Постанова від 15 червня 2026 р. у справі №260/9969/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 260/9969/25 пров. № А/857/15795/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Довгої О. І.,

Запотічного І. І.,

розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року (головуючий суддя Микуляк П.П.), ухвалене у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи у справі № 260/9969/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В :

08.12.2025 ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення інспектора прикордонної служби першої категорії 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” (тип Б) відділу прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” (тип Б) штаб-сержант ОСОБА_2 про відмову в перетині державного кордону України від 15.11.2025 р. щодо громадянина України ОСОБА_1 .

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року позов задоволено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем при спробі перетину кордону документи у повній мірі підтверджували факт самостійного виховання та утримання позивачем неповнолітньої дитини, тому відповідач протиправно відмовив йому у перетині кордону та прийняв немотивоване рішення, внаслідок чого таке підлягає скасуванню.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Військова частина НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) подала апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року та відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що Правила перетинання державного кордону громадянами України передбачають виключний перелік підстав для перетину державного кордону військовозобов`язаними у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, та документи, які подаються для їх підтвердження, що позивачем зроблено не було. Так, у зв`язку з тим, що ОСОБА_3 не надав на паспортний контроль рішення суду про позбавлення ОСОБА_4 батьківських прав або рішення суду яким встановлено факт здійснення ним самостійного виховання дитини віком до 18 років було прийнято рішення про відмову у перетині державного кордону України.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.

Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України не відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України.

Позивач перебуває на обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується витягом електронного військово-облікового документу ОСОБА_1 із застосунку “Резерв+” із відміткою про наявність відстрочки до завершення мобілізації.

Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) від 07.07.2017 р. батьком є ОСОБА_1 .

Відповідно до свідоцтва про народження ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) від 27.12.2022 р. батьком є ОСОБА_1 .

Згідно з рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 25 липня 2024 року в справі № 304/1207/24 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 30 серпня 2015 року у виконкомі Кам`яницької сільської ради Ужгородського району Закарпатської області, актовий запис № 214 розірвано та визначено місце проживання доньки ОСОБА_5 та сина ОСОБА_6 разом з батьком - ОСОБА_1 .

Ухвалою Перечинського районного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року в справі № 304/1207/24 роз`яснено третій абзац резолютивної частини рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 25 липня 2024 року у цивільній справі № 304/1207/24 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання малолітніх дітей, що визначення місця проживання доньки ОСОБА_5 та сина ОСОБА_6 разом з батьком - ОСОБА_1 за своєю правовою природою є залишенням дітей після розірвання шлюбу на вихованні та утриманні батька ОСОБА_1 .

15 листопада 2025 року ОСОБА_1 прибув до міжнародного пункту пропуску для пішохідного сполучення “Малі Селменці” Ужгородського району Закарпатської області для перетинання державного кордону на виїзд з України, як особа яка самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду.

Під час здійснення прикордонного контролю позивачем було надано наступні документи: паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 , виданий 12.04.2018 р. на ім`я ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_5 ; свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 видане на ім`я ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , копію рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 25 липня 2024 року по справі № 304/1207/24 та копію ухвали Перечинського районного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року по справі № 304/1207/24; витяг електронного військово-облікового документу ОСОБА_1 із застосунку “Резерв+” із відміткою про наявність відстрочки до завершення мобілізації.

Рішенням начальника інспектора прикордонної служби першої категорії 3 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_1 ” (тип Б) відділу прикордонної служби “ ІНФОРМАЦІЯ_2 ” (тип Б) штаб-сержантом ОСОБА_2 від 15.11.2025 р. позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону України.

В причинах винесення такого рішення зазначено: відсутні підстави для перетину ДКУ.

Вважаючи прийняте рішення від 15.11.2025 р. протиправним, та таким, що порушує його право на вільне пересування, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, спір виник у зв`язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.

Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Ця стаття також передбачає, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки.

Так, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до статті 17 та 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Цей конституційний обов`язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII (далі також Закон № 3857-XII) громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

Відповідно до частини 3 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Згідно пункту 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.

Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у подальшому строк дії воєнного стану в Україні продовжений до дня розгляду справи.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, у зв`язку з військовою агресією РФ проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом, у подальшому строк проведення загальної мобілізації продовжений до дня розгляду справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Згідно із ч. 14 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі також Закон № 3543-XII) (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Частиною 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян, як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.

Так, Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.

Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/2850/22.

Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Загальний порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 (далі - Правила № 57), згідно з пунктом 2 якого у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.

Водночас, окремі категорії груп осіб, яким дозволений перетин Державного кордону України у разі введення в Україні надзвичайного або воєнного стану, визначено п. 2 Правил № 57 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин пункт 2 Правил обмежувався підпуктом 2-20).

Аналіз вказаних норм чинного законодавства дає підставу суду апеляційної інстанції дійти висновку, що наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожнім наявності права виїзду за межі України.

Особи, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації, а також у кожному конкретному випадку особи, які не підлягають призову у разі перетину ними кордону, зобов`язані подавати підтверджуючі документи.

