Рішення від 30 квітня 2026 р. у справі №607/22937/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.05.2026 Справа №607/22937/25 Провадження №2/607/2516/2026

місто Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого – судді – Якімця Т.І.,

за участю секретаря судового засідання – Трембач С.О.,

за участі представника позивача – адвоката Ярмуся В.Д.

під час розгляду у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Тернополі за правилами загального позовного провадження цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Ярмусь Віктор Дмитрович, до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним

У С Т А Н О В И В :

І. Описова частина

1. Стислий зміст позовної заяви

03 листопада 2025 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 – адвокат Ярмусь В.Д. – звернувся до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з цивільним позовом до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу № 007 від 13 серпня 1999 року дійсним.

В обґрунтування позовних вимог представник позивачів – адвокат Ярмусь В.Д. – зазначив, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на Західній універсальній товарній біржі розвитку ринку (далі також – ЗУТБРР) було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна

від 13 серпня 1999 року № 007 (надалі – Договір), а саме: двокімнатної квартири, загальною площею 50 кв.м., житловою площею 29,4 кв.м., за адресою:

АДРЕСА_1 . Адвокат вказує, що квартира належала продавцеві на праві особистої власності на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого Другою Тернопільською державною нотаріальною конторою 19 листопада 1997 року за реєстром № 6769 та записаного в реєстрову книгу за № 6839. Квартира продана за 25 000 (двадцять п`ять тисяч) грн, які продавець отримала у повному обсязі ще до підписання Договору. Крім того, у Договорі зазначено, що відповідно до статті 227 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі – ЦК УРСР) цей Договір підлягає реєстрації в Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації. На виконання вимог статті 15 Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 року

№ 1956-ХІІ (далі – Закон № 1956) Договір було зареєстровано на ЗУТБРР у «Журналі реєстрації біржових операцій з нерухомістю» 13 серпня 1999 року за № 007. У Договорі зазначено, що він подальшому нотаріальному посвідченню не підлягає. У позові також зазначено, що оспорюваний Договір зареєстровано у Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації 19 серпня

1999 року та видано реєстраційні посвідчення на ім`я ОСОБА_1 частину квартири та на ім`я ОСОБА_2 частину вказаного об`єкта нерухомого майна.

Крім того, адвокат посилається на те, що позивачі не можуть розпорядитись своєю власністю, а саме: цією квартирою, отримати витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оформити договір купівлі-продажу у приватного нотаріуса чи вчинити будь-які інші дії, адже Договір не посвідчений нотаріально, що є підставою для звернення з даним позовом щодо визнання Договору дійсним, оскільки є власниками квартири: користуються і проживають в ній з 01 жовтня 1999 року.

2. Стислий зміст відзиву, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив

Відповідач ОСОБА_3 своїм правом на відзив, що передбачене статтею 178 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), не скористалася.

3. Процесуальні дії та хронологія руху справи в суді

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 10 листопада 2025 року відкрито провадження у цій цивільній справі та постановлено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

Протокольною ухвалою від 11 березня 2026 року закрито підготовче судове засідання та призначено справу до розгляду по суті.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 – адвокат Ярмусь В.Д. – позов підтримав та висловив прохання його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явилася з невідомих суду причин, хоча про місце, день та час розгляду справи повідомлялася належним чином.

Статтею 128 ЦПК України унормовано особливості виклику учасників справи у судове засідання судовими повістками про виклик.

Верховний Суд, аналізуючи приписи пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України, зазначив, що відмітка про відсутність особи за адресою місця проживання вважається врученням судової повістки цій особі, отже, наведена норма права дає підстави вважати, що врученою судова повістка вважається в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження (постанова від 30 листопада 2022 року, справа № 760/25978/13-ц).

Згідно з частиною четвертою статті 223 ЦПК України у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Тож суд вважає за можливе проведення судового засідання за відсутності учасників справи, оскільки наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та прийняття законного і обґрунтованого рішення.

Такий висновок суду кореспондує з висновком Верховного Суду, який полягає у тому, що у випадку якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (постанова від 01 жовтня 2020 року, справа № 361/8331/18).

Відтак, суд вважає, що відповідач про дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, а тому, відповідно до статті 280 ЦПК України, справу слід вирішити на підставі наявних доказів та постановити заочне рішення.

