розпорядившись на власний розсуд своїми процесуальними правами та визначивши коло учасників справи, до яких пред`являються позовні вимоги, сторона позивача і надалі вважає, що суб`єктний склад спірних правовідносин є правильним.

Не заслуговують на увагу у цьому контексті доводи апеляційної скарги, які зводяться до процесуальних можливостей і статусу третіх осіб у справі, оскільки навіть активна реалізація третіми особами своїх процесуальних прав не взмозі змінити суб`єктний склад учасників спору, а також покласти матеріально-правову відповідальність на таких, тобто за рахунок третіх осіб задовольнити вимоги позивача.

Колегія суддів звертає увагу на помилковість доводів скарги про те, що оскільки ОСОБА_4 , як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, мала процесуальну можливість подати свої заперечення проти позову, тому висновок місцевого суду про те, що незалучення її як співвідповідача до участі у справі позбавляє її права на вчинення процесуальних дій, які передбачені законом, не знаходить свого підтвердження, є необґрунтованим та суперечить вимогам процесуального закону.

У постанові КЦС ВС від 04.12.2024 у справі № 592/13042/21 зроблено висновок, що суд не може вирішувати питання обґрунтованості позовних вимог по суті без залучення до розгляду справи належного відповідача.

Таким чином, вирішувати вимоги щодо особи, яка не залучена до участі у справі в якості відповідача є процесуальним порушенням та самостійною підставою для відмови у позові з підстав неналежного суб`єктного складу.

Зважаючи на те, що договори дарування земельної ділянки, площею 0,0417 га, розташованої за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0211 від 19.12.2013 та земельної ділянки, площею 0,0417 га, розташованої за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, Чишківська сільська рада, кадастровий номер: 4623688200:09:000:0226 від 19.12.2013, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , вирішення даного спору без залучення ОСОБА_4 співвідповідачем є неможливим.

Таким чином, з метою уникнення будь якої преюдицієї у майбутньому, колегія суддів не надає правової оцінки доводам апеляційної скарги, які стосуються суті спірних правовідносин.

Враховуючи наведене, питання обґрунтованості позовних вимог по суті, без залучення до розгляду справи належного співвідповідача ОСОБА_4 , не може вирішуватися, відтак правова оцінка доказів, а також самі докази, які пред`явлені на обгрунтування чи заперечення позовних вимог, у межах даної справи не мають правового значення.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті чи для закриття провадження у справі. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та приймає рішення щодо суті заявлених до належного відповідача вимог (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 40), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 39)).

Також колегія суддів погоджується з тим, що сплив позовної давності може підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у разі встановлення судом його обґрунтованості, однак, оскільки судом встанволено наявність підстав для відмови в задоволенні позову по суті, колегія суддів не вбачає підстав для застосування наслідків позовної давності, а також підстав для визнання поважними причин пропуску такої.

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому рішення суду необхідно залишити без зміни відповідно до положень статті 375 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 258, 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383 ЦПК України, суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Дмитренко Оксани Сергіївни – залишити без задоволення.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 07 листопада 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений10 червня 2026 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М. Копняк