Як убачається з матеріалів справи та наведених позивачем доводів, позивач при спробі перетину державного кордону посилався на те, що він самостійно виховує дитину віком до 18 років, а тому має право на перетин державного кордону України під час воєнного стану.

Відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 23 Закону № 3543-XII призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Як це встановлено судом першої інстанції, позивач є батьком неповнолітніх дітей - ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) та ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), а місце проживання дітей визначено з батьком на підставі рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 25 липня 2024 року в справі № 304/1207/24, яке набрало законної сили, а ухвалою Перечинського районного суду Закарпатської області від 05 листопада 2024 року в справі № 304/1207/24 роз`яснено, що визначення місця проживання доньки ОСОБА_5 та сина ОСОБА_6 разом з батьком - ОСОБА_1 є залишенням дітей після розірвання шлюбу на вихованні та утриманні батька ОСОБА_1 .

Крім того, позивачем було надано витяг електронного військово-облікового документу ОСОБА_1 із застосунку “Резерв+”, який підтверджує наявність у нього відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Суд першої інстанції задовольняючи вимоги позивача вважав, що вищевказані документи у повній мірі підтверджували факт самостійного виховання та утримання позивачем неповнолітньої дитини, та дають право позивачу перетнути державний кордон.

Проте, суд апеляційної інстанції не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції та зазначає таке.

Апеляційний суд вважає, що хоч ані Законами № 3857-XII та № 3543-ХІІ, ані Правилами № 57 не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років, водночас під час перетину кордону і прийняття рішення про дозвіл чи відмову у перетині кордону врахуванню підлягають норми Сімейного кодексу України щодо регулювання питання виховання батьків своїх дітей.

Так, стаття 12 Закону України «Про охорону дитинства» конкретизує, що на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до частини шостої статті 7 Сімейного кодексу України однією з загальних засад регулювання сімейних відносин є рівність прав та обов`язків жінки і чоловіка. Це принципове положення конкретизовано у статті 141 Сімейного кодексу України щодо жінки та чоловіка як матері та батька дитини.

Згідно статей 141, 150, 153, 155 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Водночас, статтею 165 Сімейного кодексу України визначено право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має один з батьків.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Так, з матеріалів справи убачається, що за рішенням суду після розірвання шлюбу, визначено місце проживання доньки ОСОБА_5 та сина ОСОБА_6 разом з батьком - ОСОБА_1 .

Разом з тим колегія суддів апеляційного суду зазначає, що реєстрації проживання/перебування дітей позивача з ним за однією адресою не є безумовним доказом того, що позивач як батько самостійно виховує своїх неповнолітніх дітей. Докази того, що колишня дружина позивача не бере участі у вихованні дітей, в матеріалах справи відсутні.

При прийнятті рішення судом апеляційної інстанції враховано, що відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ), одинокою матір`ю є жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.

У постанові від 13.06.2018 у справі № 822/2446/17 Верховний Суд вказав, що правовий статус поняття одинокого батька не врегульований законодавством, водночас є можливим застосовування аналогії поняття одинокої матері, тлумачення якого зазначено у Постанові Пленуму ВСУ. Отже, для набуття статусу одинока матір, одинокий батько, необхідні 2 факти: не перебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір`ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.

Системний аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє суду апеляційної інстанції дійти висновку, що батька можна визнати таким, що виховує дитину без матері тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов`язок щодо виховання дитини, зокрема, позбавлення матері батьківських прав, визнання безвісно відсутньою чи померлою. Саме по собі розірвання шлюбу та реєстрація місця проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері.

Так, колегія суддів апеляційного суду зазначає, що матеріали справи не містять доказів того, що колишня дружина позивача не бере участі у вихованні їхніх дітей, рішення про позбавлення батьківських прав матері, визнання її безвісно відсутньою чи померлою в матеріалах справи відсутні, отже підстав вважати позивача таким, що виховує дітей до 18 років самостійно немає.

Враховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку, що у спірному випадку рішення про відмову у перетині державного кордону України громадянину України, який досяг 16-річного віку прийняте в межах та на підставі наданих повноважень, таке рішення відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.

Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Слід зазначити, що незважаючи на встановлений частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, позивач не звільняється від свого обов`язку, визначеного частиною 1 згаданої статті щодо доведення тих обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що подані позивачем документи не надавали йому права виїзду за межі території України, а відтак оскаржуване рішення відповідачем прийнято з дотриманням чинного законодавства та принципів, передбачених ст.2 КАС України, та є правомірним, тому відсутні правові та фактичні підстави для задоволення позову.

Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29)

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неправильно застосував норми матеріального права, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким у задоволенні позову необхідно відмовити.

Керуючись статтями 241, 243, 286, 308, 311, 317, 321, 325, Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) задовольнити.

Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 10 лютого 2026 року у справі № 260/9969/25 скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України) про визнання протиправним та скасування рішення відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар

судді О. І. Довга

І. І. Запотічний