Крім того, суд зазначає, що у зв`язку з неявкою учасників справи, беручи до уваги приписи частини другої статті 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши докази у справі в їх сукупності, суд встановив наступні обставини справи.

ІІ. Мотивувальна частина

1. Фактичні обставини встановлені судом.

Судом встановлено, що 13 серпня 1999 року було укладено Договір, підписаний

ОСОБА_4 , яка діяла від імені неповнолітньої ОСОБА_3 , та ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2 , інтереси якого представляла його мати. За Договором продавець продав, а покупці спільно купили квартиру під номером АДРЕСА_2 із загальною площею 50 кв.м., яка і складається з двох кімнат, житловою площею 29,4 кв.м. Квартира належала продавцю на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, посвідченого Другою Тернопільською державною нотаріальною конторою 19 листопада 1997 року за реєстром № 6769 та записаного в реєстрову книгу за номером № 6839, домоволодіння АДРЕСА_3 . За домовленістю сторін Договору ціна об`єкта нерухомого майна склала 25 000 грн. Договір було підписано в присутності уповноваженої особи ЗУТБРР та на підставі статті 15 Закону № 1956 та зареєстровано на ЗУТБРР за №007 від 13 серпня 1999 року (а.с. 11).

Згідно реєстраційних посвідчень Тернопільського міського бюро технічної інвентаризації, записаних в реєстрову книгу за № 6839 від 19 серпня 1999 року, квартира АДРЕСА_2 по частини зареєстрована за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі Договору (а.с. 12).

27 серпня 1999 року Тернопільським міським бюро технічної інвентаризації було виготовлено технічний паспорт на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 50 кв.м., житловою площею 29,4 кв.м., реєстровий № 6839, на ім`я

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 13 – 15).

Відповідно до будинкової книги для прописки громадян, які проживають за адресою АДРЕСА_1 , за цією адресою з 01 жовтня 1999 року зареєстровані

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 16 – 18).

25 жовтня 2007 року між ПП «ЮВ-Сервіс» та ОСОБА_1 був укладений договір на проведення робіт з влаштування автономної (індивідуальної) системи теплопостачання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 21, 22).

Приватним науково-проектно-виробничим підприємством «Євростиль» було виготовлено робочий проект реконструкції системи теплопостачання за адресою

АДРЕСА_1 на замовлення ОСОБА_1 за № 5-16-07 від 2007 року (а.с. 23 – 28).

26 жовтня 2007 року між ВАТ «Тернопільміськгаз» та ОСОБА_1 було укладено договір № 52079 про надання населенню послуг з газопостачання (а.с. 32, 33).

19 березня 2010 року між КП «Тернопільводоканал» та ОСОБА_1 було укладено договір № 52079 про надання послуг з централізованого постачання холодної води та водовідведення (а.с. 29 – 31).

11 серпня 2023 року КП «Тернопільводоканал» були видані ОСОБА_1 акт про демонтаж-монтаж засобу вимірювальної техніки та акт-договір на виконання робіт з повірки водолічильників (а.с. 34).

Крім того, за період з 2019 року по 2023 рік ОСОБА_1 долучено квитанції про оплату житлово-комунальних послуг (а.с. 35 – 37).

Як вказано у інформаційній довідці від 30 травня 2024 року № 497, що видана ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації», 29 травня 2024 року за адресою

АДРЕСА_3 проведено обстеження двокімнатної квартири АДРЕСА_4 . Змін в плануванні не виявлено. В результаті дорахування площі балкону, що згідно постанови Кабінету Міністрів України від 07 червня 2017 року № 406 не є реконструкцією нерухомого майна та не потребує прийняття в експлуатацію загальна площа квартири збільшилась на 0,9 кв.м. Згідно обліку технічної інвентаризації загальна площа квартири становить 50,9 кв.м., в тому числі житлова площа 29,4 кв.м. (а.с. 19).

Згідно з довідкою ТОВ «Міське бюро технічної інвентаризації» від 30 травня 2024 року № 1050 за обліком технічної інвентаризації станом на 29 грудня 2012 року власником квартири АДРЕСА_2 в рівних частках є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; право власності належить на підставі Договору (а.с. 20).

2. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

2.1. В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частини перша та друга статті 8 Конституції України).

Конституцією України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55). Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп).

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави; суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Частиною першою статті 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 10 ЦПК України закріплено: суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша); суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина друга); суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта); забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина десята).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За приписами статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша); законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (частина друга); судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (частина третя); при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта); обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята).

Згідно із вимогами частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

2.2. Частиною першою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституційний Суд України зазначив, що в приписові частини першої статті 41 Конституції України визначено тріаду правомочностей власника: володіння, користування, розпорядження, які він здійснює щодо певного майна, що йому належить на тій чи тій юридичній підставі, тому в розумінні цього припису власність, якою кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися, стосується майна. Відповідно, конституційний імператив щодо непорушності права приватної власності скеровано насамперед на убезпечення власника від протиправного втручання в здійснення ним своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном вільно та на власний розсуд. (абзац одинадцятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року

№ 6-р(ІІ)/2022).

У статті 41 Основного Закону України також вказано: право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частина друга); ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним (частина четверта); використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома).

Головним обов`язком держави у сфері відносин власності є забезпечення захисту прав усіх суб`єктів права власності. Одним із механізмів забезпечення такого захисту є законодавче врегулювання, у межах якого чітко та вичерпно встановлено, зокрема, підстави виникнення, припинення права власності, випадки правомірного обмеження права власності, підстави і порядок здійснення такого обмеження (абзац десятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 червня 2022 року № 6-р(ІІ)/2022).

Наведені приписи основоположного акта держави знаходять свій розвиток насамперед у нормах цивільного законодавства.

Так, частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Стаття 317 ЦК України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша); на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (частина друга).

Згідно з статтею 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина перша); власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частина друга); усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частина третя).

Стаття 321 ЦК України визначає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За статтею 328 ЦК України: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша); право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга).

Якщо певне право, зокрема право власності, порушено, не визнається або оспорюється кожна особа має право на його захист (частина перша статті 15 ЦК України). Відповідно до частини першої статі 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого або майнового права та інтересу. Пунктом 1 частини другої цієї статті ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільного право є визнання права.

2.3. Відповідно до частини першої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

При цьому пунктом 4 «Прикінцевих і перехідних положень» ЦК України цей нормативний акт застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 містяться роз`яснення, за якими відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Судом встановлено, що спірний правочин було учинено у серпні 1999 року, тобто у період дії ЦК УРСР, Закону № 1956, які на той час унормовували особливості укладення договорів, пов`язаних з купівлею-продажем майна, у тому числі й через механізм товарних бірж.

За статтею 41 ЦК УРСР (в редакції, чинній на момент укладення Договору) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Відповідно до статті 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Статтею 47 ЦК УРСР (в редакції, що діяла на момент укладення Договору) було визначено, що нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Згідно зі статтею 224 ЦК УРСР (в редакції, що діяла на момент укладення Договору) за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (частина перша

статті 128 ЦК УРСР).

Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі (частина перша статті 45 ЦК УРСР).

Відповідно до статті 15 Закону № 1956 (в редакції, що діяла на момент укладення Договору) біржовою операцією визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов: а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; б) якщо її учасниками є члени біржі; в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, арбітражному суду та аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам.

При цьому, чіткої регламентації механізму допуску товарів до обігу на товарній біржі на той час не існувало. Необхідні зміни до статті 15 Закону № 1956, що дозволяли розмежовувати об`єкти нерухомості від біржових операцій були внесені лише у 2003 році.

Редакція Закону № 1956, що діяла на час укладення Договору, не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі, у разі порушення вимог, встановлених статтею 15 цього Закону до біржової операції, як щодо допуску товарів до обігу на біржі, так і щодо прийняття у члени біржі.

З аналізу вказаної статті та наданого позивачем Договору вбачається, що цей правочин укладено з дотриманням вимог статті 15 Закону № 1956. Покупці зазначені членами біржі, біржова операція являла собою купівлю-продаж, Договір зареєстровано на біржі в день його укладення. Отже, відсутні підстави вважати Договір таким, що укладений з порушенням законодавства, зокрема відповідних приписів ЦК УРСР та статті 15 Закону № 1956.

Відповідно до статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

В силу статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Статтею 650 ЦК України визначено, що особливості укладення договорів на організованих ринках капіталу, організованих товарних ринках, аукціонах (публічних торгах), конкурсах тощо встановлюються відповідними актами законодавства.

В аспекті цієї справи право власності виникло на підставі Договору, який проведено у якості біржової операції між продавцями ОСОБА_4 , яка діяла від імені неповнолітньої ОСОБА_3 , та покупцями ОСОБА_1 та її неповнолітнім сином ОСОБА_2 , інтереси якого представляла його мати.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Здійснивши 19 серпня 1999 року державну реєстрацію у Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації об`єкта нерухомості за реєстровим № 6839 права власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на придбаний об`єкт нерухомості за адресою:

АДРЕСА_1 , фактично було легалізовано право власності позивачів на спірний об`єкт нерухомого майна, адже набуття такого права відбулося на підставі існуючого на момент укладення Договору законодавчого механізму, учасники правочину, керуючись положеннями статті 15 Закону № 1956, вважали, що укладений та зареєстрований на біржі договір не потребує нотаріального посвідчення.

2.4. Як було зазначено, в Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України) Конституційний Суд України зазначав, що верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (абзаци другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Засадами цивільного законодавства, з-поміж інших, є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Суд зауважує, що такі засади цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність конкретизують ті фундаментальні риси національного законодавства, які зумовлені визнанням в Україні на конституційному рівні дії принципу верховенства права. Це, відповідно, виключає суто формальний підхід до тлумачення законодавчих норм, без з`ясування сутності тих чи інших правовідносин та їх узгідненості із загальними принципами цивільного права.

Верховний Суд зазначав, що тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 04 серпня 2021 року, справа № 185/446/18).

Суд констатує, що наразі позивачі позбавлені можливості розпорядитися своєю власністю не у зв`язку з не неналежним виконанням сторонами умов Договору, а через нечіткість вимог законодавства, що призвело до помилкової думки учасників Договору щодо відсутності законодавчої необхідності його нотаріального посвідчення. З 1999 року і дотепер позивачі вільно і публічно користуються придбаною нерухомістю, право власності на яку було зареєстровано в Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації. За час користування квартирою її власники укладали правочини, необхідні для належної експлуатації об`єкта нерухомого майна, отримання комунальних послуг тощо.

Водночас, відсутність нотаріального посвідчення Договору створює перешкоди для позивачів у повноцінній реалізації їх законних прав на володіння, користування та розпорядження своєю власністю, що свідчить про необхідність судового захисту прав позивачів, оскільки інший спосіб захисту таких прав відсутній.

ІІІ. Висновки суду за результатами розгляду позовної заяви

3.1. Таким чином, на підставі наведеного, оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд зазначає, що позовні вимоги позивачів є обґрунтованими, сторона позивача надала суду належні та допустимі докази, які дають підстави для задоволення позову у повному обсязі.

3.2. Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову – на відповідача.

Розподіляючи судові витрати у виді судового збору, суд керується частиною дев`ятою статті 141 ЦПК України, яка передбачає, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки спір виник не з протиправних дій відповідача, судові витрати покладаються на позивачів.

Таким чином, судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції слід покласти на позивачів в межах ними понесених.

Керуючись статтями 2, 4, 12 – 13, 19, 76 – 78, 141, 223, 244, 247, 258 – 268, 273 – 274,

280 – 289, 352 – 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

У Х В А Л И В:

1. Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах яких діє адвокат Ярмусь Віктор Дмитрович, до ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу дійсним – задовольнити.

2. Визнати договір купівлі-продажу № 007 від 13 серпня 1999 року, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , від імені якої діяла ОСОБА_4 , на Західній універсальній товарній біржі розвитку ринку, що зареєстрований Тернопільським міським бюром технічної інвентаризації 19 серпня 1999 року за № 6839, двокімнатної квартири, загальною площею

50 кв.м., житловою площею 29,4 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 – дійсним.

3. Судові витрати покласти на ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в межах ними понесених.

4. Копію заочного рішення суду надіслати відповідачу.

5. Відповідач має право подати до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області заяву про перегляд заочного рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

6. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд, якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

7. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений у разі пропуску з інших поважних причин.

8. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене відповідачем у загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду. У такому випадку строк на апеляційне оскарження починає обчислюватися з дня постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

9. Позивач має право оскаржити заочне рішення суду в загальному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Тернопільського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

10. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Повний текст судового рішення виготовлено 01 травня 2026 року.

Відомості про учасників справи:

Позивачі:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_5 .

Головуючий суддяТ. І. Якімець